29 листопада 2021 року Справа № 160/16403/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Олійника В. М.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
13 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 , в якій просить:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за 947 днів за затримку повного розрахунку при звільненні зі служби з 03.12.2018 року по 06.07.2021 рік;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 947 днів за затримку повного розрахунку при звільненні зі служби з 03.12.2018 року по 06.07.2021 рік.
В обґрунтування позову позивач зазначила, що проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Збройних Сил України та має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_2 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 №257 від 03.12.2018 року була звільнена у запас та виключена зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 наказом від 27 листопада 2018 року №119-РС з 03 грудня 2018 року.
Згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного ро-рахунку.
09 липня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до військової частини НОМЕР_1 із заявою, у якій просила нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку виплати індексації грошового забезпечення за час проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, за період з дня звільнення 03.12.2018 року по день фактичного розрахунку індексації грошового забезпечення 06.07.2021 року.
Військова частина НОМЕР_1 листом від 28 серпня 2021 року повідомила позивача про відмову у задоволенні заяви про виплату середнього заробітку за затримку виплати індексації грошового забезпечення за час проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 , з формулюванням, що індексація не являється складовою грошового забезпечення.
ОСОБА_1 вважає бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за 947 днів за затримку повного розрахунку при звільненні зі служби з 03.12.2018 року по 06.07.2021 року протиправною, у зв'язку із чим звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження у справі без виклику учасників справи.
11 жовтня 2021 року на електронну адресу суду від представника військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позов вх.№15534/21-ел/21, в якому останній просить відмовити позивачу у задоволенні позову, зазначивши наступне.
Військова частина НОМЕР_1 розрахувалась з позивачем 06 липня 2021 року, виплативши останній індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2021 року у справі №160/1184/21.
У вказаній справі позивач просить суд зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 947 днів за затримку повного розрахунку при звільненні зі служби з 03.12.2018 року по 06.07.2021 рік.
Враховуючи те, що вказана сума у порівнянні із виплаченою позивачу сумою по виконанню судового рішення у розмірі 24399,75 грн. є неспівмірною, загалом застосовується принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у відповідності до статті 117 Кодексу законів про працю України.
Позицію щодо правомірності застосування до спірних правовідносин такого принципу під час розрахунку загального розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на користь позивача, було висловлено касаційною інстанцією в постанові Верховного суду від 24.07.2019 по справі №805/3167/18-а адміністративне провадження №К/9901/9908/19.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Таким чином, при визначенні розміру відшкодування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, необхідно врахувати, що позивач пропустила строк звернення до суду, оскільки кінцевий термін звернення до суду 09.08.2021 року, тобто з урахуванням місячного терміну з наступного дня після остаточної виплати (починаючи з 07.07.2021 року).
Таким чином, військова частина НОМЕР_1 дійшла до висновку, що вимоги щодо розміру відшкодування середнього заробітку взагалі є безпідставними та суперечать нормам чинного законодавства.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 - позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , є учасником бойових дій (посвідчення серія НОМЕР_2 від 03 грудня 2015 року).
Відповідно до довідки Виконавчого комітету Черкаської селищної ради №474 від 27.11.2018 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Збройних Сил України.
Згідно із наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.12.2018 року №257 молодшого сержанта ОСОБА_1 з 03.12.2018 року виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Новомосковського ОМВК Дніпропетровської області.
06 жовтня 2020 року ОСОБА_1 направила на адресу військової частини НОМЕР_1 запит про надання інформації про виплату (або невиплату) їй за період з 01.01.2016 року по день звільнення індексації грошового забезпечення.
Листом від 23.10.2020 року №3046 військова частина НОМЕР_1 повідомила, що механізму індексації та виплати грошового забезпечення за попередні періоди не має. При цьому, разом з листом надано довідку про нараховану та виплачену індексацію.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково та вирішено:
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за періоди з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Відповідно до виписки із карткового рахунку ОСОБА_1 НОМЕР_4 військовою частиною НОМЕР_1 позивачу перераховано 24399,75 грн.
09 липня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до військової частини НОМЕР_1 із заявою, у якій просила нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку виплати індексації грошового забезпечення за час проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, за період з дня звільнення 03.12.2018 року по день фактичного розрахунку індексації грошового забезпечення 06.07.2021 року.
Військова частина НОМЕР_1 листом від 28 серпня 2021 року повідомила позивача про відмову у задоволенні заяви про виплату середнього заробітку за затримку виплати індексації грошового забезпечення за час проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 , з формулюванням, що у період проходження військової служби, а також при звільненні заяви або скарг про те, що позивача не правильно розраховували, останньою не було заявлено.
