Сквирський районний суд Київської області
Справа № 376/2936/17
Провадження № 8/376/11/2021
"16" червня 2021 р.
Сквирський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді - Віговського С.І.,
при секретарі - Кропивлянській С.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сквира справу за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року за нововиявленими обставинами у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої: ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , про визнання права власності на майно, -
27 квітня 2021 року ОСОБА_1 (далі - заявниця) звернулася до Сквирського районного суду Київської області із заявою про перегляд рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року за нововиявленими обставинами.
В обґрунтування заяви зазначила, що рішенням Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , було визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 38,10 кв.м., житловою площею 20,90 кв.м., по Ѕ частині за кожним. Вказане нерухоме майно належало заявниці, оскільки вона особисто придбала квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу квартири, посвідченого 03.12.2010 року державним нотаріусом Сквирської районної державної нотаріальної контори Савченко М.А. за реєстраційним № 4125, зареєстрована в КП КОР «Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 12.12.2010 року за № 32244167. Нещодавно заявниці стало відомо, що на підставі вищевказаного рішення суду неповнолітня онука, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,почала претендувати на належну заявниці, як інваліду ІІ групи, вдові ветерана МВС ОСОБА_4 , квартиру в якості спадкового майна після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 сина ОСОБА_2 (батька ОСОБА_3 ) згідно з поданого до неї позову про визнання права власності на майно в порядку спадкування у цивільній справі № 376/2431/20. У рішенні суду, яке переглядається, судом, зокрема, встановлено, що позивач з 2006 року почав проживати в квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 38,10 кв.м., житловою площею 20,90 кв.м.; власник квартири ОСОБА_1 тривалий час проживає за іншою адресою, при цьому квартирою користується позивач, утримує її в належному стані, сплачує всі комунальні послуги, проводить як косметичний так і капітальний ремонт (абз. 3, 4 стор. 1 рішення суду). При цьому, до позовної заяви про визнання права власності на майно за набувальною давністю, позивач ОСОБА_3 додавав, зокрема, копію свого паспорта та копію свідоцтва про народження малолітньої ОСОБА_3 . Разом з цим заявниця вважає, що: 1) матеріали справи не містять жодного належного, допустимого та достовірного доказу того, що позивач ОСОБА_3 саме з 2006 року почав проживати у спірній квартирі, оскільки згідно його паспортних даних нею вбачається протилежне, а саме, що з 15.02.2006 року по 13.01.2012 року він був зареєстрований по АДРЕСА_2 , і лише з 14.01.2012 року з дозволу апелянта зареєструвався у спірній квартирі, а інших доказів фактичного проживання позивача у спірній квартирі матеріали справи не містять (див. копію паспорта позивача ОСОБА_3 ); 2) матеріали справи не містять жодного належного, допустимого та достовірного доказу того, що позивач ОСОБА_3 утримував спірну квартиру в належному стані, сплачував всі комунальні послуги, проводив як косметичний так і капітальний ремонт; 3) у матеріалах справи відсутні докази того, що неповнолітня онука заявниці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 2006 року (з двох років) і на момент ухвалення рішення суду у цивільній справі № 376/2936/17 (11 грудня 2017 року),проживала зі своїм батьком - позивачем ОСОБА_3 в спірній квартирі, сплачувала всі комунальні послуги, проводила як косметичний так і капітальний ремонт; 4) також заявниці не зрозуміло, з яких міркувань виходив суд визнаючи за позивачем ОСОБА_3 та неповнолітньою ОСОБА_3 , саме по 1/2 частині кожному, право власності на спірне нерухоме майно, що належало апелянту.
Крім того, заявниця суду наголошувала, що: 1) неповнолітня ОСОБА_3 , 2004 року народження, з 31.08.2013 року за дозволом апелянта була лише зареєстрована у спірній квартирі АДРЕСА_1 , однак фактично в ній весь цей час з моменту реєстрації не проживала, що виключає підставу добросовісного заволодіння чужим майном; 2) на її думку, поняття «реєстрація місця проживання» не тотожне поняттям «місце проживання» та «володіння», тим більше, «чужим майном», оскільки під поняттям «місце проживання» згідно абз. 5 ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року № 1382-IV (далі - Закон № 1382-IV) розуміється житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини, а реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку (абз. 11 ст. 3 Закону №1382-IV), тобто, - визначена адміністративна процедура органу місцевого самоврядування (абз. 7 ст. 3 Закону № 1382-IV); 3) під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном, не пов'язана з використанням його властивостей (пункт 1 листа ВССУ за №24-150/0/4-13 від 28.01.2013 року «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав»).
