м. Вінниця
21 грудня 2021 р. Справа № 120/11227/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віятик Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Якушинецької сільської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивачі) до Якушинецької сільської ради (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю прийнятого відповідачем рішення №465 від 30.07.2021 про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки №0520688900:01:003:0457 у власність орієнтовною площею 0,4153.
Ухвалою від 17.09.2021 відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.
У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує щодо задоволення даного позову. Зокрема зазначає, що бажана земельна ділянка не відповідає генеральному плану та плану зонування селища Березина, на даній земельній ділянці запроектовано проїжджу частину вулиці та частину земельної ділянки займають землі рекреаційного призначення визначені на плані зонування літерою Р-3, відноситься до земель історико-культурного призначення та відсутнє погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що позивач звернувся до відповідача із клопотанням про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області (за рахунок земельної ділянки з кадастровим №0520688900:01:003:0457).
Разом із тим, рішенням №465 від 30.07.2021 відповідач відмовив позивачу у затвердженні відповідного проекту. Свою відмову відповідач мотивував тим, що бажана земельна ділянка не відповідає генеральному плану та плану зонування селища Березина (на даній земельній ділянці запроектовано проїжджу частину вулиці та частину земельної ділянки займають землі рекреаційного призначення визначені на плані зонування літерою Р-3), відноситься до земель історико-культурного призначення та відсутнє погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.
Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно зі ст. 3 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями ст. 118 ЗК України.
Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Аналіз наведених приписів свідчить про те, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у надані дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
В той же час, відповідно до положень статті 118 Земельного кодексу України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:
- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;
- розробка суб'єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;
- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, які є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина 9 статті 118 ЗК України).
Водночас, відповідно до частини 8 статті 186 ЗК України підставою для відмови у погодженні та затвердженні документації із землеустрою може бути лише невідповідність її положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації.
Таким чином, ЗК України передбачено певний алгоритм та поетапність процесу безоплатної передачі земельних ділянок державної та комунальної власності у власність громадян, а саме:
1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;
2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);
3) під час розроблення проекту землеустрою формується земельна ділянка, яку заявник має намір отримати у власність;
4) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк зобов'язаний прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або рішення про відмову у затвердженні такого проекту землеустрою.
Відтак, в межах процедури безоплатної передачі земельних ділянок із земель державної або комунальної власності всі дії відповідних суб'єктів цих правовідносин є взаємопов'язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання заявником земельної ділянки у власність.
В ході судового розгляду установлено, що спір між сторонами виник на етапі затвердження органом місцевого самоврядування розробленого проекту землеустрою.
Згідно з ч.1 ст. 123 Земельного кодексу України, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).
Відповідно до ч.15 ст.123 Земельного кодексу України підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.
Водночас, підставами для відмови в затвердженні проекту землеустрою слугувало те , що бажана земельна ділянка не відповідає генеральному плану та плану зонування селища Березина ( на даній земельній ділянці запроектовано проїжджу частину вулиці та частину земельної ділянки займають землі рекреаційного призначення визначені на плані зонування літерою Р-3, відноситься до земель історико-культурного призначення та відсутнє погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.
Разом з тим, надаючи правову оцінку правомірності підстав відмови, суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст. 25 Закону України «Про землеустрій» визначено, що документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації. Відповідно до частини 2 цієї ж статті, одним із видів документації із землеустрою є проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Згідно з ч.1 ст.50 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
Відповідно до пунктів 7,9 ч.1 ст.1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій; план зонування території (зонінг) - документація, що є складовою комплексного плану просторового розвитку території територіальної громади або генерального плану населеного пункту і визначає умови та обмеження використання території у межах визначених функціональних зон.
Відповідно до ч.1 ст.25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, встановлюється у генеральних планах населених пунктів, планах зонування та детальних планах територій.
Згідно з ч.2 ст.25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, обов'язковий для врахування під час розроблення землевпорядної документації.
Частиною 3 ст.24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним або юридичним особам для містобудівних потреб допускається за умови, що відповідні земельні ділянки розташовані в межах території, щодо якої затверджено принаймні один із таких видів містобудівної документації на місцевому рівні: комплексний план, складовою частиною якого є план зонування території; генеральний план населеного пункту, складовою якого є план зонування території; план зонування території як окремий вид містобудівної документації на місцевому рівні, затверджений до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо планування використання земель»; детальний план території.
Таким чином, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб повинна відповідати плану зонування або детальному плану території, а у разі відсутності плану зонування або детального плану території така передача (надання) земельних ділянок забороняється.
Під час розгляду справи встановлено, що така земельна ділянка не сформована.
Kpiм того, Вiдповiдач посилаючись на план зонування селища Березина, стверджує, що на данiй земельнiй дiлянцi запроектовано проїжджу частину вулицi та частину земельної дiлянки займають землi рекреацiйного призначення визначенi на планi зонування лiтерою Р-3.
Разом з тим, порівнявши викопіювання з плану зонування селища Березина та графічними зображення публічної кадастрової карти не можливо встановити, що це одна і так ж сама земельні ділянка №0520688900:01:003:0457, яку бажає отримати позивач. Тобто відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів щодо того, що бажана земельна ділянка не відповідає генеральному плану та плану зонування селища Березина ( на даній земельній ділянці запроектовано проїжджу частину вулиці та частину земельної ділянки займають землі рекреаційного призначення визначені на плані зонування літереою Р-3).
Положеннями ст. 54 ЗК України регламентовано, що землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
Частиною 2 ст. 54-1 Земельного кодексу України визначено, що обмеження у використанні земель у межах території пам'ятки культурної спадщини, історико-культурного заповідника, історико-культурної заповідної території, охоронюваної археологічної території, музею просто неба, меморіального музею-садиби, зон охорони, історичного ареалу населеного місця, буферної зони, території об'єкта культурної всесвітньої спадщини поширюються на усі розташовані в межах цих територій та об'єктів землі незалежно від їх цільового призначення. Межі території, на яку поширюються такі обмеження, визначаються відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" і зазначаються в документації із землеустрою, містобудівній документації, науково-проектній документації у сфері охорони культурної спадщини. Відомості про зазначені обмеження у використанні земель вносяться до Державного земельного кадастру.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 р. №1805-ІІІ (далі - Закон №1805) культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.
Об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об'єкти культурної спадщини і пов'язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.
В даному ж випадку, зі змісту оскаржуваного рішення судом встановлено, що ще однією підставою для відмови в затвердженні проекту землеустрою стало те, що бажана ним земельна ділянка відноситься до категорії земель історико-культурного призначення.
На підтвердження даних обставин, відповідач надав викопіювання з плану організації території із земельних часток (паїв) СВАТ «Облплемпідприємство».
Проте, із вказаного викопіювання жодним чином не можливо ідентифікувати місце розташування земельної ділянки історико-культурного призначення і те що відповідні пам'ятки та інша культурна спадщина розташована саме на території земельної ділянки з кадастровим номером №0520688900:01:003:0457.
В той же час, на противагу відповідному викопіюванню представником позивача додано лист Управління культури і мистецтв Вінницької ОДА №5145/02-20, із якого слідує, що на земельній ділянці площею 0,5000 га (яка суміжна із земельною ділянкою №0520688900:01:003:0457) яка розташована на території Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, об'єктів культурної спадщини не виявлено.
Будь-яких інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт віднесення земельної ділянки з кадастровим номером №0520688900:01:003:0457, саме до категорії земель історико-культурного призначення, представником відповідача не надано.
При цьому, суд критично оцінює посилання представника відповідача на обставини того, що необхідне погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами на даній стадії.
Частиною 1 статті 198 ЗК України передбачено, що кадастрова зйомка це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.
Згідно з п. "б" ч.2 ст. 198 ЗК України кадастрова зйомка включає в себе й погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами.
