08 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/21466/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.
за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,
за участю представників сторін:
позивача - Павліченко Л.М. (адвокат),
відповідача - Карачун Н.М. (адвокат)
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" в особі філії "Центр метрології та газорозподільних систем"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021 (у складі колегії суддів: Яковлєв М.Л. (головуючий), Тищенко А.І., Куксов В.В.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 28.09.2020 (суддя Бондарчук В.В.)
за позовом Акціонерного товариства "Оператор газорозподільчої системи "Чернігівгаз"
до Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" в особі філії "Центр метрології та газорозподільних систем"
про визнання договору укладеним,
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Чернігівгаз", найменування якого 29.03.2019 змінено на Акціонерне товариство "Оператор газорозподільчої системи "Чернігівгаз" (далі - Оператор, Позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" в особі філії "Центр метрології та газорозподільних систем" (далі - Цент метрології, Відповідач) про визнання укладеним договору на експлуатацію складових газорозподільної системи з додатками № 1, № 2 до договору на умовах (в редакції), визначених Позивачем.
2.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що сторони зобов'язані відповідно до пункту 2 глави 1 розділу ІІІ Кодексу газорозподільних систем врегулювати договірні відносини щодо використання газорозподільних мереж, що належать Відповідачу. Єдиним можливим способом подальшого використання газопроводу, що належить Відповідачу, є укладання договору на експлуатацію складових газорозподільної системи України за формою, передбаченою додатком 3 Кодексу газорозподільних систем. Однак, між сторонами не досягнуто згоди про укладення такого договору, а тому на підставі частини першої статті 187 Господарського кодексу України спір передано на вирішення суду.
2. Короткий зміст судових рішень у справі
2.1. Справа розглядалась господарськими судами неодноразово.
2.2. Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.09.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021 у справі № 910/21466/17, позов задоволено. Визнано укладеним з 01.09.2017 договір на експлуатацію складових газорозподільчої системи з додатками № 1, № 2 на умовах, запропонованих Позивачем.
2.3. Господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що заявлена позовна вимога про визнання укладеним договору, який є обов'язковим до укладення в силу спеціальних нормативних вимог (статті 9 Закону України "Про трубопровідний транспорт" та пункту 2 розділу ІІІ "Основні правила технічної експлуатації газорозподільної системи" Кодексу ГРС), що надає можливість укладення такого договору в судовому порядку відповідно до частин сьомої-восьмої статті 181 та статті 179 Господарського кодексу України за наявності спору щодо окремих умов договору.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі Цент метрології просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
3.2. У якості підстави для подання вказаної скарги заявник посилається на необхідність відступлення від правових висновків щодо застосування положень статті 9 Закону України "Про трубопровідний транспорт", викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 31.05.2019 у справі № 925/916/17.
На переконання скаржника стаття 9 Закону України "Про трубопровідний транспорт" не може бути застосована до спірних правовідносин та не може бути підставою для задоволення позову, оскільки судами не було встановлено розміщення газопроводів Позивача та Відповідача в одному технічному коридорі.
3.3. Крім того, обґрунтовуючи наявність підстав для подання вказаної скарги, заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили докази щодо меж балансової належності газопроводів та експлуатаційної відповідальності сторін, що призвело до неналежного дослідження обставин, які безпосередньо входять до предмету доказування.
3.3. У відзиві на касаційну скаргу Оператор просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
4. Обставини встановлені судами
4.1. Позивач є газорозподільним підприємством на підставі ліцензії, виданої відповідно до Постанови НКРЕКП № 807 від 19.06.2017, здійснює господарську діяльність з розподілу природного газу та функції оперативно-технологічного управління в межах території міста Чернігова та Чернігівської області.
