Справа № 420/7935/19
09 грудня 2021 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого по справі судді Бжассо Н.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одеса за правилами загального позовного провадження в м. Одеса адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання прийняти рішення
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, за результатом розгляду якого, позивачка просить суд:
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 239 від 13.12.2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 28.12.2019 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 05.02.2020 року.
В обґрунтування адміністративного позову позивачка зазначає, що 21.12.2019 року вона отримала повідомлення № 5/1-438 від 13.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту на підставі наказу від 13.12.2019 року. Позивач вважає вказане рішення необґрунтованими та незаконними, оскільки воно прийнято без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення для справи. Позивач зазначає, що у випадку повернення до країни громадянського походження, її життю та свободі загрожуватиме небезпека.
22.01.2020 року від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, з огляду на який, ГУ ДМС України в Одеській області не визнає даний позов та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Крім того, представник відповідача зазначає, що позивачка протягом 5 років перебування у Туреччині та не зверталася там за міжнародним захистом.
Ухвалою суду від 23.03.2020 року зупинено провадження по справі № 420/7935/19 до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів.
12.10.2021 року провадження у справі поновлено.
12.10.2021 року суд закрив підготовче провадження у справі та призначив справу до судового розгляду по суті на 09.11.2021 року, у зв'язку з находження головуючого по справі у відпустці, розгляд справи відкладений до 06.12.2021 року.
Сторони у судове засідання не з'явилися, у зв'язку із чим справу розглянуто в порядку письмового провадження, що відповідає приписам ч. 9 ст. 205 КАС України.
Суд розглянув матеріали справи, всебічно і повно з'ясував всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінив надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності та робить наступні висновки.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспортний документ № НОМЕР_1 від 28.02.2014 року, виданий Державною реєстраційною службою (Кигризстан, м. Ош), є громадянкою Киргизстану, за національністю - узбечка, за віросповіданням - мусульманин-суніт, офіційно заміжня за гр. Киргизстану на установчі дані ОСОБА_2 з 2013 року, однак неофіційно розлучені з грудня 2017 року, рідна мова - узбецька, киргизькою мовою вільно володіє, турецькою та російською на середньому рівні.
ОСОБА_1 не військовозобов'язана, ані позивачка, ані її рідні не перебували в політичних, громадських, релігійних, військових чи інших організаціях у країні постійного проживання.
Позивачка зазначила, що не була причетною до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, пов'язаних з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.
26.05.2015 року щодо ОСОБА_1 порушено кримінальну справу за ч. 2 ст. 375 КК КР (найманство - участь найманця у збройному конфлікті або воєнних діях). З 18.12.2017 року позивачка розшукується на міжнародному рівні правоохоронними органами Киргизької Республіки з метою арешту та подальшої екстрадиції до Киргизької Республіки.
01.10.2019 року позивачка звернулася до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання міжнародного захисту.
Під час анкетування 01.10.2019 року, позивачка зазначила, що виїхала з Киргизстану з чоловіком та донькою до Туреччини, оскільки зазнавала утисків з боку киргизів, через те, що є узбечкою та мусульманкою. ОСОБА_1 планувала отримати посвідку на проживання у Туреччині, проте, прибувши до України дізналася про те, що відносно неї на території країни громадянського походження порушено кримінальну справу, у зв'язку із чим вона не бажає повертатися до Киргизстану та хоче отримати міжнародний захист в Україні. Позивачка у якості підстави для звернення за міжнародним захистом посилається на конфлікт між киргизами та узбеками, який відбувся у 2010 році.
ОСОБА_1 прибула до України 20.08.2019 року авіатранспортом, на підставі паспортного документу з Туреччини.
Під час співбесіди 03.12.2019 року позивачка зазначила, що не бажає повертатися до ОСОБА_3 через те, що боїться ув'язнення через переслідування її за національним походженням, через те, що вона узбечка та існують утиски з приводу того, що вона є мусульманкою.
Також, ОСОБА_1 повідомила, що всі члени її родини (батько, матір, три сестри) є узбеками, однак, окрім неї, ніхто за межі ОСОБА_3 не виїжджав, проживають та працюють на території країни громадянського походження.
Позивачка вважає, що відносно неї порушено кримінальну справу та оголошено у розшук, через те, що вона узбечка. ОСОБА_1 вважає, що батьків її чоловіка змусили написати заяву працівники міліції. Про порушення кримінальної справи щодо неї ,позивачка дізналася, прибувши до України.
Позивачка повідомила, що фізичного насилля з боку співробітників правоохоронних структур ОСОБА_3 не зазнавала, однак після 2010 року ображали словами.
Позивачка, з метою оформлення посвідки на проживання у Туреччині, прибула до України для того, щоб перетнути кордон, оскільки в Україну були найдешевші авіаквитки.
ОСОБА_1 , також, зазначила, що обґрунтувала своє звернення із заявою про надання міжнародного захисту політичними мотивами через те, що їй так порадила жінка у СІЗО. Також, позивачка зазначила, що особисто її ніхто не переслідував за національною та релігійною ознакою, однак таких випадків переслідувань киргизами узбеків було багато і позивачка вважала, що і її переслідують. Позивачка вільно переміщалася територією ОСОБА_3 .
