Головуючий І інстанції: Кириченко О.С.
09 грудня 2021 р.Справа № 529/504/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Мельнікової Л.В.,
Суддів: Рєзнікової С.С. , Курило Л.В. ,
за участю секретаря судового засідання Носаченко Р.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у місті Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Диканського районного суду Полтавської області від 08 вересня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції в Полтавській області Департаменту патрульної поліції, інспектора роти 3 взводу 1 батальйону Управління патрульної поліції в Полтавській області Департаменту патрульної поліції майора поліції Скока Руслана Миколайовича про визнання протиправною та скасування постанови про накладення стягнення по справі про адміністративне правопорушення, -
18.06.2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, яким просить скасувати постанову по справі про адміністративне правопорушення, серії ГАБ № 134542, яка винесена 15.06.2021 року інспектором роти № 3 взводу 1 батальйону УПП в Полтавській області ДПП майором поліції Скоком Р.М. (далі - інспектор поліції) , про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 44-3 КУпАП та закрити провадження у справі.
В обґрунтування вимог адміністративного позову ОСОБА_1 зазначає, що всупереч положенням чинного законодавства інспектор поліції не надав йому копію протоколу про адміністративне правопорушення і не роз'яснив права та обов'язків.
Також, позивач зазначив, що п. 1, п. 10 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі постанова № 1236) обмежено його конституційні права і свободи як громадянина, що суперечить ст.ст. 1. 3, 6, 8. 19, 64 Конституції України, а тому такий нормативно-правовий акт не підлягає застосуванню при вирішенні справи.
Заперечуючи вимоги адміністративного позову, відповідач зазначив про відповідність дій інспектора поліції під час розгляду справи про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 вимогам чинного законодавства. Також зазначив, що положення постанови № 1236 в установленому порядку такими, що не відповідають вимогам Конституції України не визнавалися.
Рішенням Диканського районного суду Полтавської області від 08 вересня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволений частково.
Судом змінений захід стягнення, накладеного на ОСОБА_1 постановою ГАБ № 134542 від 15.06.2021 року за ч. 2 ст. 44-3 КУпАП.
ОСОБА_1 звільнений від адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 44-3 КУпАП, оскільки суд обмежився усним зауваженням. Провадження у справі про адміністративне порушення по відношенню до позивача закрите. Судові витрати віднесені на рахунок держави.
Судове рішення вмотивовано тим, що в діях позивача наявний склад правопорушення, відповідальність за скоєння якого передбачена ч. 2 ст. 44-3 КУпАП. В той же час. У матеріалах справи відсутні відомості про те, що вчиненим правопорушенням завдана будь-яка шкода, тому враховуючи суть правопорушення, відсутність тяжких наслідків, суд визнав за можливе віднести його до малозначних, у зв'язку з чим дійшов висновку про заміну заходу стягнення, не посилюючи його відносно позивача, обмежившись усним зауваженням в силу ст. 22 КУпАП, та закривши провадження у справі.
Не погоджуючись з судовим рішенням, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить його скасувати та прийняти нове про задоволення вимог адміністративного позову.
Позивач зазначає, що суд першої інстанції не встановив всі істотні обставини справи та прийняв незаконне і необґрунтоване рішення, при неповному дослідженні доказів, з порушенням норм матеріального права.
Позивач вважає, що оскаржувана ним постанова по справі про адміністративне правопорушення повинна бути скасована судом з підстави того, що носіння масок у громадських місцях було визнано неконституційним, оскільки всупереч Конституції України обмежує права та свободи людини і громадянина (Рішення КСУ від 28.08.2020 року Конституційний Суд України № 1-14/2020 (230/20)) у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», та етапів послаблення протиепідемічних заходів …).
За приписами ст. 268 КАС України у справах, визначених статтями 273 - 277, 280 - 283, 285 - 289 цього Кодексу, щодо подання позовної заяви та про дату, час і місце розгляду справи суд негайно повідомляє відповідача та інших учасників справи шляхом направлення тексту повістки на офіційну електронну адресу, а за її відсутності - кур'єром або за відомими суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв'язку (ч. 1 ст. 268 КАС України).
Учасник справи вважається повідомленим належним чином про дату, час та місце розгляду справи, визначеної частиною першою цієї статті, з моменту направлення такого повідомлення працівником суду, про що останній робить відмітку у матеріалах справи, та (або) з моменту оприлюднення судом на веб-порталі судової влади України відповідної ухвали про відкриття провадження у справі, дату, час та місце судового розгляду (ч. 2 ст. 268 КАС України).
Неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій (ч. 3 ст. 268 КАС України).
Згідно зі ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308).
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).
Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 від відповідачів не надійшов, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги щодо дотримання правильності застосування судом першої інстанції норм процесуального права, правової оцінки обставин у справі, у межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів, дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, з наступних підстав.
Статтею 222 КУпАП передбачено, що органи Національної поліції розглядають справи про адміністративні правопорушення, зокрема, передбачені ч. 2 ст. 44-3 КУпАП. Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
Відповідно до ст. 254 КУпАП про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності.
Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, у двох примірниках, один із яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.
Протокол не складається у випадках, передбачених статтею 258 цього Кодексу.
За приписами ч. 2 ст. 258 КУпАП протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції
Судом встановлено, що постановою інспектора поліції серії ГАБ № 134542 від 15.06.2021 року позивача визнання винним в скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 44-3 КУпАП, та позивач підданий адміністративному стягненні у вигляді штрафу.
За встановленими відповідачем обставинами справи, 11.06.2021 о 9.54 год., в м. Полтава, вул. Великотернівська, 7, ОСОБА_1 перебував в приміщенні автовокзалу без вдягнутих засобів індивідуального захисту. Без респіратору або захисної маски, що закриває ніс та рот, у тому числі виготовлені самостійно.
Частиною другою ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності до закону. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.
Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Стаття 280 КУпАП закріплює обов'язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна ця особа в його вчиненні.
Відповідно до статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності факту адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.
Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.
Частиною 2 ст. 44-3 КУпАП унормовано, що перебування в громадських будинках, спорудах, громадському транспорті під час дії карантину без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, приписи ч. 1 цієї статті встановлюють, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують встановлений судом першої інстанції факт його перебування о 9.54 год 11.06.2021 року в приміщенні автовокзалу м. Полтава (вул. Великотирнівська, 7) без респіратора або захисної маски, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно. Ці обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами, які в повній мірі досліджені судом.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Статтею 64 Основного Закону встановлено, зокрема, що не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відтак, колегія суддів зазначає, що в Конституції України прямо встановлено виключний перелік прав і свобод, які не можуть бути обмежені, допускаючи обмеження інших прав з настанням певних умов.
Водночас, першочерговим завданням держави є захист життя та здоров'я громадян, збереження економічної безпеки, що зумовлює вжиття заходів, спрямованих на уникнення тяжких наслідків як для кожної окремої людини, так і для країни в цілому.
Спеціальним нормативно-правовим актом стосовно спірних правовідносин є Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб».
Відповідно до ст. 29 Закону України від 06.04.2000 року № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.
Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.
Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації.
У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов'язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров'я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності (ч. 4 ст. 29).
Пунктом 1 постанови № 1236 (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19.12.2020 року до 30 червня 2021 року Кабінетом Міністрів України установлений на території України карантин, продовжено дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, від 20.05.2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22.07.2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Підпунктом 1 п. 3 постанови № 1236 визначено, що з 24.02.2021 року на території України встановлюється «жовтий» рівень епідемічної небезпеки, відповідно до якого забороняється перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно.
Колегія суддів зауважує, що в установленому законом порядку положення ч. 4 ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) не визнавалися.
Рішенням Конституційного Суду у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України „Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів“, положень частин першої, третьої статті 29 Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“, абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II „Прикінцеві положення“ Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про Державний бюджет України на 2020 рік“»від 28.08.2020 року № 10-р/2020 по справі № 1-14/2020(230/20) не проводилась перевірка на відповідність Конституції України (конституційність) положень постанови № 1236 (в редакції на час виникнення спірних правовідносин).
