печерський районний суд міста києва
Справа № 757/73972/17-ц
11 жовтня 2021 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді: Соколова О.М.,
при секретарі: Проскурні А.Г.
справа № 757/73972/17-ц
розглянувши у судовому засіданні в м. Києві цивільну справу №757/73972/17-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, передача дубліката ключів, стягнення моральної шкоди, -
У грудні 2017 року до Печерського районного суду м. Києва надійшла цивільна справа ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, передача дубліката ключів, стягнення моральної шкоди.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказує, що він разом із дружиною ОСОБА_4 є співвласником квартири, що знаходиться за адресю: АДРЕСА_1 . Також, співвласниками вказаної квартири є донька позивача ОСОБА_2 , та онука ОСОБА_3 . З вересня 2017 року позивач не може потрапити до вказаної квартири, щоб взяти свої документи та речі, а також позивач вважає що відповідачі вчиняють неправомірні дії, по відношенню до нього, та не надають можливості зустрітися з дружиною ОСОБА_4 , а тому він звернувся до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення, про що до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відповідні відомості. Обґрунтовуючи вимогу про стягнення моральної шкоди із відповідачів, позивач вказує, що є людиною похилого віку та потребує постійного догляду, тому тривалий час змушений жити у своєї сестри, що спричиняє незручності та переживання, а тому просить стягнути з відповідачів 10000 грн., як відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 05.02.2018 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.
Відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 02.04.2018 року до суду подано відзив на позовну заяву, в якому вказано, що відповідачі позов не визнають у повному обсязі, та просять відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог. Мотивуючи тим, що у позивача відсутнє право власності на квартиру АДРЕСА_2 . Адже, в результаті приватизації позивач та його дружина ОСОБА_4 отримали у власність у рівних долях 44/100 від загальної площі квартири, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 13.11.1997 року, а відповідачі отримали у власність 56/100 від загальної площі квартири у рівних долях, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 11.12.1997 року, які видані органом приватизації державного житлового фонду Старокиївського району в м. Києві. В подальшому позивач свою частку квартири 44/200 відчужив шляхом дарування ОСОБА_2 , що підтверджується нотаріально посвідченим договором від 03.08.2004 року. Після відчуження своєї частки, в 2007 році позивач добровільно знявся з реєстрації в квартирі АДРЕСА_2 і зареєструвався в Ѕ частині приватного будинку, що розташований по АДРЕСА_4 , та належить йому на праві власності де і став проживати.
Позивачем ОСОБА_1 подано відповідь на відзив, та зазначає, що факт проживання його у вказаній квартирі можуть підтвердити численні свідки, а також вказує, що оскільки членами сім'ї позивача є відповідачі та дружина ОСОБА_4 а вони є співвласниками вказаної квартири, то відповідно позивач, як член сім'ї, має право вільно проживати в спірній квартирі, відповідно до ст. 405 ЦК України.
Ухвалою суду від 03.08.2018 року закрито підготовче провадження у цивільній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач та його представник в судове засідання не з'явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили.
Відповідачі та їх представник в судове засідання не з'явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили.
Суд, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами шляхом дослідження письмових доказів у матеріалах справи, оцінивши їх у сукупності, встановив наступні обставини та прийшов наступних висновків.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України, визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_4 відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 13.11.1997 року, приватизували згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», квартиру АДРЕСА_2 у рівних долях 44/100 від загальної площі квартири.
Відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_3 відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 11.12.1997 року, приватизували згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», квартиру АДРЕСА_2 у рівних долях 56/100 від загальної площі квартири.
03.08.2004 року сторони уклали договір дарування 44/200 частини квартири АДРЕСА_2 , відповідно до якого позивач подарував, а відповідач ОСОБА_2 прийняла в дар 44/200 частини квартиру (а. с. 47, Т.1).
Відповідно до матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 , має у власності Ѕ частини приватного будинку АДРЕСА_4 , та сестра позивача ОСОБА_6 , також є власником Ѕ частини вказаного будинку. А тому, твердження позивача проте те, що він змушений жити у своєї сестри, що створює їй незручності, не відповідає дійсності, адже позивач є власником Ѕ частини будинку, згідно свідоцтва про право на спадщину видане 1-ю Київською державною нотаріальною конторою 14.08.2000 року 22-3387.
