15 грудня 2021 р.Справа № 480/2325/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: П'янової Я.В. , Перцової Т.С. ,
за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 08.09.2020 року, головуючий суддя І інстанції: С.О. Бондар, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, повний текст складено 10.09.20 року по справі № 480/2325/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулася до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області про визнання протиправним та скасування рішення від 12.03.2020 про відмову у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах та зобов'язання призначити пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до ст. 114 пункту 2 підпункту 1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020 у справі №1-5/2018(746/15) щодо застосування положень пункту "а" ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", з 05.03.2020.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 08.09.2020 позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області від 12.03.2020 № 38 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах, на підставі заяви від 05.03.2020 про призначення пенсії, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області (код ЄДРПОУ 21108013) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 840,80 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 2600 грн.
Відповідач, не погодившись з даим рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що приймаючи зазначене рішення суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків, які призвели до неправильного вирішення справи, неповно з'ясував всі обставини справи, що мають значення при вирішенні спору, невірно застосував до спірних правовідносин вимоги матеріального та процесуального права.
В судове засідання суду апеляційної інстанції сторони не прибули, про дату, час і місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином.
Відповідно до ч.2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
У зв'язку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч.4 ст.229 КАС України не здійснювалось.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України та керуючись ст.229 КАС України.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи та вимоги апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 05.03.2020 ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 1 (а.с.32).
Для підтвердження трудового стажу, у тому числі за Списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, ОСОБА_1 надала диплом про навчання, довідки, що визначають право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій громадян, накази про затвердження атестації робочих місць за умовами праці, трудову книжку.
Так, відповідно до записів у трудовій книжці та довідки про підтвердження наявного трудового стажу, виданою комунальним некомерційним підприємством "Глухівська міська лікарня" Глухівської міської ради від 03.02.2020 № 4, позивачка з 01.08.1998 по 28.02.2011, з 01.07.2011 по час складання довідки виконувала роботу по наданню якісної рентгено-діагностичної допомоги за професією лікаря-рентгенолога рентгенологічного відділення, що передбачена списком №1 (а.с.35).
Головним управлінням ПФУ в Сумській області було проведено перевірку і складено Акт перевірки достовірності та обґрунтованості відомостей, поданих для призначення (перерахунку) пенсії від 18.02.2020 № 120/10.7-02.
Згідно висновку вказаного акту, інформація в довідці від 03.02.2020 № 4 частково підтверджена перевіреними документами, невірно зазначеної періоди роботи на посаді та зазначена посада лікаря інтерна за спеціальністю радіологія-діагностика, яка не передбачена в наказі про затвердження результатів атестації робочих місць за умовами праці від 30.12.1997 №253; інформація в довідці від 04.02.2020 №5 підтверджена перевіреними документами, проте зазначені не всі накази за період роботи у 2007, 2008 роках. Рекомендовано усунути вказані розбіжності (а.с.32-34).
На виконання приписів даного Акту установою, в якій працює позивачка, складено довідку від 24.02.2020 №19 про підтвердження трудового стажу і записів у трудовій книжці, за якою ОСОБА_1 дійсно працювала в КНП "Глухівська міська лікарня" Глухівської міської ради на посаді лікаря-інтерна за спеціальністю "Радіологія-діагностика" з 01.08.1998 (наказ №63 від 14.08.1998). З 01.08.1999 переведена на посаду лікаря-рентгенолога рентгенологічної служби (наказ №59 від 09.08.1999). З 01.03.2011 переведена на посаду завідувача рентгенологічним кабінетом рентгенологічного відділення (наказ №25 від 03.03.2011). З 01.07.2011 працювала на посаді лікаря-рентгенолога рентгенологічного відділення. Звільнена з роботи 17.02.2020 (наказ №7-к від 17.02.2020) (а.с.36).
Проте, рішенням від 12.03.2020 Головне управління Пенсійного фонду України в Сумській області відмовило ОСОБА_1 у призначенні пенсії, у зв'язку з не досягненням позивачкою віку - 49 років 6 місяців, необхідного для призначення пільгової пенсії (а.с.58).
Вважаючи вказане рішення протиправним, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог та не доведеності відповідачем правомірності прийнятого ним рішення.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Водночас, у пункті 5 рішення № 8-рп/2005 від 11.10.2005 Конституційний Суд України зазначив, що право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист.
За приписами пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку із збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету і підвищенням ефективності економіки республіки, визначені у Законі України «Про пенсійне забезпечення».
