Постанова
Іменем України
14 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 524/8736/19
провадження № 61-15338св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП», ОСОБА_2 , приватне підприємство «Промфактор-Сервіс», ОСОБА_3 ,
представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнябез повідомлення учасників справи касаційні скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та приватного підприємства «Промфактор-Сервіс» на постанову Полтавського апеляційного суду у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Бутенко С. Б., Карпушина Г. Л., від 02 серпня 2021 року.
Зміст заявлених позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробнича інноваційна фірма «ВІЛП» (далі - ТОВ «НВІФ «ВІЛП»), ОСОБА_2 , приватного підприємства «Промфактор-Сервіс» (далі - ПП «Промфактор-Сервіс»), ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 , про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, визнання недійсним акту приймання-передачі нерухомого майна, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, припинення права власності.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що 03 травня 2017 року між ним, ОСОБА_5 та ТОВ «НВІФ «ВІЛП»укладено договір про спільне закінчення будівництва із подальшим розподілом приміщень 11-го, 12-го та першого і технічного поверхів будинку по АДРЕСА_1 . Умовами договору передбачалось, що позивач має отримати 45 % прибутку від реалізації відповідних приміщень. В цей же день між ним та ТОВ «НВІФ «ВІЛП» укладено договір купівлі-продажу майнових прав на 4-х кімнатну квартиру у цьому будинку на 12-му поверсі.
Позивач зазначав, що на виконання зазначеного договору ним було сплачено загалом 230 000 доларів США за курсом НБУ. Будинок був зданий в експлуатацію у січні 2018 року з простроченням на 4 місяці. Однак відповідачем не було складено акту фактичного розподілу приміщень в натурі та відповідного протоколу, як то визначено пунктами 5.1, 5.2 договору.
Позивач вказував, що йому стало відомо, що ТОВ «НВІФ «ВІЛП» відчужило приміщення дитячого кафе, площею 335, 8 кв. м, хоча воно мало б бути предметом поділу між інвесторами згідно договору про спільне закінчення будівництва.
Позивач вважав, що договір купівлі-продажу майнових прав № 11/02-17 від 02 лютого 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «НВІФ «ВІЛП» щодо приміщення кафе, є сфальшованим, підписаним «заднім числом» з тим, щоб унеможливити реалізацію його прав, як інвестора на вказаний об'єкт. Зазначав, що договір укладений «про людське око», так як сторони його фактично не виконували та грошові кошти на рахунки ТОВ «НВІФ «ВІЛП» не надходили.
В подальшому ОСОБА_2 , діючи недобросовісно здійснив відчуження приміщення кафе ПП «Промфактор-Сервіс», що оформлено у вигляді акту приймання-передачі нерухомого майна від 01 жовтня 2019 року.
Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити: визнати недійсним договір купівлі-продажу майнових прав № 11/02-17 від 02 лютого 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «НВІФ «ВІЛП»; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45504380 від 13 лютого 2019 року, прийняте державним реєстратором Лучківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області Черновою Ю. М., та запис про проведену державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на дитяче кафе, загальною площею 335, 8 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1764367253104, запис про право власності номер 30272354; визнати недійсним правочин, укладений між ОСОБА_2 та ПП «Промфактор-Сервіс», оформлений у вигляді акту приймання-передачі нерухомого майна від 01 жовтня 2019 року, що засвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Марченко Н. А. 01 жовтня 2019 року за реєстровим номером № 2849, 2850; припинити право власності ПП «Промфактор-Сервіс» на частку у розмірі 3/20 на дитяче кафе, загальною площею 335,8 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1 , та скасувати державну реєстрацію такого права (номер запису про право власності 33683906); визнати недійсним договір купівлі-продажу частки у праві власності на дитяче кафе від 16 січня 2020 року, укладений між ОСОБА_3 та ПП «Промфактор-Сервіс», посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Марченко Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 193; припинити право власності ОСОБА_3 на частку у розмірі 17/20 на дитяче кафе загальною площею 335,8 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1 , та скасувати державну реєстрацію такого права (номер запису про право власності 35062823).
