Дата документу 01.12.2021 Справа № 333/5855/20
Єдиний унікальний №333/5855/20 Головуючий у 1 інстанції Плечищева О.В.
Провадження № 22-ц/807/3546/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
01 грудня 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Маловічко С.В.
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 04 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про звільнення майна з-під арешт,-
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суд з позовом до Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжя Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про звільнення майна з-під арешт.
В обґрунтування позову зазначено, що судовим наказом Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13.06.2014 року по справі № 333/3965/14-ц за заявою КП «Водоканал» стягнуто солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь КП «Водоканал» заборгованість в сумі 8253,09 грн. та судовий збір.
На підставі судового наказу Комунарським ВДВС було відкрито виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_1 суми боргу.
Борг позивачем було погашено та виконавче провадження закрито.
У вересні 2020 року позивач від орендаря належної йому 1/3 частки земельної ділянки сільськогосподарського призначення отримав інформацію, що на належне йому нерухоме майно постановою державного виконавця Комунарського ВДВС накладено арешт, в зв'язку з чим позивач не може отримати належну йому орендну плату.
Відповідно до інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження серія та номер 47452489 від 18.05.2015 року видана Комунарським відділом державної виконавчої служби.
Підставою внесення запису є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 21773713 від 03.06.2015 року, вид обтяження визначений - арешт нерухомого майна, обтяжувачем визначений Комунарський ВДВС Запорізького міського управління юстиції.
18 вересня 2020 року позивач звернувся до Комунарського ВДВС з заявою про скасування обтяження, оскільки рішення судом ним виконано в повному обсязі.
Листом від 23.09.2020 року вих. № 12364 Комунарський ВДВС повідомив позивача про виявлене обтяження та посилаючись на відсутність виконавчого провадження, яке знищено за закінченням строків зберігання, повідомив позивача про неможливість звільнення майна з під арешту.
Відповідно до ч. 1 ст. 40 ЗУ «Про виконавче провадження», у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, внесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, не стягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовується інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв'язку із закінченням виконавчого провадження.
Оскільки виконавча служба не має можливості звільнити з під арешту майно, щодо якого до державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження серія та номер 47452489 від 18.05.2015 року, виданої Комунарським відділом державної виконавчої служби, внесено інформацію про обмеження та обтяження, позивач змушений звернутись до суду з позовом про захист свого порушеного права.
Просив суд скасувати постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження серія та номер 47452489 від 18.05.2015 року, видану Комунарським відділом державної виконавчої служби щодо майна ОСОБА_1 .
Заочним рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 04 серпня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
У відповідності до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майно щодо суб'єкта від 19.10.2020 року за № 228647758, за позивачем зареєстровано право власності на 1/3 частки земельної ділянки площею 7,0502 га, кадастровий номер 2323983700:01:002:0014, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Запорізька область, Оріхівський район, с/рада Новоандріївська.
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майно щодо суб'єкта від 19.10.2020 року за № 228647758, а саме Актуальної інформації про державну реєстрацію обтяжень, Номер запису про обтяження: 9891965 (спеціальний розділ); Дата, час державної реєстрації:03.06.2015 14:16:43;Державний реєстратор: Бережна Ольга Євгенівна, Запорізьке міське управління юстиції, Запорізька обл.; Підстава для державної реєстрації: постанова, про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження, серія та номер: 47452489, виданий 18.05.2015, видавник: Комунарський відділ державної виконавчої служби;Підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 21773713 від 03.06.2015 14:18:55, ОСОБА_3 , Запорізьке міське управління юстиції, Запорізька обл.;Вид обтяження: арешт нерухомого майна; Відомості про суб'єктів обтяження: Обтяжувач: Комунарський відділ державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції, код ЄДРПОУ: 35037364, країна реєстрації: Україна; адреса: Україна, 69104, Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. Малиновського, 16; Особа, майно/права якої обтяжуються: ОСОБА_4 ; Опис предмета обтяження: все нерухоме майно.
Відповідно до інформації Комунарського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), що викладена в листі від 23.09.2020 року за № 12364, на даний час виконавче провадження, строки зберігання якого закінчилися, знищено.
Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано суду будь-яких належних та допустимих доказів щодо належного виконання рішення суду (судового наказу), чи відсутності заборгованості за виконавчим документом перед стягувачем - КП «Водоканал» (довідка про відсутність заборгованості), як і не було надано будь-якої інформації чи доказів, що виконавче провадження № 47452489 закрито з підстав п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, тобто фактичне виконання в повному обсязі рішення, згідно з виконавчим документом (судовий наказ).
З такими висновками колегія суддів погоджується, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства виходячи з наступного.
Статтею 18 ЦПК України визначено, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов'язки суб'єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.
Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Положеннями статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.
Відповідно до ч. 1 ст. 50 статтею 57 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, закінчення виконавчого провадження за рішення суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
В переліку статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, є така підстава як закінчення виконавчого провадження за фактичне виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, тобто пункт восьмий частини першої цієї статті.
Положеннями статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Відповідно до ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до положень ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Крім того, при здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 №ЕТБ N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
З урахуванням наведеного, колегія дійшла висновку, що місцевий суд повно, всебічно та об'єктивно дослідив обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону.
Колегією суддів встановлено, що скаржником не було надано ні суду першої, ну суду апеляційної інстанції доказів щодо належного виконання рішення суду (судового наказу), чи відсутності заборгованості за виконавчим документом перед стягувачем - КП «Водоканал» (довідка про відсутність заборгованості), як і не було надано будь-якої інформації чи доказів, що виконавче провадження № 47452489 закрито з підстав п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, тобто фактичне виконання в повному обсязі рішення, згідно з виконавчим документом (судовий наказ).
Обставин, які б свідчили про наявність підстав для сумніву у правильності висновків суду першої інстанції, в апеляційній скарзі не наведено.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 04 серпня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 09 грудня 2021 року.
Головуючий
Судді: