Справа № 668/14143/15-ц
н/п 2/766/5619/21
09 грудня 2021 року Херсонський міський суд Херсонської області у складі:
головуючого судді Майдан С.І.
за участю секретаря Романенко І.О.,
представника позивача за первісним позовом - відповідача
за зустрічним позовом ОСОБА_1 ,
відповідача за первісним позовом - позивача
за зустрічним позовом ОСОБА_2 ,
представника відповідача за первісним позовом - позивача
за зустрічним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Херсоні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання майна спільної сумісною власністю подружжя та визнання договору дарування недійсним, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права приватної власності на нерухоме майно,
встановив:
26.11.2015 року позивач ОСОБА_6 , в інтересах якої діє представник позивача ОСОБА_1 , звернулася до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладеного 24.01.2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , та посвідченого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Скульским А.А., за реєстровим №14. В обґрунтування вищевказаних позовних вимог, з посиланням на додані до позовної заяви письмові докази, позивач зазначила, що у період з 14.11.1987 по 30.10.2003 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_5 . Від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дитина, ОСОБА_4 . За час шлюбу сторонами було набуте нерухоме майно, у тому числі, як вказує позивач, житловий будинок АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок був придбаний відповідачем ОСОБА_5 , на підставі нотаріально посвідченого договору-купівлі продажу, укладеного 09.04.2003 року з продавцем ОСОБА_7 . Після розірвання шлюбу питання розподілу сумісного майна сторони не вирішували, оскільки мали добрі стосунки, виховували сина та визнавали права кожного на набуте майно за час шлюбу. Відповідач ОСОБА_5 проживав у будинку АДРЕСА_1 , мав стосунки з відповідачкою ОСОБА_2 , з якою проживав разом без реєстрації шлюбу. Як вказує позивач, у листопаді 2015 року їй стало відомо про те, що відповідач ОСОБА_5 без її згоди розпорядився спільним майном, уклавши 24.01.2006 року з відповідачем ОСОБА_2 оспорюваний договір дарування. Оскільки позивач ОСОБА_6 не давала своєї згоди на розпорядження спільним майном, позивач вважає укладений 24.01.2006 року договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 таким, що суперечить вимогам цивільного і сімейного законодавства та порушує її право як власника нерухомого майна, тому просить визнати вказаний договір дарування недійсним.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Херсона від 30.11.2015 року відкрито провадження за справою та призначено до судового розгляду.
Ухвалою Суворовського районного суду м.Херсона від 01.12.2015 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 20.01.2016 року, заява позивача ОСОБА_5 про забезпечення позову задоволена, накладено арешт на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Згідно актового запису про смерть №19389, складеного 26.12.2015 року Відділом реєстрації смерті у м.Києві Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, судом встановлено, що позивачка ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Києві.
На підставі заяви сина позивача ОСОБА_4 ухвалою Суворовського районного суду м. Херсона від 14.01.2016 року судом зупинено провадження у справі до прийняття спадщини та визначення спадкоємців відповідно до чинного законодавства.
У зв'язку з ліквідацією Суворовського, Дніпровського, Комсомольського районних судів м. Херсона та утворенням Херсонського міського суду Херсонської області відповідно до Указу Президента України від 19.01.2016 року №15/2016 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів», зазначена цивільна справа передана до провадження судді Херсонського міського суду Херсонської області Майдан С.І.
Відповідно до отриманої судом копії спадкової справи №2, заведеної 25.02.2016 року приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Ляшук Л.Г., встановлено, що ОСОБА_4 є спадкоємцем після померлої ОСОБА_6 .
Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 17.11.2016 року відновлене провадження у справі та ухвалою цього ж суду від 18.11.2016 року здійснено у справі заміну позивача ОСОБА_6 на її правонаступника ОСОБА_4 .
У судовому засіданні 21.11.2016 року та 15.05.2017 року судом розглянуті і задоволені клопотання сторін, зокрема про витребування доказів, виклик та допит свідків, а також приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
15.05.2017 року надійшли письмові заперечення на позовну заяву, в яких відповідач ОСОБА_2 просить відмовити у задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування недійсним. В обґрунтування заперечень відповідач вказує, що житловий будинок АДРЕСА_1 не є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 , оскільки фактичні шлюбні відносини між позивачкою ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_6 припинені з лютого 2000 року. Вказані обставини встановлені рішенням Комсомольського районного суду м. Херсоні від 25.02.2003 року у справі №2-4637/2003р., та є обов'язковими при розгляді даної справи. Відповідач ОСОБА_2 вказує, що джерелом набуття майна, яке позивачка вважає спільним, не були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, житловий будинок хоча і був придбаний у період зареєстрованого шлюбу, однак за особисті кошти ОСОБА_5 та частково за її особисті кошти, тому це майно не можна вважати об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Факт того, що кошти, за які придбавався будинок, не були спільними, а навпаки були особистою приватною власністю ОСОБА_5 , та вони не були внесені ним до їхнього сімейного бюджету, позивачка ОСОБА_6 визнавала, про що зазначила у наданій на її прохання нотаріально посвідченій заяві від 23.05.2013 року. Крім цього, як вказує відповідач, даною заявою ОСОБА_6 підтвердила, що не має заперечень проти укладеного ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 договору дарування житлового будинку від 24.01.2006 року. Відповідач також вказує, що оскільки житловий будинок було придбано відповідачем ОСОБА_5 після припинення шлюбних відносин з позивачкою та створення нової сім'ї з ОСОБА_2 , за особисті кошти ОСОБА_5 , згода колишньої дружини (позивачки) на розпорядження вказаним нерухомим майном не була потрібна, відтак підстави для визнання спірного договору дарування недійсним відсутні. ОСОБА_2 також вказує у запереченнях на сплив строку позовної давності до вимог про визнання договору дарування недійсним. Окрім наведеного, ОСОБА_2 також зазначає, що після погіршення у серпні 2015 року і розірвання відносин з відповідачем ОСОБА_5 , останній маючи намір повернути подарований ним будинок у свою власність, будучи зацікавленим у визнанні спірного договору дарування недійсним, сам ініціював та сприяв подачі даного позову, який повністю визнає у суді.
07.12.2018 року позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, у якій додатково до вимоги про визнання договору дарування недійсним, заявлено позовну вимогу про визнання житлового будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . В обґрунтування додатково пред'явлених позовних вимог представник позивача ОСОБА_1 у вказаній заяві зазначила, що зазначений житловий будинок був придбаний за час шлюбу, в інтересах сім'ї і має статус спільного сумісного майна. Кошти, за які купувався будинок, були набуті подружжям за час шлюбних відносин спільною працею і внесені до сімейного бюджету. Після придбання будинку за рахунок спільних коштів був зроблений косметичний ремонт, замінені вхідні двері, придбані меблі та побутова техніка. Зазначає про те, що з травня 2003 року по 13.04.2004 року родина у складі ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та неповнолітнього ОСОБА_4 проживали у спірному будинку.