Зміст та мотиви рішення суду першої інстанції
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області у складі судді Предоляк О. С. від 03 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про фіктивність укладених між відповідачами правочинів, а також не доведено порушення його прав та інтересів внаслідок укладення між відповідачами оспорюваних правочинів.
На переконання суду, в межах виконання спірного договору сторонами вчинялися дії, які відповідали внутрішній волі учасників правовідносин. Зокрема, на це вказує оформлення відповідачами права власності на відповідне приміщення.
Зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 серпня 2021 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 березня 2021 року скасовано та увалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу майнових прав
№ 11/02-17 від 02 лютого 2017 року, укладений між ОСОБА_2
та ТОВ «НВІФ «ВІЛП». Скасовано рішення про державну реєстрацію прав
та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 45504380
від 13 лютого 2019 року, прийняте державним реєстратором Лучківської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області Черновою Ю. М., та запис про проведену державну реєстрацію права власності
ОСОБА_2 на дитяче кафе загальною площею 335,8 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1764367253104, запис про право власності номер 30272354. Визнано недійсним правочин, укладений між ОСОБА_2 та ПП «Промфактор-Сервіс», оформлений у вигляді акту приймання-передачі нерухомого майна від 01 жовтня 2019 року, що засвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Марченко Н. А. 01 жовтня 2019 року
за реєстровим номером № 2849, 2850. Припинено право власності
ПП «Промфактор-Сервіс» на частку у розмірі 3/20 на дитяче кафе загальною площею 335,8 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1 , та скасовано державну реєстрацію такого права (номер запису про право власності 33683906). Визнано недійсним договір купівлі-продажу частки у праві власності на дитяче кафе від 16 січня 2020 року, укладений між ОСОБА_3 та ПП «Промфактор-Сервіс», посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Марченко Н. А., зареєстрований в реєстрі
за № 193. Припинено право власності ОСОБА_3 на частку в розмірі 17/20 на дитяче кафе загальною площею 335,8 кв. м, розташоване
по АДРЕСА_1 ,
та скасовано державну реєстрацію такого права (номер запису про право власності 35062823).
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 03 березня 2021 року в частині скасування заходів забезпечення позову залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про те, що договір купівлі-продажу майнових прав від 02 лютого 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «НВІФ «ВІЛП», не порушує прав позивача.
Апеляційний суд встановив, що активні дії ТОВ «НВІФ «ВІЛП» та ОСОБА_2 по оформленню за останнім права власності на кафе, розташоване на першому поверсі будинку, відбувалось вже після звернення позивача до суду із численними позовними заявами за вирішенням питань, пов'язаних із виконанням договору про спільне закінчення будівництва від 03 травня 2017 року. Зокрема, позовна заява ОСОБА_6 до ТОВ «НВІФ «ВІЛП», приватного нотаріуса Кременчуцького нотаріального округу про зобов'язання вчинити певні дії по справі № 524/9159/18 подана до Автозаводського районного суду м. Кременчук 09 листопада 2018 року.
Твердження позивача щодо фіктивності укладених угод між ТОВ «НВІФ «ВІЛП» та ОСОБА_2 , передачі останнім своїх майнових прав на кафе ПП «Промфактор-Сервіс» та в подальшому продажу частини цих приміщень ОСОБА_3 визнані обґрунтованими. Суд апеляційної інстанції зазначив, що наявні у матеріалах справи документи не підтверджують належних розрахунків між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , що дає підстави стверджувати про фіктивність укладеної угоди щодо купівлі-продажу майнових прав № 11/02-17 від 02 лютого 2017 року. ТОВ «НВІФ «ВІЛП» та ОСОБА_2 діяли очевидно недобросовісно та, зловживаючи правами, вчинили оспорювані договори купівлі-продажу, які порушують майнові інтереси кредитора і направлені на недопущення здійснення розподілу приміщень, визначених договором із позивачем.
Узагальнені доводи касаційних скарг
13 вересня 2021 року представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4
подано до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій заявниця просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 02 серпня
2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявниця зазначила неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року
у справі № 338/180/17, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц,
від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 23 жовтня 2019 року
у справі № 922/3537/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 19 лютого 2020 року
у справі № 210/4458/15-ц, від 04 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів касаційних судів від 28 лютого 2018 року
у справі № 552/3513/17, від 13 листопада 2019 року у справі
№ 645/4220/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 910/17715/18,
від 21 травня 2020 року у справі № 2-1129/10 (пункт 1 частини другої
статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також
не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявниця посилається на те, що суд апеляційної інстанції при ухваленні рішення посилався на судову практику щодо фраудаторності правочинів, але визнав їх недійсними як фіктивні, керуючись положеннями статей 228, 234 ЦК України. Заявниця стверджує, що оскаржувані правочини жодним чином не відповідають ознакам фраудаторних правочинів. Відсутність злого умислу при укладенні оскаржуваних договорів, спрямованого на уникнення виконання своїх обов'язків перед позивачем, унеможливлює визнання цих договорів ані фраудаторними, ані фіктивними.
Заявниця звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції задовольнив позов, визнавши доведеними обставини, що підтверджують фіктивність оскаржуваних правочинів, в той же час послався на судову практику щодо фраудаторності правочинів, що є грубим порушенням, оскільки фраудаторний і фіктивний правочини є різними катергоріями та самостійними й незалежними підставами для визнання договорів недійсними.
З огляду на те, що позивач стверджує про перебування із забудовником у зобов'язальних відносинах, права позивача повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права. Позивач не позбавлений права на звернення до суду на підставі статей 625, 653 ЦК України із позовом про відшкодування завданих йому збитків.
Заявниця також наголошує на тому, що позивач є одним із кінцевих бенефіціарних власників ТОВ «НВІФ «ВІЛП». Позивач самостійно своїм рішенням уповноважив відповідача на укладення оскаржуваних договорів. Крім того, будучи кінцевим бенефіціарним власником відповідача, він зловживає своїми правами.
На думку особи, яка подала касаційну скаргу, задоволення позовних вимог призведе лише до припинення права власності відповідачів, які діяли добросовісно, але не поновить порушені права позивача на отримання квартир та розподіл прибутку від реалізації цих площ. ТОВ «НВІФ «ВІЛП» вже отримало прибуток від реалізації цих площ, а тому позивач не позбавлений права звернутися до суду із позовом про стягнення відповідних сум.
27 жовтня 2021 року ПП «Промфактор-Сервіс» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 02 серпня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року
у справі № 338/180/17, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц,
від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 23 жовтня 2019 року
у справі № 922/3537/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 19 лютого 2020 року
у справі № 210/4458/15-ц, від 04 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів касаційних судів від 28 лютого 2018 року
у справі № 552/3513/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17,
від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 04 грудня
2019 року у справі № 910/17715/18, від 21 травня 2020 року у справі
№ 2-1129/10 та від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18
(пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги ПП «Промфактор-Сервіс», яка підписана представником Чукітовою В. В., подібні доводам касаційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 .
У касаційній скарзі ПП «Промфактор-Сервіс» зазначено, що оспорені правочини жодним чином не відповідають ознакам фраудаторних правочинів, а позивачем не доведено належними доказами злого умислу при укладенні договорів.
Заявник стверджує, що відсутні підстави вважати, що відповідачі були обізнані про наявність укладеного ТОВ «НВІФ «ВІЛП» з ОСОБА_1 договору стосовно майнових прав щодо того самого майна, або про виникнення у ОСОБА_1 прав на те саме майно.
