1/1740
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 грудня 2021 року м. Київ № 640/8836/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Офісу Генерального прокурора (надалі - відповідач), адреса: 01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, в якій позивач просить суд:
- стягнути з Держави України в особі Офісу Генерального прокурора України на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 27 листопада 2019 року.
Підставою позову вказано порушення прав та інтересів позивача в наслідок не виплати суб'єктом владних повноважень вихідної допомоги при звільненні позивача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що він з 06.08.2007 по 27.11.2019 працював в органах прокуратури, а його заробітна плата складалась з посадового окладу, премій та надбавок відповідно до частини 2 статті 81 Закону України «Про прокуратуру». Разом з тим, в період з 26.10.2014 по 31.12.2016 вже діяла нова редакція статті 81 з урахуванням Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України №1774-VIII від 16.12.2016, яка встановлювала посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури у розмірі 12 мінімальний заробітних плат, що запроваджувався поетапно, а саме: з 01.07.2015 - 10 мінімальних заробітних плат, з 01.01.2016 - 11 мінімальних заробітних плат та з 01.01.2017 - 12 мінімальних заробітних плат. В подальшому, з 25.09.2019 абзац 1 частини 3 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» визначав, що посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Таким чином, позивач зазначає, що з 01.07.2015 розмір його заробітної плати збільшився, однак заробітна плата позивачеві в повному розмірі не виплачувалась.
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що Конституційний Суд України 26.03.2020 ухвалив рішення № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018 (2840/18) щодо відповідності Конституції окремого положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України». Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-УІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
В той же час, у п. 2 резолютивної частини рішення Конституційний Суд України вказав, що положення п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Отже, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, та не може застосовуватись до правовідносин, які виникли до прийняття такого рішення.
Також, відповідачем зазначено, що у бюджетних призначеннях органам прокуратури України (бюджетна програма 0901000 «Здійснення прокурорсько-слідчої діяльності, підготовка та підвищення кваліфікації кадрів прокуратури») на заробітну плату, встановлених законами України про державний бюджет України на 2015 - 2020 роки відповідні кошти для реалізації вимог ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» не були передбачені. З огляду на що, органи прокуратури України не мали правових підстав для виплати заробітної плати поза межами видатків державного бюджету на оплату праці в розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.
Отже, відповідач наголошує, що прокуратура при нарахуванні та виплаті заробітної плати прокурорам, у тому числі позивачу, діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством.
Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Матеріали справи свідчать, що у період з 06.08.2007 по 27.11.2019 ОСОБА_1 працює в органах прокуратури, у тому числі в Генеральній прокуратурі України (з 02.01.2020 - Офіс Генерального прокурора).
Відповідно до інформації, наданої Київською міською прокуратурою, згідно з постановою Кабінету Міністрів України №763 від 30.09.2015 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 №505» розмір посадового окладу на посаді прокурора відділу прокуратури м. Києва з 01.07.2015 по 30.11.2015 становив - 1 618, 00 грн., на підставі постанови Кабінету Міністрів України №1013 від 09.12.2015 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів», розмір посадового окладу на посаді прокурора відділу м. Києва з 01.12.2015 по 05.09.2017 становив - 2 083, 00 грн.
Матеріали справи містять розрахункові листи щодо нарахування позивачеві заробітної плати за період січень-грудень 2015 року, січень-грудень 2016 року та січень-грудень 2017 року, надані Київською міською прокуратурою
Згідно з інформацією, наданою Офісом Генерального прокурора, розмір посадового окладу ОСОБА_1 за час роботи в Генеральній прокуратурі України у період з 13.04.2017 по 27.11.2019 за посадою слідчого в особливо важливих справах становив - 2 812, 00 грн; у період з 06.09.2017 по 01.07.2018 - 7 140, 00 грн. та у період з 02.07.2018 по 27.11.2019 за посадою заступника начальника відділу - 8 870, 00 грн.
Вважаючи протиправними дії Офісу Генерального прокурора в частині нарахування посадового окладу у розмірі, що є меншим ніж встановлений статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» позивач звернувся до суду за захистом свої прав.
Вирішуючи спір по суті суд вказує на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII).
Частиною першою статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII передбачено, що заробітна плата прокурорів регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.
Відповідно до частини третьої статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Отже, з липня 2015 року відбулися зміни в оплаті праці працівників прокуратури.
Разом із цим, відповідно до положень статей 8, 13 Закону України «Про оплату праці» умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті, та частиною першою статті 10 цього Закону. Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Вказане положення кореспондується з положеннями частини дев'ятої статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, в якій встановлено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Згідно з нормами частин першої та другої статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Частиною першою статті 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
За правилами статті 89 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України. Фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період (стаття 90 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII).
