09 грудня 2021 року
м. Рівне
Справа № 568/341/19
Провадження № 22-ц/4815/1166/21
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Гордійчук С.О.,
суддів: Боймиструка С.В., Хилевич С.В.,
секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: ОСОБА_2 ,
третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3 ,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року, ухвалене в складі судді Сільман А.О., повний текст якого складено 25 травня 2021 року у справі № 568/341/19,
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив визнати право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,05 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд, розташованих по АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовано тим, що він є власником Ѕ житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 власності на зазначене майно він набув на підставі договору довічного утримання від 22 червня 2007 року укладеного з ОСОБА_4 (батьком). Вказаний житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,10 га, яка належала дарителю ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі рішення Радивилівської міської ради від 26.01.2000 р. для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. 12 грудня 2008 року Радивилівською районною радою на ім'я ОСОБА_2 видано державні акти на право власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 , серії ЯЖ № 339222, площею 0,0040 га і серії ЯЖ № 339021 площею 0,0460 га.
Посилаючись на загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості разом із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, закріплений у статті 120 Земельного кодексу України, просить про задоволення позовних вимог.
Рішенням Радивилівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку - задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки розташованої по АДРЕСА_1 .
В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права власності на земельні ділянки - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 384,2 грн. судового збору.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що згідно з положеннями статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до ОСОБА_1 у зв'язку з укладанням договору довічного утримання житлового будинку перейшло право власності на земельну ділянку, на якій він розташований.
Рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову не оскаржується, а тому апеляційним судом не перевіряється.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_2 посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення яким позовні вимоги задовольнити частково.
Зазначає, що договором довічного утримання передано ОСОБА_1 у власність лише Ѕ житлового будинку та Ѕ будівель та споруд. Зазначає, що є інвалідом другою групи, а тому стягнення з неї судового збору є безпідставним.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує доводи останньої просить рішення суду залишити без зміни, а апеляційну скаргу без задоволення.
У відзиві на апеляційну скаргу третя особа просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити в повному обсязі, рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року в частині визнання права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 скасувати.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Апеляційна скарга підлягає до частково задоволення з таких підстав.
Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам судове рішення відповідає.
Установлено, що ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 08 серпня 1995 року належав житловий будинок загальною площею 73 кв.м. з приналежними господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю від 25 квітня 2000 року серія РВ 01612, ОСОБА_4 належала земельна ділянка площею 0,10 га за адресою: АДРЕСА_1 , для обслуговуваня житлового будинку, господарськиї будівель та споруд.
31 липня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 1/2 частини житлового будинку (разом із приналежними будівлями та спорудами) та 1/2 частини земельної ділянки (присадибної) площею 0,10 га за адресою: АДРЕСА_1 .
07 червня 2007 року у зв'язку з укладенням договору дарування Радивилівською міською радою на користь ОСОБА_3 видано державні акти на право приватної власності на земельну ділянку: серії ЯЕ № 232498 площею 0,0460 га та серії ЯЕ № 232499 площею 0.0040 га.
22 червня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір довічного утримання.
Відповідно до п. 1 Договору, ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_1 належну йому на праві приватної власності 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною приналежних до нього господарських будівель і споруд (веренда, ганок, погріб, сарай, вбиральня, колонка, огорожа, ворота), за номером АДРЕСА_1 .
10 вересня 2008 року ОСОБА_3 на підставі Договору дарування, подарувала ОСОБА_2 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 .
11 вересня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 також укладено договір дарування земельних ділянок загальною площею 0,05 га за адресою: АДРЕСА_1 , які належали дарувальнику на праві власності на підставі державного акту на земельну ділянку: серії ЯЕ № 232498 площею 0,0460 га та ЯЕ № 232499 площею 0,0040 га.
Відповідно до відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно, домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , належить на праві спільної приватної частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2
12 грудня 2008 року Радивилівською міською радою на ім'я ОСОБА_2 видано державні акти на право власності на земельну ділянку АДРЕСА_1 , серії ЯЖ № 339222, площею 0,0040 га (кадастровий № 5625810100010080154) і серії ЯЖ № 339021 площею 0,0460 га (кадастровий № 5625810100010080153).
Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 03 грудня 2012 року поділено майно, що є у спільній частковій власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме: житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та виділено частки майна в натурі. Зобов'язано сторони виконати роботи по переплануванню вказаного будинка. Припинено право спільної часткової власності сторін і визнано кожну частину будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 .
Постановою Рівненського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року у справі № 568/254/16-ц, визнано недійсні державні акти на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 339021 площею 0,0460 га та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 33922 площею 0,0040 га на ім'я ОСОБА_2 , які видані Радивилівською міською радою Рівненської області на ім'я ОСОБА_2 .
Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків та об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).
Частиною першою статті 120 ЗК України в чинній редакції (яка була чинною і під час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2018 у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункти 8.3 - 8.5) наголосила на тому, що: правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України; стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 05 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) звернула увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів ОСОБА_5 (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Місцевий суд врахував зміст наведених положень та з урахуванням встановлених у справі обставин дійшов вірного висновку про те, що з укладенням договору довічного утримання 22 червня 2007 року позивач набув у власність Ѕ житлового будинку та земельну ділянку, на якій розміщений цей житловий будинок.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновками місцевого суду про наявність правових підстав для частково задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду першої інстанції щодо їх оцінки.
Судом правильно встановлені фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримана процедура розгляду, передбачена ЦПК України, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду у цій частині.
Разом з тим, колегія суддів не може погодитись із розподілом судом першої інстанції судових витрат.
Оскільки відповідач звільнений від сплати судового збору, то судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 384,20 грн підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 25 травня 2021 року в частині розподілу судових витрат скасувати.
Компенсувати ОСОБА_1 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, витрати зі сплати судового збору у розмірі 384 (триста вісімдесят чотири) гривні 20 коп.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 09 грудня 2021 року.
Головуючий : Гордійчук С.О.
Судді : Боймиструк С.В.
Хилевич С.В.