Справа № 344/16289/20
Провадження № 22-ц/4808/1636/21
Головуючий у 1 інстанції Польська М. В.
Суддя-доповідач Фединяк
07 грудня 2021 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів:
головуючого Фединяка В.Д. ( суддя-доповідач)
суддів: Бойчука І.В., Пнівчук О.В.
секретаря Максимів Ю.В.
з участю ОСОБА_1
ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду від 08 вересня 2021 року, ухвалене у складі судді Польської М.В. в м.Івано-Франківськ у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики,
У листопаді 2021 року ОСОБА_3 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 02 грудня 2017 року між нею та ОСОБА_1 укладений договір позики у формі розписки на суму 1000 євро зі сплатою 5% щомісяця. Згідно умов усного договору ОСОБА_1 зобов'язалась повернути отримані кошти до 01 лютого 2018 року. Однак у визначений усним договором строк позичальник кошти не повернула, спілкування щодо повернення позичених коштів стала уникати. Вказує, що факт отримання грошей боржник визнав у розписці та сплачував протягом січня-квітня 2018 року 5% від позичених коштів, тобто 50 євро. Загалом боржником було сплачено з моменту укладення договору до подання позову тільки 200 євро. Просила стягнути з відповідача борг за договором позики від 02.12.2017р. у розмірі 86 840,00 грн., з яких: 33400 грн (що складає 1000 євро за курсом НБУ станом на 01.12.2020р. 33.40грн ) - основна сума боргу, 53440,00 грн - відсотки за користування грошовими коштами та судові витрати.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 08 вересня 2021 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 86 840, 00 грн (вісімдесят шість тисяч вісімсот сорок гривень) боргу за договором позики від 02.12.2017 року та понесені витрати по сплаті судового збору в розмірі 868 грн (вісімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.).
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення, посилаючись на те, що суд неповно з'ясував обставини справи, допустив порушення норм матеріального та процесуального права. Вказує, що розписка від 02 грудня 2017 року містить виправлення, а також неточності, що унеможливлює задоволення позову. Зокрема позивач ОСОБА_4 отримала прізвище « ОСОБА_3 » у зв'язку із реєстрацією шлюбу 10 серпня 2010 року. При цьому паспорт отримала ще 08 грудня 2010 року. З огляду на наведене ОСОБА_2 не є тією особою яка надала 02 грудня 2017 року кошти в сумі 1000 євро, оскільки кошти були позичені ОСОБА_5 . Також позивач не у праві вимагати стягнення з відповідача процентів за користування позикою, оскільки позивач не є банком чи фінансовою установою. Просить рішення Івано-Франківського міського суду від 08 вересня 2021 року скасувати ухвалити нове рішення яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити у повному обсязі у зв'язку з безпідставністю та недоведеністю позовних вимог.
05 листопада 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу яким доводи апеляційної скарги заперечила. Зокрема, відповідач у судовому засіданні надала пояснення про те, що вона дійсно в грудні 2017 року зверталася до своєї подруги ОСОБА_6 про повторну позику в ОСОБА_2 , першу позику брав чоловік відповідачки на суму 500 євро з тими самими умовами однак все вчасно повернув. Тому без сумніву знову позичила гроші ОСОБА_1 на суму 1000 євро під 5% щомісячно про що відповідач власноруч написала розписку. Відсотки обумовлені у договорі оплатила протягом 4-х місяців за січень-квітень 2018 року тобто 200 євро. Оскільки в червні 2018 року відповідачка перерахувала кошти в сумі 1500 гривень, тобто 50 євро на картковий рахунок то вона знала що прізвище позивача ОСОБА_3 .
У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала доводи апеляційної скарги просить їх задовольнити в повному обсязі.