У преамбулі Закону України від 05.11.1991 за № 1788-XII Про пенсійне забезпечення (далі - Закон № 1788-XII) зазначено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
Згідно із статтею 2 Закону № 1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії: до яких відносяться пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
За приписами статті 12 Закону № 1788-XII право на пенсію за віком мають чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років, жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Згідно з п. а ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (в редакції, чинній до внесення змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року № 213 - VIII) на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за Списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах; жінки - після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.
Працівникам, які мають не менше половини стажу роботи з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням віку, передбаченого статтею 12 цього Закону, на 1 рік за кожний повний рік такої роботи чоловікам і на 1 рік 4 місяці - жінкам.
Отже, за змістом вищенаведеної норми пенсія за віком на пільгових умовах є особливим видом пенсії, яка призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу, залежить від праці такої особи в особливих умовах, певно визначений час, призначення якої має відбуватись при досягненні нижчого пенсійного віку.
У постанові від 18.02.2020 у справі № 1840/3344/18 Верховний Суд зазначив, що пенсія за віком - це свого роду державний депозит (примусовий та індивідуальний) кожної особи, який залежить від праці такої особи, та підлягає безумовному поверненню з боку держави у встановленому розмірі протягом всього життя пенсіонера після досягнення певного віку.
Колегія суддів вважає, що зазначений правовий висновок необхідно розповсюдити також і на пенсії за віком на пільгових умовах.
Законом № 213-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення", який набрав чинності з 01.04.2015, збільшено раніше передбачений пунктом а статті 13 Закону № 1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 45 років до 50 років.
09.07.2003 прийнято Закон України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування (далі - Закон № 1058-ІV).
03.10.2017 Верховною Радою України прийнято Закон Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій № 2148-VIII, яким Закон України від 09.07.2003 за № 1058-ІV Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування доповнено розділом XIV-1, який передусім, у контексті предмету спору, містить пункт 1 частини другої статті 114 такого змісту:
працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком N 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 50 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.
Також, зазначена норма передбачає зміст ідентичний пункту а статті 13 Закону № 1788-XII в редакції Закону України від 2 березня 2015 року № 213-VIII щодо підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах.
За конституційним поданням народних депутатів України Закон № 213-VIII перевірявся на відповідність Конституції України.
Рішенням Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року у справі N 1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина друга статті 14, пункти б - г статті 54 Закону України Про пенсійне забезпечення від 5 листопада 1991 року N 1788-XII зі змінами, внесеними Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02 березня 2015 року № 213-VIII (пункт 1 Рішення N 1-р/2020).
Саме на це Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-р/2020 посилається позивач як на підставу позовних вимог.
Позивач вважає, що за наявності необхідного стажу роботи та досягненням 45 років вона має право на пенсію на пільгових умовах.
Натомість, як убачається з рішення від 12.03.2020 за № 38, відповідач фактично керується Законом № 1058-ІV (в редакції Закону № 2148-VIII) та відмовляє у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, оскільки позивачка на день звернення за призначенням пенсії не набула віку 49 років 6 місяців (а.с. 58).
Водночас, Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій, що містить ідентичні правові норми щодо збільшення пенсійного віку, на предмет конституційності не перевірявся.
У рішенні від 23 січня 2020 року Конституційний Суд України зробив висновок щодо неконституційності підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах та визнав неконституційною, зокрема, статтю 13 Закону України Про пенсійне забезпечення від 5 листопада 1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02 березня 2015 року № 213-VIII (пункт 1 Рішення № 1-р/2020).
Конституційний Суд України в рішенні від 8 червня 2016 року у справі № 4-рп/2016 зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України, пункт 7 рішення № 4-рп/2016).
З огляду на наведене, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не підлягає застосуванню. У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Висновок у рішенні Конституційного Суду України у справі № 4-рп/2016 зроблений з урахуванням вимог частини 2 статті 150 Конституції України в редакції, чинній на момент прийняття рішення № 4-рп/2016, яка є тотожною статті 151 - 2 Конституції України у редакції на час розгляду справи та статті 8 Конституції України.
Водночас висновок, сформований у пункті 7 рішення № 4-рп/2016, застосовується судом з урахуванням обставин справи та вимог статті 151-2 Конституції України.
Згідно із частиною першою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У пункті 3.1 рішення № 1-р/2020 від 23.01.2020 наголошено, що за юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (абзац другий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини рішення від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018). Відповідно до змісту статті 8 Конституції України, розвиваючи практику Конституційного Суду України, верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.
