Справа №367/4235/18 Головуючий 1 інстанція - Саранюк Л.П.
Провадження №22-ц/824/12575/2021 Доповідач 2 інстанція - Суханова Є.М.
іменем України
09 грудня 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді: Суханової Є.М.,
суддів: Олійника В.І., Сушко Л.П.
розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 червня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом виселення, -
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом виселення.
В обґрунтування вимог позовної заяви зазначив, що вона є власником 17/50 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1 т. На підставі рішення виконавчого комітету Бучанської міської ради Київської області № 632/1 від 17.10.2017 року належній частині житлового будинку була присвоєна нова поштова адреса: АДРЕСА_1 .У 2018 році за вказаною адресою нею було приватизовано земельну ділянку,кадастровий номер 3210800000:01:114:0073,площею 0,0941 га,з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
На день укладення договору дарування частини житлового будинку, в подарованій позивачу частині будинку проживали син дарувальника - ОСОБА_2 , дружина ОСОБА_3 та їх син ОСОБА_6 . Усі вони проживали з дозволу дарувальника в якості тимчасових жильців та ніхто із вищевказаних осіб в будинку по АДРЕСА_1 зареєстрований не був.Зазначила, що на день виникнення у неї права власності на частину житлового будинку вона була неповнолітньою та проживала зі своєю матір'ю за адресою: АДРЕСА_2 .Після набуття повноліття та створення сім'ї, позивач вирішила проживати з членами своєї сім'єю в належному їй на праві власності будинку АДРЕСА_3 , про що попередила відповідачів та просила їх звільнити належний їй будинок. Проте відповідачі почали всіляко чинити їй перешкоди у користуванні належним майном, а саме: не впускають позивача до будинку, змінили замки на вхідних дверях, вчиняють сварки та погрожують. За таких обставин факт проживання відповідачів в будинку, що належить позивачу, унеможливлює її проживання у вказаному будинку та членів сім'ї позивача. На сьогоднішній день в спірному будинку зареєстровані: ОСОБА_1 , її син ОСОБА_7 та її дідусь ОСОБА_8 , що підтверджується довідкою відділу реєстрації місця проживання Бучанської міської ради №2301/3250 від 22.05.2018 року. Згідно Акту депутата Бучанської міської ради про встановлення факту проживання без реєстрації, відповідачі не зареєстровані, але проживають у спірному будинку. Дідусеві позивача, ОСОБА_8 , який зареєстрований в спірному будинку також відповідачами чиняться перешкоди у користуванні даним житловим приміщенням, що підтверджується листом Ірпінського відділу поліції про розгляд його заяви з приводу недопущення заявника в будинок відповідачами. Незважаючи на численні прохання звільнити займане помешкання відповідачі не реагують, право власності на будинок за позивачем не визнають, ключі від займаної ними частини будинку їй надавати відмовляються. У звязку з ситуацією, що склалася, вона також неодноразово зверталася до органів поліції, але їй було запропоновано звернутися з даного питання безпосередньо до суду. Вона повністю позбавлена можливості користування та розпоряджання належним їй на праві приватної власності нерухомим майном. Вказує, що відповідачі не є членами її сім'ї. Крім того, вона, як новий власник будинку, не надавала своєї згоди на їх вселення, в тому числі в якості членів сім'ї. Відповідачі самовільно займають спірне житлове приміщення та проживають у вказаному будинку без законних на це підстав оскільки жодної з перелічених правових підстав для користування спірним будинком відповідачі не мають. На підставі договору дарування частини житлового будинку від 23.01.2003 року, посвідченого державним нотаріусом Ірпінської державної нотаріальної контори Київської області Запісочною О.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-1508 вона стала власником 17/50 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1 . Співвласниками інших (33/50) частин житлового будинку є ОСОБА_4 , якій належить 14/50 частин житлового будинку та ОСОБА_5 , якій належить 19/50 частин житлового будинку АДРЕСА_3 (треті особи по справі).
Зауважує, що житловий будинок АДРЕСА_1 з надвірними будівлями та спорудами вже давно розділений між співвласниками на окремі домоволодіння з обладнаними окремими входами та підведеними до кожної з них окремо всіма комунікаціями, що підтверджується фотоматеріалами.
У зв'язку з викладеним просить суд усунути перешкоди їй у користуванні та розпоряджанні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 без надання іншого житлового приміщення. Судові витрати покласти на відповідачів.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23 червня 2021 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом виселення.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування всіх обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт вказала, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції не врахував, що відповідачі зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 , де періодично проживають, та не звернув увагу на те, що відповідачі не беруть участь в утриманні будинку, комунальні послуги не сплачують. Також суд не врахував ту обставину, що позивач власник частини житлового будинку, а тому відповідно до положень ст.392 ЦК України має право вимагати усунення будь -яких перешкод у користуванні належного йому нерухомого майна. а відповідачі не є членами її родини. Вказала, що належним чином обґрунтувала свої вимоги та надала докази на їх підтвердження, чого судом враховано не було.
Своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористалися.
Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов'язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від встановленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав їх недоведеними та необґрунтованими. Суд дійшов висновку, що під час розгляду даної справи не було здобуто доказівта не надано таких доказів і позивачем, що втручання у право особи на повагу до її житла є законним, виправданим, необхідним у демократичному суспільстві та переслідує легітимну мету, визначену у п.2 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим у справі обставинам, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що на підставі договору дарування частини житлового будинку від 23.01.2003 року, посвідченого державним нотаріусом Ірпінської державної нотаріальної контори Київської області Запісочною О.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 3-1508 позивач стала власником 17/50 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1 т.
У2018 році за вищевказаною адресою позивачем було приватизовано земельну ділянку кадастровий номер 3210800000:01:114:0073,площею 0,0941 га,з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
На день укладення договору дарування частини житлового будинку, в подарованій позивачу частині будинку проживали син дарувальника - ОСОБА_2 , дружина ОСОБА_3 (відповідачі по справі) та їх син ОСОБА_6 .
Вказані особи проживали у спірному будинку з дозволу дарувальника в якості постійних жильців та зареєстрованим в будинку був син дарувальника - відповідач ОСОБА_2 .
На день укладення договору дарування частини житлового будинку, в будинку проживав постійно і зареєстрований з 1987 року син дарувальника - відповідач по справі ОСОБА_2 , та постійно проживала без реєстрації з часу одруження дружина відповідача ОСОБА_3 .
Наразі в спірному будинку зареєстрована позивач з неповнолітньою дитиною, та відповідач ОСОБА_2 .. Був зареєстрований дарувальник ОСОБА_8 , але нині він вже помер.
Відповідач ОСОБА_2 є сином дарувальника ОСОБА_8 , з дитинства проживав в цьому будинку. Батьки відповідача не оскаржували факт його проживання чи реєстрації. Після смерті матері ОСОБА_2 фактично вступив в права спадкування шляхом спільного проживання зі спадкодавцем. І продовжував проживати разом із батьком ОСОБА_8 .
Відповідач ОСОБА_2 іншого житла не має, постійно проживає у спірному будинку, після одруження в цей же будинок перейшла проживати і постійно проживає на протязі 22 років його дружина - відповідач ОСОБА_3 . В цьому будинку виросли їх діти. Факт проживання не заперечували і батьки відповідача ОСОБА_2 як власники будинку.
Позивач не була власником спірного житлового будинку у 1987 році, тоді коли був там зареєстрований відповідач ОСОБА_8 відповідно будь якої її згоди не потрібно.
Так, відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Відповідно до цього положення гарантується не тільки свобода його придбання, але й можливість його вільного користування, його недоторканість, недопущення примусового позбавлення, не інакше, як на підставі і за рішенням суду.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.
У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).
Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Дотримання порядку стосовно набуття права користування жилої площі у квартирі, яка належить на праві власності фізичній особі, впливає на правовий статус осіб, які в них проживають.
Статтею 816 ЦК України передбачено, що особи, які проживають разом із наймачем, набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Житловий кодекс України не передбачає такої підстави для виселення як зміна власника, якщо попереднім власником було надано згоду на проживання у будинку своїм дітям.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, зокрема дійшов обґрунтованого висновку, що, оскільки відповідачі були вселені до спірного будинку за життя його власника, до укладення ним договору дарування, тобто з дозволу та за згодою дідуся, який помер, постійно проживали у спірному будинку і продовжують проживати у ньому. Тобтовідповідачі не є такими, що самоправно вселились в будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а вселились з дозволу попередного власника - батька відповідача ОСОБА_8 .
Доводи апелянта зводяться лише до переоцінки доказів, суперечливого тлумачення норм матеріального права та голослівної незгоди із висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, без надання відповідних належних доказів, а тому вони не можуть бути підставою для скасування законного рішення суду першої інстанції.
Рішення суду першої інстанції містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Загалом доводи апеляційної скарги позивача ідентичні доводам, викладеним нею у позові. Судом було надано їм належну оціну та наведено обгрутновані висновки, посилаючись на які суд не прийняв їх до уваги.
У свою чергу, відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Колегія суддів встановила, що на спростування зазначених відповідачем обставин, позивач не надав у розпорядження суду як першої так і апеляційної інстанцій відповідних доказів. Такі посилання позивача ґрунтуються на припущеннях, а тому не заслуговують на увагу суду.
Зокрема, позивачем не надано доказів того, що відповідач ОСОБА_2 в якийсь спосіб руйнує чи псує жиле приміщення, або використовує його не за призначенням, або систематично порушує правила співжиття.
Згідно відомостей, які містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, будинок за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві часткової власності трьом співвласникам: ОСОБА_1 (17/50 частин), ОСОБА_4 (14/50 частин) та ОСОБА_5 (19/50 частин).
Дружина відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , як член сім'ї відповідача поселилась в спірну частину будинку з дозволу власника будинку, так як її заселення ніхто не оспорював. Проживає в цьому будинку 22 роки, веде з чоловіком і його нині покійним батьком, спільне господарство. Вона зареєстрована за іншою адресою, в квартирі своєї мами, де ще проживає її брат з сім'єю. Відповідно,прийняти рішення щодо виселення ОСОБА_3 суд не може, поскільки буде порушено право сторін на шлюб та приватне та сімейне життя.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано позивачем до апеляційної скарги, не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що судове рішення першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат пов'язаних із розглядом справи суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Керуючись ст.ст.7,367, 369, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови витовлений 09.12.2021 року.
Головуючий: Є.М. Суханова
Судді: В.І. Олійник
Л.П. Сушко