ПП «Промфактор-Сервіс» вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що визнання правочину, який вчинено на шкоду третім особам (фраудаторний правочин), можливо у разі виникнення між сторонами відносин кредитор-божник. Разом із тим, на переконання суду першої інстанції, відносини між позивачем та ТОВ «НВІФ «ВІЛП», які виникли на підставі договору про спільне закінчення будівництва від 03 травня 2017 року, такого характеру не мають, у зв'язку із чим доводи представника позивача в цій частині суд правомірно визнав необґрунтованими.
Заявник вважає, що у відповідності до норм матеріального права логічним було б звернення позивача до суду із вимогами про спонукання сторони договору до виконання зобов'язань, прямо передбачених договором про спільне закінчення будівництва багатоквартирного будинку від 03 травня 2017 року.
Також заявником наголошено, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем майна.
Ухвалами Верховного Суду від 23 вересня та 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
Ухвалами Верховного Суду від 03 листопада та 08 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що оскаржена постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою. При вирішенні спору апеляційним судом правильно встановлено обставини справи, застосовано норми матеріального права та ухвалено законне рішення про задоволення позовних вимог. Внаслідок маніпуляції з фіктивними документами спірні приміщення було виведено з ТОВ «НАІФ «ВІЛП» у 2019 році шляхом оформлення права власності на ОСОБА_2 на підставі недостовірних документів, а потім було переоформлено в якості вкладу до статутного капіталу ПП «Промфактор-Сервіс» з метою заплутування слідів та створення юридичних складнощів для витребування майна. Оформлення права власності на ОСОБА_2 було здійснено всупереч прямій забороні, накладеній судовим рішенням у справі № 524/9159/18.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
04 вересня 2009 року між ТОВ «НВІФ «ВіЛП» та ОСОБА_8 укладено договір № 03/09-09 купівлі-продажу майнових прав.
Відповідно до пунктів 1.1, 2.1 договору в порядку та на умовах, визначених цим договором, ТОВ «НВІФ «ВіЛП» приймає ОСОБА_8 в дольову участь у будівництві житлового багатоповерхового житлового будинку з дитячим кафе та гаражами на першому поверсі загальною площею 256 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , за що ОСОБА_8 сплачено кошти на загальну суму 1 583 939, 00 грн.
02 лютого 2017 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_8 та ТОВ «НВІФ «ВіЛП» укладено договір № 02/17 про відступлення права вимоги за договором № 03/09-09 купівлі-продажу майнових прав від 04 вересня 2009 року.
Пунктом 1.4 вказаного договору передбачено, що новому кредитору ОСОБА_2 передаються майнові права на кафе (на першому поверсі) в багатоповерховому житловому будинку з дитячим кафе та гаражами на першому поверсі по АДРЕСА_2 шляхом підписання акту прийому-передачі.
02 лютого 2017 року між ОСОБА_2 та ТОВ «НВІФ «ВіЛП» укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 11/02-17, відповідно до якого ОСОБА_2 придбав майнові права на кафе, детальна характеристика якого встановлена у специфікації - додатку № 1, що є невід'ємною частиною цього договору.
Згідно із специфікацією від 02 лютого 2017 року (додатком № 1) до договору кафе розташоване у багатоквартирному житловому будинку з вбудовано-прибудованими офісними приміщеннями за будівельною адресою: АДРЕСА_2 у секції - 1 на першому поверсі, кількість кімнат - 19, загальна проєктна площа - 335, 8 кв. м.
03 травня 2017 року між ТОВ «НВІФ «ВіЛП» (замовник), в особі ОСОБА_8 , з однієї сторони, та ОСОБА_1 (інвестор - 1) і ОСОБА_5 (інвестор - 2), з другої сторони, укладено договір про спільне закінчення будівництва.