Також, у пункті 4.4. мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020 Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 13, частина друга статті 14, пункти б-г статті 54 Закону № 1788 зі змінами, внесеними Законом № 213, якими передбачено поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для працівників, визначених у вказаних нормах, порушують легітимні очікування таких осіб, а отже, суперечать частині першій статті 8 Конституції України, тобто порушують принцип верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.
У першому пункті резолютивної частини рішення КСУ від 23.01.2020 за № 1-р/2020 визнано неконституційними статтю 13, частину другу статті 14, пункти б - г статті 54 Закону України Про пенсійне забезпечення від 5 листопада 1991 року № 1788-XII в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 за № 213-VIII.
У контексті предмету спору Конституційним Судом України визнані неконституційними положення щодо підвищення віку виходу на пенсію для пільгових категорій осіб та згідно з пунктом 2 резолютивної частині Рішення КСУ № 1-р/2020 зазначені положення втрачають чинність з дня ухвалення цього Рішення (тобто з 23.01.2020).
У пункті третьому резолютивної частини рішення КСУ від 23.01.2020 за № 1-р/2020 викладена юридична позиція щодо порядку виконання цього Рішення, а саме: застосуванню підлягають положення Закону № 1788-XII в редакції до внесення змін Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 за № 213-VIII для осіб, які працювали до 01.04.2015 на посадах, визначених у вказаних нормах.
Згідно із частиною другою статті 8 Закону Про Конституційний Суд України з метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який утратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності.
У третьому пункті Рішення № 1-р/2020 визначено порядок його виконання щодо тих осіб, які працювали до 01.04.2015 (набрання чинності Законом № 213-VIII) на посадах, визначених у вказаних нормах.
Таким чином, Конституційний Суд в Рішенні № 1-р/2020 визначив спосіб захисту та відновлення прав осіб, що зазнали їх порушення у зв'язку з ухваленням Закону № 213-VIII.
Колегія суддів зазначає, що припис акта, визнаний неконституційним Конституційним Судом України із змістовних підстав більше не може бути застосованим під час розгляду справ судами з мотивів його суперечності Конституції України.
Водночас, у контексті предмету спору юридична позиція, викладена в Рішенні Конституційного Суду України від 23.01.2020 за № 1-р/2020, застосовується також при оцінці змін до Закону № 1058-IV, які регламентують спірні правовідносини та рішення відповідача.
Тому, з урахуванням юридичної позиції Конституційного Суду України, сформованої у рішенні від 23.01.2020 за № 1-р/2020, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що ідентична правова норма, яка міститься в Законі України від 03.10.2017 Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій № 2148-VIII, теж не відповідає Конституції України, а тому не підлягає застосуванню.
Водночас, колегія суддів бере до уваги, що згідно із пунктом 5 статті 62, пунктом 4 частини другої статті 63 Закону № 2136-VIII Сенат чи Велика палата закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання буде виявлена втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України, крім випадків, передбачених частиною другою статті 8 цього Закону.
У цьому контексті, колегія суддів звертає увагу на те, що конституційне подання отримано Конституційним Судом України 08.04.2015, конституційне провадження відкрито ухвалою від 13.01.2016 за № 1-у/2016. При цьому, зміни до Закону України № 1058-ІV прийняті 03 жовтня 2017 року Законом № 2148-VІІІ.
Отже, враховуючи, що на виконання вимог пункту 5 статті 62, пункту 4 частини другої статті 63 Закону № 2136-VIII, Конституційним Судом не було закрито провадження у справі № 1-р/2020, відсутні підстави вважати, що у зв'язку із ухваленням Закону № 1058-IV у редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017, втратили дію положення Закону № 1788-XII в частині регулювання прав на пільгову пенсію у період з 01.04.2015.
Проте, положення пункту 2 розділу XV Закону № 1058-IV в редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017 перешкоджають таким особам у реалізації права на пенсію на пільгових умовах за Законом № 1788-ХІІ в редакції, чинній до внесення змін Законом № 213-VII.
Європейським судом з прав людини напрацьована практика за якою пенсія включається в поняття майно в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а відтак і майном. Отже, при з'ясуванні змісту поняття майно недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції.
Так, у рішенні ЄСПЛ від 07.11.2013 року у справі Пічкур проти України (заява № 10441/06, пункти 41- 43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства.
Водночас, юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається ЄСПЛ не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту законних очікувань (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами принципу правової держави та верховенства права.
Так, у справі Суханов та Ільченко проти України ЄСПЛ зазначив, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має законне сподівання, якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (Заява № 68385/10 та №71378/10, пункт 35).