08.12.2018 року до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно. В обґрунтування вказаних зустрічних позовних вимог зазначено, що оскільки позивачем за первісним позовом не визнається та оспорюється її право власності на спірний житловий будинок, зокрема шляхом пред'явлення позову про визнання договору дарування недійсним та визнання вказаного майна спільною сумісною власністю подружжя, а ОСОБА_5 у свою чергу вказані позовні вимоги визнаються повністю, то вбачаючи в цьому загрозу порушення її прав як власника нерухомого майна, та маючи намір довести законність набуття права власності на нерухоме майно за спірним правочином і захистити таким чином свої права, вважає за необхідне пред'явити зазначений зустрічний позов.
Ухвалою суду, постановленою протокольно у судовому засіданні 08.12.2018 року, зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно прийнято до спільного розгляду з первісним позовом.
Ухвалою суду від 26.09.2018 року справу за первісним та зустрічним позовами призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження зі стадії підготовчого засідання.
05.02.2019 року надійшов відзив ОСОБА_2 на первісний позов. До раніше викладених заперечень відповідачем додатково зазначено, що нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_5 від 24.01.2006 року під час укладання договору дарування вона була повідомлена дарувальником ( ОСОБА_5 ) про те, що останній (як на час набуття майна, так і на момент дарування) не є одружений, майно є його особистою приватною власністю, та осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на житловий будинок, немає. ОСОБА_2 вказує, що матеріалами справи не доведено факт її обізнаності про те, що майно не є особистою власністю дарувальника. Вважає, що з урахуванням наданої до матеріалів справи розписки від 23.05.2013 року належним способом захисту інтересів позивачки може бути стягнення вартості частки відчуженого спільного майна, а не визнання договору дарування недійсним. Інші аргументи і заперечення відповідають змісту письмових заперечень, поданих відповідачкою 15.05.2017 року.
У судовому засіданні 11.06.2019 року судом розглянуті і задоволені клопотання сторін, зокрема про виклик та допит свідків, а також приєднання до матеріалів справи додаткових письмових доказів.
Ухвало суду від 11.06.2019 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні представник позивача за первісним позовом - відповідача за зустрічним позовом зазначила, що у подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_6 свого житла не було, весь час жили у будинку батьків. З 1990 року працювали з чоловіком у сфері торгівлі, збирали гроші на житло. 09.04.2003 року купили будинок в АДРЕСА_1 , будинок придбали за 90 000 доларів США, які буди сплачені подружжям ОСОБА_6 та ОСОБА_5 . Після вселення у травні 2003 року в будинок придбали меблі, побутову техніку, деякі речі забрали з будинку батьків, ОСОБА_6 займалася облаштуванням будинку та двору. У квітні 2004 року відбулася сімейна сварка, після чого ОСОБА_6 виїхала з будинку, ОСОБА_5 залишився проживати у будинку. Пізніше дізналася, що колишній чоловік проживає у новому будинку з ОСОБА_2 , яку вона знала раніше. Про те, що він розірвав шлюб за рішенням суду ОСОБА_6 на той час не знала. У 2013 році до ОСОБА_6 звернувся колишній чоловік з проханням написати заяву про те, що будинок по АДРЕСА_1 , не є спільною сумісною власністю, а придбаний ним за особисті кошти. Необхідність надання вказаної заяви ОСОБА_5 пояснив тим, що хоче разом з ОСОБА_2 отримати кредит, банку потрібна така заява. З чого часу, як вказує представник, ОСОБА_6 стало відомо про дарування будинку. ОСОБА_6 погодилася і надала заяву необхідного змісту, взамін на що, згідно досягнутої домовленості, ОСОБА_5 написав розписку, за якою зобов'язався виплатити колишній дружині 1/2 частини вартості будинку, у випадку якщо не виплатить компенсацію, будинок сторони домовилися поділити. Своєї згоди на укладання спірного договору дарування ОСОБА_6 не давала, заявлений позов підтримується представником позивача повністю. Зустрічний позов ОСОБА_2 представник вважає необґрунтованим і безпідставним, просить відмовити у його задоволенні.
Позивач за первісним позовом ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, у зв'язку з наданням повноважень представнику, про розгляд справи повідомлений у встановленому законом порядку.
У судовому засіданні представник відповідача за первісним позовом - позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 викладені у відзиві заперечення на позовну заяву підтримав, первісний позов вважав необґрунтованим і безпідставним, просив відмовити у його задоволенні, зустрічні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити в повному обсязі з підстав, викладених у зустрічному позові.
Відповідач за первісним позовом - позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 у судовому засіданні, будучи допитаною як свідок за її згодою, надала наступні показання. З 1998 році працювала на фірмі «Матіос», де познайомилася ОСОБА_5 , мали відносини, згодом стали проживати разом у квартирі її матері. На той час вона не знала про те, що ОСОБА_5 має дружину і сина. Дізнавшись, припинила з ним відносини, виїхала в інше місто, вийшла заміж. Повернувшись до Херсону у 2002 році, стосунки з ОСОБА_5 налагодилися, вони продовжили проживати разом. Шлюб з іншим чоловіком не розірвала на той час, так як не вбачала в цьому необхідності, відносини з останнім носили формальний характер. В подальшому, разом з ОСОБА_5 вони вирішити придбати будинок. Підбирала варіанти будинку на її з ОСОБА_5 прохання ріелтор ОСОБА_8 . Знайшли будинок по АДРЕСА_1 , домовились про купівлю за 82 000 доларів США, 05.04.2003 року надали продавцю ОСОБА_7 завдаток 3000 доларів США, 09.04.2003 року оформили договір купівлі продажу у нотаріуса ОСОБА_9 , провели остаточні розрахунки з продавцем. Оскільки вона на той час перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, будинок оформили на ОСОБА_5 , який на той час був розлучений. Більша частина грошей на купівлю будинку була наявна у ОСОБА_5 , частину їй подарували батьки, частину отримала в борг у ОСОБА_10 . Після купівлі вона разом з ОСОБА_5 вселилася до спірного будинку, де приблизно місяць разом з ними проживала продавець ОСОБА_7 , поки не підібрала собі житло. Разом з ОСОБА_5 вони обставляли будинок, купували меблі, побутову техніку, які й на даний час знаходяться у будинку. ОСОБА_6 не має відношення до купівлі спірного будинку, жодного дня у ньому не проживала, не була прописана, свого сина ОСОБА_4 привозила до батька у гості, однак ніколи не заходила до будинку, при цьому, вона знала хто там проживає. Після припинення шлюбу між ОСОБА_6 і ОСОБА_5 , останній залишив колишній дружині їхній спільний будинок на АДРЕСА_2 , саме тому ОСОБА_6 ніколи не претендувала на спірний будинок. Нотаріальну заяву від 23.05.2013 року ОСОБА_6 надала саме на її прохання, коли вона вдруге хотіла отримати кредит на ремонт спірного будинку під його заставу. Цей кредит не був наданий через різку зміну курсу гривні. Перший кредит був оформлений у 2011 році під заставу квартири матері. Через постійні сварки у 2015 році стосунки ОСОБА_2 з ОСОБА_5 погіршилася, згодом припинилися взагалі і він виїхав з спірного будинку. ОСОБА_6 тяжко хворіла і лікувалася у Києві, у листопаді 2015 року зателефонувала їй, щоб з'ясувати для чого ОСОБА_6 просив видати довіреність представнику, просила не турбувати та не вплутувати в їх з ОСОБА_5 відносини. Після припинення у 2015 році спільного проживання стосунки з ОСОБА_5 стали дуже поганими, саме тому останній вирішив повернути подарований будинок у свою власність, будучи ініціатором та зацікавленим у подачі позову про визнання договору дарування недійсним, безпосередньо перед зверненням позивачки до суду отримав у нотаріуса і передав стороні позивача копію договору купівлі-продажу від 09.04.2003 року.
Відповідач за первісним та за зустрічним позовом ОСОБА_5 у судовому засіданні, будучи допитаним як свідок за його згодою, надав наступні показання. З 1987 року перебував з шлюбі з ОСОБА_6 , свого житла не було, проживали у батьків у будинку на АДРЕСА_2 , заробляли і збирали гроші на житло, довго підшуковували варіанти, згодом у 2003 року за спільні сімейні кошти купили будинок на АДРЕСА_1 , в який вселилися з ОСОБА_6 через 2 тижні і проживали у ньому разом до 2004 року. Після купівлі будинку придбали меблі, побутову техніку, провели ремонт. У квітні 2004 року ОСОБА_6 виїхала зі спірного будинку через сварку і ревнощі, так як за 1,5 місяці до цього у нього розпочалися стосунки з ОСОБА_2 . На прохання ОСОБА_2 зареєстрував її у спірному будинку, згодом стали проживати разом, пізніше вона повідомила його про вагітність. Розірвав шлюб з ОСОБА_6 у жовтні 2003 року, але продовжували проживати разом. У квітні 2006 року будинок вирішив подарувати ОСОБА_2 тому, що народився син, хотів заспокоїти ОСОБА_2 , надати їй впевненості, та з сентиментальних міркувань, разом з цим, хотів уникнути сплати боргів. Також відносно нього були відкриті кримінальні справи, був ризик конфіскації майна. До певного моменту ОСОБА_6 не знала про те, що він подарував будинок без її згоди. У момент укладання спірного договору дарування нотаріус ОСОБА_11 бачив штамп в його паспорті про реєстрацію шлюбу з ОСОБА_6 , однак на його прохання, згідно домовленості останній не звернув уваги на реєстрацію шлюбу та оформив спірний договір. Про те, що кошти, за які було придбано спірний будинок, не є спільними, а є особистим майном, та що не перебував у шлюбі, у заяві нотаріусу від 24.01.2006 року він вказав неправду. Згідно домовленності з нотаріусом ОСОБА_11 останній не звернув увагу на штамп в його паспорті про реєстрацію шлюбу, ОСОБА_2 при цьому присутня не була. Факт дарування будинку від колишньої дружини приховав, так як вже на той час не мав з нею близьких стосунків. Для уникнення ризиків втрати житлового будинку розумів, що міг подарувати будинок колишній дружині, однак не бажав цього, так як з ОСОБА_2 мав тісніші стосунки. ОСОБА_2 займалася підприємницькою діяльністю, мала намір отримати кредит під заставу будинку, однак у банку звернули увагу на те, що купівлю-продаж оформлено під час зареєстрованого шлюбу. З ОСОБА_6 він домовився, що компенсує їй 1/2 частину вартості будинку, оціненого на той час у 200 тис.доларів США, з грошей, які будуть отримані у кредит. Пізніше банк кредит не видав, заява від 23.05.2013 року, яку ОСОБА_6 написала, залишилася у ОСОБА_2 , обіцяні гроші колишній дружині не віддав, написана ним розписка від 23.05.2013 року залишилася у ОСОБА_6 . Участі у судовому засіданні 25.02.2003 року в справі про розірвання шлюбу не приймав, справою займався адвокат, викладені у рішенні Комсомольського районного суду м. Херсона від 25.02.2003 року обставини щодо припинення шлюбних відносин з лютого 2000 року неправдиві та не відповідають дійсності. Первісний позов визнає повністю, вважає спірний будинок спільним сумісним майном з колишньою дружиною ОСОБА_6 . У задоволенні зустрічного позову просив відмовити. В останнє судове засідання не з'явився, про розгляд справи повідомлений у встановленому законом порядку, про поважність причини неявки суд не повідомив.
У судовому засіданні представник відповідача за первісним та за зустрічним позовом ОСОБА_5 - ОСОБА_12 вказала, що позовні вимоги за первісним позовом відповідачем ОСОБА_5 визнаються повністю. У 1987 році сторони зареєстрували шлюб, від якого народився син ОСОБА_4 . Власного житла сім'я не мала, проживали у будинку батьків. Дружина ОСОБА_6 займалася підприємницькою діяльністю, чоловік ОСОБА_5 працював директором ринку, заробляли та збирали гроші на купівлю житла. У 2003 році вирішили придбати житловий будинок, підбором варіантів займалася дружина. Відносини між подружжям були складними, через періодичні сварки на ґрунті ревнощів дружини. Проте це, як вказує представник, це не перешкоджало їм проживати разом, вести спільне господарство, мати спільний бюджет. У лютому 2003 року відповідач ОСОБА_6 звернувся до адвоката з приводу розірвання шлюбу з ОСОБА_6 , позовну заяву готував і подавав до суду адвокат, особисто у судовому засіданні 25.02.2003 року ОСОБА_5 присутній не був, рішення суду у вказаній справі не оскаржував і його копію, як і свідоцтво про розірвання шлюбу не отримував, оскільки на той час вони з дружиною помирилися. Про намір розлучитися ОСОБА_5 повідомляв дружину, але не придала цьому значення. У квітні 2003 року ОСОБА_6 підшукала будинок на АДРЕСА_1 , уклали договір його купівлі-продажу та оформили право власності на ОСОБА_5 . Будинок ремонту не потребував, купили лише меблі, побутову техніку, сантехніку. У травні 2003 року вони вселилися у житловий будинок і проживали разом з дитиною ОСОБА_4 13.04.2004 року між подружжям сталася сварка з причин ревнощів чоловіка до ОСОБА_2 , після чого ОСОБА_6 виїхала з дому. ОСОБА_2 на той час не проживала у Херсоні, а повернувшись у 2004 році продовжила таємно зустрічатись з відповідачем, згодом завагітніла та вимагала прописати її у будинку. Відповідач погодився та зареєстрував ОСОБА_2 , після чого вони разом проживали у будинку. На той час ОСОБА_6 знала про те, що ОСОБА_5 у будинку проживає з іншою жінкою, однак між ними була досягнута домовленість про компенсацію дружині її 1/2 частини вартості будинку. Як вказав представник, до купівлі будинку ОСОБА_2 відношення не має, оскільки вони на час його придбання не жили спільно з ОСОБА_5 , не мали спільного бюджету, не вели спільне господарство, а вона була у шлюбі з іншим чоловіком. Спірний будинок був придбаний за спільні кошти подружжя. У 2006 році ОСОБА_5 був вимушений подарувати будинок ОСОБА_2 , оскільки мав проблеми з правоохоронними органами внаслідок відритих щодо нього кримінальних справ та мав фінансові зобов'язання за рішенням господарського суду. Факт дарування будинку ОСОБА_5 приховав від дружини, однак ніколи не відмовлявся від того, що сплатить їй компенсацію. У травні 2013 року ОСОБА_2 зверталася у банк за отриманням кредиту під бізнес, однак банк кредит не надав з тих причин, що житловий будинок, який вона бажала передати у заставу, був придбаний ОСОБА_5 під час зареєстрованого шлюбу. З цих причин 23.05.2013 ОСОБА_5 звернувся до колишньої дружини з проханням надати йому заяву про те, що будинок не є їхньою спільною сумісною власністю, та придбаний ОСОБА_5 за його особисті кошти, для того, щоб ОСОБА_2 отримала кредит. ОСОБА_6 погодилася надати таку заяву, була досягнута домовленість, що вона надає таку заяву, за умови, що колишній чоловік компенсує їй вартість 1/2 частини будинку, про що напише розписку в цей же день. В останнє судове засідання не з'явилася, про розгляд справи повідомлена у встановленому законом порядку.
Як зазначив відповідач ОСОБА_6 в судовому засіданні, договір з представником ОСОБА_12 розірвано та він буде здійснювати захист своїх інтересів самостійно.
Новий представник відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_13 в судове засіданна 09.12.2021 року не з'явився, надав заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з участю в іншому судовому процесі.
З урахуванням того, що за участю відповідача ОСОБА_5 було заслухано пояснення сторін, здійснено допит свідків, оголошено матеріали справи та ухвалено про закінчення з'ясування обставин та перевірку їх доказами, зроблено перерву перед оголошенням судових дебатів, а в подальшому відповідач ОСОБА_5 двічі 14.09.2021 року та 09.12.2021 року не з'явився в судові засіданні без поважних на те причин, його новий представник, який ознайомився з матеріалами справи, будь-яких заяв, клопотань не надав, відповідно до приписів ст.223 ЦПК України, суд визнає неявку зазначеного відповідача та його представника такою, що не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу від 14.11.1987 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_14 14.11.1987 року був зареєстрований шлюб, після укладення шлюбу прізвище дружини - « ОСОБА_15 », актовий запис №1900, зроблений Палацем урочистих подій.
Згідно актового запису про народження №578, складеного 19.05.1990 року імським РАГС м.Слав'янськ, ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , його батьками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Відповідно до актового запису про розірвання шлюбу №528, складеного Відділом реєстрації актів цивільного стану Комсомольського районного управління юстиції м.Херсона, шлюб між позивачкою ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_5 розірвано. Свідоцтво про розірвання шлюбу видано ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Рішенням Місцевого Комсомольського суду м.Херсона від 25.02.2003 року №2-4637 про розірвання шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_6 встановлено, що в судовому засіданні приймали участь позивач ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_5 , фактично шлюбні відносини припинені в лютому 2000 року, сторони тривалий час не проживають та припинили шлюбні стосунки.
Згідно укладеного між продавцем ОСОБА_7 та покупцем ОСОБА_5 , договору купівлі-продажу від 09.04.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Воєводіною І.М., за реєстровим №2362, ОСОБА_5 купив домоволодіння під АДРЕСА_1 , розташоване на земельній ділянці розміром 726,0 кв.м., та складається з житлового будинку, загальною площею 139,0 кв.м., житловою площею 48,5 кв.м., гаражу, альтанки, зливної ями, водопроводу. Згідно п. 15 вказаного договору продавець ОСОБА_7 зобов'язалася виписатися, а також виписати з відчужуваного домоволодіння всіх інших осіб, в ньому прописаних, звільнити домоволодіння від належних їй речей домашньої обстановки та вжитку до 19.05.2003 року. На копії вказаного договору купівлі-продажу наявний штам «згідно з оригіналом» дата засвідчення копії «24 листопада 2015 р.», печатка та підпис нотаріуса, який засвідчив вірність копії.
24.01.2006 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Скульским А.А., за реєстровим №14. Попередньо нотаріусом сторонам договору дарування було роз'яснено, зокрема приписи законодавства, що регулюють укладений правочин та вимоги щодо недійсності правочину. Згідно з пунктами 1.4, 3.1 договору дарування треті особи не мають прав на житловий будинок; сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру уявного та удаваного правочину.
Відповідно до змісту заяви від 24.01.2006 року на ім'я нотаріуса ОСОБА_11 , відповідач ОСОБА_5 зазначив, що відчужуваний ним житловий будинок не є спільною сумісною власністю, оскільки на час його набуття (як і на час підписання цього правочину) він не одружений, і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужуваний житловий будинок (його частку), в тому числі відповідно до статей 64, 74 та 97 СК України, немає. Факт відсутності шлюбу встановлений по відсутності в паспорті відмітки про шлюб. Факт відсутності спільної власності встановлено за поданим рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 25.02.2003 року. Заява підписана ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та нотаріусом Скульским А.А.
Відповідно до змісту листа від 24.06.2012 року, ОСОБА_16 просила ОСОБА_6 надати письмову заяву про те, що остання не має претензій на будинок АДРЕСА_1 , будинок придбано за особисті кошти ОСОБА_5 та він не є спільною сумісною власністю подружжя.
Згідно опису вкладення у цінний лист, який має календарний штемпель від 26.06.2012 року, вищевказаний лист направлявся на ім'я ОСОБА_6 за адресом АДРЕСА_3 . Докази отримання листа суду не надані.
Відповідно до змісту заяви від 23.05.2013 року, справжність підпису ОСОБА_6 на якій посвідчено приватним нотаріусом Воєводіною І.М., ОСОБА_6 підтвердила, що її колишній чоловік ОСОБА_5 купив житловий будинок АДРЕСА_1 , за кошти, які були його особистою приватною власністю, та які не були внесені ним до їхнього сімейного бюджету, і тому зазначений житловий будинок не є спільною сумісною власністю подружжя, а також цим підтвердила, що не має заперечень проти укладеного цього житлового будинку ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 . Шлюб між нею та ОСОБА_5 був зареєстрований 14.11.1987 року та розірваний 30.10.2003 року Комсомольским відділом РАЦС м. Херсона. Своїм підписом на заяві ОСОБА_6 підтвердила, що не позбавлена дієздатності, не перебуває під опікою та піклуванням, не страждає на захворювання, що перешкоджають розумінню та усвідомленню суті та значення змісту цього документа, а також стверджує про відсутність будь-якого сторонного впливу на її волевиявлення при підписанні цієї заяви.
Згідно копії будинкової книги, у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 з 26.04.2004 року, ОСОБА_17 з 23.01.2015 року.
З довідки ПАТ «Укрсоцбанк» Південний регіон Херсонське відділення від 14.11.2016 року №09.502-16/15449, вбачається про те, що ОСОБА_2 у червні 2012 року зверталась до ПАТ «Укрсоцбанк» за консультацією щодо надання їй кредиту на споживчі цілі під заставу власного житлової нерухомості (житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 ) та земельної ділянки у сумі 477 000,00 грн гривень. На вимогу банку ОСОБА_2 була надана нотаріально посвідчена копія заяви від 23.05.2013 року, якою ОСОБА_6 підтвердила, що вищевказаний житловий будинок був придбаний її колишнім чоловіком, ОСОБА_5 , за кошти, які були його особистою приватною власністю, та які не були внесені ним до їхнього сімейного бюджету, а також в заяві вказано що ОСОБА_6 не має заперечень проти укладеного договору дарування вище вказаного житлового будинку ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 , посвідченого 24.01.2006 року приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Скульським А.А. за реєстровим номером 14.
Згідно довідки ПАТ «Укрсоцбанк» від 02.11.2016 №10.-1-186/96-19582, що також підтверджується копією договору кредиту від 04.10.2011 року, кредит у сумі 248 000 грн, що еквівалентно 31 106,14 доларів США, був наданий ОСОБА_2 04.10.2011 року на споживчі цілі (будівництво басейну), під заставу трикімнатної квартири, за адресою: АДРЕСА_4 , власник: ОСОБА_18 .
Згідно витягів з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно від 02.03.2013 №907348, №906697 за ОСОБА_2 28.02.2013 року зареєстроване право власності на спірний будинок, та право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,07626 га, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 6510136900:01:001:0350.
22.12.2012 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯК №104719 на право власності на земельну ділянку, площею 0,07626 га, за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
Згідно актового запису про народження №83, зробленого Суворовським відділом реєчтрації актів цивільного стану Херсонського міського управління юстиції, ОСОБА_17 народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , його батьками записані: батько ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
Згідно заочного рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 30.01.2006 року, з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 було стягнуто аліменти на утримання дитини, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Згідно відповіді від 20.04.2017 року №343/01-16 приватним нотаріусом Воєводіною І.М. на запит суду у справі №668/14143/15-ц повідомлено, що 24.11.2015 року до неї звернувся ОСОБА_5 з приводу отримання копії договору купівлі-продажу укладеного 09.04.2003 року між ним та ОСОБА_7 за реєстровим № 2362. Копію вказаного договору було надано ОСОБА_5 , як одній із сторін правочину.
Згідно довідки ЖБК №98 від 19.02.2003 року, у квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , ОСОБА_19 та ОСОБА_5 проживають у квартирі з грудня 2002 року без прописки.
Згідно актового запису про одруження №295, зробленого 09.11.2002 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Охтирського міського управління юстиції Сумської області, 09.11.2002 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_20 та ОСОБА_2 , прізвище дружини після одруження зміненко на - ОСОБА_21 .
Відповідно до актового запису про розірвання шлюбу №15, зробленого 15.01.2004 року Суворовським відділом реєстрації актів цивільного стану Херсонського міського управління юстиції, шлюб між ОСОБА_20 і ОСОБА_19 розірвано, після реєстрації розірвання шлюбу прізвище колишньої дружини змінено на - ОСОБА_22 .
Згідно розписки від 23.05.2013 року ОСОБА_5 зобов'язався «виплатити ОСОБА_6 грошову компенсацію в сумі 100 тис. (сто тисяч доларів США) за 1/2 частину сумісно нажитого у період шлюбу майна - житлового будинку АДРЕСА_1 . Виплата компенсації відбудеться після отримання кредиту в банку. У випадку неотримання кредиту і невиплати компенсації, сумісно нажите майно (будинок) підлягає поділу у відповідності з законодавством України».
Згідно копій гарантійних талонів на побутову техніку та товарних чеків, 28.05.2003, у магазині «Торговая сеть «Быттехника», було придбано радіотелефон, телевізор, пилосос, пральна машина, холодильник.
Згідно розписки 12.03.2003 року ОСОБА_19 отримала у борг від ОСОБА_10 20000 доларів США на купівлю житла, у присутності свідків ОСОБА_18 , ОСОБА_5 строк повернення боргу 31.12.2004 року. Остаточний розрахунок суми боргу здійснено 21.12.2004 року. Оригінал розписки приєднаний до матеріалів справи.
Згідно копії трудової книжки серії НОМЕР_1 , на ім'я ОСОБА_6 , остання у період з вересня 1980 року по серпень 2013 року працювала на різних посадах.
Згідно копій виписок за 2013 рік з медичної картки ОСОБА_6 , остання у період з жовтня по грудень 2013 року проходила лікування в Херсонській обласні клінічній лікарні.
Відповідно до копії довідки про причину смерті, виданої 25.12.2020 Центром первинної екстреної допомоги №1 Солом'янського району м. Києва, ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , причина смерті: ракова інтоксикація, метостази в печінку.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (надалі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01.01.2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша ст. 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01.01.2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01.01.2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинні визначатися за КпШС України, який був чинним на час набуття придбання спірного нерухомого майна.
Відповідно до ст. 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).
У відповідності до ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Згідно зі ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Відповідно до ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Аналогічні положення закріплені в статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України.
У пункті 9 постанови Пленум Верховного Суду України від 12.06.1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) зазначається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22,25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).
Отже, виходячи із аналізу зазначених норм, вирішуючи спір щодо віднесення майна до об'єкту спільного сумісного майна подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Конструкція норми ст.22 КпШС України та ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке нажите (набуте) ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Застосовуючи норму статті 22 КпШС України або статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 22.01.2020 року у справі №711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), від 20.06.2018 року у справі №263/240/16-ц (провадження № 61-14182св18).