Доказами, якими заявниця підтверджує нововиявлені обставини та які спростовують факти, покладені в основу судового рішення, є на її думку: 1) акт обстеження помешкання, складеного депутатом Сквирської міської ради Київської області Лозинським В.Л. від 13 листопада 2018 року за № 391, зареєстрованого у Сквирській міській раді Київської області за вих. № 652 від 13 листопада 2018 року, згідно якого позивач ОСОБА_3 до смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) постійно проживав із заявницею ОСОБА_1 , яка була на його утриманні, за адресою: АДРЕСА_3 ; 2) акт депутата Сквирської міської ради VII скликання ОСОБА_5 від 14.11.2018 року за вих.№ 655, підтвердженого підписом секретаря Сквирської міської ради В.О. Бондар та в присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 яким встановлено факт, що при обстеженні житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , що належить заявнику, зі слів свідків (сусідів) в даний час за даною адресою зареєстровані і проживають - «не проживають», зареєстровані, але не проживають більше року, зокрема, ОСОБА_3 (2004 року народження).
При цьому, довідку виконкому Сквирської міської ради від 14.11.2018 року за вих.№5798 в якій зазначено, що на день смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 склад сім'ї ОСОБА_2 складав: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (дружина); ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (дочка), що начебто підтверджує факт проживання дружини ОСОБА_8 з дочкою ОСОБА_3 у спірній квартирі АДРЕСА_1 , заявниця вважає недостовірним доказом у справі, оскільки згідно заочного рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 вересня 2018 року у цивільній справі № 376/1846/18 про розірвання шлюбу, що набрало законної сили 15.10.2018 року, судом було встановлено, що сторони ( ОСОБА_8 та ОСОБА_2 ) однією сім'єю не проживають, обставини чого згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
На думку заявниці, оскільки ОСОБА_3 , 2004 року народження, з 31.08.2013 року за дозволом заявниці була лише зареєстрована у спірній квартирі, але фактично в ній не проживала і тим більше протягом десяти років з дня реєстрації не володіла нею (ці строки до того ж не минули), то відсутня підстава вважати доведеним у рішенні суду фактом безперервного тривалого володіння спірним майном цієї особи.
Таким чином обґрунтовуючи все вищенаведене заявниця вважає, що: 1) задовольняючи позов місцевий суд взагалі не звернув уваги на відсутність у справі будь-яких доказів про добросовісне, відкрите та безперервне володіння позивачем ОСОБА_3 та малолітньою ОСОБА_3 , 2004 року народження, спірним нерухомим майном; 2) на час ухвалення спірного рішення заявниці не були відомі істотні для справи обставини щодо фактичного не проживання зареєстрованої з 31.08.2013 року у спірній квартирі АДРЕСА_1 , малолітньої ОСОБА_3 , 2004 року народження, до моменту ухвалення рішення суду у цивільній справі № 376/2936/17 (11 грудня 2017 року) протягом десяти років, з яких (з десяти років) з дня реєстрації в квартирі до дня ухвалення рішення минуло лише 4 (чотири роки), а відтак, судом безпідставно позбавлено заявницю права власності на належну їй спірну квартиру; 3) обставини фактичного проживання зареєстрованої з 31.08.2013 року у спірній квартирі АДРЕСА_1 , малолітньої ОСОБА_3 , 2004 року народження, у рішенні у цивільній справі № 376/2936/17судом не встановлювалися, а лише було встановлено, що позивач ОСОБА_3 з 2006 року почав проживати в квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 38,10 кв.м., житловою площею 20,90 кв.м., а відтак не можна вважати, що не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом (п. 2 ч. 4 ст. 423 ЦПК України).
Оскільки заявниця була учасником цивільної справи № 376/2936/17(відповідачкою), а рішення у ній набрало законної сили 04 березня 2020 року, і при цьомутрирічний строк з дня набрання таким судовим рішенням законної сили не минув, а також зважаючи на позбавлення її цим рішенням права власності на спірну квартиру, вважає з посиланням на норми статей 423, 424, 425, пункту 5 Постанови Пленуму Верховного суду України № 1 від 27.02.1981 року "Про практику перегляду судами у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, що набрали законної сили", на правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 року у справі № 910/17274/17, що маються наявні правові підстави для перегляду судового рішення у цивільній справі № 376/2936/17за нововиявленими обставинами, а відтак просить суд у заяві від 27 квітня 2021 року про перегляд рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року за нововиявленими обставинами поновити строк звернення до суду із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, скасувати рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року у цивільній справі № 376/2936/17 та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.