4.2. Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" є власником підземного газопроводу с. Іванівка - с. Шаповалівка - с. Високе - с. В.Доч - с. Носелівка, підземного газопроводу с. Черешеньки вул. Шкільна, підземного газопроводу вводу с. Черешеньки вул. Шкільна, підземного газопроводу вводу с. Черешеньки вул. Набережна, підземного газопроводу с. Черешеньки вул. Набережна, ШГРП с. Шаповалівка, ШГРП с. Високе.
4.3. 01.09.2017 Позивач листом № СЛ-6439-0817 надіслав Відповідачу проект договору на експлуатацію газорозподільних систем та їх об'єктів з метою його укладення, проте Відповідач запропоновану позивачем редакцію договору не підписав.
4.4. При цьому, відповідачем складено протокол розбіжностей до запропонованого позивачем договору, який направлений Позивачу листом № 50/12-1218 від 25.09.2017.
4.5. У цьому листі відповідач повідомив, що проект договору позивача не враховує інтереси Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", як власника об'єктів газорозподільної системи, на отримання плати за використання його майна, а містить лише обов'язок компанії здійснювати оплату послуг з утримання майна, в той час як витрати на утримання та ремонт майна газорозподільних мереж включаються до відповідного тарифу оператора газорозподільних систем.
4.6. У протоколі розбіжностей Відповідач, зокрема, висловив незгоду щодо пунктів договору, які стосуються назви договору, дати укладення, преамбули договору, предмету договору, вартості послуг та порядку розрахунків, прав та обов'язків сторін договору, відповідальності сторін, строку дії договору.
4.7. В подальшому, сторони згоди на укладення договору так і не дійшли, що й стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
5.2. Статтею 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
5.3. Частиною першою статті 12 Цивільного кодексу України визначено, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
5.4. Згідно з частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
5.5. Приписами частин другої-четвертої статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що укладання господарського договору є обов'язковим для сторін, зокрема, якщо існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання, органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.
5.6. Частинами четвертою та п'ятою статті 9 Закону України "Про трубопровідний транспорт" визначено імперативну вимогу про те, що взаємовідносини суб'єктів, яким передано в управління об'єкти трубопровідного транспорту, що проходять в одному технічному коридорі або перетинаються, здійснюються на основі договорів; підприємства, установи та організації, що експлуатують трубопроводи, які підпорядковані різним відомствам, але розташовані в одному технічному коридорі, повинні узгодити умови їх експлуатації.
5.7. Отже, законодавцем передбачено вимогу щодо обов'язковості укладення договору при будь-яких різновидах експлуатації об'єктів трубопровідного транспорту.
5.8. Згідно зі статтею 2 Закону України "Про трубопровідний транспорт" систему трубопровідного транспорту становлять як магістральні трубопроводи, так і промисловий трубопровідний транспорт, до якого належать газопроводи високого тиску та підвідні газопроводи.
5.9. Предметом врегулювання правовідносин за договором, який Позивач просить укласти в судовому порядку, є право на експлуатацію об'єкта газорозподільної системи.
5.10. Відповідно до частин шостої-восьмої статті 7 Закону України "Про трубопровідний транспорт" відчуження основних фондів, акцій та часток у статутному капіталі державних підприємств, що провадять діяльність з транспортування магістральними трубопроводами і зберігання у підземних газосховищах, а також підприємств, установ, організацій, утворених внаслідок їх реорганізації, передача їх з балансу на баланс, у концесію, оренду, лізинг, заставу, управління, до статутного фонду інших юридичних осіб, вчинення інших правочинів, що можуть призвести до відчуження основних фондів, акцій та часток у статутному капіталі цих підприємств, а також основних фондів та акцій Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", дочірніх та заснованих нею підприємств, забороняється, крім випадків, коли результатом таких дій є: передача основних фондів, акцій та часток у статутному капіталі таких підприємств виключно бюджетній установі, державному підприємству або акціонерному товариству, 100 відсотків акцій якого перебуває в державній власності України; створення державних підприємств або акціонерних товариств, 100 відсотків акцій та часток у статутному капіталі яких перебуває в державній власності України.
Дія частини шостої цієї статті не поширюється на передачу майна, що перебуває в державній власності, у складі магістральних мереж та підземних сховищ газу в управління та/або концесію чи оренду на строковій платній основі без права відчуження для здійснення функцій оператора Єдиної газотранспортної системи України. Зазначена передача майна здійснюється виключно з метою та на виконання зобов'язань, взятих Україною відповідно до Закону України "Про ратифікацію Протоколу про приєднання України до Договору про заснування Енергетичного Співтовариства" на підставі договору і на умовах, затверджених Кабінетом Міністрів України, з урахуванням принципів додержання економічної безпеки держави. Для здійснення функцій оператора підземного сховища газу на умовах, встановлених цією статтею, можуть передаватися лише підземні сховища газу (одне або декілька).
Дія частини шостої цієї статті не поширюється на відчуження основних фондів державних підприємств, що провадять діяльність з транспортування магістральними трубопроводами і зберігання у підземних газосховищах, Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", її дочірніх та заснованих нею підприємств, що не використовуються у процесі провадження діяльності з транспортування магістральними трубопроводами і зберігання у підземних газосховищах, яке здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
5.11. Аналіз наведених положень дозволяє зробити висновок про те, що законодавцем обмежено свободу укладення договорів щодо належного відповідачу майна, заборонено відчуження основних фондів відповідача та передачу їх з балансу на баланс, крім випадків такої передачі бюджетній установі, державному підприємству або акціонерному товариству, 100% акцій якого перебуває у державній власності України чи створення державних підприємств або акціонерних товариств, 100% акцій та часток яких перебуває у державній власності України, а також заборонено продаж основних фондів відповідача, його дочірніх та заснованих ним підприємств, що не використовуються в процесі провадження діяльності з транспортування магістральними трубопроводами і зберігання у підземних газосховищах, без погодження з Кабінетом Міністрів України.
5.12. З огляду на викладене, обов'язковим укладенням договору між Відповідачем, як власником газопроводів, та Позивачем, як оператором газорозподільних систем, відповідно до переліку, визначеного пунктом 2 глави 1 розділу III "Основні правила технічної експлуатації газорозподільної системи" Кодексу газорозподільних систем, є договір експлуатації газорозподільної системи, що також відповідає вимогам частин четвертої-п'ятої статті 9 Закону України "Про трубопровідний транспорт", які містять імперативну вимогу про укладення договорів експлуатації між суб'єктами, що використовують трубопровідний транспорт в одному технічному коридорі або перетинаються.
5.13. Отже, у цій справі заявлена позовна вимога про укладення договору, який є обов'язковим до укладення в силу спеціальних нормативних вимог статті 9 Закону України "Про трубопровідний транспорт" та в подальшому передбачено відповідно до пункту 2 глави 1 розділу II "Основні правила технічної експлуатації газорозподільної системи" Кодексу газорозподільних систем.
5.14. Суди попередніх інстанцій під час вирішення спору врахували, що нормативне регулювання, застосоване з частинами четвертою, п'ятою статті 9 Закону України "Про трубопровідний транспорт", дозволяє захист стороною своїх прав та інтересів у судовому порядку шляхом заявлення вимог про визнання укладеним договору згідно з приписами статей 179, 181 Господарського кодексу України, а свобода сторін цього спору в укладенні інших видів договорів щодо використання трубопроводів особами приватного права обмежена спеціальним законодавством з метою забезпечення суспільного інтересу, яке переважає у застосуванні над загальними нормами цивільного права про свободу договору.
5.15. Суди проаналізувавши редакцію договору на експлуатацію складових газорозподільної системи, надану Позивачем з урахуванням змін щодо дії строку цього договору, дійшли висновку, що запропонована редакція відповідає положенням договору, наведеному у додатку 3 до Кодексу газорозподільних систем. При цьому, з огляду на те, що запропонована Відповідачем редакція договору, яка наведена у протоколі розбіжностей, не відповідає положенням договору, наведеному у додатку 3 до Кодексу газорозподільних систем, суди вказали про неможливість її включення до договору на експлуатацію складових газорозподільної системи.