Щодо питання виплати середнього заробітку за час затримки виплати індексації, то відповідно до п.4 абзацу 7 зазначено, що передбачається виплата компенсації у разі не своєчасної виплати індексації, однак про виплату середнього заробітку нічого не зазначено.
Позивач вважає, що у зв'язку з несвоєчасним розрахунком при її звільненні, вона має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, що передбачено положеннями ст.ст.116,117 КЗпП України, у зв'язку із чим остання звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" військовою службою - є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язана із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Так, ч.ч.1-4 ст.9 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Визначення поняття особливого періоду наведене в Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року №3543-ХІІ та «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року №1932-ХІІ.
У відповідності до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під особливим періодом розуміють період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону України «Про оборону України» визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Згідно пункту 1-1 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 № 491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.
В силу пункту 5 Порядку № 1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Відповідно до підпункту 2 пункту 6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких проводяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
Отже, індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов'язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.
Судом встановлено, що Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2021 року по справі №160/1184/21 позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково та вирішено:
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за періоди з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року включно.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року, з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Остаточний фактичний розрахунок з позивачем був здійснений військовою частиною НОМЕР_1 06 липня 2021 року на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2021 року по справі №160/1184/20, позивачу виплачено суму у розмірі 24399,75 грн., що підтверджується випискою із карткового рахунку ОСОБА_1 НОМЕР_4 .
Щодо вимоги позивача про стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі служби за 947 днів за період з 03 грудня 2018 року по 06 липня 2021 року, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в своїх рішеннях, зокрема, у справах №806/2164/16 (постанова від 30.01.2019 року), №814/2563/16 (постанова від 12.12.2018 року) неодноразово висловлював позицію, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.
Таким чином, у даному випадку пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Вказана позиція також викладена Верховним Судом у постанові від 25.04.2018 року у справі №823/64/16.
У даному випадку суд звертає увагу, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні позивача не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Враховуючи те, що станом на день звільнення позивача спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військових, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає можливим застосувати норми статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення працівника з військової служби.
Аналогічну правову позицію зазначив Верховний Суд у постанові від 19 квітня 2018 року по справі №806/1183/16.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа №21-1765а15) дійшов до висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена в справі 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Згідно пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Судом встановлено, що згідно із наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.12.2018 року №257 молодшого сержанта ОСОБА_1 з 03.12.2018 року виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Новомосковського ОМВК Дніпропетровської області, однак остаточний розрахунок із ОСОБА_1 не відбувся.
Таким чином, відповідач допустив протиправні дії щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в запас з лав Збройних Сил України за період з 03 грудня 2018 року по 06 липня 2021 року включно, чим порушив права позивача.
Враховуючи вищевказане, суд приходить до висновку, що положення статей 116,117 КЗпП України підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Однак, суму виплати позивачу середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд вважає не співмірною та непропорційною із сумою виплаченою за індексацію грошового забезпечення за час проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року по виконанню судового рішення від 02 квітня 2021 року по справі №160/1184/21 у розмірі 24399,75 грн.
В пункті 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Вирішуючи вимогу позивача про стягнення з військової частини НОМЕР_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд враховує висновки Верховного Суду України, що висловлені у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-1113с16.
У пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зафіксовано, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
В постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20) Верховний Суд застосовує критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, пропорційно загальному розміру належних позивачеві при звільненні виплат.
Виходячи з наведеного, оскільки грошову компенсацію за індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року виплачена ОСОБА_1 у розмірі 24399,75 грн., що документально підтверджується випискою із карткового рахунку ОСОБА_1 НОМЕР_4 , відтак, суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування середнього заробітку та стягнути компенсацію за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі грошової компенсації за індексацію грошового забезпечення виплаченої за рішення суду по справі №160/1184/21.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевказане, суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .
Позивач звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», як учасник бойових дій (посвідчення серії НОМЕР_2 від 03 грудня 2015 року), у зв'язку із чим розподіл судових витрат судом не здійснюється.
Керуючись ст. ст.241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зі служби з 03.12.2018 року по 06.07.2021 року.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) відшкодування середнього заробітку за час затримання розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 24399,75 грн. (двадцять чотири тисячі триста дев'яносто дев'ять гривень сімдесят п'ять копійок).
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.М. Олійник