Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
08.12.2021р. справа №520/20994/21
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1
до третя особа - Державної міграційної служби України , Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області,
проскасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Матеріали позову одержані судом 23.10.2021р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 25.10.2021р. Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 25.11.2021р.
Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, іноземець, громадянин), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) скасування рішення Державної міграційної служби України від 02.07.2021р. № 227-21; 2) зобов'язання Державної міграційної служби України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Демократичної Республіки Конго - ОСОБА_1 .
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що має побоювання повертатися до країни громадянської належності, оскільки у випадку повернення на Батьківщину може загинути внаслідок збройних конфліктів. Зазначив, що рішення відповідача про відмову визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим і підлягає скасуванню.
Відповідач, Державна міграційна служба України (далі за текстом - владний суб'єкт, Міграційна служба), з поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення зазначив, що іноземець під час звернення до тероргану міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту, зазначив також, що ним була досліджена актуальна та релевантна інформація щодо ситуації у країні походження заявника на момент розгляду його звернення, і зроблено висновок, що у разі повернення до країни походження життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Третя особа, ГУ ДМС України в Харківській області (далі за текстом - Головне управління, ГУ) власної правової позиції по суті спору до суду не подало, що з огляду на завдання та мету адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України, а також обсяг приєднаних до справи документів не сприймається судом як перешкода у відправленні правосуддя у цій справі.
Відзив на позов надійшов до суду 10.11.2021р., відповідь на відзив надійшла до суду 26.11.2021р., і за таких обставин, суд не вбачає перешкод у вирішенні спору по суті, адже учасниками справи у прийнятні поза розумним сумнівом строки були реалізовані права на подачу відповідних процесуальних документів.
Суд, вивчивши доводи позову і відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в селищі Сабу (район Бені, провінція Північне Ківу, Демократична Республіка Конго), іменує себе громадянином Демократичної Республіки Конго, утім, паспортний документ вказаної держави ані до міграційних органів, ані до суду заявником не подавався, і за власним твердженням паспортом жодної держави заявник не документований.
За твердженням заявника, територію країни походження він уперше полишив у 2014р., виїхавши з матір'ю до Уганди.
03.11.2016р. заявник, за його власним твердженням, транзитом через невідому третю країну прибув до Російської Федерації, де жив протягом 7 місяців у м. Бєлгороді, після чого 29.06.2017р. нелегально прибув на територію України, використавши фальшивий паспорт і воліючи потрапити на територію Європи, не розуміючи між тим, до якої саме країни він прибув.
Не маючи легальної підстави для прибуття і залишення на території України, заявник дізнався про можливість отримання притулку, і 13.10.2017р. вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зі слів заявника, про можливість легально залишитися в України він дізнався від знайомих під час роботи на ринку біля станції метро ім. Академіка Барабашова у м. Харкові і вирішив звернутися до міграційних органів через відсутність засобів для існування.
Причиною звернення заявником були задекларовані побоювання за життя через загрозу небезпеки внаслідок збройних конфліктів, які тривають у країні його походження.
21.01.2020р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №3 від 21.01.2020, в якому вказано, що відповідно до абзацу п'ятого частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону відсутні на підставі рішення Державної міграційної служби України від 26.12.2019 №466-19.
Зазначене рішення було предметом судової перевірки у межах справи Харківського окружного адміністративного суду №520/1148/2020.
Рішенням від 11.03.2020р. по вказаній справі було скасовано рішення Державної міграційної служби України від 26.12.2019р. № 466-19 з мотивів того, що суд дійшов висновку про існування обґрунтованих підстав побоюватися, що внаслідок повернення позивача в країну походження є загрози його життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадянської приналежності.
На виконання вказаного рішення заяву було повторно розглянуто адміністративними органами.
Так, у листопаді 2020 р. працівниками ГУ в області із заявником була проведена співбесіда, результати якої оформлені протоколом.
За результатами співбесіди ГУ ДМСУ в Харківській області було складено Висновок у справі №2017КН/о-55 від 05.01.2021р. про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту).