5.16. З огляду на викладене господарські суди попередніх інстанцій на підставі аналізу вимог позовної заяви, позиції сторін та матеріалів справи дійшли висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Такі висновки узгоджуються з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 31.05.2019 у справі № 925/916/17.
5.17. Доводи скаржника, що стаття 9 Закону України "Про трубопровідний транспорт" не може бути застосована до спірних правовідносин не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками, які викладені у постанові Верховного Суду від 24.06.2021 у справі, що розглядається.
5.18. Додатково колегія суддів звертає увагу на те, що предметом розгляду даної справи є переддоговірний спір, а отже договірне зобов'язання між сторонами виникає саме на підставі судового рішення, а днем укладення договору вважається день набрання чинності рішенням суду у даній справі. При цьому, в подальшому сторони спору не позбавлені можливості реалізувати свої права щодо зміни умов договору в установленому законом порядку згідно з встановленою законом процедурою.
5.19. Розглядаючи питання про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у об'єднаній палаті Касаційного господарського суду від 31.05.2019 у справі № 925/916/17, судова колегія виходить з такого.
5.20. Відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).
5.21. Основним завданням Верховного Суду відповідно до положень частини першої статті 36 Закону "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики.
5.22. Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
5.23. Колегія суддів зазначає, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.
5.24. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
5.25. У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
5.26. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
5.27. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
5.28. З викладеного убачається, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховний Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення або підходи застосовані в цих рішеннях мають бути очевидно застарілими внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці Європейського суду з прав людини; існування невідповідності критерію "якість закону" законодавчих норм, що призвело до різного тлумачення судами (колегіями, палатами) норм права.
5.29. Отже, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
5.30. Відповідно до частини другої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
5.31. Оскільки викладений Верховним Судом у справі № 925/916/17 правовий висновок є чітким, зрозумілим, актуальним, то судова колегія не вбачає підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду, викладеного у постанові від 31.05.2019 у зазначеній справі, а доводи, наведені у касаційній скарзі, не спростовують його.
5.32. До того ж, зазначаючи про необхідність відступу від висновків Верховного Суду, скаржник фактично вдається до заперечення обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, та обґрунтування необхідності перегляду вже здійсненої судами оцінки доказів зі справи, що безумовно знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
5.33. Отже, необхідність відступу від наведеної правової позиції Верховного Суду відсутня, чим спростовуються доводи касаційної скарги про наявність підстав для касаційного оскарження судових рішень господарських судів попередніх інстанцій, передбачені пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
5.34. Що стосується посилання заявника в якості підстави для подання касаційної скарги на те, що місцевим і апеляційним судами не було досліджено зібрані у справі докази, то колегія суддів зазначає наступне.
5.35. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
5.36. При цьому, відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
5.37. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
5.38. Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не само по собі порушення норм процесуального права у вигляді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
5.39. За таких обставин Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.11.2020 у справі №910/12765/19, від 05.11.2020 у справі № 922/3472/19, від 10.11.2020 у справі №912/441/18, від 19.11.2020 у справі № 912/217/18.
5.40. Інші доводи касаційної скарги фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, як вже зазначалося, відповідно до норм статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
5.41. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Відповідача задоволенню не підлягає, а оскаржувані судові рішення господарських судів попередніх інстанцій необхідно залишити без змін.
6. Висновки Верховного Суду
6.1. Відповідно до статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
6.2. Згідно із статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
6.3. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
6.4. За змістом частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 Господарського процесуального кодексу України).
6.5. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для їх зміни чи скасування.
7. Розподіл судових витрат
7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" в особі філії "Центр метрології та газорозподільних систем" залишити без задоволення.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 28.09.2020 у справі № 910/21466/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Зуєв
Судді І. С. Берднік
І. С. Міщенко