Абзацами 2, 3 пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» № 80-VIII від 28 грудня 2014 року встановлено, що Кабінетом Міністрів України затверджується порядок проведення індексації грошових доходів населення у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на 2015 рік; положення частини 2 статті 33, статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Закон України «Про Державний бюджет України» регулює відносини у сфері формування та використання фінансових ресурсів, затверджує повноваження органів державної влади здійснювати виконання бюджету. За своєю суттю він регламентує специфічну сферу суспільних відносин. Виключно ним визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, їх розмір і цільове спрямування. Дія закону про Державний бюджет України обмежена календарним роком, регулярно здійснюються звіти і контроль за його виконанням. Особливістю цього закону є і те, що при здійсненні бюджетного процесу нормативно-правові акти застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать його положенням.
Як зазначено у рішенні Конституційного суду України від 03 жовтня 1997 року у справі № 18/183-97, конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону у часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше та лишається діючою на момент протікання правовідносин.
Таким чином, Закон України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік, як Закон, яким регулюються бюджетні відносини, у тому числі й питання заробітної плати працівників органів прокуратури, як таких, що фінансуються з державного бюджету, надає повноваження Кабінету Міністрів України визначати розмір та порядок виплати заробітної плати працівників органів прокуратури.
Рішення щодо неконституційності пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» Конституційним Судом України не приймалися.
На час виникнення спірних відносин схема посадових окладів працівників органів прокуратури була визначена постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» із урахуванням відповідних змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України № 763 від 30 вересня 2015 року та № 1013 від 09 грудня 2015 року.
Кабінетом Міністрів України покладені на нього пунктом 13 розділу ХІІІ Закону № 1697-VII обов'язки не були виконані, а саме не було приведено нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.
Оскільки Кабінетом Міністрів України зміни до постанови від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників прокуратури» щодо умов оплати праці, зокрема, розмірів окладів працівників, не внесені, а Законом України Про Державний бюджет України на 2015 рік видатки на реалізацію положень статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII не передбачались, відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладені у постановах від 04 листопада 2015 року № 21-1461, від 30 березня 2016 року № 21-271а16, від 13 липня 2016 року № 21-1488а16, а також аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року № 808/2163/17 та від 16 січня 2019 року № 804/217/17, від 27 лютого 2019 року № 809/982/16.
Отже, відповідно до пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», положення якого, станом на час виникнення спірних правовідносин неконституційними не визнавались, відповідач під час нарахування та виплати заробітної плати позивачу цілком на законних підставах застосовував постанову Кабінету Міністрів України № 505 від 31 травня 2012 року.
Що стосується доводів відповідача, в частині посилань на рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018 (2840/18), то суд погоджується з такими доводами та зазначає наступне.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року у справі № 1-223/2018(2840/18) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з положеннями статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Так, у статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» № 2136-VIII від 13 липня 2017 року передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Згідно із статтею 97 Закону України «Про Конституційний Суд України» суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов'язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.
Конституційним Судом України в пункті 2 резолютивної частини рішенні №6-р/2020 від 26 березня 2020 року по справі №1-223/2018(2840/18) вказано про втрату чинності положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, саме з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 26 березня 2020 року.
Тобто, саме з цього часу втратили чинність положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Отже, на час виникнення спірних правовідносин положення зазначеної норми були чинними та підлягали застосуванню відповідачем.
Що стосується доводів відповідача про наявність підстав для закриття провадження у справі, оскільки позивачем заявлено вимогу виключно про стягнення матеріальної шкоди, в той час, як в порядку адміністративного судочинства така вимога може розглядатись лише в сукупності з вимогою про визнання протиправними рішення, дії чи бездіяльності, суд зазначає наступне.
Як неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду в своїх рішеннях під час визначення предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (зокрема, постанова від 3 липня 2018 року в справі №826/27224/15).
Велика Палата Верховного Суду в справі №686/23445/17 (постанова від 5 червня 2019 року), розглядаючи спір, який виник за аналогічних фактичних обставин, що й даний спір, а саме: внаслідок визнання прийнятого Верховною Радою України неконституційного акта (закону), чим позивачу було завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, зробила висновок, що такий спір повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства та зазначила, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання.
Такий висновок Великої Палати Верховного Суду, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналогічний правовий висновок також викладено у постанові Верховного Суду від 11.02.2021 у справі № 120/2112/19-а.
Враховуючи наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду, необхідно зазначити, що розглядуваний спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв'язку з виплатою позивачу заробітної плати у розмірі, меншому ніж він сподівався, а тому даний спір підлягає розгляду судом адміністративної юрисдикції, відтак, доводи відповідача в частині закриття провадження у справі - суд відхиляє.
Отже, з огляду на наведене, враховуючи відсутність у відповідача права на здійснення перерахунку та виплату посадового окладу позивачу самостійно без правого врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України у розмірі, іншому ніж встановлений постановою КМУ № 505 та враховуючи те, що рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення матеріальної шкоди.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування було виконано, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати в цьому випадку стягненню не підлягають.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про відшкодування матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати - відмовити.
2. Судові витрати стягненню з відповідача не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова