30 листопада 2021 року м. Дніпросправа № 280/7743/20
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Сафронової С.В. (доповідач),
суддів: Чепурнова Д.В., Мельника В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління державної судової адміністрації України в Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року
у адміністративній справі № 280/7743/20 за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління державної судової адміністрації України в Запорізькій області та третьою особи: Державної судової адміністрації України про визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року частково задоволено вимоги позовної заяви ОСОБА_1 , а саме: визнано протиправними дії Територіального управління державної судової адміністрації України в Запорізькій області в частині визначення ОСОБА_1 розміру надбавки за вислугу років у період з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2005 року, з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року у відсотках тільки від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас; визнано протиправною бездіяльність, яка полягала у не проведенні нарахування та виплати надбавки за вислугу років до заробітної плати за період у відповідності до частини 4 статті 44 Закону України “Про статус суддів” у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку; та зобов'язано Територіальне управління державної судової адміністрації України в Запорізькій області перерахувати та виплатити (з урахуванням різниці виплаченої суми) за період з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, і за період з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року надбавку за вислугу років в розмірі визначеному частиною 4 статті 44 Закону України “Про статус суддів” з урахуванням загальної суми щомісячного заробітку, а саме: від окладу, доплати за кваліфікаційний клас, премій всіх видів, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, інших нарахувань, індексації доходу, та з урахуванням компенсації відповідно до Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати”; а також зобов'язано Територіальне управління державної судової адміністрації України в Запорізькій області нарахувати та виплатити (з урахуванням різниці виплаченої суми) за період з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року та за період з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року заробітну плату за час відпустки, допомогу по тимчасовій непрацездатності та матеріальні допомоги на вирішення соціально-побутових питань з врахуванням донарахованої надбавки за вислугу років за вказані періоди включно з урахуванням компенсації відповідно до Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати”.
Зазначене рішення суду першої інстанції оскаржено в апеляційному порядку відповідачем по справі з підстав неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду викладених в оскаржуваному рішенні, дійсним обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, у зв'язку з чим просить скасувати рішення та прийняти інше про відмову у задоволені позову у повному обсязі.
Апеляційна скарга відповідача в частині порушення норм процесуального права та неповного з'ясування фактичних обставин мотивована тим, що суд вирішивши по суті спір у цій справі не з'ясував питання про належного відповідача у справі і не здійснив його заміну, також як і не узяв до уваги, що діяльність територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області було розпочато з 01 січня 2003 року, і відповідно, у період з 04 липня по 31 грудня 2002 року відповідачем не здійснювалося та не могло здійснюватися нарахування і виплата позивачу щомісячної надбавки за вислугу років позивачу. Вказує, що з урахуванням положень статті 19 Закону України «Про судоустрій України» від 05 червня 1981 року №2022-Х, до 31 грудня 2002 року організаційне забезпечення діяльності судів, в тому числі Енергодарського міського суду Запорізької області, здійснювалось Міністерством юстиції України та його управління. При цьому, рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року не містить жодного обґрунтування суду першої інстанції з приводу наявності підстав для зобов'язання саме територіального управління здійснити нарахування та виплату позивачу надбавки за вислугу років за період, в якому ТУ ДСА України в Запорізькій області вказані нарахування та виплата не здійснювались, у зв'язку з чим відповідач вважає себе не належним відповідачем у цій справі. Вважає, що вказані обставини мають суттєве значення для повного та об'єктивного розгляду адміністративної справи № 280/7743/20, оскільки територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області не є правонаступником Міністерства юстиції України та його територіальних управлінь у розумінні статті 107 Цивільного кодексу України, а відтак не може нести відповідальність за нарахування та виплату позивачу щомісячної надбавки за вислугу років у період з 04 липня по 31 грудня 2002 року іншим суб'єктом владних повноважень.
Мотивуючи неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, та невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, посилаючись на положення ч.1 ст.123 частини 1 статті 44 Закону України «Про судоустрій України» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, положення Законів України «Про Державний бюджет України» (на відповідні роки) і «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР, на постанови Кабінету Міністрів України «Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів» від 13 грудня 1999 року № 2288 та «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» від 03 вересня 2005 року № 865 з додатком № 7 до цієї постанови, Указів Президента України «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» від 10 липня 1995 року № 584/95 та «Про розміри надбавок до посадових окладів суддів за кваліфікаційні класи» від 21 серпня 1999 року № 1048/99, а також інших нормативно-правових актів щодо оплати праці, відповідно до затвердженого фонду заробітної плати та в межах кошторису, відповідач вказує на відсутність підстав вважати неправильним визначення позивачу розміру надбавки за вислугу років у періоди з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, а також з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року та про зобов'язання ТУ ДСА України в Запорізькій області перерахувати та виплатити суми донарахованої щомісячної надбавки за вислугу років, оскільки в дійсності у період з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2005 року щомісячна надбавка за вислугу років нараховувалась та виплачувалась позивачу у розмірі 20% від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас та надбавки згідно Указу Президента України від 19 вересня 1996 року № 856, що підтверджується розрахунками заробітної плати ОСОБА_1 у розрізі місяців у період з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2005 року, які містяться в матеріалах адміністративної справи № 280/7743/20. Проте, вищезазначені положення чинного законодавства, також як і приписи ст.ст.3, 4 Законів України «Про індексацію грошових доходів населення» 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ та ст.ст.1, 3 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строку їх виплати» на думку відповідача суд першої інстанції безпідставно не брав до уваги.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач вказуючи на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, і на безпідставність та необґрунтованість доводів апелянта, просить залишити судове рішення першої інстанції - без змін, а апеляційну скаргу - залишити без задоволення.
Обговоривши доводи апеляційної скарги позивача та поданого на неї відзиву позивача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин та правильність юридичної кваліфікації спірних правовідносин, судовою колегією за матеріалами справи встановлено, що на посаду судді Енергодарського міського суду Запорізької області ОСОБА_1 була призначена з 04 липня 2002 року Наказом №1/86 по управлінню юстиції в Запорізькій області від 02 липня 2002 року, з визначенням посадового окладу - 195,00 грн., доплати за інтенсивність - 50%, доплати за вислугу років - 20%. У період зайняття позивачем посади судді Енергодарського міського суду Запорізької області (з 04 липня 2002 року по 14 вересня 2016 року), ОСОБА_1 працювала. Наказом №197 від 24 жовтня 2003 року про зміну стажу і розміру надбавки за вислугу років з 01 вересня 2003 року розмір надбавки за вислугу років позивачу затверджено на рівні 25%, з проведенням її нарахування та виплати з 01 вересня 2003 року від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас. А вже з 01 березня 2009 року позивачу Наказом ТУ ДСА України в Запорізькій області №16-ос від 24 лютого 2009 року встановлено виплату надбавки за вислугу років на рівні 30% від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.
Як встановлено судом першої інстанції під час вирішення спору у цій справі, при здійсненні відповідачем нарахувань позивачу на день її звільнення з посади судді у відставку у зв'язку з виходом у відставку, надбавка за вислугу років була обчислена виходячи з розміру посадового окладу, а не із загальної суми щомісячного заробітку, як це передбачено частиною четвертою статті 44 Закону України «Про статус суддів», внаслідок чого при звільненні з посади судді у відставку позивачу не була виплачена заробітна плата в повному обсязі за період з з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року.
Не погоджуючись з проведеними відповідачем нарахуваннями та виплататами, позивач 24 липня 2020 року зверталася до відповідача зі заявою про надання інформації щодо розміру доплати за вислугу років, розрахунку заробітної плати та щомісячного грошового утримання, але у відповідь отримала лист ТУ ДСА України в Запорізькій області від 27 серпня 2020 року № К-105/08-04/2664, яким була повідомлена, що встановлення та виплата щомісячного грошового утримання за вказані періоди їй не здійснювалась, оскільки в період з 2003 року по 2011 рік позивач не мала стажу роботи, який відповідно до статті 43 Закону України «Про статус суддів» давав би право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання. У вказаному листі також зазначено, що: нарахування та виплата доплати за вислугу років позивачу у період з 01 серпня 2003 року по 31 серпня 2003 року здійснювалася на підставі наказу по управлінню юстиції в Запорізькій області від 02 липня 2002 року № 1/86 у розмірі 20%; у період з 01 вересня 2003 року по 31 грудня 2005 року, з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року по 28 лютого 2009 року виплата позивачу надбавки за вислугу років здійснювалася на підставі наказу ТУ ДСА України в Запорізькій області від 24 жовтня 2003 року № 197 у розмірі 25% від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас; у період з 01 березня 2009 року по 31 грудня 2011 року виплата позивачу надбавки за вислугу років здійснювалася на підставі наказу ТУ ДСА України в Запорізькій області від 24 лютого 2009 року № 16-ос у розмірі 30% посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас.