В судове засідання сторони не з'явилися, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, подали заяви про розгляд справи за їх відсутності, заявник підтримала заявлені вимоги та просила їх задовольнити.
Від представника ОСОБА_3 за довіреністю адвоката Гривачевської Л.М. до суду 16.06.2021 року за вх. № 5599/21 в АСДС подана заява (заперечення) на заяву ОСОБА_1 від 27 квітня 2021 року про перегляд рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року за нововиявленими обставинами, в якій адвокат наголосила, що вимоги заяви не визнає та вважає, що суду слід відмовити у її задоволенні, мотивуючи, що рішення Сквирського районного суду Київської області від 11.12.2017р. набрало законної сили 22.12.2017р., а не 04.03.2020р., як зазначає ОСОБА_1 04.03.2020р. законної сили набрала ухвала Київського апеляційного суду від 04.03.2020р. про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сквирського районного суду Київської області від 11.12.2020р. через сплив строку апеляційного оскарження. Крім того, посилання на акт депутата Сквирської міської ради Київської області Сільченка С.І. від 14.11.2018р., згідно якого, нібито неповнолітня ОСОБА_3 не проживає в спірній квартирі, як на нововиявлену обставину, також є надуманим, оскільки про наявність даного акту ОСОБА_1 було відомо ще 30.11.2018р., при заявлені нею позову до Сквирського районного суду (справа № 376/3067/18) про визнання особи такою, що втратив право на користування житлом). Також, адвокат хибною вважає думку ОСОБА_1 , що відповідно до ч. 1 ст. 423 ЦПК України, рішення, постанови, ухвали суду якими закінчено розгляд справи, що набрало законної сили можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами і в неї такий строк розпочався 04.03.2020р., тобто з дня винесення ухвали Київського апеляційного суду від 04.03.2020 про відмову в відкритті апеляційного провадження. В той же час, заявниця просить переглянути рішення Сквирського районного суду від 11.12.2017р., яке набрало законної сили 22.12.2017р., а не ухвалу Київського апеляційного суду від 04.03.2020р., яка набрала законної сили з дати її винесення.
За таких обставин, представник ОСОБА_3 за довіреністю адвокат Гривачевська Л.М. просить суд відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Сквирського районного суду Київської області від 11.12.2017р. за нововиявленими обставинами.
Суд, вивчивши доводи заявника та наведені нею суду в обгрунтування заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами докази, дослідивши заперечення представника ОСОБА_3 за довіреністю адвоката Гривачевської Л.М. та наведені нею суду докази, а також дослідивши матеріали справи в сукупності, вважає, що заява про перегляд рішення за нововиявленими обставинами підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами.
Відповідно до пункту 1 частини 2 ст. 423 ЦПК України підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.
Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України №1 від 27.02.1981 року "Про практику перегляду судами у зв'язку з нововиявленими обставинами рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, що набрали законної сили", як нововиявлені можуть розглядатися обставини, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторін чи мають інше істотне значення для правильного вирішення справи, які існували на час постановлення рішення, ухвали, постанови, але про них не знали і не могли знати заявник і суд (наприклад, виявлення факту, що сторона була недієздатною, угода чи актовий запис недійсні, що є або скасований заповіт на майно, наявність даних про недійсність розірваного судом шлюбу, вказівки Конституційного Суду України про преюдиціальність його рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів, пов'язаних із правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта тощо). Не можуть бути визнані нововиявленими нові, тобто такі, що виникли чи змінилися після постановлення рішення обставини, а також обставини, на які посилалася особа, яка брала участь у справі, у своїх поясненнях, касаційній скарзі або які могли бути встановлені при виконанні судом вимог ЦПК.
