про відмову у відкритті касаційного провадження
20 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 600/2908/20-а
адміністративне провадження № К/9901/37784/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Бевзенка В.М. та Коваленко Н.В. перевіривши касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 березня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року
у справі № 600/2908/20-а
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області,
третя особа Відділ охорони культурної спадщини Чернівецької міської ради
про визнання протиправною та скасування постанови,
Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2021 року касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 березня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року залишено без руху з підстав, передбачених статтями 329, 332 КАС України, та надано скаржнику десятиденний строк з моменту отримання копії ухвали для усунення недоліків касаційної скарги шляхом направлення на адресу суду заяви про поновлення строку на касаційне оскарження із зазначенням обставин, які б обґрунтовували поважність пропуску строку, та наданням відповідних доказів на підтвердження вказаних обставин та документа про сплату судового збору.
19 листопада 2021 року на виконання ухвали про залишення касаційної скарги без руху надійшли додаткові матеріали, з яких вбачається, що скаржником виконано вимоги ухвали про залишення касаційної скарги без руху, надано документ про сплату судового збору та заяву про поновлення строку на касаційне оскарження, яку обґрунтовано тим, що оскаржуване судове рішення не надсилалося на адресу скаржника.
Відповідно до частини третьої статті 329 КАС України строк на подання касаційної скарги також може бути поновлений у разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 333 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Розглянувши клопотання скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження, колегія суддів дійшла висновку про поважність причин пропуску строку на касаційне оскарження та наявність підстав для його поновлення.
Як вбачається з оскаржуваних судових рішень та матеріалів касаційної скарги, предметом розгляду у цій справі є визнання протиправною та скасування постанови № 10/19/1024-63/2165/19 від 22 листопада 2019 року, винесеної головним інспектором будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області Буковець Ж.О. відносно фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 за ознаками правопорушення, передбаченого пунктом 2 частини шостої статті 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності»; скасування припису Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил від 15 листопада 2019 року.
Судом установлено, що розгляд справи в суді першої інстанції відбувався у порядку спрощеного позовного провадження.
Статтею 129 Конституції України як одну з основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Із зазначеною правовою нормою кореспондуються пункт 7 частини третьої статті 2 КАС України, який відносить до основних засад (принципів) адміністративного судочинства забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом, а також частина перша статті 13 цього Кодексу, якою визначено право, зокрема, учасників справи на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.
Механізм реалізації права на касаційне оскарження судового рішення в адміністративному судочинстві врегульовано Главою 2 Розділу ІІІ КАС України.
Так, згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Виходячи з аналізу наведених положень законодавства, право на касаційне оскарження судового рішення мають учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, однак, лише у визначених законом випадках.
За правилами пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), не підлягають касаційному оскарженню крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
За визначенням пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративною справою незначної складності (малозначною справою) є адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Згідно з пунктом 10 частини шостої статті 12 КАС України до справ незначної складності віднесено, зокрема, інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Водночас, згідно з положеннями частин третьої, четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні, у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Таким чином, зважаючи на приписи пункту 10 частини шостої статті 12 КАС України, з урахуванням характеру спірних правовідносин, суб'єктного складу учасників справи, її складності, справа № 600/2908/20-а володіє ознаками справи незначної складності.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовної діяльності дає змогу досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Отже, функціями Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні передусім є формування обґрунтованої правової позиції стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і відповідне спрямування судової практики в єдине і правильне правозастосування (вказати напрям, у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснення змісту законодавчого акта в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах із вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи при цьому судам нижчої інстанції результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який упроваджується шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють із метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Суд також звертає увагу на положення пункту 32 Копенгагенської Декларації, схваленої 12-13 квітня 2018 року у Комітеті міністрів Ради Європи, згідно з яким схвалюється суворе та послідовне застосування критеріїв стосовно прийнятності заяви у судовому процесі та в повному обсязі використання можливості оголосити заяву неприйнятною, якщо заявники не постраждали від значної шкоди.
Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" № 4451/70, пункт 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" № 8225/78, пункт 37 рішення у справі "Guerin v. France" № 25201/94, пункт 96 рішення у справі "Krombach v. France" № 29731/96, пункти 53, 55 рішення у справі "Воловік проти України" № 15123/03, пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" № 24402/02, пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава має право встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" № 23452/94 та "Kreuz v. Poland" № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляду судом апеляційної інстанції (пункт 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" № 21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" № 26737/95).
При цьому Європейський суд з прав людини виходить з того, що право на справедливий судовий розгляд повинно тлумачитися з урахуванням одного з основоположних аспектів верховенства права, а саме принципу правової визначеності та дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна із сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення; відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункти 51, 52 рішення у справі "Ryabykh v. Russia" № 52854/99, пункти 46, 47 рішення у справі "Устименко проти України" № 32053/13).
Суд також враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження; скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу (частина "с" статті 7 Рекомендацій).
Також Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, висловлену у рішенні "Zubac v. Croatia" [GC] від 05 квітня 2018 року (№ 40160/12), згідно з яким визнано відсутність порушення судом касаційної інстанції пункту 1 статті 6 Конвенції під час визнання касаційної скарги неприйнятною ratione valoris та відмови у перегляді рішень судів першої та апеляційної інстанції у справі.