Зазначена відповідь відповідача саме і спонукала звернення позивача до суду з позовом у цій справі, тому судом першої інстанції з'ясовувалися, а судом апеляційної інстанції перевірялися:
- питання правильності визначення позивачу розміру надбавки за вислугу років в періоди з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року у відсотках тільки від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас, а не у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку,
- та, як наслідок, наявність правових підстав для здійснення перерахунку інших виплат, розрахунковою величиною у яких застосовується, в тому числі, така надбавка за вислугу років
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд першої інстанції правильно керувався положеннями п.14 ч.1 ст.92, ч.1 ст.126, ст.130 Конституції України, та частинами 1, 4 ст.44 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), і ст.113 Закону України від 20 грудня 2005 року № 3235-IV «Про Державний бюджет України на 2006 рік» (далі - Закон № 3235-IV) з урахуванням положень Законів України «Про Державний бюджет України» на 2007, 2009, 2010, 2011 роки рік», якими обмеження або інші правила щодо нарахування надбавки за вислугу років суддям не встановлювалося, як це було зроблено підпунктом «б» підпункту 2 пункту 61 розділу ІІ Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 107-VI).
У даному спірному випадку, судова колегія повністю погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що з 01 січня 2008 року було змінено порядок нарахування надбавки за вислугу років та встановлено, що вказана надбавка розраховується у тих же відсотках, проте, не від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи, а від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи, а також з розумінням судом першої інстанції дії і застосування приписів постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2008 року № 19 (яка набрала чинності з 01 березня 2008 року) та якою внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» (далі - Постанова № 865) шляхом доповнення пунктом 2-2, що описує розміри щомісячної виплати суддям надбавки за вислугу років у відсотках від посадового окладу з урахуванням надбавки за кваліфікаційний клас (при стажі роботи понад три роки - 10 відсотків, понад п'ять років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків).
Цілком доречним на погляд апеляційної інстанції є посилання суду першої інстанції у цій справі на Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 справа № 1-28/2008, яким положення пункту 61 розділу II Закону № 107-VI визнано такими, що не відповідають Конституції України і яким також внесено зміни до статті 44 Закону № 2862-ХІІ.
Правильним судова колегія визнає висновки суду першої інстанції про те, що з огляду на положення ст.8 Конституції України, ч.3 ст.7 КАСУ (частина четверта статті 9 КАС України на час виникнення спірних правовідносин) - вимоги позивача є повність законними та обґрунтованими в частині третій статті 7 КАС України загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами про нарахування і виплату надбавки за вислугу років з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, та за період з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року, розрахувавши надбавку за вислугу років у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням окладу, доплати за кваліфікаційний клас, премій всіх видів, надбавки за виконання особливо важливої роботи, додаткового посадового окладу до щорічної відпустки, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, інших нарахувань, індексації доходу.
За наведених вище обставин, судова колегія визнає обґрунтованими та законодавчо підтвердженими висновки суду першої інстанції в частині визнання протиправними дій Територіального управління державної судової адміністрації України в Запорізькій області стосовно визначення ОСОБА_1 розміру надбавки за вислугу років у період з 01 січня 2003 року по 31 грудня 2005 року, з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року у відсотках тільки від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас, та в частині протиправної бездіяльності відповідача, яка полягала у не проведенні нарахування та виплати надбавки за вислугу років до заробітної плати за період у відповідності до частини 4 статті 44 Закону України “Про статус суддів” у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку. Відповідачем по справі вказані висновки суду першої інстанції - не спростовано, також як і не доведено правомірність не включення позивачу до суддівської винагороди, з якої нараховувалася надбавка за вислугу років: надбавку за вислугу років у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку (посадовий оклад + надбавка за виконання особливо важливої роботи + премія), з урахування доплати за кваліфікаційний клас.
Щодо зобов'язання судом першої інстанції відповідача-Територіальне управління державної судової адміністрації України в Запорізькій області перерахувати та виплатити (з урахуванням різниці виплаченої суми) за період з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, і за період з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року надбавку за вислугу років в розмірі визначеному частиною 4 статті 44 Закону України “Про статус суддів” з урахуванням загальної суми щомісячного заробітку, а саме: від окладу, доплати за кваліфікаційний клас, премій всіх видів, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, інших нарахувань, індексації доходу, та з урахуванням компенсації відповідно до Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати” - судова колегія зазначає наступне.
Обов'язок по здійсненню заходів щодо матеріального забезпечення суддів відповідно до законодавства відповідно до змісту ст.148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) покладено саме на Державну судову адміністрацію України, яка є органом у системі судової влади, що здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади.