Нововиявлені обставини - це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин. Необхідними умовами нововиявлених обставин, визначених пунктом 1 ч. 2 ст. 423 ЦПК України є те, що вони існували на час розгляду справи; ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи; вони входять до предмета доказування у справі та можуть вплинути на висновки суду про права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі. Нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. Суд має право скасувати судове рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається. Обставини, що обґрунтовують вимоги або заперечення сторін чи мають інше істотне значення для правильного вирішення справи, існували на час ухвалення судового рішення, але залишаються невідомими особам, які беруть участь у справі, та стали відомими тільки після ухвалення судового рішення, є нововиявленими обставинами. Обставини, які є підставою для перегляду судового рішення, це юридичні факти, які існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, повинні бути істотними, тобто такими, що могли вплинути на висновки суду при ухваленні судового рішення і були встановлені після набрання ним законної сили. Питання про те, які обставини можна вважати істотними, є оціночним, і вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням того, чи ці обставини могли спростувати факти, покладені в основу судового рішення, та вплинути на висновки суду під час його ухвалення таким чином, що якби вказана обставина була відома особам, які беруть участь у справі, то зміст судового рішення був би іншим. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі та щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виник спір, а тому підставою для скасування судового рішення є не всі невідомі на час розгляду справи обставини, а лише ті, які входять до предмета доказування у справі.
Судом встановлено, що при ухваленні рішення 11 грудня 2017 року про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , який діяв в інтересах неповнолітньої: ОСОБА_3 , судом не були з'ясовані (встановлені) всі фактичні обставини справи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 року у справі №910/17274/17 виклала наступну правову позицію (далі за текстом - пункти постанови ВП ВС):
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (пункт 41).
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (пункт 42).
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація) (пункти 43, 66).
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього (пункт 46).
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник (пункт 47).
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном (пункт 48).
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий) (пункт 49).
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник (пункт 50).
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі (пункт 51).
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років (пункт 52).
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності (пункт 54).
Крім того, позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником (постанова ВС/КЦС №175/4741/16-ц від 29.03.2018 року).
Як вбачається із наданих заявницею ОСОБА_1 до заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами доказів, у розумінні пункту 1 частини 2 ст. 423 ЦПК України істотними для справи обставинами, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі заявниці ОСОБА_1 на час розгляду справи є акт обстеження помешкання, складеного депутатом Сквирської міської ради Київської області Лозинським В.Л. від 13 листопада 2018 року за № 391, зареєстрованого у Сквирській міській раді Київської області за вих. № 652 від 13 листопада 2018 року, згідно якого позивач ОСОБА_3 до смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) постійно проживав із заявницею ОСОБА_1 , яка була на його утриманні, за адресою: АДРЕСА_3 .
Таким чином, акт обстеження помешкання, складений депутатом Сквирської міської ради Київської області Лозинським В.Л. від 13 листопада 2018 року за № 391, зареєстрований у Сквирській міській раді Київської області за вих. № 652 від 13 листопада 2018 року, спростовує факт, покладений в основу судового рішення, що позивач ОСОБА_3 з 2006 року почав проживати у спірній квартирі, оскільки згідно його паспортних даних судом вбачається протилежне, а саме, що з 15.02.2006 року по 13.01.2012 року позивач ОСОБА_3 був зареєстрований по АДРЕСА_2 , з 14.01.2012 року з дозволу апелянта зареєструвався у спірній квартирі, але згідно акта обстеження помешкання, складеного депутатом Сквирської міської ради Київської області Лозинським В.Л. від 13 листопада 2018 року за № 391, зареєстрованого у Сквирській міській раді Київської області за вих. № 652 від 13 листопада 2018 року до смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) постійно (фактично) проживав із заявницею ОСОБА_1 , яка була на його утриманні, за адресою: АДРЕСА_3 ; інших доказів фактичного проживання позивача ОСОБА_3 у спірній квартирі матеріали справи не містять.
Відтак, спростовується встановлена судом обставина у рішенні від 11 грудня 2017 року, що позивач ОСОБА_3 добросовісно заволодів чужим майном, - спірною квартирою АДРЕСА_1 з 2006 року і продовжував відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років до дня ухвалення 11 грудня 2017 року рішення суду про задоволення позовних вимог, чим на підставі частини першої статті 344 Цивільного кодексу України законним способом не набув право власності на нерухоме майно.
Акт депутата Сквирської міської ради VII скликання ОСОБА_5 від 14.11.2018 року за вих. № 655, підтвердженого підписом секретаря Сквирської міської ради В.О. Бондар та в присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 яким встановлено факт, що при обстеженні житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , зі слів свідків (сусідів) в даний час за даною адресою зареєстровані, але не проживають більше року, зокрема, ОСОБА_3 (2004 року народження).
