Категорія №2.33
Іменем України
13 травня 2010 року Справа № 2а-1669/10/1270
Луганський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Твердохліба Р.С.,
при секретарі: Смішливій І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадянки Узбекистану ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання протиправною та скасування постанови ВГІРФО ГУМВС України в Луганській області про видворення та заборону в'їзду в Україну громадянки Узбекистану ОСОБА_2, зобов'язання анулювати відмітки про прийняття рішення про видворення та заборону в'їзду в Україну до 23.06.2011, -
26 серпня 2009 року громадянка ОСОБА_2 звернулася до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, в якому просить визнати протиправною та скасувати постанови ВГІРФО ГУМВС України в Луганській області про видворення та заборону в'їзду в Україну громадянки Узбекистану ОСОБА_2, зобов'язати анулювати відмітки про прийняття рішення про видворення та заборону в'їзду в Україну до 23.06.2011.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вона на підставі договору найму житлового приміщення разом із своєю родиною, чоловіком ОСОБА_5 та неповнолітніми дітьми ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживають у квартирі за адресою: АДРЕСА_1. На територію України позивач попала легально, у встановленому Законом порядку з території РФ, а саме 28.05.2009 через ПП «Красна Талівка», про що свідчить імміграційна картка. 23 червня 2009 року інспектором ВГІРФО ГУМВС України в Луганській області старшим лейтенантом міліції Р.А.Білоусовим за погодженням з начальником ВГІРФО ГУМВС України в Луганській області полковником міліції М.Г.Яковенко було винесено постанову про видворення та заборону в'їзду в Україну громадянці Узбекистану ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, яке було обґрунтовано наступним. 26 травня 2009 року в ході відпрацювання території обслуговування співробітниками СГІРФО Жовтневого РВ ЛМУ ГУМВС України в Луганській області на території ринку ТОВ «Рассвет» було виявлено громадянку Узбекистану ОСОБА_2, яка в порушення правил перебування в Україні здійснювала торгівельну діяльність непродовольчими товарами. За вчинення вказаного правопорушення відносно позивача було складено адміністративний матеріал за ст.203 КУпАП. Постановою Жовтневого районного суду від 28 травня 2009 року громадянку Узбекистану ОСОБА_2 було визнано винною у вчиненні правопорушення та піддано адміністративному стягненню у вигляді 340 грн. На думку позивача, відповідач безпідставно та неправомірно визначив підставу видворення, зазначивши, що заняття торгівельною діяльністю без дозвільних документів не є трудовою діяльністю, не є зміною статусу тимчасового перебування на території України, а тому, не являє собою порушення Правил перебування в Україні. Окрім цього, зазначаючи, що у позивача відсутні в Україні законні джерела існування, відповідач не дослідив ці обставини в повній мірі та не врахував, що у ОСОБА_2 є близькі родичі, що мешкають в с.Ольхова Станично-Луганського району Луганської області по вул. Октябрська, 146, які від своєї діяльності отримують стабільний дохід та систематично надають родині позивача матеріальну допомогу. Крім того, оскаржувана постанова суттєво порушує права неповнолітніх дітей, адже вони перебувають на території України на законних підставах, відповідно до норм міжнародного права повинні проживати разом із своєю матір'ю, натомість в постанові відсутні будь-які приписи про можливість їх перебування на території України.
У судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали, надали пояснення, аналогічні викладеним у позові.
В судовому засіданні в якості свідка було допитано ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, яка є приватним підприємцем та мешкає за адресою: АДРЕСА_2. Свідок пояснила, що ОСОБА_2 є жінкою її рідного брата, з яким в них двоє дітей. Мешкають вони за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_2 приїхала до України в травні 2009 рок до чоловіка в гості. Коли чоловіка не було на ринку, де він працює, вона приглядала за товаром. Також свідок пояснила, що вона щомісяця допомагає родині позивача грошовими коштами.
Представник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області та представник Відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області позовні вимоги визнали частково, суду пояснили, що просять суд залишити в силі постанову від 23.06.2009 року про видворення позивачки, але без заборони в'їзду на територію України та видворити її без доньки ОСОБА_4 тому, що вона є громадянкою України.
Відповідно до частини 6 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу на основі наявних в матеріалах справи доказів.
Вислухавши позивача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню повністю з таких підстав.
Згідно із частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, та принципом рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, відповідно до якого усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом.
Згідно із частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 є громадянкою Узбекистану, що підтверджується паспортом PUZBCR 1471194 (арк. справи 7). В Україні проживаєна підставі договору найму житлового приміщення разом із своєю родиною, чоловіком ОСОБА_5 та неповнолітніми дітьми ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживають у квартирі за адресою: АДРЕСА_1. На територію України позивач попала легально, у встановленому Законом порядку з території РФ, а саме 28.05.2009 через ПП «Красна Талівка», про що свідчить імміграційна картка.