Суд зазначає, що в обґрунтування вимог про визнання спірного договору дарування недійсним позивачка вказала на факт придбання спірного майна у період зареєстрованого між подружжям ОСОБА_6 і ОСОБА_5 шлюбу. В подальшому, після з'ясування змісту заперечень проти позовних вимог і наданих на їх підтвердження доказів, зокрема рішення Комсомольського районного суду м. Херсоні від 25.02.2003 року та нотаріально посвідченої заяви позивачки від 23.05.2013 року, позовні вимоги були доповнені вимогами про визнання спірного будинку спільним сумісним майном. Правонаступник позивача, збільшивши позовні вимоги, також посилається на факт набуття спірного майна за кошти, які були спільним майном подружжя, та у межах зазначеного предмету спору доводив обставини і підстави визнання спірного житлового будинку спільним сумісним майном подружжя.
Вирішуючи питання щодо правового режиму спільного майна подружжя, суд на підставі наданих сторонами доказів, встановлює факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства і побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, з'ясовує час придбання і джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте) спірного майна, а також мету придбання цього майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. Рішення суду має бути обґрунтоване належними і допустимими доказами, про що зазначається у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти і докази, що їх підтверджують.
У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, ведення спільного господарства, джерела набуття коштів, за які спірне майно було набуте, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Як встановлено рішенням Комсомольського районного суду м. Херсоні від 25.02.2003 року у справі №2-4637/2003р., ОСОБА_6 і ОСОБА_5 з лютого 2000 року припинили шлюбні стосунки, тривалий час не проживають спільно.
Посилання позивача на те, що майно житловий будинок АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуте у період зареєстрованого шлюбу не відповідає фактичним обставинам справи. Шлюб між позивачкою і відповідачем розірвано на підставі рішення Комсомольського районного суду м. Херсоні від 25.02.2003 року. З позовом про розірвання шлюбу до суду звернувся ОСОБА_5 , посилався на те, що фактично шлюбні стосунки між ним і ОСОБА_6 припинено з лютого 2000 року, спору щодо поділу майна у подружжя немає, наполягав на задоволенні позову. Визнавши позов обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню, судом при розгляді справи за участі тих самих сторін, було встановлено, що сторони тривалий час не проживають спільно та припинили шлюбні стосунки. Рішення суду набрало законної сили та не оскаржувалося ні ОСОБА_5 , ні ОСОБА_6 .
Відповідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).
У постанові Верховного Суду від 18.12.2019 №761/29966/16-ц вказано, що звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники судового процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.
Частиною другою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обов'язковість врахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Принцип остаточності судового рішення (Res Judicata) як основи принципу верховенства права ЄСПЛ розглядав неодноразово.
Право на справедливий розгляд судом, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися в контексті Преамбули Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільного спадку Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (див. рішення суду у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [ВП], №28342/95, п. 61, ECHR1999-VII).
Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень та наполягає на тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного та обов'язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), № 52854/99, п. 52, ECHR 2003-Х).
Суд зазначає, що рішення Комсомольського районного суду м. Херсоні від 25.02.2003 року у справі №2-4637/2003р. вступило в законну силу і стало остаточним.
Враховуючи вищевикладене, а також те, що в обґрунтування власної позиції за первісним позовом по суті представником позивача суду були надані власні пояснення та показання свідків, які суперечать змісту письмових доказів та не підтверджені іншими належними і допустимими доказами, тому суд не може визнати вказані докази достатніми для встановлення обставин набуття спірного майна подружжям. При цьому суд зазначає, що показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вищевказаних фактів.
Проаналізувавши надані у справі показання свідків ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , оцінивши їх належність і достовірність окремо, та у взаємозв'язку і сукупності з іншими доказами, суд вважає, що повідомлені вказаними свідками обставини не доводять спільну участь коштами ОСОБА_6 та ОСОБА_5 у набутті житлового будинку АДРЕСА_1 у спірний період. Суд враховує, що показання зазначених свідків не є детальними і послідовними, надані ними показання суперечать письмовим доказам у справі та встановленим рішенням суду обставинам, які є обов'язковими для суду в силу ч. 4 ст. 82 ЦПК України. Показання надані здебільшого про обставини, які не відомі свідкам особисто, а про які вони дізналися зі слів сторін у справі. Надані показання ґрунтуються переважно на оцінці та власному уявленні про характер відносин між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , у період який сторони зазначають як час набуття подружжям спірного майна.
Надані стороною позивача письмові докази (чеки на придбання побутової техніки, гарантійні талони, трудова книжка позивача) самі по собі та у сукупності з іншими доказами не свідчать про те, що спірний будинок був придбаний за спільні кошти ОСОБА_6 та ОСОБА_5 .
Сам по собі факт, що ОСОБА_6 та ОСОБА_5 постійно працювали за час спільного проживання, не свідчить про те, що витрачені на придбання спірного будинку кошти були спільною власністю подружжя.
Суд враховує, що відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 23.05.2013 року ОСОБА_6 підтвердила факт придбання житлового будинку під номером АДРЕСА_1 її колишнім чоловіком ОСОБА_5 за кошти, які були його особистою приватною власністю, та які не були внесені ним до їхнього сімейного бюджету, і тому не є спільною сумісною власністю подружжя. Даною заявою ОСОБА_6 також підтвердила, що не має заперечень проти укладеного спірного договору дарування вказаного житлового будинку ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 .
Як вбачається із змісту заяви, ОСОБА_6 надала її у повній дієздатності, при здоровому глузді та без будь-якого стороннього впливу на її волевиявлення.
Судом не встановлено, що ОСОБА_6 у вказаній заяві повідомила неправдиві відомості, недостовірність та недопустимість вказаного письмового доказу учасниками справи не доведені.
Разом з цим, суд враховує, що ОСОБА_6 11 років не цікавилася спірним житловим будинком, який, як вказує представник позивача, вважала своїм спільним сумісним майном, при цьому, не мала свого житла, не була прописана у спірному будинку, потребувала матеріального забезпечення, та знаючи про те, що у будинку проживає інша жінка з її колишнім чоловіком, тривалий час користується будинком і придбаною нею, як вказується, побутовою технікою, меблями, та аж до 2015 року не вважала за необхідне вирішити питання про поділ спільного майна з ОСОБА_5 . Матеріали справи не містять доказів на підтвердження створення за життя ОСОБА_6 будь-яких перешкод у реалізації її прав як власника нерухомого майна. При цьому, про розірвання шлюбу ОСОБА_6 було відомо ще у 2004 році, що вбачається з отриманого особисто нею свідоцтва про розірвання шлюбу.
При оцінці аргументів представника позивача на те, що колишнє подружжя мало добрі стосунки суд враховує, що згідно наданого до справи рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 30.01.2006 року, з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 судом було стягнуто аліменти на утримання неповнолітньої дитини.