Згідно пункту 2.1 цього договору його предметом є діяльність сторін на засадах часткової участі щодо будівництва 11-го, 12-го поверху об'єкту і технічного поверху на земельній ділянці із подальшим розподілом приміщень 11-го, 12-го та першого і технічного поверхів об'єкту між сторонами, а також повернення інвестору-1 ( ОСОБА_1 ) коштів, вкладених ним в будівництво в якості інвестицій за рахунок продажу приміщень об'єкту.
У відповідності до змісту пункту 7.6вказаного договору інвестор забезпечує будівництво об'єкту інвестування в межах, визначених цим договором, з урахуванням того, що орієнтовна площа 11 та 12 поверхів становить 620 кв. м, а технічного поверху __ кв. м. Площа дитячого кафе на першому поверсі об'єкту становить 298 кв. м.Орієнована вартість 1 кв. м будівництва є еквівалентом 330 доларів США по курсу НБУ та уточняється в процесі будівництва, а також після його завершення та технічної інвентаризації площ.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачі та третя особа ОСОБА_5 стверджували про відмінність редакцій договору від 03 травня 2017 року, що мають сторони. Оригінал вказаного договору, що зберігався у співзасновника ТОВ «НВІФ «ВІЛП» ОСОБА_8 , 07 жовтня 2020 року був викрадений з автомобіля останнього. В суді апеляційної інстанції представник ТОВ «НВІФ «ВІЛП»визнав дійсною редакцію договору, що надана позивачем ОСОБА_6 , а тому апеляційним судом надавалася оцінка саме зазначеній редакції договору.
03 травня 2017 року між ТОВ «НВІФ «ВіЛП» (продавець), в особі ОСОБА_8 , та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір № 03-05/17-1 купівлі-продажу майнових прав.
Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_1 придбав майнові права на квартиру, детальна характеристика якої встановлена у специфікації - додатку № 1, що є невід'ємною частиною даного договору.
Cпецифікацією від 03 травня 2017 року, яка є додатком № 1 до договору, визначено характеристики квартири, майнові права на яку передані покупцю ОСОБА_1 , визначено, що квартира розташована у секції - 1, поверх - 12, кількість кімнат - 4, загальна проектна площа - 160, 00 кв. м.
03 травня 2017 року ОСОБА_1 надана ОСОБА_8 розписка про отримання від нього грошових коштів у розмірі - 52 800, 00 доларів США в рахунок оплати вартості квартири за договором від 03 травня 2017 року.
05 травня 2017 року між ТОВ «НВІФ «ВіЛП» (продавець), в особі ОСОБА_8 , та ОСОБА_1 (покупець) складено акт приймання-передачі майнових прав. За цим актом ОСОБА_1 передано майнові права на квартиру проєктною площею 160 кв. м, вартість майнових прав на квартиру, що передається, становить - 52 800 доларів США.
01 липня 2017 року між ТОВ «НВІФ «ВіЛП» (замовник), в особі ОСОБА_8 , та ОСОБА_1 (інвестор - 1) і ОСОБА_5 (інвестор - 2) укладено додаткову угоду № 1 до договору від 03 травня 2017 року про спільне закінчення будівництва. Цією додатковою угодою сторони доповнили договір пунктом 8.5 наступного змісту: у випадку відсутності коштів у інвестора-1 на останній транш (платіж) у розмірі 70 000, 00 доларів США, продаються належні інвестору-1 майнові права на одну із квартир в незакінченому будівництвом будинку, що відкладає транш (платіж) до моменту продажу однієї із квартир.
На виконання своїх зобов'язань за договором від 03 травня 2017 року ОСОБА_1 23 червня 2017 року, 07 липня 2017 року, 01 серпня 2017 року, 30 серпня 2017 року, 14 вересня 2017 року, 21 вересня 2017 року та 28 вересня 2017 року внесені кошти на загальну суму 177 200, 00 доларів США, що підтверджується розписками, виданими ОСОБА_8 , та квитанціями до прибуткових касових ордерів, виданих ТОВ «НВІФ «ВіЛП».
Відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно 09 жовтня 2019 року проведено реєстрацію права власності на приміщення дитячого кафе, загальною площею 335,8 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1 , за ПП «Промфактор-Сервіс».
Підставою для реєстрації права власності зазначено акт приймання-передачі нерухомого майна від 01 жовтня 2019 року, складений між ОСОБА_2 та ПП «Промфактор-Сервіс», підписи на якому посвідчені приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Марченко Н. А. 01 жовтня 2019 року, зареєстровано в реєстрі за № 2849, 2850.
На підставі договору купівлі-продажу частки у праві власності на дитяче кафе від 16 січня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Марченко Н. А., зареєстрованого в реєстрі за № 193, проведено реєстрацію права власності на частку розміром 17/20 у праві власності на приміщення дитячого кафе, загальною площею 335,8 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 .
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу Українипідставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Правочини можуть бути дво- чи багатосторонніми.
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають у тому числі із договорів та інших правочинів.
Згідно із частинами першою, третьою статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
За правилом, передбаченим статті 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до статті 4, частини п'ятої статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися, розпоряджатися об'єктом і результатом інвестицій (об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). Згідно з частиною шостою статті 7 цього Закону інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.
Інвестор, за кошти якого і на підставі договору з яким був споруджений об'єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування.
Після виконання умов інвестування інвестор набуває майнові права на об'єкт інвестування і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває право власності на нерухоме майно як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
Звертаючись до суду із цим позовом, позивач вказував, що договір купівлі-продажу майнових прав від 02 лютого 2017 року є фіктивним та таким, що підписаний його сторонами з метою унеможливлення реалізації його майнових прав, як інвестора, на об'єкт будівництва - приміщення кафе згідно із договором про спільне закінчення будівництва від 03 травня 2017 року. Аналогічну мету, на думку позивача, переслідували й дії по зміні власника цього спірного майна і реєстрації відповідних прав на нерухоме майно за ПП «Промфактор-Сервіс» та ОСОБА_3 .
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (стаття 202 ЦК України).
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовленні ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України вважається таким, що порушує публічний порядок.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин та вирішуючи спір, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути підстава, передбачена статтею 234 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.
Слід зазначити, що згідно із пунктом 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
Звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору спрямоване на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов'язаних із вчиненням такого правочину.
У разі оспорювання правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, позбавлення позивача законних майнових прав.
Частинами другою та третьою статті 13 ЦК України унормовано, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Із конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для позбавлення іншої особи майнових прав.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, направленим на недопущення реалізації інвестором своїх прав.
У Рішення Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визначено, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у взаємозв'язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, надавши належну оцінку діям учасників спірних правовідносин, поданим сторонами спору доказам у їх сукупності, врахувавши аргументи та доводи учасників спору, обґрунтовано виходив із того, що позивач довів порушення його майнових прав оспорюваним договором купівлі-продажу майнових прав № 11/02-17 від 02 лютого 2017 року, який підписано між ОСОБА_2 та ТОВ «НВІФ «ВІЛП». Вказаний договір складено з метою невиконання замовником своїх зобов'язань перед позивачем, а також з метою виведення у власність третьої особи, а не передачі позивачу, нерухомого майна всупереч укладеному 03 травня 2017 року між позивачем, ОСОБА_5 та ТОВ «НВІФ «ВІЛП»договору про спільне закінчення будівництва по АДРЕСА_1 .
Укладавши 03 травня 2017 року договір про закінчення будівництва із подальшим розподілом приміщень, позивач виступив інвестором, маючи на меті отримати прибуток, або ж набути у власність житлові та нежитлові приміщення.
ТОВ «НВІФ «ВІЛП» достовірно було відомо про умови договору про спільне закінчення будівництва від 03 травня 2017 року, зокрема обов'язок по завершенню будівництва здійснити розподіл між сторонами приміщень 11-го, 12-го та першого і технічного поверхів об'єкту.