Таке погодження відбувається на етапі визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що здійснюється відповідно до вимог Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18.05.2010 № 376 (далі - Інструкція №376).
Данi твердження відповідача суперечать Інструкції про встновлення (відновлення) меж земельних ділянок в Haтуpi (на мiсцевостi) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України iз земельних pecypcів вiд 18.05.2010 №376.
Згідно пункту 2.1. Інструкції передбачено, що встановлення меж земельної дiлянки в натурі (на місцевості) здійснюється на підставі розробленої та затвердженої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок або проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Тобто, погодження меж земельних ділянок по проекту землеустрою буде відбуватись після затвердження самого проекту землеустрою та передачі земельної ділянки у власність.
Таким чином, згідно з п. 2.1 Інструкції № 376 самостійною підставою для встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) слід вважати розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі її формування), на що опосередковано вказує ч. 3 ст. 50 Закону України "Про землеустрій", відповідно до якої акт приймання-передачі межових знаків на зберігання є частиною проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Акти приймання- передачі межових знаків наявний в документації із землеустрою, однак погоджуватись межі з суміжними власниками та землекористувачами має після затвердження документації.
27.01.2021 року Верховний Суд у складі колегії суддiв Касаційного адміністративного суду розглянув справу №9818/2225/17 та встановив, що стадiя погодження меж земельної дiлянки при виготовленнi землевпорядної документації є допомiжною. Також судом зроблено наступні висновки, що пiдписання акта погодження меж самостiйного значення не має, воно не призводить до виникнення, змiни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки можуть слугувати підставою для відмови у затвердженні технічної документації за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.
Положеннями ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, останній не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення.
З урахуванням викладеного, суд доходить висновку, що відповідач з формальних та непередбачених законом підстав відмовив позивачу у затвердженні проекту землеустрою.
За таких обставин, суд доходить висновку, що рішення Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області №465 від 30.07.2021, в частині відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не ґрунтується на нормах закону, є протиправним та, відповідно, підлягає скасуванню.
Щодо вимоги позивача зобов'язати затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність яка розташована на території Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, суд зазначає наступне.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.
Іншими словами, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Надаючи оцінку вимозі зобов'язального характеру, суд враховує, що підставами для відмови у затвердженні проекту землеустрою слугувало те, що бажана земельна ділянка не відповідає генеральному плану та плану зонування селища Березина ( на даній земельній ділянці запроектовано проїжджу частину вулиці та частину земельної ділянки займають землі рекреаційного призначення визначені на плані зонування літерою Р-3, відноситься до земель історико-культурного призначення та відсутнє погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.
Частина 8 статті 186 ЗК України передбачає, що підставою для відмови у погодженні та затвердженні документації із землеустрою може бути лише невідповідність її положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації.
Таким чином, обставин які б свідчили про наявність підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою, погодженого Головним управлінням Держгеокадастру у Тернопільській області без зауважень та обмежень, відповідачем не наведено та судом не встановлено в ході розгляду даної справи.
Враховуючи те, що судом встановлено виконання усіх умов, визначених законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів, з огляду на відсутність передбачених законом підстав для відмови в затвердженні проекту землеустрою, та поведінку відповідача, яка в даному випадку, свідчить про створення штучних перешкод в реалізації конституційних прав фізичної особи на землю, суд вважає, що відповідача слід зобов'язати прийняти рішення, яким затвердити проект землеустрою та передати земельну ділянку у власність для ведення особистого селянського господарства.
На переконання суду, зобов'язання відповідача прийняти рішення, яким затвердити проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства забезпечить ефективний судовий захист порушених прав позивача та призведе до реального їх відновлення.
При цьому, обираючи спосіб захисту порушених прав позивача суд враховує правові позиції Верховного Суду викладені у постановах №316/979/18 від 24 січня 2020 року та №560/1334/19 від 27.01.2021 року у яких суд касаційної інстанції дійшов висновку, що належним та ефективним способом захистом порушеного права, який забезпечує позитивне вирішення питань без невиправданих зволікань є зобов'язання суб'єкта владних повноважень саме затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для подальшої передачі у власність.