Таким чином, посилання сторони позивача на те, що житловий будинок є спільним майном подружжя, оскільки набутий під час шлюбу за спільні кошти подружжя, є необґрунтованим, повністю спростовується матеріалами справи та встановленими судом обставинами.
З огляду на вищезазначене, суд приходить до висновку, що матеріалами справи підтверджено та стороною позивача не доведено протилежного, що договір купівлі-продажу спірного будинку від 09.04.2003 року було укладено під час роздільного проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , при фактичному припинені шлюбних відносин з лютого 2000 року, а спірний будинок придбаний за кошти, які були особистою приватною власністю ОСОБА_5 , та які не були внесені ним до сімейного бюджету, не є спільною сумісною власністю подружжя, відтак згода колишньої дружини на дарування спірного майна ОСОБА_2 не була потрібна.
Суд не приймає визнання відповідачем ОСОБА_5 пред'явленого до нього первісного позову з огляду на наступне.
Згідно заяви ОСОБА_5 від 24.01.2006 року на ім'я нотаріуса ОСОБА_11 , останній перед укладанням договору дарування із ОСОБА_2 , був повідомлений дарувальником про те, що він (як на час набуття майна, так і на момент дарування) не є одружений, майно є його особистою приватною власністю, та осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на житловий будинок, немає. Факт відсутності шлюбу встановлено по відсутності в паспорті відмітки про шлюб. Факт відсутності спільної власності встановлено за поданим рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 25.02.2003 року.
Показання ОСОБА_5 про те, що він домовившись з нотаріусом ОСОБА_11 умисно приховав факт свого перебування в шлюбі на час придбання спірного будинку та у заяві 24.01.2006 року на ім'я нотаріуса виклав неправдиві відомості, не підтверджені жодним доказом та спростовуються матеріалами справи. При оцінці цих показань відповідача ОСОБА_5 суд виходить із того, що спірний правочин був нотаріально посвідчений, при цьому, відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про нотаріат», в редакції чинній на 2006 рік, нотаріус зобов'язаний був відмовити у вчиненні нотаріальних дій, якщо вчинення правочину суперечить законодавству, порушує права чи інтересам інших осіб. Судом в ході розгляду справи не встановлено будь-яких порушень чи протиправних дій з боку нотаріуса, відповідачем ОСОБА_5 вказані обставини не доведені. Суд також зазначає, що згідно наданого до матеріалів справи копії паспорту ОСОБА_5 неможливо встановити дату проставлення відмітки (штампу) про розірвання шлюбу. Про відсутність в паспорті відповідача відмітки про шлюб на дату укладання спірного договору зазначено самим відповідачем та ОСОБА_2 у заяві від 24.01.2006 року.
Суд враховує, що відповідачем ОСОБА_5 не надано жодного доказу на підтвердження того, що у зазначений ним період перед даруванням спірного будинку, щодо нього були відкриті кримінальні справи чи судом ухвалювались рішення про стягнення боргу, тому твердження відповідача про те, що він змушений був подарувати будинок, щоб уникнути його втрати, судом не приймаються.
При цьому, суд враховує, що ОСОБА_5 , начебто побоюючись втратити майно, не подарував 1/2 частину будинку колишній дружині, перед якою, як він вказує, мав боргові зобов'язання зі сплати 1/2 часини вартості спірного буднику, про що вони домовились, згідно пояснень представника відповідача ОСОБА_26 ще у 2004 році. Як зазначив сам відповідач ОСОБА_5 будинок був подарований ОСОБА_2 оскільки з нею були стійкі стосунки та створення сім'ї з нею для нього вбачалося більш перспективним. З чого суд робить висновок, що мотивами укладання спірного договору дарування не було побоювання відповідача ОСОБА_6 втратити майно, а навпаки створення підґрунтя та матеріальної бази для нової сім'ї.
Суд не приймає визнання обставин щодо часу і причин написання розписки від 23.05.2013 року, оскільки сам відповідач та його представник зазначали про те, що кредит мала намір отримати ОСОБА_2 для бізнесу, в той же час ОСОБА_5 у розписці зазначив, що кредитні кошти необхідні для сплати компенсації колишній дружині. Написання заяви від 23.05.2013 року, розуміння змісту та правових наслідків, які вона створює для ОСОБА_6 , а саме унеможливлює отримання від колишнього чоловіка для компенсації 1/2 частини вартості спільного майна, внаслідок визнання того, що будинок не є спільною сумісною власністю подружжя, ставить під сумнів факт написання розписки саме 23.05.2013 року, при обставинах вказаних відповідачем у його показаннях. Суд враховує, що оригінал заяви на час розгляду справи перебуває у ОСОБА_2 , а компенсація на користь ОСОБА_6 за розпискою від 23.05.2013 року не сплачена.
Суд не приймає як достовірні і допустимі показання ОСОБА_5 з приводу того, що він не приймав участі у судовому засіданні 25.02.2003 року та не надавав суду пояснення з приводу часу припинення шлюбних відносин з ОСОБА_6 . Вказані показання та посилання на те, що адвокат без його відома писав позовну заяву і провів справу, не підтверджені жодним доказом та спростовуються самим рішенням суду Комсомольського районного суду від 25.02.2003 року. У суду відсутні підстави вважати, що встановлені вказаним рішенням суду обставини не відповідають дійсності, виходячи лише з пояснень представника ОСОБА_6 та показань відповідача ОСОБА_5 .
Суд враховує, що 24.11.2015 року саме відповідач ОСОБА_5 у приватного нотаріуса Воєводіної І.М. отримав копію договору купівлі-продажу, яка вже 26.11.2015 року була разом з первісним позовом подана до суду, при тому, що ОСОБА_6 в той час перебувала на лікуванні у м. Києві, а факт перебування ОСОБА_4 у згаданий час в м. Херсоні нічим не підтверджений.
Частиною шостою статті 263 ЦПК України передбачено, що якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.
Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.
Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, які в даному випадку відсутні.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15.06.2020 року у справі №588/1311/17.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документа (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
Суд враховує, що позов про визнання спірного договору дарування був поданий і повністю визнаний саме після припинення спільного проживання і розірвання стосунків між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 .
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Це проявляється в тому, що учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків. Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому повинні існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для «дотичних» до неї учасників цивільних правовідносин. Саме тому для тих ситуацій, коли один із співвласників оспорює договір вчинений іншим співвласником, і це може відобразитися на правах та інтересах інших осіб, має враховуватися добросовісність як загальна засада цивільного законодавства.
У постанові 29.06.2021 року по справі №916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 по справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18), і шляхом уточнення висновку вказала, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.
