Справа № 761/5120/21
Провадження № 2/761/6281/2021
20 грудня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого: судді Притули Н.Г.
при секретарі: Бондар О.Д.,
за участі:
позивача: ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві клопотання Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені за прострочення виконання грошового зобов'язання, -
У провадженні Шевченківського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені за прострочення виконання грошового зобов'язання.
В позовних вимогах позивач просить: у звязку з тривалим виконанням рішення суду стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на її користь на підставі ст. 625 ЦК України 187 301,87 грн., зокрема: інфляційні витрати 71 809,59 грн., 3% річних в сумі 11 741,00 грн., пеню в сумі 103 750,87 грн. за рахунок Державного бюджету шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку у відповідності до вимог Бюджетного кодексу України.
08.11.2021 року від Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві до суду надійшло клопотання про закриття провадження у справі, яке мотивовано тим, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Так, заявник у клопотанні зазначив, що у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень ст. 625 ЦК України, дійшла висновку, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог у одній справі не є обов'язковим.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 зазначено, що враховуючи акцесорний характер визначених ст. 625 ЦК України зобов'язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
З наведених підстав, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, заявник просив закрити провадження у даній справі.
Заявник свого представника в судове засідання не направив, про час та місце слухання справи повідомлявся належним чином,
Позивач у судовому засіданні проти задоволення клопотання відповідача заперечувала, просила відмовити у його задоволенні з підстав його необґрунтованості.
Тому суд вважає за можливе розглядати клопотання у відсутність представника відповідача, оскільки його неявка у судове засідання не перешкоджає розгляду поданого ним клопотання.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що клопотання підлягає задоволенню з наступних підстав.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За вимогами ч.1 ст. 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є: по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, по-друге, суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (ст. 19 ЦПК України).
Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих правовідносин з їх специфічними суб'єктами та їх підпорядкованістю.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають, зокрема, у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; на публічно-правові спори, у т.ч. на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (ч.1, п. 1 ч.2 ст. 19 КАС України).
Тому загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18, від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 05 травня 2020 року № 761/218908/16-ц, від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19.
За правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми парва до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Окрім іншого, у пункті 7 ч.1 ст. 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Зміст поняття "публічно-владні управлінські функції" полягає в наявності у суб'єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а "управлінські функції" - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
Відтак до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень тощо.
Аналогічні висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18, від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17.
З наведеного вбачається, що визначальною ознакою для правильного визначення юрисдикції спору є характер правовідносин, з яких виник спір: зміст прав та обов'язків його учасників, правовий статус сторін правовідносин та їх матеріально-правове регулювання тощо.
Захист порушених прав та інтересів здійснюється судом за вимогою особи, що вважає своє право порушеним (ст. 124 Конституції України, норми процесуального законодавства).
Захист та/або відновлення будь-якого права судом здійснюється шляхом ухвалення судового рішення як акта правосуддя. Однак судове рішення, незважаючи на те, що має ознаки нормативності, не породжує жодних правовідносин чи прав та/або обов'язків, а лише шляхом застосування відповідного способу захисту права, визначеного законом або договором, трансформує права та/або зобов'язання учасників правовідносин в іншу, прийнятну для позивача форму.
Зокрема, наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми (соціальні виплати), не нараховані та/або не виплачені як доходи, не змінює правової природи правовідносин учасників цього спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або зобов'язань, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов'язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Отже, спори, які виникають у судах у зв'язку з невиконанням суб'єктом владних повноважень своїх функцій (щодо його незаконних дій та/або зобов'язання до виконання таких повноважень), та ухвалення за результатами розгляду цих спорів судових рішень не змінює правову природу та характер правовідносин, які виникли між сторонами, а тому спори щодо порушення своїх зобов'язань суб'єктом владних повноважень, зокрема щодо перерахування, нарахування, виплати грошових сум, у т.ч. після судового рішення або на його виконання, повинні розглядатись судами за юрисдикцією, визначеною відповідно до характеру цих правовідносин.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу і три проценти річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, адже виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Подібні правові висновки висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18.
Крім цього, у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень ст. 625 ЦК України, дійшла висновку, що зобов'язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог у одній справі не є обов'язковим.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № 520/17342/18 зазначено, що враховуючи акцесорний характер визначених ст. 625 ЦК України зобов'язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем пред'явлено вимоги про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на підставі ст. 625 ЦК України інфляційних втрат, пені і трьох процентів річних у звязку з тривалим виконанням постанови Деснянського районного суду міста Києва від 13.09.2011 року (постанова ухвалена за правилами КАС України), яким зобов'язано Управління Пенсійного фонду в Деснянському районі міста Києва здійснити перерахунок пенсії позивачу та виплатити позивачу пенсію за шкоду, заподіяну здоров'ю, як особі, постраждалій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Тому у зв'язку з характером цих правовідносин і зважаючи на зміст прав та обов'язків сторін, суб'єктний склад, суд прийшов до висновку, що справа за позовом про стягнення інфляційних втрат, пені та трьох процентів річних на підставі ст. 625 ЦК України також підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Зазначені правові висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду 04 березня 2020 року у справі № 757/63985/16, постановах Верховного Суду від 28 травня 2021 року у справі № 638/1620/20, від 01 липня 2021 року у справі № 335/6726/20, від 28 липня 2021 року у справі № 335/5689/20.
Отже, враховуючи, що правовідносини сторін у даній справі щодо стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені за прострочення виконання грошового зобов'язання є похідними від основного спору щодо призначення пенсії, який має публічно-правовий характер, то цей спір не підвідомчий загальному суду (цивільне судочинство), а адміністративній юрисдикції.
Відповідно до пункту 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, зокрема, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає за необхідне закрити провадження у даній справі.
Приписами ч. 1 ст. 256 ЦПК України визначено, що якщо провадження у справі закривається з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Зважаючи на такі вимоги процесуального законодавства, суд роз'яснює позивачу можливість звернутися з вищезазначеними позовними вимогами в порядку положень Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративного суду за правилами підсудності, визначеними КАС України.
На підставі викладеного та керуючись ст. 255, 256, 260, 261, 353, 354 ЦПК України, суд -
Клопотання Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені за прострочення виконання грошового зобов'язання - задовольнити.
Провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені за прострочення виконання грошового зобов'язання - закрити.
На ухвалу суду може бути подано апеляційну скаргу безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, якщо інше не передбачено цим Кодексом
Суддя: Н.Г.Притула