Справа № 620/4077/21 Суддя (судді) першої інстанції: Клопот С.Л.
03 грудня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Карпушової О.В., суддів: Губської Л.В., Епель О. В., секретар судового засідання Романович І.І., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної установи "Чернігівської виправної колонії (№44)" на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 червня 2021 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Чернігівської виправної колонії (№44)" про стягнення коштів
19.04.2021 ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної установи "Чернігівської виправної колонії (№44)", у якому просив суд стягнути грошову компенсацію за не отримане речове майно в сумі 18038 грн. 58 коп.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не провів з ним усіх розрахунків.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 червня 2021 р. позов задоволено повністю.
Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що Державна установа "Чернігівська виправна колонія №44" є бюджетною організацією, а тому джерелом коштів для грошової компенсації за неотримане речове майно є виключно Державний бюджет України. Зазначає, суд першої інстанції помилково послався на Порядок № 178, оскільки до позивача застосовуються норми Порядку затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року № 578 «Про затвердження Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби».
Відповідно до статті 311 КАС України, апеляційні скарги призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, яким підтримано висновки суду першої інстанції.
Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до наказу начальника Державної установа Чернігівської виправної колонії № 44 № 22/ОС-21 від 11.02.2021 капітана внутрішньої служби ОСОБА_1 , відповідно до п.4, ч. 1, ст. 77 було звільнено зі служби (за скороченням штатів).
При звільненні зі служби, остаточний розрахунок з позивачем проведено не було.
Так, згідно довідки № 1 від 01.03.2021, позивачу не виплачено грошову компенсацію за не отримане, в період проходження служби, речове майно.
Сума заборгованості складає 18038 грн. 58 коп.
Не погодившись з такою бездіяльністю, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вказані обставини підтверджені відповідними доказами і не є спірними.
Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ст.17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Питання пов'язані з реалізацією права на соціальний захист неодноразово розглядав і Конституційний Суд України та сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).
Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).
Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі Закон).
Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України (п.1 ст.6 Закону).
З огляду на п.2 ст.14 Закону, служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
Частиною 1 статті 23 Закону визначено, що держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів Украйні.
Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати (ч.2 ст.23 Закону).
Відповідно до ч.5 ст.23 Закону на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №578 від 14.08.2013 затверджено Порядок №578, а також затверджено Норми забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби.
Відповідно до пункту 20 Порядку затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року № 578 «Про затвердження Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» (далі-Порядок), особи рядового і начальницького складу, які прибули для проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі з інших державних органів чи військових формувань, забезпечуються речовим майном особистого користування після закінчення строків носіння предметів зазначеного майна, отриманих раніше, крім випадків, зазначених в абзаці четвертому пункту 10 цього Порядку.
Згідно пункту 23 Порядку, грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку на підставі заяви. Для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи, підприємства для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки.
Відповідно до пункту 27 Порядку, під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.
Звертаючись до фактів цієї справи, судом встановлено, що відповідач не заперечує права позивача на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, як і не заперечує того, що станом на момент подання позовної заяви грошова компенсація за неотримане речове майно позивачу не виплачена.
При цьому, відповідач вказує, що виплатити грошову компенсацію за неотримане позивачем речове майно при звільненні відповідач не мав можливості у зв'язку з відсутністю фінансування.
В свою чергу, колегія суддів вважає необґрунтованими вищевказані посилання відповідача, оскільки у відповідності до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 року № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №825/874/17 та від 19 червня 2019 року №825/1987/17.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що відсутність у відповідача фінансування коштів не є належною підставою для нездійснення виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи , прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, але помилково застосував до позивача Порядок № 178, оскільки слід було застосувати норми Порядку затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року № 578 «Про затвердження Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби», тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній частині.
Посилання відповідача на довідку від 01.06.2021, відповідно до якої сума заборгованості складає 13615,29 грн., колегія суддів не приймає, оскільки суду першої інстанції таку довідку надано не було, і відповідач не заперечував про справжність довідки від 01.03.2021 у своєму відзиві на позовну заяву.
Аналізуючи всі доводи апелянта, колегія суддів приймає до уваги висновки, викладені в рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності достатніх та необхідних правових підстав для задоволення позову, проте рішення суду підлягає зміні.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Постанову складено 03.12.2021.
Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Державної установи "Чернігівської виправної колонії (№44)" на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 червня 2021 р. - задовольнити частково.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 червня 2021 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Чернігівської виправної колонії (№44)" про стягнення коштів - змінити в мотивувальній частині.
В решті рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 17 червня 2021 р. - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та подальшому оскарженню не підлягає, відповідно до п.2 ч.1 ст.263 , п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Колегія суддів: О.В. Карпушова
Л.В. Губська
О.В. Епель