26 листопада 2021 року Справа № 160/15223/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Олійника В. М.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
01 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 , в якій просить:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в запас з лав Збройних Сил України за період з 12 жовтня 2018 року по 02 лютого 2021 року включно;
стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в запас з лав Збройних Сил України за період з 12 жовтня 2018 року по 02 лютого 2021 року включно в розмірі 390 542,45 грн. (триста дев'яносто тисяч п'ятсот сорок дві грн. сорок п'ять коп.).
В обґрунтування позову позивач зазначив, що на момент звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас (витяг з наказу про звільнення), військовою частиною НОМЕР_1 Повітряних Сил Збройних сил України не був проведений повний розрахунок усіх грошових виплат, які належать під час звільнення у запас згідно чинного законодавства України.
У зв'язку з цим позивач 10 вересня 2020 року звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з відповідною позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2020 по адміністративній справі №160/10928/20 вирішено позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 - задовольнити повністю. Суд визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій (2017-2018 рр.) в кількості 28 днів та не нарахування і не виплати індексації грошового забезпечення (01.01.2016-01.04.2018), та зобов'язав нарахувати відповідні виплати.
Остаточний фактичний розрахунок з позивачем був здійснений військовою частиною НОМЕР_1 08.02.2021 року на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2020 року по справі №160/10928/20, що підтверджується довідкою з АТ КБ «Приватбанк» (№1ВМC6MGPFOR90SE8 від 26.08.2021.
Згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
18 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до командира військової частини НОМЕР_1 щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки з моменту звільнення по день фактичного розрахунку, тобто за період з 12.10.2018 року по 08.02.2021 року.
У відповіді командира військової частини НОМЕР_1 , до якої долучено довідку від 10.08.2021 №373, позивача повідомлено, що виплата середнього грошового забезпечення за час затримки не передбачена жодним нормативно-правовим актом, у зв'язку з чим, будь які законні підстави для виплати коштів відсутні.
Позивач вважає, що у зв'язку з несвоєчасним розрахунком при його звільненні він має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, що передбачено положеннями ст.ст.116,117 КЗпП України, у зв'язку із чим останній звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження у справі без виклику учасників справи.
30 вересня 2021 року на адресу суду від представника військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позов вх.№84699/21, в якому останній просить відмовити позивачу у задоволенні позову, зазначивши наступне.
Остаточний розрахунок з позивачем проведено 12.10.2018 року (день виключення зі списків особового складу військової частини (копія витягу з наказу знаходиться в матеріалах справи).
Відповідно до виписки по картці, яка додана позивачем до позовної заяви, військовою частиною НОМЕР_1 виплачено ОСОБА_1 за рішенням суду по справі №160/10928/20 суму у розмірі 17 279,86 грн.
У вказаній справі позивач просить суд зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток у сумі 390 542 грн. 45 коп.
Враховуючи те, що вказана сума у порівнянні із виплаченою позивачу сумою по виконанню судового рішення у розмірі 17 279,86 грн. є неспівмірною, загалом застосовується принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у відповідності до статті 117 Кодексу законів про працю України.
Позицію щодо правомірності застосування до спірних правовідносин такого принципу під час розрахунку загального розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на користь позивача, було висловлено касаційною інстанцією в постанові Верховного Суду від 24.07.2019 по справі №805/3167/18-а, адміністративне провадження №К/9901/9908/19.
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Таким чином, при визначенні розміру відшкодування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, необхідно врахувати, що позивач протягом тривалого часу не звертався до суду з вимогою про стягнення коштів, належних йому при звільненні (після звільнення у жовтні 2018 року, маючи можливість пересвідчитися у невиплаті компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, позивач звернувся до суду з позовом лише у вересні 2020 році і про наявність будь-яких обставин, що перешкоджали б такому зверненню раніше, позивачем не повідомлено).