У цій справі Суд, зокрема виходив з наступного: застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris для подання скарг до верховного суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень верховного суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості; Суд враховував обсяг, у якому справу було розглянуто в судах нижчої інстанції, наявність чи відсутність питань, пов'язаних зі справедливістю судового розгляду, проведеного в судах нижчої інстанції, а також характер повноважень суду, що розглядається; застосовуючи встановлені законодавством обмежень ratione valoris доступу до судів вищої інстанції, Суд повинен у різній мірі враховувати деякі додаткові фактори, зокрема, передбачуваність обмеження та чи можна стверджувати, що ці обмеження пов'язані з "надмірним формалізмом"; саме національний верховний суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду; узгоджена національна судова практика та послідовне застосування цієї практики, як правило, задовольняють критерій передбачуваності стосовно обмеження доступу до суду вищої інстанції; Суд наголошує на цінності та важливості дотримання формалізованих норм процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору, оскільки завдяки цьому може, зокрема, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися юридична визначеність та повага до суду (п.п. 83-88, 96).
Верховний Суд враховує позицію ЄСПЛ, що міститься у пункті 31 рішення "Lazareviс v. Bosnia-Hercegovina" від 14 січня 2020 року (№ 29422/17), де зазначено, що апеляція заявника з питань правових питань до Верховного Суду була відхилена як несумісна ratione valoris і тому не була розглянута по суті. У зв'язку із цим, застосування встановлених законодавством обмежень ratione valoris для звернення до Верховного Суду є законним та обґрунтованим, враховуючи саму суть ролі Верховного Суду у вирішенні питань, що мають необхідне значення.
Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Науменко проти України" (заява № 41984/98, п. 52), правова певність (визначеність) передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи; цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи; повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень; перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду; відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами.
Такий підхід повною мірою відповідає принципу субсидіарності (the principle of subsidiarity), який гарантує вирішення питання на тому рівні, який є достатнім з огляду на складність такого питання.
Скаржником наведено наступні підстави для касаційного оскарження та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності № 620/5797/20, передбачені частинами четвертою та п'ятою статті 328 КАС України: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (з огляду на наявність, на думку скаржника, суперечливої практики у спірних правовідносинах), має виняткове значення для скаржника (оскільки порушує його майнові інтереси); суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 686/4844/17, від 08 листопада 2019 року у справі № 400/2866/18, від 18 червня 2020 року у справі № 263/8262/16-а, від 12 листопада 2020 року у справі № 757/17848/15-а та від 24 грудня 2019 року у справі № 822/716/16.
Проте, колегією суддів не може бути прийнято до уваги посилання скаржника на існування обставин, визначених підпунктом "а" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано, в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Так само, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на підпункт "в" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, як на підставу для відкриття касаційного провадження, оскільки воно не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів або свідчили про наявність заінтересованості необмеженої кількості осіб в результатах розгляду саме справи № 600/2908/20-а.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
До того ж, сама лише вказівка на те, що справа становить значний суспільний інтерес, без належного обґрунтування та за відсутності належних і допустимих доказів, не може бути визнана судом підставою для відкриття касаційного провадження у справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження.
Крім того, колегія суддів також відхиляє посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду, наведені скаржником у касаційній скарзі, зокрема тому, що останні викладені за інших встановлених обставин справ та, відповідно, у сукупності із застосованим у цих справах законодавством не можуть впливати на оцінку правильності застосування судами норм матеріального права у справі, що розглядається.
До того ж, Суд зазначає, що у постанові від 27 жовтня 2021 року у справі № 826/5921/16 дійшов наступного висновку: «Чинним законодавством станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин не було передбачено обов'язку органу державного архітектурно-будівельного контролю попередньо попередити суб'єкта містобудування про намір проведення позапланового заходу. Від суб'єкта владних повноважень відповідно до вимог законодавства, чинного на час проведення позапланової перевірки, вимагалось лише пред'явлення службового посвідчення та направлення на перевірку безпосередньо перед проведенням такої перевірки. Вказане також узгоджується і з обставинами, визначеними пунктом 7 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, що слугують підставами для проведення позапланової перевірки, як відповідного способу виявлення або підтвердження факту порушення суб'єктом містобудування норм чинного законодавства.»
Вказаний висновок є актуальним, відтак, колегія суддів не вбачає підстав для відступу від останнього. Крім того, така необхідність не обґрунтована скаржником у касаційній скарзі.
До того ж, мотиви суду апеляційної інстанції, якими він керувався при перегляді рішення суду першої інстанції у справі № 600/2908/20-а, у повній мірі відповідають правовим позиціям Верхового Суду, висловленим у постановах від 12 лютого 2019 року у справі №813/578/17 та від 09 грудня 2019 року у справі №822/836/16, які містять висновки щодо питання правильного застосування норм права, порушеного в касаційній скарзі, про що суд апеляційної інстанції і зазначив в оскаржуваній постанові.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийнято у справі незначної складності, а передбачені статтею 328 КАС України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку скаржником належним чином не обґрунтовані у касаційній скарзі, суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція щодо віднесення вказаної категорії справ до справ незначної складності висловлена Верховним Судом в ухвалах від 16 серпня 2021 року у справі № 420/1553/20, від 16 листопада 2021 року у справі № 440/5999/20 та від 09 грудня 2021 року у справі № 360/2790/21.
Керуючись статтями 121, 248, 328, 329, 333, 355, 359 КАС України, Суд
1. Задовольнити клопотання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та поновити строк на касаційне оскарження у справі № 600/2908/20-а.
2. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 03 березня 2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 600/2908/20-а за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області, третя особа Відділ охорони культурної спадщини Чернівецької міської ради, про визнання протиправною та скасування постанови.
3. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
4. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя -доповідач Я.О. Берназюк
Судді В.М. Бевзенко
Н.В. Коваленко