09 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 902/1184/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,
представників учасників справи:
позивача - акціонерного товариства «Вінницяобленерго» - Годун К.О., адвокат (наказ від 24.12.2020),
відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Бестінвест-Енерго» - Гончар О.І., адвокат (ордер від 09.12.2021),
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу акціонерного товариства «Вінницяобленерго»
на рішення господарського суду Вінницької області від 07.05.2021 (суддя Тварковський А.А.)
та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.07.2021 (головуючий суддя: Бучинська Г.Б., судді: Грязнов В.В., Василишин А.Р.)
у справі № 902/1184/20
за позовом акціонерного товариства «Вінницяобленерго» (далі - АТ «Вінницяобленерго»)
до товариства з обмеженою відповідальністю «Бестінвест-Енерго» (далі - ТОВ «Бестінвест-Енерго»)
про визнання додатків до договорів укладеними в редакції позивача,
АТ «Вінницяобленерго» звернулося до господарського суду Вінницької області з позовом до ТОВ «Бестінвест-Енерго» про: визнання додатків №№ 2, 3, 6, 7, 8 до договору споживача про надання послуг з розподілу (передачі) електричної енергії від 06.11.2020 № ІЛ-000200 та додатків 4, 5 до договору від 06.11.2020 № ІЛ-000200 про надання послуг із забезпечення перетікань реактивної електричної енергії укладеними в редакції позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на недосягнення сторонами згоди щодо врегулювання розбіжностей, які виникли при укладанні вказаних договорів і стосуються дозволеної потужності точки обліку.
Рішенням господарського суду Вінницької області від 07.05.2021 у справі № 902/1184/20, яке залишено без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.07.2021, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Судові рішення попередніх інстанцій обґрунтовані з посиланням на те, що позивач, уклавши з відповідачем договір від 12.11.2013 № ІЛ-000200 про постачання електричної енергії, погодив величину дозволеної потужності - 1000 кВт за наявності субспоживачів без коригування дозволеної (договірної) потужності зменшення на величину приєднаної потужності нових субспоживачів. У зв'язку з цим позивач, визначивши у подальшому при укладенні договорів від 06.11.2020 № ІЛ-000200 дозволену потужність у 695,5 кВт, тим самим відступив від умов діючого договору від 12.11.2013 № ІЛ-000200 про постачання електричної енергії, що суперечить пункту 2 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг «Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії» від 14.03.2018 № 312 щодо укладання договорів споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії на умовах чинних договорів про постачання електричної енергії.
Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, АТ «Вінницяобленерго» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Скаржник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та вказує на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 915/1264/19. Також скаржник зазначає про безпідставне посилання суду апеляційної інстанції на висновки Верховного Суду щодо застосування норм права (пункту 2 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг «Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії» від 14.03.2018 № 312, статті 181 Господарського кодексу України, статей 633, 634 Цивільного кодексу України), які викладені у постановах від 19.05.2020 зі справи № 908/637/19 та від 10.06.2020 зі справи № 920/201/19, без урахування предмета та підстав позовів у зазначених справах, а також встановлених фактичних обставин у кожній з них.
Ухвалою Верховного Суду від 02.11.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі, розгляд касаційної скарги призначено на 09.12.2021.
ТОВ «Бестінвест-Енерго» не скористалося своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Касаційне провадження щодо розгляду цієї скарги здійснюється з урахуванням положень ГПК України у редакції від 08.02.2020.
Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судового рішення у його контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 902/1184/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та 13.09.2017 у справі № 923/682/16.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків стосовно застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19.05.2020 зі справи № 915/1264/19, то Суд зазначає таке.
У зазначеній постанові Верховний Суд, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позову (про визнання того, що договір споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії укладений Товариством з Концерном на умовах договору про постачання електроенергії, яким визначено, що дозволена потужність Концерну становить 217 кВт; зобов'язання Товариства внести зміни до паспорту точки розподілу на об'єкти Концерну, в якому вказати, що величина дозволеної потужності Концерну становить 217 кВт), та приймаючи нове рішення про відмову в позові, виходив, зокрема, з того, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту прав (інтересів), а також зазначив про те, що паспортом точки розподілу, як актом, складеним Товариством в односторонньому порядку, не вносилися зміни до договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії й про пріоритетність умов такого договору порівняно з паспортом точки розподілу.