В свою чергу, за матеріалами даної справи та встановленими судом обставинами, аналізуючи поведінку відповідача, суд дійшов переконання, що інший спосіб судового захисту неможливо застосувати, так як ним не буде забезпечено ефективне відновлення порушених прав позивача та не виключається повторність звернень позивача за захистом до суду з питань реалізації права на землю.
За таких обставин суд вважає, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини підтверджують позицію позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак, адміністративний позов належить задовольнити.
Що ж до встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом подання звіту, то суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття постанови у справі. Тобто, питання щодо зобов'язання відповідача подати такий звіт вирішується судом під час постановлення судового рішення.
Таким чином, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов'язком.
В даному ж випадку, суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю за виконанням зазначеного рішення.
Що стосується відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу в загальному розмірі 5000 грн., то суд зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до частини 2 статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 КАС України).
Приписами частини 4-6 статті 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Водночас в силу вимог частини 7 статті 134 КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин 7, 9 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Системний аналіз вказаних законодавчих положень дозволяє суду дійти висновку, що стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, в тому числі витрати, пов'язані з оплатою професійної правничої допомоги. Склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги та інші документи, що свідчать про витрати сторони, пов'язані із наданням правової допомоги.
До суду для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу представником позивача подано:
- довіреність від позивача, яким ОСОБА_2 уповноважено представляти його інтереси;
- договір про надання правової допомоги № б/н від 04.08.2021, в якому визначено, що розмір гонорару за надану в межах цього Договору правову допомогу складає 5000 (шістдесят тисяч) грн.;
- квитанцію до прибутково-касового ордера №23 від 09.09.2021 про оплату представником позивача гонорару адвоката у сумі по 5000 грн.
- копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ВН № 000682
- ордер серії ВН № 190508
Як зазначено у статті 30 Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року № 5076-VI № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При цьому суд враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 28.12.2020 у справі №640/18402/19, що розмір гонорару адвоката, встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним. У зв'язку з цим відсутність детального опису робіт не впливає на визначення судом розміру понесених витрат на правничу допомогу адвоката, позаяк норма частини 4 статті 134 КАС України запроваджена “для визначення розміру витрат”, в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката - 5000 грн. є визначеним незалежно від обсягу наданих послуг.
Разом із тим з огляду на правову позицію Верховного Суду, наведену у додатковій постанові від 05.09.2019 у справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Також у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (п. 268, 269).
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.
На переконання суду, виходячи із обставин даної конкретної справи, заявлений до відшкодування розмір витрат на оплату послуг адвоката в загальній сумі 5000 грн. є завищеним.
Так, суд враховує те, що дана справа розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження та має ознаки справи незначної складності. Адвокатом підготовлена одна позовна заява, де предметом оскарження є одне рішення відповідача.
За таких обставин суд, керуючись принципом справедливості, виходячи із фактичного обсягу наданих адвокатом послуг правової допомоги, характером та предметом даного спору, приходить до висновку про можливість зменшення розміру витрат в даній справі до 2500 грн., що відповідатиме критеріям співмірності та вимогам розумності.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення 10 сесії 8 скликання Якушинецької сільської ради №465 від 30.07.2021 про відмову ОСОБА_1 у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,4153 га.
Зобов'язати Якушинецьку сільську раду прийняти рішення, яким затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,4153 га та надати ОСОБА_1 відповідну земельну ділянку у власність за рахунок земель сільськогосподарського призначення, що знаходяться на території Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) гривень, а також понесені витрати на правову допомогу адвоката в сумі 2500 (дві тисячі п'ятсот) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Якушинецької сільської ради.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач:Якушинецька сільська рада (вул. Новоселів, 1, с. Якушинці, Вінницький район, Вінницька область, код ЄДРПОУ 04330021)
Рішення в повному обсязі складено: 21.12.2021 р.
Суддя Віятик Наталія Володимирівна