ОСОБА_3 доводи апеляційної скарги заперечила, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, дослідивши матеріали справи та перевіривши відповідно до ст. 367 ЦПК України наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що наявність у позивача документа (розписки) від 02.12.2017 року, в якому міститься інформація про отримання відповідачем в позику в розмірі 1000 євро, свідчить про те, що ОСОБА_1 взяла на себе зобов'язання з повернення таких коштів. Оскільки отримані у позику кошти відповідач позивачу не повернула, то вона зобов'язана повернути основну суму боргу та 5 % щомісячно від позиченої суми за користування коштами. Виходячи зі змісту заявлених вимог на користь позивача підлягає стягненню за договором позики від 02.12.2017р. у розмірі 86 840,00 грн, з яких: 33400 грн (що складає 1000 євро за курсом НБУ станом на 01.12.2020р. 33.40грн) - основна сума боргу, 53440,00 грн - відсотки за користування грошовими коштами за період з 02.12.2017р. по 02.12.2020 р.
Ухвалене судом першої інстанції рішення не повністю відповідає вимогам закону та матеріалам справи.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, що 02.12.2017р. ОСОБА_3 позичила ОСОБА_1 кошти в розмірі 1000,00 євро з сплатою 5% щомісячно, із зобов'язанням повернення позики через ОСОБА_6 , що підтверджується наявним в матеріалах справи оригіналом розписки (а.с.34). Із зворотної сторони на оригіналі розписки є наявні записи про повернення процентів: 02.01.2018р - 50 євро, 02.02.2018р. - 50 євро, 03.03.2018р. - 50 Євро, 02.04.2018р. - 50 євро, тобто всього - 200 євро (а.с.34).
Зі змісту договору позики від 02.12.2017р., строк повернення коштів сторони не визначали (а.с.34).
Відповідач протягом січня-квітня 2018 року сплачувала 5% від позичених коштів, тобто 50 євро та загалом сплатила 200 євро, що зазначено на звороті розписки ( а.с.34).
У червні 2018 року ОСОБА_1 на картковий рахунок ОСОБА_3 перерахувала 1 500 грн, які сторонами визнані як щомісячні проценти за користування позикою у розмірі 50 євро.
У позовній заяві подано розрахунок щодо нарахування 5% щомісячно за користування грошовими коштами у сумі 1000,00 євро за період 02.05.2018 по 02.12.2020р., тобто за 32 місяці, що становить 1 600 євро, або 53 440,000 грн (100 євро за курсом НБУ станом на 01.12.2020р. 33.40грн). Отже, спірний період стосується часу дії договору позики і відповідає умовам правочину узгодженого сторонами.
28.10.2020р. позивачем направлено відповідачу лист про наявність заборгованості за договором позики (а.с.11), такий лист відповідач підтвердила, що отримала в кінці 2021 року (в поштовій скриньці), бо її не було в період надсилання такого, і підпис на рекомендованому повідомленні про отримання листа 02.12.2020 р. їй не належить. Також звернула увагу, що вулиця на конверті (надала відповідач в оригіналі для огляду під час розгляду справи) зазначена не вірно а саме Північний бульвар, а не правильно - Південний бульвар (а.с.70).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановленийзаконом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що булипередані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).
У частині першій статті 1050 ЦК України встановлено, що у разі несвоєчасного повернення позичальником суми позики він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника.
Розписка є документом, який боржник видає кредитору, підтверджуючи як укладення договору позики, так і його умови, а також, засвідчуючи отримання певної грошової суми.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Суд апеляційної інстанції оглянув в судовому засіданні 07 грудня 2021 року оригінали зазначених вище розписок, які надала позивач ОСОБА_7 .
Встановивши такі обставини, оскільки оригінали боргових розписок перебувають у позивача і доказів повернення решти частини боргу відповідач не надав, апеляційний суд вважає позовні вимоги ОСОБА_7 про повернення боргу підставними.
Доказів про погашення відповідачем позивачу усієї суми заборгованості за розпискою від 02 грудня 2017 року або прощення йому цього боргу суду апеляційної інстанції не подано.
Суд першої інстанції, застосувавши положення статей 1046, 1049, 1050 ЦК України, задовольнив позов ОСОБА_7 та стягнув з відповідача неповернену суму позики та процентів за користування нею, розраховану позивачем у гривні відповідно до курсу євро станом на 01.12.2020р. відповідно 100 євро - 33.40грн.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Апеляційний суд враховує наведений нижче висновок, викладений у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта,крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальникає повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Звертаючись з позовом до суду ОСОБА_7 зазначала, що заборгованість ОСОБА_1 за договором позики на день подання позову складає 86 840 грн, що за курсом НБУ станом на 01.12.2020р. 100 євро 33.40грн становить 2 550 євро.