Даний Висновок ґрунтується, зокрема, на судженні владного суб'єкта про те, що заявник має змогу безперешкодно повернутися додому, будь-яка дискримінація стосовно заявника у країні його походження відсутня, а звернення до органів міграційної служби обумовлені виключно бажанням легалізувати своє перебування в Україні.
02.07.2021р. відповідачем, ДМС України, було видано спірне рішення №227-21 про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту).
Не погоджуючись із цим рішенням і не полишаючи спроб домогтися отримання притулку в Україні, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.
Окрім того, приписами ст.19 Конституції України також проголошено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України згадано, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, усі без виключення суб'єкти права на території України зобов'язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Суспільні відносини з надання особам із категорії негромадян України притулку регламентовані приписами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За визначеннями, наведеними у п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», законодавець розрізняє категорії осіб за критеріями: 1) для визнання громадянина біженцем, 2) для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту, 3) для визнання громадянина особою, яка потребує тимчасового захисту.
Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 цього закону під біженцем (далі за текстом - шукач притулку) слід розуміти особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Отже, до категорії біженців (шукачів притулку) можуть належати громадяни-іноземці (особи без громадянства), відносно яких на Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин: 1) раси, 2) віросповідання, 3) національності, 4) громадянства (підданства), 5) належності до певної соціальної групи або 6) політичних переконань.
Таким чином, при вирішенні питання про надання правового статусу біженця владному суб'єкту належить повно, вичерпно та з достовірністю поза розумним сумнівом встановити, насамперед, обставини існування ризику переслідування громадянина за кожним окремим включеним до закону приводом.
Суд з розумінням ставиться до правової ситуації, у яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни і тому не вважає, що іноземець повинен подати тероргану ДМС беззаперечні та достатні докази реальності ризику існування загрози переслідування.
Такі докази можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати (щонайменше) ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину.
У спірних правовідносинах доказів існування ризиків переслідування за окресленими вище параметрами іноземцем до тероргану ДМС України подано не було, відповідних аргументів не наводилось.
Матеріали справи не містять взагалі будь-яких об'єктивних даних стосовно реальності виникнення загрози для заявника за переліченими вище критеріями.
Продовжуючи розгляд справи, суд відмічає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує: 1) загроза життю, безпеці, свободі з причини застосування смертної кари, 2) загроза виконання вироку про смертну кару, 3) загроза застосування тортур, 4) загроза застосування нелюдського поводження, 5) загроза застосування поводження, котре принижує гідність, 6) загроза застосування нелюдського покарання, 7) загроза застосування покарання, котре принижує гідність, 8) загроза застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, 9) загроза систематичного порушення прав людини.
Суд зважає, що за правовою природою побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні.
Водночас із цим, саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв стосовно належності особи до кола шукачів притулку.
Тому об'єктивні дані про ситуацію у країні походження можуть бути доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд зауважує, ані позивач, ані його близькі родичі не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а саме насильницьких зникнень, викрадень, позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення.
Так, заявником ані до органів ДМС України, ані до суду не подано жодних належних та допустимих доказів ведення іноземцем або членами його родини не лише помітної, а взагалі будь-якої політичної, суспільної або релігійної діяльності на території Батьківщини. Доказів належності до певних політичних партій, суспільних рухів, соціальних прошарків, що об'єктивно може спричинити виникнення загрози в країні громадянської належності тощо, окрім самого твердження заявника про належність до етнічної групи "нанде", яка зазнає переслідувань від представників народу "хуту", заявником до матеріалів справи також не подано.
Жодних прийнятних доводів стосовно обґрунтованості побоювань заявника зазнати переслідувань через ймовірну військову діяльність його батька, окрім знову ж таки загального твердження про належність батька до членів військового угрупування Альянс демократичних сил заявником ані у ході співбесід, ані у ході розгляду справи не повідомлено. При цьому, як стверджує сам заявник, батька у військовій формі він жодного разу не бачив і не обізнаний із обставинами його діяльності.