Суд першої інстанції правильно акцентував увагу на тому, що відповідно до ст.2 Бюджетного кодексу України, виключно Державна судова адміністрація України є головним розпорядником бюджетних коштів, зокрема, за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, яка уповноважена забезпечувати діяльність судів, що також прописано Положеннями про Державну судову адміністрацію України, затвердженого рішенням Ради суддів України від 22 жовтня 2010 року № 12 (в редакції рішення Ради суддів України від 04 червня 2010 року № 50), за змістом яких саме Державна судова адміністрація України (ДСА України), як орган у системі судової влади, здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів, в тому числі і шляхом забезпечення заходів матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, організаційно-технічного характеру, ведення судової статистики, діловодства та архіву суду.
Оскільки територіальні органи ДСА України є територіальними управліннями ДСА України, які утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, то на них повністю розповсюджуються основні завдання ДСА України стосовно: організаційного та фінансового забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, визначених законом; забезпечення належних умов діяльності судів загальної юрисдикції та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених законом; забезпечення належних умов діяльності судів загальної юрисдикції в межах повноважень, визначених законом; а також здійснення функцій розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції.
Як встановлено судовою колегією, вирішуючи вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача здійснити перерахування та виплату надбавки за вислугу років в розмірі визначеному частиною 4 статті 44 Закону України «Про статус суддів» з урахуванням загальної суми щомісячного заробітку, а саме: від окладу, доплати за кваліфікаційний клас, премій всіх видів, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, інших нарахувань, індексації доходу, та з урахуванням компенсації відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (з урахуванням різниці виплаченої суми) за період з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, та за період з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року - суд першої інстанції детально проаналізував положення ст.34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV, ст.44 Закону № 2862, підпункт 2 пункту 2-1 постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» (що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), пункти 2, 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.
Відповідно, співпоставляючи наведені у попередньому абзаці правові норми та судову практику зі спірним у цій справі випадком, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що факт початку діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області з 01 січня 2003 року не не спростовує факту неправильності визначення позивачу розміру надбавки за вислугу років в періоди з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року, а саме: у відсотках тільки від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас, а не у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку, та, як наслідок, наявності правових підстав для здійснення перерахунку інших виплат, розрахунковою величиною у яких застосовується, в тому числі, така надбавка за вислугу років.
Доводи апеляційної скарги відповідача стосовно того, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області є неналежним відповідачем у цій справі - фактично спростовуються самим змістом рішення суду першої інстанції, в якому обговорено підставу та дату початку діяльності відповідача у цій справі лише починаючи з 01 січня 2003 року, та наголошено одночасно на відсутності правових підстав для звільнення відповідача від обов'язку провести нарахування та виплату позивачу надбавки за вислугу років до заробітної плати за період у відповідності до частини 4 статті 44 Закону України «Про статус суддів» у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку, і на підтвердження вказаної позиції суду першої інстанції колегія судів додатково акцентує увагу на тому, що обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права, що відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.
Таким органом на даний час є саме відповідач по справі, який здійснює відповідні функції від імені держави, що стосуються «проведення нарахування та виплати надбавки за вислугу років до заробітної плати за період у відповідності до частини 4 статті 44 Закону України «Про статус суддів» у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку». Оскільки функції держави, які реалізовувалися Міністерством юстиції і її територіальними органами, не можуть бути припинені та передані ДСА та її територіальним органам, і від таких функцій держава не відмовлялася взагалі, відповідач по справі фактично отримавши статус «публічного правонаступника» в частині адміністративної компетенції Міністерства юстиції і її територіальних органів, отримав також і обов'язок відновити порушене право позивача у цій справі. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постановах від 13 березня 2019 року (справа № 524/4478/17), від 20 лютого 2019 року (справа № 826/16659/15).
Враховуючи наведене, а також неспроможність територіального органу Міністерства юстиції України виконати вимоги позивача у цій справі, а також враховуючи, що Державна судова адміністрація України є на теперішній час єдиним державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом, судова колегія відхиляє доводи відповідача як такі, що суперечать чинному законодавству.
Помилковими судова колегія також визнає доводи апелянта в частині помилковості обчислення судом першої інстанції компенсації позивачу відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (з урахуванням різниці виплаченої суми) за період з 04 липня 2002 року по 31 грудня 2005 року, 01 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року, та за період з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року, оскільки при встановленні та підтвердженні судом факту безпідставного не нарахуванні позивачу надбавки за вислугу років до заробітної плати за період у відповідності до частини 4 статті 44 Закону України «Про статус суддів» у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку, відповідно до статті 95 Кодексу законів про працю України заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до статті 1 Закон України "Про індексацію грошових доходів населення" від 3 липня 1991 року N 1282-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
За приписами статті 2 вказаного Закону індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника.
Індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка.
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення, обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У разі, якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (стаття 4 Закон України "Про індексацію грошових доходів населення").
Водночас, статтею 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05 жовтня 2000 року N 2017-III (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) індексацію доходів населення, яка встановлюється задля підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що згідно зі статтею 19 цього Закону, є обов'язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року N 1078 (далі - Порядок N 1078).
Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема: оплата праці найманих працівників підприємств, установ, організацій у грошовому виразі, яка включає оплату праці за виконану роботу згідно з тарифними ставками (окладами) і відрядними розцінками, доплати, надбавки, премії, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені законодавством, а також інші компенсаційні виплати, що мають постійний характер (пункт 2 Порядку N 1078).
Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 101 відсотка (пункт 1-1 Порядку N 1078).
Відповідно до пункт 5 Порядку N 1078 у разі підвищення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсії, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, стипендій, а також у разі зростання грошових доходів населення без перегляду їх мінімальних розмірів, місяць, в якому відбулося підвищення, вважається базовим при обчисленні індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення. У базовому місяці значення індексу споживчих цін приймається за 1 або 100 відсотків. Індексація грошових доходів, отриманих громадянами за цей місяць, не провадиться. З наступного місяця здійснюється обчислення наростаючим підсумком індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації.
Приписами статті 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року N 2050-III (далі - Закон N 2050-III) визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цього Закону.
Під доходами у Законі N 2050-III слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України, і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Така сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (стаття 3 Закону N 2050-III).
Відповідно до статті 38 Закон України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.
Згідно із статтею 34 Закон України "Про оплату праці" компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Пунктами 2, 3 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року N 1427 (далі - Положення) унормовано, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги (далі - споживчі ціни) за цей період зріс більш як на один відсоток.
Сума компенсації обчислюється у спосіб множення суми нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати за відповідний місяць (після утримання податків і платежів) на коефіцієнт приросту споживчих цін.
Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100. Пунктами 2, 7 цього Порядку означено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки провадиться, виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки. Нарахування виплат за час щорічної відпустки провадиться за допомогою ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців на відповідну кількість календарних днів року. Одержаний результат, перемножується на число календарних днів відпустки.
У рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року N 9-рп/2013 у справі N 1-18/2013 Суд дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Також працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Водночас, зі змісту статті 1 Закону N 2050-III випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
Згадані вище статті 2, 3 Закону N 2050-III встановлюють строк затримки виплати доходу, за якого виникає право на компенсацію, визначення поняття "доходи" для цілей цього Закону, а також порядок обчислення суми компенсації.
Пункти 1, 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року N 159 відтворюють положення Закону N 2050-III, конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
У пункті 4 цього Порядку прописано, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів.
За такої умови слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи і пов'язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Колегія суддів звертає увагу, що використане у статті 3 Закону N 2050-III формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або такий, який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1- 3 вказаного Закону N 2050-III дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2017 року N 21-2003а16.
Отже, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині нарахування та виплати на суму недоплаченої позивачу надбавки за вислугу років за спірний період роботи, відповідно до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", а також компенсацію відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати".
Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 03.10.2019 по справі N 0840/3371/18 та від 29.10.2020 року по справі N 0840/3175/18.
Суд першої інстанції при вирішенні і ціє частини спору правильно керувався приписами ст.18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05 жовтня 2000 року № 2017-III (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), ст.ст.1, 2, 3, 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03 липня 1991 року №1282-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 1282-XII), ст.ст.1, 2, 3, 7 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III, ст.ст.33, 34 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР, п.п. 1-1, 2, 5 Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок № 1078), п.п. 2, 3 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року №1427, п.п.1, 2, 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, а також обґрунтовано виходив з принципу верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України. Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції у даному спірному випадку також бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі "Пономарьов проти України" (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що "право на справедливий судовий розгляд", яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі "Сокуренко і Стригун проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що "стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6" (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов судом першої інстанції задоволено законно.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції рішення прийнято з повним дотриманням норм матеріального та процесуального права, і підстав для його скасування не існує, а тому судова колегія залишає без задоволення вимоги апеляційної скарги відповідача.
Керуючись ст.ст. 242, 315, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Територіального управління державної судової адміністрації України в Запорізькій області - залишити без задоволення.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року - залишити без змін.
Постанова Третього апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Головуючий - суддя С.В. Сафронова
суддя Д.В. Чепурнов
суддя В.В. Мельник