Таким чином, акт депутата Сквирської міської ради VII скликання ОСОБА_5 від 14.11.2018 року за вих. № 655, підтверджений підписом секретаря Сквирської міської ради В.О. Бондар та в присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 спростовує висновок судового рішення, яким за неповнолітньою ОСОБА_3 було визнано право власності на Ѕ частину спірної квартири АДРЕСА_1 , оскільки неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 2006 року (з двох років) і на момент ухвалення рішення суду у цивільній справі № 376/2936/17 (11 грудня 2017 року) у спірній квартирі з моменту реєстрації зі своїм батьком, - позивачем ОСОБА_3 фактично не проживала, а відтак добросовісно, відкрито, безперервно не володіла нерухомим майном протягом десяти років, чим на підставі частини першої статті 344 Цивільного кодексу України законним способом не набула право власності на нерухоме майно; інших доказів фактичного проживання неповнолітньої ОСОБА_3 у спірній квартирі матеріали справи не містять.
При цьому, суд також погоджується з думкою заявниці, що довідка виконкому Сквирської міської ради від 14.11.2018 року за вих. № 5798 в якій зазначено, що на день смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 склад сім'ї ОСОБА_2 складав: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (дружина); ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (дочка), що начебто підтверджує факт проживання дружини ОСОБА_8 з дочкою ОСОБА_3 у спірній квартирі АДРЕСА_1 , є суперечливим доказом у справі, оскільки згідно заочного рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 вересня 2018 року у цивільній справі № 376/1846/18 про розірвання шлюбу, що набрало законної сили 15.10.2018 року, судом було встановлено, що сторони ( ОСОБА_8 та ОСОБА_2 ) однією сім'єю не проживають, обставини чого згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Крім того суд вважає що, обставини фактичного проживання зареєстрованої у спірній квартирі АДРЕСА_1 малолітньої ОСОБА_3 , 2004 року народження, у рішенні суду у цивільній справі № 376/2936/17 (11 грудня 2017 року)судом також не встановлювалися, а лише було встановлено, що позивач ОСОБА_3 з 2006 року почав проживати в квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 38,10 кв.м., житловою площею 20,90 кв.м., а відтак не можна вважати, що не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом (п. 2 ч. 4 ст. 423 ЦПК України).
Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.10.2020 року у справі № 726/938/18 роз'яснено, що необхідно враховувати, що нововиявленою обставиною (як юридичним фактом, який має істотне значення для розгляду справи, але не був і не міг бути відомий заявниці на час ухвалення оскаржуваного судового рішення), на яку вона посилається в заяві про перегляд судового рішення, є саме обставина непроживання позивача ОСОБА_2 та малолітньої ОСОБА_3 , 2004 року народження, у спірній квартирі, яка (обставина) існувала на час розгляду справи та ухвалення судом рішення, котре заявниця просить переглянути, а не самі документи, якими встановлено обставину такого непроживання (акт обстеження помешкання від 13 листопада 2018 року за № 391та акт від 14.11.2018 року за вих. № 655 про непроживання).
За таких обставин, на думку суду, на час ухвалення спірного рішення заявниці не були відомі істотні для справи обставини щодо фактичного не проживання зареєстрованих у спірній квартирі АДРЕСА_1 , позивача ОСОБА_2 та малолітньої ОСОБА_3 , 2004 року народження, протягом десяти років до моменту ухвалення рішення суду у цивільній справі № 376/2936/17 (11 грудня 2017 року) про задоволення позову.
Як вбачається з судового рішення від 11 грудня 2017 року, задовольняючи позов суд у повній мірі не звернув уваги на відсутність у справі доказів про добросовісне, відкрите та безперервне володіння позивачем ОСОБА_2 та малолітньою ОСОБА_3 , 2004 року народження, спірним нерухомим майном протягом десяти років до моменту ухвалення рішення суду у цивільній справі № 376/2936/17 (11 грудня 2017 року) про задоволення позову, а відтак, судом безпідставно позбавлено заявницю ОСОБА_1 права власності на належну їй спірну квартиру.
Європейський суд з прав людини зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (PONOMARYOV v. UKRAINE, №3236/03, § 40, ЄСПЛ, 03 квітня 2008 року).
Процедура скасування остаточного судового рішення у зв'язку із нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні і що цей доказ є вирішальним. Ця процедура є характерною для правових систем багатьох держав-учасниць. Зазначена процедура сама по собі не суперечить принципу правової визначеності доти, доки вона використовується задля виправлення помилок, допущених під час здійснення правосуддя (PRAVEDNAYA v. RUSSIA, № 69529/01, § 27, 28, ЄСПЛ, 18 листопада 2004 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 376/1446/17 від 08 травня 2019 року.
Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.1997 року "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).
Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном, не пов'язана з використанням його властивостей.