У даному контексті суд також зазначає, що безпосередньо сутність справедливості виражається у ментальних уявленнях, що є добро і зло, правда і неправда, а добросовісність означає необхідність сумлінної, чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав, а також дотримання належної турботливості і ставлення до процесу виконання зобов'язання з урахуванням захищених законодавством прав та інтересів іншої сторони.
Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що укладаючи спірний договір ОСОБА_5 і ОСОБА_2 діяли недобросовісно, зокрема, що ОСОБА_2 знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що ОСОБА_5 одружений, а спірне майно не є його особистою приватною власністю, та є особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на житловий будинок.
З урахуванням того, що визнаючи позов відповідач ОСОБА_5 діє недобросовісно, всупереч своїй попередній поведінці та заявам, на свою користь і на шкоду іншій стороні, його показання як свідка з приводу того, що викладені у рішенні суду та інших доказах не відповідають дійсності, суд відхиляє, як такі, що повністю спростовуються матеріалами справи.
Згідно із частинами другою та третьою статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Суд зазначає, що у даній справі показання свідків ОСОБА_18 , ОСОБА_5 , ОСОБА_27 , про обставини, зокрема придбання спірного будинку за участі ОСОБА_5 і ОСОБА_2 , щодо коштів, які були частково отримані останньою у борг, згідно розписки від 12.03.2003 року, і частково подаровані батьками ОСОБА_2 , та в подальшому надані ОСОБА_5 на купівлю спірного будинку, у сукупності з іншими доказами по справі, враховуються судом при наданні оцінки доводам і аргументам сторони позивача та відповідача ОСОБА_5 про спільність майна подружжя.
Позивач за первісним позовом вважає, що укладений договір дарування є недійсним на підставі положень ст. 203, 215 ЦК України. Аналізуючи вказані аргументи суд зазначає, що цими статтями встановлені загальні підстави недійсності правочинів, а тому позивач у відповідності до положень ст. 81 ЦПК України зобов'язаний довести наявність фактичних обставин, які вказані у статтях 203 та 215 ЦК України, для недійсності оспорюваного договору дарування.
У даному випадку позивач вказав, що договір дарування є недійсним через те, що спірне майно придбане у період шлюбу та у зв'язку з відсутністю згоди на вчинення спірного правочину колишньої дружини як співвласника майна.
У постанові Верховного Суду від 10.06.2020 року у справі № 234/12140/14 (провадження № 61-39424св18) зазначено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що у ході розгляду даної справи презумпція належності придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя була спростована, на підставі належних, достатніх та допустимих доказів судом встановлено, що спірний будинок був придбаний за особисті кошти відповідача, які належали йому на праві особистої власності, тому спірне майно не є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя спростовано, матеріали справи містять належні докази того, що спірне майно придбане за особисті кошти відповідача, доводи позивача про невідповідності спірного договору положенням ст. 203, 215 ЦК України судом відхиляються.
За положеннями ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України (ст. 11 ЦПК України 2004 року), суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме сторони визначають докази, якими підтверджуються їх вимоги або заперечення проти позову, доводять їх достатність та переконливість.
На суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Оскільки в ході розгляду судом на підставі належних і допустимих доказів було встановлено, що кошти, за які прибався спірний будинок, були особистою приватною власністю ОСОБА_5 , та які не були внесені ним до сімейного бюджету з ОСОБА_6 , тобто не є спільною сумісною власністю подружжя, враховуючи всі обставини справи, сам по собі факт придбання спірного майна в період зареєстрованого шлюбу, на що посилається позивач, не є підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
На підстав поданих сторонами доказів, їх оцінки кожного окремо та у взаємозв'язку і сукупності, суд приходить до загального висновку про відсутність підстав визнання житлового будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_5 та відповідно відсутність підстав визнання недійсним договору дарування від 24.01.2006 року.
Вирішуючи зустрічний позов про визнання права власності суд виходить з наступного. У межах зустрічного позову позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 просить суд визнати за нею право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , вказуючи, що поданий нею зустрічний позов спрямований на захист її права власності на нерухоме майно, оскільки її право власності на спірний житловий будинок оспорюється і не визнається позивачем та відповідачем ОСОБА_5 . У справі позивач за зустрічним позовом доводила, що кошти, за які був придбаний спірний будинок, були особистою власністю ОСОБА_5 та частково її особистими коштами, отриманими у борг та подаровані їй батьками, а також те, що спірне нерухоме майно набуте нею законно.
У ході розгляду даної справи судом було встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 24.01.2006 року, є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , її право власності 02.03.2013 року зареєстроване у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно.
У статті 41 Конституції України закріплено принципи непорушності права власності та недопустимості протиправного позбавлення особи права власності. Аналогічні положення містяться в статті 321 ЦК України.
Одночасно частиною другою статті 386 ЦК України закріплений окремий превентивний (попереджувальний) спосіб захисту права власності, який на відміну від інших способів передбачає захист права власності у випадку, коли порушення права ще не відбулося, але є підстави вважати, що воно має статися.
Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється.
Враховуючи, що судом у задоволенні первісного позову відмовлено, потреба у захисті суб'єктивного права позивача за зустрічним позовом відсутня, тому немає підстав для задоволення зустрічного позову як способу захисту прав власника нерухомого майна.
До початку судових дебатів відповідачем ОСОБА_2 подана письмова заява про застосування строку позовної давності, у якій посилаючись на сплив строку позовної давності за вимогами про визнання договору недійсним та про визнання спірного житлового будинку, а також те, що стороною позивача не доведено часу, з якого ОСОБА_6 дізналася про порушення її права, просила у задоволенні первісного позову відмовити.
Загальні положення щодо позовної давності та порядку її обчислення, що підлягають застосуванню під час вирішення спорів між сторонами, визначені у главі 19 ЦК України. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина 4 статті 267 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 ЦК України, частина перша якої пов'язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому, за змістом частини 1 вказаної статті позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Враховуючи той факт, що у задоволенні первісного позову відмовлено у зв'язку з відсутністю порушеного права, у суду відсутні підстави для застосування строку позовної давності.
З урахуванням положень ст.141 ЦПК України, оскільки у задоволенні первісного та зустрічного позовів судом відмовлено, понесені сторонами судові витрати покладаються на позивача за первісним та позивача за зустрічним позовом відповідно.
Керуючись ст.ст.12, 13,76, 81, 89, 141, 158, 259, 263-265, 355 ЦПК України, суд
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання майна спільної сумісною власністю подружжя та визнання договору дарування недійсним відмовити.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права приватної власності на нерухоме майно відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів безпосередньо до Херсонського апеляційного суду з дня проголошення рішення або з дня складання повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи за веб-адресою Херсонського міського суду Херсонської області: https://court.gov.ua/sud2125/.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: С.І.Майдан
Повний текст рішення суду виготовлений 20.12.2021 року.
Суддя: С.І.Майдан