26 травня 2009 року в ході відпрацювання території обслуговування співробітниками СГІРФО Жовтневого РВ ЛМУ ГУМВС України в Луганській області на території ринку ТОВ «Рассвет» було виявлено громадянку Узбекистану ОСОБА_2, яка в порушення правил перебування в Україні здійснювала торгівельну діяльність непродовольчими товарами. За вчинення вказаного правопорушення відносно позивача було складено адміністративний матеріал за ст.203 КУпАП. Постановою Жовтневого районного суду від 28 травня 2009 року громадянку Узбекистану ОСОБА_2 було визнано винною у вчиненні правопорушення та піддано адміністративному стягненню у вигляді 340 грн.(арк. справи 44)
Правовий статус іноземців, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, їх основні права, свободи та обов'язки, порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України, регулюються Законом України від 04 лютого 1994 року № 3929-XII «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Статтею 32 Закону України від 04 лютого 1994 року № 3929-XII «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено підстави видворення іноземців за межі України. Цією нормою передбачено, що видворення іноземця та особи без громадянства може проводитись за таких підстав: якщо вони вчинили злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного їм покарання чи виконання адміністративного стягнення; якщо їх дії грубо порушують законодавство про статус іноземців та осіб без громадянства; якщо їх дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.
За правовою природою видворення за межі України є заходом припинення протиправної поведінки іноземців і осіб без громадянства.
Частиною восьмою статті 32 Закону України від 04 лютого 1994 року № 3929-XII «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» регламентовано, що рішення органів внутрішніх справ про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Такі спори відповідно до частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України відносяться до компетенції адміністративних судів.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» за порушення іноземцями та особами без громадянства встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні, або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду через територію України до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України.
Частиною 5 статті 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду.
Відповідно до ч.1 ст.38 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземець та особа без громадянства, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років.
Відповідно до ч.5 ст.38 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає правомірним винесення інспектором ВГІРФО ГУМВС України в Луганській області старшим лейтенантом міліції Р.А.Білоусовим за погодженням з начальником ВГІРФО ГУМВС України в Луганській області полковником міліції М.Г.Яковенко постанови про видворення ОСОБА_2.
Що ж стосується заборони в'їзду в Україну громадянці Узбекистану ОСОБА_2 та видворення за її територію ОСОБА_4 суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно із статтею 291 Цивільного кодексу України фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Сімейний кодекс України визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.
Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.
Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
При цьому зазначено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
За статтями 9, 29 Загальної декларації прав людини ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Відповідно до Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Як встановлено судом під час судового розгляду справи, позивач має в Україні доньку, ОСОБА_4, та чоловіка, ОСОБА_5, які є громадянами України та залишаються на її території, а також сина, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про народження від 25 червня 2005 року серії НОМЕР_1 (арк. справи 8)), якому необхідно залишити територію України разом з матір'ю, у зв'язку з тим, що проживає у ній без законних підстав, а тому у випадку заборони в'їзду сім'я буде позбавлена можливості спілкування, що суперечить нормам діючого законодавства.
Суд визначає, що в разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, що не відповідає критеріям, визначеним частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, якщо рішення прийняте без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без розсудливо, а також без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи, її дітей і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, воно повинно бути визнано судом протиправним та скасовано, передусім, виходячи з інтересів дітей, необхідності їх проживання разом з батьками, яким необхідно вирішити питання про їх статус в установленому порядку та забезпечити виконання вимог законодавства України.
Згідно із частиною 3 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
На підставі частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 27 січня 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Складення постанови у повному обсязі відкладено, про що згідно вимог частини 4 статті 167 Кодексу адміністративного судочинства України повідомлено після проголошення вступної та резолютивної частин постанови у судовому засіданні.
Керуючись статтями 2, 9, 10, 11, 17, 18, 71, 87, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов громадянки Узбекистану ОСОБА_2 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, відділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання протиправною та скасування постанови ВГІРФО ГУМВС України в Луганській області про видворення та заборону в'їзду в Україну громадянки Узбекистану ОСОБА_2, зобов'язання анулювати відмітки про прийняття рішення про видворення та заборону в'їзду в Україну до 23.06.2011- задовольнити частково.
Скасувати постанову ВГІРФО ГУМВС України в Луганській області від 23.06.2009 про видворення та заборону в'їзду в Україну громадянці Узбекістану ОСОБА_2 в частині заборони громадянці Узбекістану ОСОБА_2 в'їзду в Україну строком на два роки до 23.06.2011, а також в частині видворення разом із донькою - ОСОБА_4.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано у встановлений КАС України строк. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений КАС України строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду.
Про апеляційне оскарження спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України - з дня складення в повному обсязі. Якщо постанову було проголошено у відсутності особи, яка бере участь у справі, то строк подання заяви про апеляційне оскарження обчислюється з дня отримання нею копії постанови. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Постанова складена у повному обсязі 18 травня 2010 року.
Суддя
Твердохліб Р.С.