Право користування власністю - це юридично забезпечена можливість власника добувати з належного йому майна корисні властивості.
Під правом розпорядження розуміють юридично забезпечену можливість власника визначати долю майна (п. 1 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав" від 28.01.2013р. № 24-150/0/4-13).
Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї, визначено: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
Пунктом 38 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) Cуд повторює, що стаття 1 Першого протоколу, по суті, гарантує право власності і містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні частини першої цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в частині другій, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як «окремі», тобто не пов'язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою (пункт 106 рішення Європейського суду з прав людини від 08.07.1986, серія A, № 102 «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства» (Lithgow and Others v. the United Kingdom).
У рішенні Європейського суд з прав людини від 02.11.2004 у справі «Трегубенко проти України» (Заява № 61333/00), Суд повторює, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності. Також, Суд визначає, що «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Далі Суд зазначає, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар» (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Брумареску проти Румунії»).
Оскільки заявниця особисто придбала квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу квартири, посвідченого 03.12.2010 року державним нотаріусом Сквирської районної державної нотаріальної контори Савченко М.А. за реєстраційним №4125, зареєстрована в КП КОР «Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 12.12.2010 року за № 32244167, що належить їй на праві особистої приватної власності, і на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України), то рішенням від 11 грудня 2017 року у цивільній справі № 376/2936/17 Сквирським районним судом Київської області позбавлено заявницю права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно п. 1 ч. 1, п. 1 ч. 2, ч. 3 ст. 424 ЦПК України заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подано з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 423 цього Кодексу, - учасниками справи протягом тридцяти днів з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про існування обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення. З урахуванням приписів частини першої цієї статті заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подана з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 423 цього Кодексу, - не пізніше трьох років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили. Строки, визначені в частині другій цієї статті, не можуть бути поновлені.
Як вбачається із матеріалів справи, оскільки рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року у цивільній справі № 376/2936/17, набрало законної сили 04 березня 2020 року, заявниця ОСОБА_1 дізналася про існування обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення з акту обстеження помешкання, складеного депутатом Сквирської міської ради Київської області Лозинським В.Л. від 13 листопада 2018 року за № 391, зареєстрованого у Сквирській міській раді Київської області за вих. № 652 від 13 листопада 2018 року та з акту депутата Сквирської міської ради VII скликання ОСОБА_5 від 14.11.2018 року за вих. № 655, підтвердженого підписом секретаря Сквирської міської ради В.О. Бондар та в присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , і при цьому трирічний строк з дня набрання таким судовим рішенням законної сили не минув.
Заявниця ОСОБА_1 27 квітня 2021 року звернулася до Сквирського районного суду Київської області із заявою про перегляд рішення Сквирського районного суду Київської області у цивільній справі № 376/2936/17 від 11 грудня 2017 року за нововиявленими обставинами.
Статтею 429 ЦПК України визначено, що у суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може:
1) відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі;
2) задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення;
3) скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду.
У разі задоволення заяви про перегляд судового рішення з підстав, визначених частиною другою, пунктами 1, 3 частини третьої статті 423 цього Кодексу, та скасування судового рішення, що переглядається, суд:
1) ухвалює рішення - якщо переглядалося рішення суду;
2) постановляє ухвалу - якщо переглядалася ухвала суду;
3) приймає постанову - якщо переглядалася постанова.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх особистих порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України, ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку, що заява про перегляд рішення за нововиявленими обставинами є обґрунтованою та підлягає до задоволення.
Зважаючи на позбавлення заявниці ОСОБА_1 рішенням, що переглядається, права власності на спірну квартиру, та згідно вищенаведених висновків суд вважає, що маються достатні правові підстави для перегляду судового рішення у цивільній справі № 376/2936/17 від 11 грудня 2017 року за нововиявленими обставинами, а відтак суд поновлює заявниці ОСОБА_1 строк звернення до суду із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, скасовує рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року у цивільній справі № 376/2936/17 та ухвалює нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.
Виходячи з вищевказаного, керуючись ст.ст. 141, 423-429 ЦПК України, суд, -
Заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року за нововиявленими обставинами у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої: ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , про визнання права власності на майно, - задовольнити.
Поновити строк звернення до суду із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Скасувати рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 грудня 2017 року у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої: ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , про визнання права власності на майно та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.
З текстом рішення можливо ознайомитися за адресою: http://court.gov.ua.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії повного рішення суду.
Суддя С. І. Віговський