Також, враховуючи розмір середнього заробітку позивача, факт наявності спору між позивачем та відповідачем щодо права отримання коштів при звільненні, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком позивача, відповідач дійшов до висновку, що вимоги щодо відшкодування розміру середнього заробітку взагалі є безпідставними та суперечать нормам чинного законодавства.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 - позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , є учасником бойових дій (посвідчення серія НОМЕР_3 від 01 вересня 2017 року.
Як вбачається із витягу із наказу ТВО командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.10.2018 року №251 підполковника ОСОБА_1 , начальника оперативного відділення - заступника начальника штабу військової частини НОМЕР_1 , звільнено наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 21.09.2018 року №534 з військової служби у запас за пунктом "к" (для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дію якого було продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту) відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
11.10.2018 року позивач здав справи і посаду і був направлений для зарахування на військовий облік до Нікопольського ОМВК Дніпропетровської області.
З 12.10.2018 року позивача виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Вислуга років у Збройних Силах становить: календарна - 27 років, 02 місяці, 11 днів; пільгова - 00 років, 05 місяців, 12 днів; загальна - 27 років, 07 місяців, 23 днів. Щорічна основна відпустка за 2018 рік використана у кількості 10 діб з "25" червня по "06" липня 2018 року. Грошову допомогу на оздоровлення за 2018 рік отримав.
Матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань відповідно до наказу Міністра оборони України від 07 червня 2018 року №260 "Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовця Збройних Сил України та деяким іншим особам" за 2018 рік отримав.
Листом ТВО командира військової частини НОМЕР_1 від 23.10.2018 року №716 позивачу повідомлено, що грошове забезпечення по 12 жовтня включно в сумі 5 588,49 грн.; компенсація за 24 доби невикористаної відпустки за 2018 рік в сумі 11 176,95 грн.; одноразова грошова допомога у разі звільнення з військової служби в сумі 194 898,15 грн.; грошова допомога для оздоровлення в сумі 14 436,90 грн.
Відповідно до довідки №91 від 23.10.2018 року ТВО командира військової частини НОМЕР_1 позивачу нараховано щомісячне грошове забезпечення за період з січня 2018 року по жовтень 2018 року у розмірі 153 460,96 грн.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2020 року по справі №160/10928/20 позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено повністю та вирішено:
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, у кількості 28 днів, у зв'язку із звільненням з військової служби у запас.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, в кількості 28 днів, виходячи з грошового забезпечення з посади начальник оперативного відділення - заступник начальника штабу військової частини НОМЕР_1 станом на день звільнення з військової служби -12.10.2018 року.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.04.2018 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.04.2018 року.
Остаточний фактичний розрахунок з позивачем був здійснений військовою частиною НОМЕР_1 08.02.2021 року, на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2020 року по справі №160/10928/20 позивачу виплачено суму у розмірі 17279,86 грн., що підтверджується довідкою з АТ КБ «Приватбанк» №1ВМC6MGPFOR90SE8 від 26.08.2021.
18 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до командира військової частини НОМЕР_1 щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки з моменту звільнення по день фактичного розрахунку, тобто за період з 12.10.2018 року по 08.02.2021 року.
У відповіді командира військової частини НОМЕР_1 , до якої долучено довідку від 10.08.2021 №373, позивача повідомлено, що виплата середнього грошового забезпечення за час затримки не передбачена жодним нормативно-правовим актом, у зв'язку з чим будь які законні підстави для виплати коштів відсутні.
Позивач вважає, що у зв'язку з несвоєчасним розрахунком при його звільненні він має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку, що передбачено положеннями ст.ст.116,117 КЗпП України, у зв'язку із чим останній звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою.
Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" військовою службою - є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язана із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Так, ч.ч.1-4 ст.9 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Визначення поняття особливого періоду наведене в Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року №3543-ХІІ та «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ.
У відповідності до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» під особливим періодом розуміють період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону України «Про оборону України» визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Згідно пункту 1-1 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 № 491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.
В силу пункту 5 Порядку № 1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Відповідно до підпункту 2 пункту 6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких проводяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
Отже, індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов'язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.
