16 грудня 2021 рокуЛьвівСправа № 140/6964/21 пров. № А/857/18430/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді Большакової О.О.,
суддів Затолочного В.С., Кушнерика М.П.
з участю секретаря судового засідання Хомича О.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Волинській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії за апеляційною скаргою Управління Служби безпеки України у Волинській області на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2021 року (суддя першої інстанції Андрусенко О.О., м. Луцьк)
ОСОБА_1 звернувся до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Служби безпеки України у Волинській області (далі - Управління СБУ у Волинській області, відповідач) про визнання протиправною бездіяльності щодо непроведення 31.05.2018 остаточного розрахунку грошового забезпечення при звільненні з військової служби на день виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення; стягнення середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 01.06.2018 по день розрахунку 29.06.2021.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 03.01.1997 по 31.05.2018 позивач пpoxoдив військову службу на різних посадах в підрозділах СБУ та знаходився на всіх видах забезпечення в Управлінні СБУ у Волинській області, які передбачені законодавством для військовослужбовців. У день виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення Управління СБУ у Волинській області зобов'язане було провести з ним повний розрахунок, однак йому не було виплачено індексацію грошового забезпечення. Лише на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22.02.2021 у справі №140/17008/20 відповідачем 29.06.2021 перераховано на картковий рахунок позивача кошти у розмірі 14780,57 грн. ОСОБА_1 вважає таку бездіяльність протиправною, оскільки допущено затримку розрахунку при звільненні з військової служби, що є порушенням статті 116 KЗпП України та у відповідності до статті 117 KЗпП України це є підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку, який у даному випадку становить період з 01.06.2018 (наступний день за днем звільнення з військової служби) по 29.06.2021 (день виплати коштів).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 8 вересня 2021 року позовні вимоги було задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України у Волинській області щодо не проведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні з військової служби у день виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Стягнуто з Управління Служби безпеки України у Волинській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 червня 2018 року по 29 червня 2021 року у сумі 14748,75 грн. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України у Волинській області на користь позивача судовий збір у розмірі 908 грн.
Із таким судовим рішенням не погодилося Управління Служби безпеки України у Волинській області та подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове про відмову в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначило, що позивач є військовослужбовцем і норми трудового законодавства, зокрема ст.ст. 116, 117 КЗпП України, на відносини з питань проходження військової служби не поширюються. Зазначає, що предмет регулювання оплати трудових відносин і грошового забезпечення військовослужбовців не є тотожним за змістом та правовими наслідками. А тому вважає безпідставним застосування трудового законодавства у випадках, якщо спеціальне законодавство не регулює спірні правовідносини з питань проходження військової служби. Враховуючи викладене, підстав для стягнення на користь позивача середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку немає. Також апелянт звернув увагу на те, що позивач звільнився зі служби 31 травня 2028 року, а з вимогою про виплату йому індексації звернувся лише у травні 2020 року, а з вимогою про виплату середнього грошового забезпечення лише 9 липня 2021 року, в той час як законодавством передбачено місячний строк для звернення до суду. Поважних причин пропуску строку звернення до суду наведено не було.
Позивач у судове засідання повторно не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про час та місце слухання справи.
Відповідач у судове засідання не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про час та місце слухання справи, що підтверджено розпискою.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши письмові докази, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач проходив військову службу в органах СБУ з 03.01.1997 по 31.05.2018.
Відповідно до витягу з наказу Управління СБУ у Волинській області від 30.05.2018 №2113-ОС підполковника ОСОБА_1 31.05.2018 виключено зі списків особового складу.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 22.02.2021 у справі №140/17008/20, яке набрало законної сили 28.05.2021, визнано протиправною бездіяльність Управління СБУ у Волинській області щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з січня 2014 по лютий 2018 та зобов'язано Управління СБУ у Волинській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового за період з січня 2014 по лютий 2018.
29.06.2021 на картковий рахунок позивача надійшли кошти у сумі 14780,57 грн індексації грошового забезпечення, що підтверджується випискою по рахунку за період з 01.06.2021 по 01.07.2021, платіжним дорученням від 25.06.2021 №478.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначаються Законом України № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 (далі - Закон № 2011-ХІІ).
У статті першій Закону №2011-ХІІ встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною першою статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до приписів статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналізуючи вищезгадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15) дійшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати індексації грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення позивача зі служби.