Отже, у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути у тому числі легітимні очікування та майнові права (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява №12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).
Тобто, коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв і, якщо людина очевидно підходить під ці критерії, це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Таким чином, позбавлення права на пенсію або звуження обсягу цього права має здійснюватися на підставі принципу верховенства права (закону, який не повинен суперечити принципам верховенства права має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм).
Отже, відповідно до викладеного, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що до категорії осіб, на яких поширюється дія Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 за № 1-р/2020, і відповідно мають право на пенсію за віком на пільгових умовах за положеннями Закону № 1788-ХІІ після 23.01.2020 (набрання чинності Рішення КСУ № 1-р/2020), належать особам, які працювали до 01.04.2015, були зайняті повний робочий день на роботах із шкідливими і важкими умовами праці, мають стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України Про пенсійне забезпечення в редакції, яка діяла до 01.04.2015, та досягли віку, визначеного цією статтею, на момент звернення до Пенсійного фонду за призначенням пенсії.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі № 520/15025/16-а сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
За таких обставин та правового регулювання відповідач не застосував більш сприятливий закон, який передбачає право позивача на обумовлену попередньою роботою пільгову пенсію, проте застосував закон, який позбавляє зазначеного права, отже діяв всупереч вимог верховенства права.
Вказані висновки відповідають правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постанові від 21.04.2021 у зразковій у справі № 360/3611/20.
У зв'язку з викладеним, висновок суду першої інстанції про те, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, оскільки згідно з рішенням Конституційного Суду України від 23.01.2020 за № 1/-р/2020 у справі № 1-5/2018(746/15) на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за Списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: жінки - після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах, є правомірним.
Враховуючи, що позивач на час звернення із заявою про призначення пенсії досягла 45 років, мала відповідний загальний стаж, а також пільговий стаж на посаді за списком № 1, вона має право на пенсію з урахуванням рішення Конституційного Суду України № 1-р/2020 у справі № 1-5/2018(746/15) від 23.01.2020, а відтак відповідачем протиправно відмовлено позивачу у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком № 1.
Отже, враховуючи викладене та те, що позивачу відмовлено у призначенні пенсії саме рішенням від 12.03.2020 за № 38, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Щодо задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача на користь позивача понесених судових витрат у вигляді правничої допомоги у розмірі - 26000,00 грн. судова колегія зазначає наступне.
Приписами ч.1 п. 1 ч. 3 ст.132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 2 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з ч.ч. 3-7 ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 19.03.2020 по справі № 140/2323/19.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Колегія суддів зазначає, що вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, суд враховує складність справи, час витрачений адвокатом на виконання робіт, обсяг наданих послуг та ціну позову.
При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Зокрема зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", відповідно до яких заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову.
З матеріалів справи встановлено, що на підтвердження понесення таких витрат до суду надано договір між позивачем та адвокатом Хоменко Г.М. про надання професійної правничої допомоги від 01.04.2020 №99 (а.с.39), акти прийому-передачі послуг від 08.04.2020, від 31.05.2020, від 29.05.2020 (а.с.41, 72, 83), квитанції до прибуткового касового ордеру від 08.04.2020 №99, від 31.05.2010 №103, від 29.05.2020 №100, 101 (а.с.43, 73, 81-82).
Враховуючи складність справи, обсяг та якість виконаних адвокатом робіт, витрачений час, значення цієї справи для особи, яка є іншою стороною у справі, суд вважає обґрунтованими, співмірними та підтвердженими належними доказами понесені позивачем витрати на правничу допомогу в адміністративній справі № 480/2325/20 на загальну суму 2600,00 грн.
Таким чином, судова колегія не бачить правових підстав для обмеження позивача у праві на відшкодування понесених ним витрат на правничу допомогу.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відшкодування судових витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката на користь позивача.
Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Колегія суддів зазначає, що позивач, надавши письмові докази, що були предметом дослідження при розгляді справи судом першої інстанції, виконав вимоги ч.1 ст. 77 КАС України.
Натомість, відповідач, заперечуючи проти позову, в порушення вимог ч.2 ст. 77 КАС України, не надав жодних належних і допустимих доказів на підтвердження законності та обґрунтованості власних дій, що є предметом оскарження позивачем.
Згідно ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ч. 1 ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта, відповідача у справі.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 08.09.2020 року по справі № 480/2325/20 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді Я.В. П'янова Т.С. Перцова
Повний текст постанови складено 23.12.2021 року