Судом встановлено, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2020 року по справі №160/10928/20 позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено повністю та вирішено:
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, у кількості 28 днів, у зв'язку із звільненням з військової служби у запас.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, в кількості 28 днів, виходячи з грошового забезпечення з посади начальник оперативного відділення - заступник начальника штабу військової частини НОМЕР_1 станом на день звільнення з військової служби -12.10.2018 року.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.04.2018 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.04.2018 року.
Остаточний фактичний розрахунок з позивачем був здійснений військовою частиною НОМЕР_1 08.02.2021 року, на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2020 року по справі №160/10928/20 позивачу виплачено суму у розмірі 17279,86 грн., що підтверджується довідкою з АТ КБ «Приватбанк» №1ВМC6MGPFOR90SE8 від 26.08.2021 року.
Щодо вимоги позивача про стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в запас з лав Збройних Сил України за період з 12 жовтня 2018 року по 02 лютого 2021 року включно в розмірі 390 542,45 грн. (триста дев'яносто тисяч п'ятсот сорок дві грн. сорок п'ять коп.), суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в своїх рішеннях, зокрема, у справах №806/2164/16 (постанова від 30.01.2019 року), №814/2563/16 (постанова від 12.12.2018 року) неодноразово висловлював позицію, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Можливість субсидіарного застосування загальних правових норм до відносин публічної служби, як правило, закріплена у спеціальному законі, що регулює такий вид публічної служби. Подібна законодавча техніка спрямована на усунення прогалин у правовому регулюванні.
Таким чином, у даному випадку пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Вказана позиція також викладена Верховним Судом у постанові від 25.04.2018 року у справі №823/64/16.
У даному випадку суд звертає увагу, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні позивача не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Враховуючи те, що станом на день звільнення позивача спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військових, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає можливим застосувати норми статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення працівника з військової служби.
Аналогічну правову позицію зазначив Верховний Суд у постанові від 19 квітня 2018 року по справі №806/1183/16.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов до висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена в справі 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Згідно пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Судом встановлено, що витягом із наказу ТВО командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.10.2018 року №251 підполковника ОСОБА_1 , начальника оперативного відділення - заступника начальника штабу військової частини НОМЕР_1 звільнено наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 21.09.2018 року №534 з військової служби у запас за пунктом "к" (для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом), однак остаточний розрахунок з позивачем не відбувся.
Таким чином, відповідач допустив протиправні дії щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в запас з лав Збройних Сил України за період з 12 жовтня 2018 року по 02 лютого 2021 року включно, чим порушив права позивача.
Враховуючи вищевказане, суд приходить до висновку, що положення статей 116,117 КЗпП України підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Однак, суму виплати позивачу середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд вважає не співмірною та непропорційною із сумою по виконанню судового рішення від 23 жовтня 2020 року по справі №160/10928/20 у розмірі 17 279,86 грн.
В пункті 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Вирішуючи вимогу позивача про стягнення з військової частини середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд враховує висновки Верховного Суду України, що висловлені у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16, висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-1113с16.
У пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зафіксовано, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
В постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20) Верховний Суд застосовує критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, пропорційно загальному розміру належних позивачеві при звільненні виплат.
Виходячи з наведеного, оскільки грошову компенсацію за індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 01.04.2018 року та грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2017 року по 2018 рік, яка виплачена ОСОБА_1 у розмірі 17 279,86 грн., позивачу було виплачено, що документально підтверджується довідкою з АТ КБ «Приватбанк» №1ВМC6MGPFOR90SE8 від 26.08.2021, відтак, суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування середнього заробітку та стягнути компенсацію за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі суми виплаченої за рішенням суду по справі №160/10928/20, а саме 17 279,86 грн.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевказане, суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», як учасник бойових дій (посвідчення серії НОМЕР_3 від 01 вересня 2017 року), у зв'язку із чим розподіл судових витрат судом не здійснюється.
Керуючись ст.ст.241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в запас з лав Збройних Сил України за період з 12 жовтня 2018 року по 02 лютого 2021 року.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 17279,86 грн. (сімнадцять тисяч двісті сімдесят дев'ять гривень вісімдесят шість копійок).
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.М. Олійник