Позивачка зазначає, що не може повернутися до Киргизстану, оскільки не зможе довести, що вона не винна у вчиненні злочину.
ОСОБА_1 пояснила, що не зверталася за міжнародним захистом у Туреччині, оскільки боялася затримання, хоча не знала про кримінальну справу.
Позивачка зазначила, що війна між узбеками та киргизами, яка відбувалася у 2010 році закінчилася, але узбекам не має спокою.
12.12.2019 року під час співбесіди позивачка повідомила, що під час проживання у Туреччині до інших країн не виїжджала, працювала вдома, ніякі заклади та місця не відвідувала, окрім мечеті та виходу за продуктами.
ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову громадянці Киргизької Республіки ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
На підставі вказаного висновку, ГУ ДМС України в Одеській області прийнято наказ № 239 від 13.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту громадянці Киргизької Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Так, з огляду на зміст п.13 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, «особа, яка потребує додаткового захисту» - це особа, яка не є біженцем відповідно до «Конвенції про статус біженців» 1951 року і «Протоколу щодо статусу біженців» 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а)расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Згідно п. 3.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649, у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають міститися такі відомості: прізвище, ім'я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - зазначені причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, місце та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім'ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача (у разі необхідності), дата складання заяви. Заявник зобов'язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію. б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України. ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник. д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою; е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника; є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи; ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі; з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до п. п.4, 6 ст. 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заслуговує довіри. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вказаний вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Так, при зверненні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачка основною причиною необхідності надання їй захисту в Україні вказала, що була змушена залишити територію через побоювання переслідувань киргизами у зв'язку з її національністю (узбечка) та віросповіданням (мусульманка).
При цьому, суд зазначає, що під час анкетування та під час проведення співбесід позивачка самостійно зазначає, що безпосередньо ані вона, ані її рідні не зазнавали жодних переслідувань з боку киргизів під час проживання на території країни громадянського походження. Більш того, сім'я позивачки продовжує жити та працювати на території Киргизької Республіки, не зазначаючи жодних утисків.
Таким чином, суд робить висновок, що твердження позивачки щодо небезпеки, яка їй загрожує в Киргизстані особисто є безпідставними і не мають реального підґрунтя, а отже немає підстав зважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд зазначає, що з огляду на актуальну інформацію по країні походження позивачки, в квітні 2010 року відбувалися революційні дії в Киргизстані, які закінчилися та з жовтня 2010 року ситуація в країні стабілізувалась, було проведено референдум з прийняттям нової Конституції країни. На даний час, будь-яких військових дій на території країни не відбувається.
Також, наявною в матеріалах справи інформацією по країні походження позиваки підтверджується, що жителі ОСОБА_3 не зазначають утисків у сфері релігійної свободи, у країні велика кількість мечетей, що свідчить про відсутність утисків мусульман.
Щодо посилань ОСОБА_1 на небажання повертатись до Киргизької Республіки, у зв'язку із порушенням щодо неї кримінальної справи та неможливістю довести свою невинуватість, суд зазначає, що 26.05.2015 року щодо ОСОБА_1 порушено кримінальну справу за ч. 2 ст. 375 КК КР (найманство - участь найманця у збройному конфлікті або воєнних діях). Вказана кримінальна справа порушена на підставі заяви батьків чоловіка позивачки, з яким вона не проживає з 2017 року.
Суд зазначає, що доводи ОСОБА_1 з приводу того, що вказана кримінальна справа порушена щодо неї, через те, що вона узбечка та мусульманка не підтверджуються жодними доказами. Батьки чоловіка позивачки, як і її чоловік, за національністю узбеки та чоловік позивачки, також, сповідує мусульманство, а тому твердження позивачки, що вказана справа сфабрикована киргизами є безпідставними та надуманими. Також, позивачці пред'явлено обвинувачення за ч. 2 ст. 375 КК КР, яка не пов'язана з переслідуванням за національністю чи релігійною ознакою.
Суд зазначає, що за результатом розгляду кримінальної справи позивачці не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару.
Підставою прийняття відповідачем спірного рішення став факт, що у позивача не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. При поверненні до країни громадянської належності, а саме на територію Киргизстану, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, тобто заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для надання додаткового захисту.
Позивачем не було надано суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у переслідуваннях і наявності загрози її життю чи здоров'ю.
Позивачкою не надано відомостей про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» і доказів, що підтверджують переслідування саме позивача.
Таким чином, суд робить висновок, про відсутність конкретних підстав, через які позивач не може повернутися до країни громадянської належності, оскільки докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Тобто, позивач не наводить дійсних фактів, які б давали підстави вважати, що відносно неї є реальні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому обґрунтовано прийнято наказ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З урахуванням вищевикладеного, суд робить висновок, що адміністративний позов ОСОБА_1 не належить до задоволення.
Керуючись ст.ст.2, 3, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 205, 243, 245, 246, 250, 262, 295 КАС України, суд
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання прийняти рішення.
Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.
Апеляційна скарга подається до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).
Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби, адреса знаходження: (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ: 37811384).
Повний текст рішення складений та підписаний судом 09 грудня 2021 року.
Суддя Н.В. Бжассо
.