Судами встановлено, що згідно акту від 17 січня 2018 року багатоквартирний житловий будинок з дитячим кафе та гаражами на першому поверсі по АДРЕСА_1 визнаний готовим до експлуатації, однак між сторонами договору від 03 травня 2017 року (всупереч пункту 5.1 договору) фактичного розподілу приміщень об'єкту здійснено не було.
Вказане свідчить, що ТОВ «НВІФ «ВІЛП» не виконало взяті на себе зобов'язання за договором від 03 травня 2017 року щодо здійснення фактичного розподілу приміщень об'єкту в натурі на підставі акту розподілу приміщень, а підписало інший договір з іншою датою, який став перешкодою для реалізації прав ОСОБА_1 , як інвестора.
Апеляційний суд об'єктивно виходив із того, що ТОВ «НВІФ «ВІЛП» та ОСОБА_2 , укладаючи оспорюваний договір, діялинедобросовісно, зловживаючи своїми правами на шкоду інвестору (позивачу), який здійснив інвестицію з метою отримання у власність нерухомого майна. Вказані особи підписали оспорюваний договір датою 02 лютого 2017 року, маючи намір не допустити здійснення розподілу приміщень, визначених договором від 03 травня 2017 року.
Про недобросовісність дій ТОВ «НВІФ «ВІЛП» та ОСОБА_2 , ОСОБА_7 свідчить також ненадання суду оригіналів укладених ними договорів, розмір доходів ОСОБА_7 за 2017 рік, що складає 4 980, 00 грн, відсутність доказів на підтвердження взаєморозрахунків між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 по укладеному договору відступлення майнових прав № 11/02-17 від 02 лютого 2017 року.
Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 02 жовтня 2020 року у цій справі призначена судова технічна експертиза щодо визначення дати складання договору купівлі-продажу майнових прав № 11/02-17 від 02 лютого 2017 року, однак у зв'язку з викраденням оригіналу зазначеного договору проведення експертизи стало неможливим.
У разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду (частина десята статті 84 ЦПК України).
Дії щодо реєстрації права власності за ОСОБА_2 на вказане кафе та подальше відчуження спірного нерухомого майна відбувалися після звернення позивача до суду з метою вирішення питань, пов'язаних із виконанням договору про спільне закінчення будівництва від 03 травня 2017 року. Позовна заява ОСОБА_6 до «НВІФ «ВІЛП», приватного нотаріуса Кременчуцького нотаріального округу про зобов'язання вчинити певні дії у справі № 524/9159/18 подана до Автозаводського районного суду м. Кременчук 09 листопада 2018 року, а провадження судом відкрито 21 листопада 2018 року.
Оцінивши у сукупності вказані обставини, апеляційний суд дійшов об'єктивного висновку, що укладення оспорених правочинів було спрямовано на ухилення від виконання договору, укладеного 03 травня 2017 року між позивачем та ТОВ «НВІФ «ВІЛП». Отже правочини вчиненні з протиправною метою за наявності ознак фіктивності. За обставин цієї справи визнання оспорених правочинів недійсними, скасування відповідних реєстраційних дій з припиненням права власності слід визнати таким, що спрямоване на поновлення прав позивача.
Вказаним обставинам надана належна оцінка судом апеляційної інстанції, а доводи касаційних скарг, які за своїм змістом є фактично ідентичними, правильних загалом висновків апеляційного суду щодо задоволення позовних вимог не спростовують.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
З урахуванням обставин цієї справи, висновки суду апеляційної інстанції не можуть бути визнані такими, що суперечать висновкам Верховного Суду, на які заявники посилалися у касаційних скаргах.
Доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті.
За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та приватного підприємства «Промфактор-Сервіс»залишити без задоволення.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 02 серпня 2021 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді О. В. Білоконь
О. М. Осіян С. Ф. Хопта
В. В. Шипович