Аналіз матеріалів судової справи, зокрема і матеріалів особової справи заявника як шукача притулку, вказує на те, що ані іноземець, ані члени його родини до інцидентів з застосуванням фізичного насилля, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, ані заявник, ані члени його родини не були причетними.
Реалістичних усних пояснень з приводу того, що такі випадки непоодиноко траплялись з іншими третіми сторонніми особами у країні громадянської належності заявник органам ДМС України не надавав.
Заявник прибув до України без дотримання визначеної законом процедури (тобто із порушенням стандарту доброчесності) та з території іншої безпечної країни - Російської Федерації, де перебував тривалий час, утисків не зазнавав, небезпеки не відчував, але за отриманням статусу біженця не звертався.
Під час знаходження на території України заявник також без жодних обґрунтованих причин не вдався до негайного (чи невідкладного) звернення до органів державної влади з приводу надання притулку, тобто не вважав себе у небезпеці та не вбачав потреби у міжнародному захисті.
Викладене змушує суд дійти до висновку, що звернення іноземця за захистом обумовлено наміром легалізувати власне перебування в Україні і не пов'язано із ситуацією у країні походження заявника, а причини неможливості повернення на Батьківщину складаються лише з припущень, які явно та очевидно мають загальний характер і у достатній мірі не конкретизовані в аспекті параметрів загроз (небезпек) на Батьківщині.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 22.01.2020 р. по справі №815/5589/17.
Суд зазначає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, твердження про це носять загальний характер, а на їх обґрунтування не подано взагалі жодних доказів, які хоча б найменшою мірою вказували на те, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження.
І хоча інформація про загалом нестабільну суспільно-політичну та епідеміологічну ситуацію на території Демократичної Республіки Конго (як і низки інших держав на Африканському континенті) є загальновідомою у розумінні ч.3 ст.78 КАС України, суд наголошує, що сама по собі інформація саме такого характеру по країні громадянської належності не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавствам підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17.
Тому, перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд відзначає, що за загальним правилом ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності оскаржених рішень чи діянь покладається саме на відповідача.
Суд вважає, що в абсолютному вигляді указане правило тягаря доказування може бути застосовано до випадку оскарження рішення владного суб'єкта, котрим для приватної особи створено новий обов'язок або створено перешкоди у реалізації вже існуючого права (інтересу).
Натомість у випадку, коли приватна особа звертається до владного суб'єкта з метою набуття нового (раніше не існуючого) права у сфері публічно-правових відносин (як-то: статусу шукача притулку чи статусу шукача захисту тощо) відсутні підстави для абсолютизації цього правила, адже суб'єктивне право приватної особи у галузі публічно-правових відносин не може виникати виключно з помилки (свідомої чи неумисної), незаконного рішення або протиправного діяння владного суб'єкта (окрім права на стягнення збитків та права на компенсацію шкоди).
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд вважає, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Викладені вище обставини змушують суд прийти до висновку про неправдоподібність задекларованих іноземцем тверджень про наявність побоювань, у зв'язку з чим намір заявника легалізувати підставу постійного перебування в Україні має суто економічний характер і не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту у формі притулку.
Поза увагою суду не залишалась обставина того, що рішенням Харківського окружного суду від 11.03.2020 р. у справі №520/1148/2020 попереднє рішення Державної міграційної служби України відносно заявника було скасовано, а міграційний орган зобов'язано повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Між тим, у даному конкретному випадку під час повторного вирішення заяви позивача з урахуванням висновків суду по справі №520/1148/2020 рівень та якість міркувань тероргану ДМС України з приводу доводів іноземця у силу приписів ст.8 Конституції України поза розумним сумнівом доказують остаточну безпідставність, помилковість та хибність будь-яких побоювань особи, котрі за критеріями п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені підставами для визнання громадянина шукачем захисту.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб'єкт забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України.
Факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи не знайшов свого підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для залишення заявлених вимог без задоволення.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”), надав оцінку усім юридично значимим факторам і обставинам справи, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін, виклав власні мотиви конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст. 139 КАС України та Закону України “Про судовий збір”.
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст. 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).
Суддя Сліденко А.В.