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують, як джерело права при розгляді справ, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, у рішенні у справі «Василева проти Болгарії» Європейський суд вказав: «Зараз вже чітко встановлено, що хоча право на здоров'я не належить до прав, гарантованих Конвенцією або Протоколами до неї (...), Високі Договірні Сторони мають, паралельно зі своїми позитивними зобов'язаннями, передбаченими статтею 2 Конвенції, позитивні зобов'язання за статтею 8 Конвенції. У той же час, Високі Договірні Сторони мають певну свободу розсуду при виборі способів виконання своїх позитивних зобов'язань за Конвенцією». Крім того, держави, імплементуючи свої позитивні зобов'язання, мають певні межі розсуду. Межі розсуду будуть ширшими тоді, коли держава має забезпечити рівновагу між конкуруючими приватними і суспільними інтересами або закріпленими Конвенцією правами. Також слід враховувати необхідність прийняття оперативних рішень, які повинна приймати держава з позиції пріоритетів та наявних в неї ресурсів, коли стикається з ризиками для життя та фізичної недоторканності осіб (рішення у справі «Осман проти Сполученого Королівства» від 28.10.1998 рік).
У своєму рішенні у справі «Фіногенов та інші проти Росії» від 20.12.2011 року, заяви № 18299/03 та N 27311/03) Європейський суд нагадував, що: «Позитивні зобов'язання влади, передбачені статтею 2 Конвенції, не є беззаперечним: не кожна загроза життю зобов'язує владу вживати конкретних заходів, щоб уникнути ризику. Обов'язок вживати конкретних заходів виникає лише в тому випадку, якщо органи влади знали або повинні були знати про це на момент існування реального і негайного ризику для життя осіб і якщо влада зберігала певний ступінь контролю над ситуацією. Європейський суд вимагає від держави відповідача вжити лише тих заходів, які є «здійсненними» за обставин, що склалися. Позитивний обов'язок, про який йдеться, повинен тлумачитися таким чином, що не покладає на владу неможливе чи непропорційне навантаження, беручи до уваги труднощі, пов'язані з поліцейськими функціями сучасних суспільств, непередбачуваність поведінки людей та оперативний вибір, який повинен бути зроблений з точки зору пріоритетів та ресурсів» (див. п. 209 згаданого рішення).
Існуюча практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що для кожної Договірної Держави, відповідальної за «життя [своєї] нації», належить визначити, чи загрожує цьому життю «надзвичайна ситуація у суспільстві», і якщо так, то як далеко потрібно пройти, намагаючись подолати надзвичайну ситуацію - усі обмежувальні заходи - незалежно від того, чи засновані вони на відступі від зобов'язань - повинні завжди мати правову основу, яка включає дотримання відповідних конституційних гарантій та вимог відповідної держави-члена (рішення у справі «Мехмет Хасан Алтан проти Туреччини» від 20 березня 2018 року).
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду про обґрунтованість притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 44-2 КУпАП, у зв'язку із наявністю належних доказів на підтвердження обставин, зазначених в оскаржуваній постанові.
Доводи апеляційної скарги означених висновків не спростовують.
Погоджуючись з доводами апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального права, колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 7 Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 року № 1376, зареєстрованого Мінюстом України 01.12.2015 року за № 1496/27941, під час вирішення питання про притягнення особи до відповідальності, уповноважена посадова особа, яка розглядає справу про адміністративне правопорушення, відповідно до статті 280 КУпАП зобов'язана з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правомірного вирішення справи.
Отже, за своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства, повноваження відповідача щодо вирішення питання про притягнення особи до адміністративної відповідальності, зокрема на підставі ч. 2 ст. 44-3 КУпАП, є виключною компетенцією уповноваженого органу, в цьому випадку - працівників органів і підрозділів Національної поліції.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 ст. 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Таким чином, приймаючи рішення про звільнення порушника від адміністративної відповідальності, суд першої інстанції вийшов за межі своєї компетенції тим самим втрутившись в дискреційні повноваження відповідача, що не відповідає загальним принципам та засадам адміністративного судочинства.
За правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 31.10.2019 року у справі № 266/3228/16-а, сфера застосування статті 22 КУпАП (звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу.
За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку про часткову обґрунтованість апеляційної скарги ОСОБА_1 , про необхідність скасування рішення Диканського районного суду Полтавської області від 08.09.2021 року та прийняття нового судового рішення про відмову в задоволені вимог адміністративного позову ОСОБА_1 .
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України).
Підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України).
Керуючись ст.ст. 2, 5, 9, 268, 269, 270, 271, 272, 186, 292, 293, 308, 310, 315, 317, 322, 325, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Диканського районного суду Полтавської області від 08 вересня 2021 року скасувати з прийняттям нового судового рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволені вимог адміністративного позову.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л.В. Мельнікова
Судді С.С. Рєзнікова Л.В. Курило
Повний текст постанови складено 09 грудня 2021 року