Отже, доводи апелянта щодо відсутності підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставними.
Крім того, Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Зважаючи на приписи частини другої статті 116 КЗпП України, відповідач зобов'язаний був виплатити позивачу грошове забезпечення у повному обсязі у день виключення зі списків особового складу частини - 31.05.2018, проте остаточний розрахунок з позивачем було проведено лише 29.06.2021.
Оскільки відповідачем не проведено своєчасний та повний розрахунок з позивачем при звільненні з військової служби у встановлені строки, чим допущено протиправну бездіяльність, тому відповідно до статті 117 КЗпП України відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь період затримки такого розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13.05.2020 справа № 810/451/17 зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з позивачем у зв'язку із звільненням проведений 29.06.2021, а виключення останнього із списків особового складу відбулося 31.05.2018, то із відповідача належить стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 01.06.2018 (наступний день після звільнення) по 29.06.2021 за затримку терміном 1125 днів.
Відповідно до довідки про доходи грошове забезпечення позивача у березні 2018 становило 15781,93 грн, у квітні 2018 становило 16213,94 грн (15781,93 +16213,94 = 31995,87 грн).
Відтак, середньоденна заробітна плата становить 524,52 грн (за останні 2 місяці 31995,87 грн /61 календарних днів за останні два повні місяці березень та квітень 2018).
Отже, середній заробіток за весь час затримки розрахунку становить 590085,00 грн. (524,52 х 1125 днів = 590085 грн.).
Водночас, у порівнянні із виплаченою сумою відповідачем у розмірі 14780,57 грн., суму 590085,00 грн. не можна вважати співмірною, оскільки вона у декілька десятків разів перевищує суму виплати.
При вирішенні цього спору, суд першої інстанції застосував запропонований Верховним Судом у справі №806/2473/18 підхід та визначив істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку так: 14780,57 грн (частка несвоєчасно виплаченої індексації грошового забезпечення) / 590085 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) х 100 = 2,5 %. Встановив, що сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 2,5 %, становить: 524,52 грн (середньоденна заробітна плата позивача) х 2,5 % = 13,11 грн; 13,11 грн х 1125 днів (дні затримки розрахунку) = 14748,75 грн.
Однак, апеляційний суд не погоджується з таким розрахунком з наступних мотивів.
Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок.
Синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 Кодексу законів про працю України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно довідки Управління Служби безпеки України у волинській області від 13 грудня 2021 року №16-137 позивачу до виплати при звільненні у травні 2018 року було нараховано грошове забезпечення за травень 162280, 40 грн, грошова компенсація за неотримане речове майно в сумі 42091, 53 грн, вихідна допомога при звільненні з військової служби в сумі 170944,20 грн.
При цьому загальний розмір належних позивачу при звільнені виплат складає 229316,13 грн (включно з індексацією) .
Отже, відсоток, який складає невиплачена при звільненні індексація грошового забезпечення в сумі 14780,57 грн, у співвідношенні до загальної суми складає 6,44 %.
Відповідно такий самий відсоток середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної суми складає 38001,47 грн.
Таким чином, ця сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні була б співмірною з урахуванням правової позиції Верховного Суду.
Разом з тим, згідно частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки судом першої інстанції вирішено стягнути на користь позивача загальну суму середнього заробітку за час затримки розрахунку, яка є меншою ніж визначена судом апеляційної інстанції згідно формули встановленої Верховним Судом у постанові від 30.11.2020, а позивач погодився з цим рішенням суду, суд апеляційної інстанції переглядає спір в межах апеляційного оскарження, а тому залишає рішення суду в цій частині без змін .
Доводи апелянта про пропуск позивачем місячного строку звернення до суду апеляційний суд відхиляє, так як кошти в сумі 14780, 57 грн на рахунок позивача були перераховані відповідачем лише 29 червня 2021 року.
Отже, саме з цього часу почав перебіг строку, встановленого для звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Оскільки позивач подав позовну заяву 9 липня 2021 року, встановлений законодавством місячний строк ним пропущений не був.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
На підставі вищевикладеного, керуючись ч.3 ст.243, ст.ст. 240, 250, 308, 310, 316, 319, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України у Волинській області залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. О. Большакова
судді В. С. Затолочний
М. П. Кушнерик
Повне судове рішення складено 23.12.2021.