23 грудня 2021 р. Справа № 440/5244/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Кононенко З.О.,
Суддів: Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.08.2021, головуючий суддя І інстанції: А.О. Чеснокова, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 19.08.21 по справі № 440/5244/21
за позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОЛТАВАЗВ'ЯЗОКБУД-КО"
про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,
25 травня 2021 року позивач звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до ТОВ "Полтавазв'язокбуд-КО" про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 66687,50 грн. та пені в розмірі 480,24 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідачем у 2020 році не виконано нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, внаслідок чого Фондом соціального захисту інвалідів до відповідача застосовано адміністративно-господарські санкції в розмірі 66687,50 грн. У зв'язку з несплатою відповідачем зазначеної суми у строк, передбачений Законом України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", позивачем нараховано пеню. Несплата вищевказаних сум стала підставою для звернення позивача до суду з вимогою про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені з підприємства.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 19.08.2021 року у задоволенні позову Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтавазв'язокбуд-КО" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені - відмовлено.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.
Так, позивач в апеляційній скарзі зазначає, що перекладаючи обов'язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю на державну службу зайнятості суди фактично звільняють роботодавців, від обов'язку виконувати вимоги ст. 19 Закону №875-XII та сплачувати адміністративно-господарські санкції, передбачені ст. 20 Закону за порушення вказаного обов'язку. Як наслідок, роботодавці, заздалегідь знаючи, що особи з інвалідністю, які мешкають у відповідному населеному пункті, в центрі зайнятості на обліку не перебувають, або вони не відповідають вимогам роботодавця, подають До центру зайнятості звіти 3-ПН та вважаються звільненими від сплати санкцій за невиконання нормативу робочих місць по працевлаштуванню осіб з інвалідністю. Тобто, роботодавці незацікавлені у працевлаштуванні у себе осіб з інвалідністю і, відповідно, ухиляються вї виконання норм Закону.
Позивач вважає, що виконанням нормативу є лише працевлаштування особи з інвалідністю на основне місце роботи, обов'язок по працевлаштуванню покладається законодавцем виключно на роботодавців, відповідач не може бути звільнений від відповідальності за невиконання норм Закону.
На думку позивача, подання до центру зайнятості інформації про вільні посади в даному випадку не може бути підставою для звільнення підприємства від відповідальності за невиконання Закону №875-XII.
Відповідач не скористався своїм правом та не надав до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу позивача.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ТОВ "Полтавазв'язокбуд-КО" перебуває на обліку в Полтавському обласному відділенні фонду соціального захисту інвалідів, як підприємство, яке в своїй діяльності використовує найману працю.
Згідно відомостей, зазначених у Звіті ТОВ "Полтавазв'язокбуд-КО", середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) у 2020 році становила 16 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність (осіб) - 0 осіб, кількість осіб з інвалідністю-штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (осіб) - 1 особа.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем вжито необхідні заходи для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2020 році, то позовні вимоги про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з наступних підстав.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Частиною другою зазначеної статті передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Згідно з частинами першою та другою статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
В силу приписів частини третьої статті 217 Господарського кодексу України крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.
Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування (частина четверта статті 217 Господарського кодексу України).
Відповідно до частин першої та другої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Колегія суддів аналізуючи наведені норми права, дійшла висновку, що адміністративно-господарські санкції за незайняті особами з інвалідністю робочі місця, передбачені Законом України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення, і підлягають застосуванню у разі, якщо суб'єкт господарювання не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
З матеріалів справи вбачається, що кількість осіб з інвалідністю-штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" у ТОВ "Полтавазв'язокбуд-КО" становить 1 особа.
За недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю позивачем нараховано ТОВ "Полтавазв'язокбуд-КО" адміністративно-господарські санкції у розмірі 66687,50 грн. (за 1 особу) та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 480,24 грн.
Частиною третьою статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
За правилами частини першої статті 18 цього Закону забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою.
З наведених положень статей 18, 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" вбачається, що підприємства здійснюють самостійно працевлаштування осіб з інвалідністю, але виходячи з вимог статті 18 вказаного Закону.
Отже, чинне законодавство не передбачає обов'язку підприємства самостійно здійснювати пошук осіб з інвалідністю для залучення їх до працевлаштування.
Частиною третьою статті 18 Закону визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 "Про затвердження форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядку її подання" затверджено форму звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядок подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)".
Відповідно до приписів пункту 2.1 Порядку подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 /у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин/, форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й).
Колегія суддів вважає, що звітність за формою 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю і, водночас, запитом про направлення таких осіб на підприємство для працевлаштування.
Судом першої інстанції встановлено, що у 2020 році починаючи з січня позивач подавав до територіального органа центру зайнятості звітність за формою 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" із зазначенням вакансій для осіб з інвалідністю /а.с. 18-32/.
Таким чином, колегія суддів дослідивши матеріали справи дійшла висновку, що упродовж 2020 року центр зайнятості був поінформований про наявність у відповідача вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю та мав можливість у 2020 році направляти відповідних осіб для їх працевлаштування, отже відповідачем вжито необхідні заходи для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2020 році.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем вжито необхідні заходи для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2020 році, то позовні вимоги про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано відмовив у задоволенні адміністративного позову.
Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Колегія суддів вважає, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.08.2021 року по справі № 440/5244/21 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог позивача.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.08.2021 по справі № 440/5244/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко
Судді(підпис) (підпис) Я.М. Макаренко О.М. Мінаєва