Відповідно до ч. 1 ст.533ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 ЦК України).
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом НБУ.
Згідно з ч.3 ст.533 ЦК України, використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом.
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.
Із зазначеного випливає,що валюта платежу визначається на день фактичного виконання грошового зобов'язання (яке може бути як добровільне так і примусове, як одноразове так і часткове), а відтак, у випадку виконання зобов'язання в іноземній валюті конвертацію вказаної суми заборгованості в національну валюту, при необхідності, належить провести на день здійснення платежу.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку, що між сторонами існують договірні зобов'язання з договору позики, які позичальником не виконано перед позикодавцем і не повернуто отримані у позику кошти в сумі 1000 євро основного боргу та 1550 євро відсотків за користування коштами позики за період з 02.06.2018 року по 02 грудня 2020 року , а тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 необхідно стягнути зазначені кошти.
Суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що ОСОБА_2 не є тією особою яка надала їй 02 грудня 2017 року кошти в сумі 1000 євро та позивач не у праві вимагати стягнення з відповідача процентів за користування позикою, оскільки спростовуються оригіналом боргової розписки наданої суду позивачем та суперечать частині другій статті 1047 ЦК України.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, який підтверджує факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми, що відповідає правовим висновкам, викладеному в постанові Верховного Суду від 06 серпня 2020 року справа №607/13993/17 провадження №61-3569св19.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Разом з тим, провівши розрахунок заборгованості за договором позики, позивачка не врахувала, що у червні 2018 року ОСОБА_1 перерахувала їй 1 500грн, які сторонами визнані як 5% щомісячно відсотків, тому відсоткі за позикою необхідно стягнути за 31 місяць, що становить 1550 євро.
Згідно зі ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд доходить висновку, що рішення суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 86 840, 00 грн (вісімдесят шість тисяч вісімсот сорок гривень) боргу за договором позики від 02.12.2017 року та понесені витрати по сплаті судового збору в розмірі 868 грн (вісімсот шістдесят вісім гривень 40 коп.) та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 1000 євро основного боргу та 1550 євро відсотків за користування коштами позики за період з 02.06.2018 року по 02 грудня 2020 року та судові витрати.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв'язку із частковим задоволенням позову щодо стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 86 840 грн з заявленої суми позову у розмірі 85 170 грн - що становить 98,0 % (86 840 грн* 100%) : 85 170 грн) , з ОСОБА_1 підлягає стягненню на користь ОСОБА_3 документально підтверджені судові витрати сплачені позивачем при поданні позову у розмірі задоволеної частини, що складає 98,0 % та становить 851,03 грн від загальної суми сплаченого судового збору у розмірі 868,40 грн ( 868,40 грн :100 %)*98,0 %).
У зв'язку із частковим задоволенням апеляційної скарги підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь з ОСОБА_1 документально підтверджені судові витрати у розмірі 26 грн (двадцять шість гривень) пропорційно розміру задоволення апеляційної скарги.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев'ята статті 19 ЦПК України) становить 2 189 грн.
Ціна позову в даній справі становить 85 170,00 грн, яка станом на 01 січня 2021 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 189 грн*100=218 900 грн).
Отже зазначена справа є малозначною в силу вимог закону, тому в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч.3 ст.389 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Івано-Франківського міського суду від 08 вересня 2021 року скасувати.
Ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний код - НОМЕР_2 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_2 1000 євро (одну тисячу євро) боргу за договором позики від 02.12.2017 року, 1550 євро ( одна тисяча п'ятсот п'тдесят євро) відсотків за користування коштами та 851,03 грн (вісімсот п'ятдисят одна гривня три копійки ) судового збору за подання позовної заяви.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 26 грн (двадцять шість грн) судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і в касаційному порядку оскарженню не підлягає, а у випадках, передбачених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст складено 09 грудня 2021 року.
Судді: В.Д.Фединяк
І.В.Бойчук
О.В.Пнівчук