Разом з тим, між сторонами протягом тривалого часу існують неприязні стосунки і спори, за вирішенням яких як сторони неодноразово зверталися до суду, і які вирішувалися судами у залежності від змісту пред'явлених сторонами вимог і підстав. Зокрема, у рішенні суду від 09 червня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тетерська О.Ю. та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гніденко Н.Ю. про визнання правочину недійсним, судом встановлено відсутність передбачених ст. 203, 230 ЦК України підстав для визнання оспорюваного позивачем договору дарування недійсним, оскільки позивач жодними належними та допустимими доказами не довів, що при оформленні довіреності та укладенні договору дарування дійсно представник ОСОБА_3 не мала на це повноважень. Також, судом вже досліджувалась як доказ копія акта № 160 від 22.11.2017, та встановлено, що в поданому доказі не вказана інформації яка стосується предмету спору, а тільки загальна інформацію про адресу квартири та період до якого проживав позивач за нею, не додано належних доказів на підтвердження завлених позивачем вимог.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. За принципами застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладених у рішеннях ЄСПЛ, позбавлення особи права на житло без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною 1 ст. 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України, до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм, правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЖК Української РСР особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням, інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Водночас, судом встановлено, що ОСОБА_1 мав право власності на спірну квартиру але, уклавши договір дарування на користь ОСОБА_2 (доньки), відмовився від права власності.
Згідно матеріалів справи власниками спірної квартири є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , їх право власності позивачем не оспорюється. Припинення права власності позивача на спірну квартиру внаслідок її відчуження ним на користь ОСОБА_2 (доньки) свідчить про припинення, у тому числі і його права користування цією квартирою, а численні судові спори лише підтверджують відсутність будь-яких домовленостей і угод між сторонами щодо користування позивачем спірною квартирою.
У ході судового розгляду встановлено, що дружина позивача ОСОБА_4 , яка є матір'ю відповідачки ОСОБА_5 , постійно проживає в будинку АДРЕСА_5 з квітня 2017 року, так як потребує постійного догляду, також ОСОБА_1 постійно проживав в будинку АДРЕСА_5 , з жовтня 2015 рік по 26.08.2017 року.
Крім того, між позивачем та відповідачами домовленостей щодо порядку користування квартирою, несенням витрат на її утримання не встановлено, натомість відповідачі у своєму відзиві та доданих до нього документах зазначають що позивач після відчуження своєї частки, в 2007 році добровільно знявся з реєстрації у вказаній квартирі та зареєструвався у своїй частині приватного будинку, що розташований по АДРЕСА_4 . Також, під час судового розгляду, не встановлено факт реєстрації позивача за адресою АДРЕСА_1 .
Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодекос випадках.
Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що в матеріалах справи відсутні достатні докази, які б підтвердили вимоги викладені позивачем у своїй позовній заяві та поясненнях наданих під час розгляду справи.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідачів моральної шкоди в розмірі 10 000 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
З огляду на ч. 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
При вирішенні даного спору та вимоги позивача про відшкодування відповідачами в рівних частинах моральної шкоди, обов'язковому з'ясуванню підлягають - наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Позивач не довів факту заподіяння моральної шкоди, втрат немайнового характеру, не довів суду, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) відповідачів вони заподіяні. У зв'язку з тим, що суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, передача дубліката ключів та не доведеністю позовних вимог, суд відмовляє в позові про відшкодування моральної шкоди.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, передача дубліката ключів, стягнення моральної шкоди, є не обґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. 41,47 Конституції України, ст. ст. 319, 383, 391ЦК України, ст.ст.9,65,156 ЖК УРСР , ст.ст. ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76, 78, 80, 81, 89, 109, 259, 263-265, 268, 273, 282, 365 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення, передача дубліката ключів, стягнення моральної шкоди - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.М. Соколов