Натомість у справі, судові рішення в якій переглядаються, судами попередніх інстанцій, зокрема, встановлено, що: в укладеному договорі від 12.11.2013 № ІЛ-000200 про постачання електричної енергії сторонами було погоджено величину дозволеної потужності - 1000 кВт за наявності субспоживачів без коригування дозволеної (договірної) потужності зменшення на величину приєднаної потужності нових субспоживачів; у додатках до договорів від 06.11.2020 № ІЛ-000200, які є предметом спору, позивачем визначено дозволену потужність у 695,5 кВт, тим самим позивач відступив від умов діючого договору від 12.11.2013 № ІЛ-000200 про постачання електричної енергії, що суперечить пункту 2 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг «Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії» від 14.03.2018 № 312 щодо укладання договорів споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії на умовах чинних договорів про постачання електричної енергії.
Суд апеляційної інстанції також зазначив про те, що споживач не ініціював коригування дозволеної (договірної) потужності у договорі про постачання електричної енергії у зв'язку з приєднанням нових субспоживачів, водночас позивач не позбавлений права звернутися до суду з вимогою до внесення змін до такого договору.
Отже, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у справі № 915/1264/19 і у справі, рішення в якій переглядаються, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
Стосовно незгоди скаржника з посиланням судів попередніх інстанцій у вирішенні спору на правові позиції, викладені Верховним Судом у постановах від 19.05.2020 зі справи № 908/637/19 та від 10.06.2020 зі справи № 920/201/19, Суд зазначає таке.
Згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тобто йдеться про врахування судами висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду, враховуючи статус Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 12.11.2020 зі справи № 904/3173/19, від 10.12.2020 зі справи № 902/1414/13, від 26.08.2021 зі справи № 910/15357/19.
Водночас згідно з правовою позицією, яка викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/10947/17, судам слід враховувати останню позицію суду касаційної інстанції.
У даному випадку, з урахуванням суті спірних правовідносин, посилання судів попередніх інстанцій на вказані постанови Верховного Суду та викладені у них правові позиції (висновки), пов'язані із застосуванням конкретних норм права, які регулюють спірні правовідносини, зокрема, пункту 2 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг «Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії» від 14.03.2018 № 312, згідно з яким укладення договорів між споживачами та іншими учасниками роздрібного ринку електричної енергії відповідно до вимог Правил здійснюється шляхом приєднання споживачів до публічних договорів приєднання (договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії, відповідних договорів про постачання електричної енергії) на умовах чинних договорів про постачання електричної енергії та про користування електричною енергією, укладених з відповідними постачальниками електричної енергії за регульованим тарифом, шляхом подання заяви-приєднання за формою, наведеною у додатку до цієї постанови.
Так, у постанові від 19.05.2020 зі справи № 908/637/19 Верховний Суд виходив, зокрема, з того, що постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг «Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії» від 14.03.2018 № 312 передбачено укладання договорів споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії на умовах чинних договорів про постачання електричної енергії.
Водночас суди попередніх інстанцій у контексті застосування пункту 2 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг «Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії» від 14.03.2018 № 312 обґрунтовано врахували й правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові зі справи № 920/201/19, відповідно до якої порядок складання протоколу розбіжностей, який унормований приписами статті 181 Господарського кодексу України не може бути застосований до договорів, укладання яких передбачено статтями 633, 634 Цивільного кодексу України з урахуванням тих обставин, що Правила роздрібного ринку електричної енергії не передбачають можливості складання протоколу розбіжностей.
Тобто, укладення договорів між споживачами та іншими учасниками роздрібного ринку електричної енергії відповідно до вимог Правил роздрібного ринку електричної енергії здійснюється шляхом приєднання споживачів до публічних договорів приєднання (договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії, відповідних договорів про постачання електричної енергії) на умовах чинних договорів про постачання електричної енергії, що виключає як саму можливість наявності розбіжностей у відповідному аспекті, так і необхідність у їх врегулюванні.
Водночас, як вказав суд апеляційної інстанції, споживач не позбавлений права ініціювати коригування дозволеної (договірної) потужності у договорі від 12.11.2013 № ІЛ-000200 про постачання електричної енергії у зв'язку з приєднанням нових субспоживачів.
Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
Разом з тим Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, зважаючи на зміст спірних правовідносин, суть спору Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ «Вінницяобленерго» у справі.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства «Вінницяобленерго» на рішення господарського суду Вінницької області від 07.05.2021 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.07.2021 у справі № 902/1184/20.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Булгакова
Суддя Т. Малашенкова