ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
06 грудня 2021 року м. Київ № 640/70/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Добрянської Я.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )
до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (01008, м. Київ, вул. М. Грушевського, буд.12/2, код ЄДРПОУ 37508596)
про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі - відповідач, Мінекономіки), в якому, з урахуванням заяв від 27.02.2020 та 11.03.2021, просить суд:
- визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 22.11.2019 № 193-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 » в частині звільнення позивача.
- поновити позивача на посаді у структурі Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, рівнозначній тій, яку позивач обіймала в міністерстві (посада директора юридичного департаменту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України).
- стягнути з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 10000,00 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.01.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного наказу не попереджено позивача про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці, не враховано неможливість її звільнення без обов'язкового працевлаштування, як одинокої матері, яка сама виховує дитину до 14 років, не запропоновано іншу роботу. Просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач вказав на відсутність порушень процедури звільнення позивача, оскільки Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19.09.2019 №117 (набрав чинності 25.09.2019) внесено зміни, зокрема, до Закону України "Про державну службу", за змістом яких законодавець скасував застосування законодавства про працю до державних службовців у частині попередження про наступне вивільнення працівників та вимог надавати пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби або іншої роботи (посади державної служби) в разі звільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу". Враховуючи, що при звільненні позивача не було допущено жодного порушення її законних прав та інтересів, а також норм чинного законодавства України, відсутні підстави для скасування оскаржуваного наказу від 22.11.2019 № 193-к.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
У період з 10.02.2018 по 22.11.2019 ОСОБА_1 обіймала посаду директора юридичного департаменту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України та Міністерстві розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.
Наказом з особового складу Мінекономіки від 22.11.2019 №193-к ОСОБА_1 надано додаткову оплачувану відпустку як матері, яка виховує дитину без батька за 2013-2019 роки на 70 календарних днів з 25.11.2019 по 05.02.2020, а також звільнено ОСОБА_1 з посади директора юридичного департаменту 06.02.2020 у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Міністерства без скорочення чисельності або штату державних службовців, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".
Підставою видачі наказу зазначено наказ Мінекономіки від 05.11.2019 №322 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України», штатний розпис Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 11.11.2019.
Не погодившись з наказом відповідача, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, дослідивши надані позивачем та відповідачем докази, суд приходить до наступних висновків.
За приписами ч.2 ст.3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
В силу вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статті 38, 43 Конституції України передбачають, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. При цьому громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відносини щодо проходження громадянами державної служби, звільнення з державної служби врегульовано Законом України "Про державну службу" від 10.10.2015 №889-VIII (з наступними змінами та доповненнями в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, далі - Закон №889-VIII).
Пунктом 4 ч.1 ст.83 Закону №889-VIII визначено, що державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення.
Підстави для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення наведені у ст. 87 Закону №889-VIII.
У первинній редакції, чинній до 25.09.2019, п. 1 ч.1 ст. 87 Закону №889-VIII передбачав, що однією з таких підстав є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
Частиною 3 ст. 87 Закону №889-VIII у її первинній редакції було унормовано, що процедура вивільнення державних службовців на підставі п. 1 ч.1 цієї статті визначається законодавством про працю (абзац перший). Звільнення на підставі п. 1 ч. 1 цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення (абзац другий).
Підпунктом 53 п. 6 розділу I Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» №117-IX, що набрав чинності з 25.09.2019 та діяв на момент виникнення спірних правовідносин, до статті 87 Закону №889-VIII були внесені зміни, які, зокрема, встановлювали такі підстави для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення:
- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої);
- ліквідація державного органу (пункт 1-1 частини першої).
Цим Законом були також виключені положення абзаців першого і другого ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII, які стосувалися застосування законодавства про працю та допускали звільнення з підстави реорганізації або ліквідації державного органу лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.
Таким чином, на час звільнення позивача, редакція Закону № 889-VIII, не передбачала обов'язку роботодавця пропонувати працівнику можливість переведення на іншу посаду відповідно до його кваліфікації перед звільненням.
Як вже було встановлено судом, підставою видачі оскаржуваного наказу став наказ Мінекономіки від 05.11.2019 №322 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України», штатний розпис Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 11.11.2019.
Відповідно до наказу Мінекономіки від 05.11.2019 № 322 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України" в. о. державного секретаря Мінекономіки О.О. Черних 07.11.2019 затверджено та надіслано на розгляд та погодження до Міністерства фінансів України листом з вихідним номером 2102-14/46241-03 від 07.11.2019 штатний розпис на 2019 рік апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України у кількості 1335 штатних одиниць.
Внаслідок реалізації наказу Мінекономіки від 05.11.2019 №322 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України", яким внесено зміни до структури апарату Мінекономіки, затвердженого наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 18.09.2019 №26, зокрема, створено Департамент правового забезпечення на зміну Юридичного департаменту.
Згідно штатного розпису на 2019 рік апарату Мінекономіки посада директора юридичного департаменту, яку обіймала позивача замінено посадою директора департаменту.
Отже, фактично відбулося перейменування структурного підрозділу у складі Міністерства, яке не призвело до суттєвих змін структури, штатного розпису та чисельності працюючих працівників.
Судом під час розгляду справи встановлено, що позивач у будь-якій формі не зверталася до відповідача з приводу звільнення та припинення державної служби та не була письмово попереджена відповідачем про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці до зміни істотних умов державної служби. Відповідачем перед звільненням не запропоновано позивачу жодної іншої рівноцінної посади державної служби та (або) іншої роботи, навіть нижчої посади (посади державної служби), в тому числі декретної у цьому або іншому державному органі. Відповідачем жодним чином не було мотивовано та аргументовано звільнення позивача з державної служби та відсутності можливості подальшого використання позивача на державній службі. Перед звільненням позивача Відповідачем не з'ясовано питання наявності у позивача переважного права на залишення на роботі (посаді), а також не проводився порівняльний аналіз продуктивності праці працівників за період їх роботи при вивільненні.
Згідно змісту оскаржуваного у даному спорі наказу, позивача звільнено з посади відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII.
Проте, не можна залишити поза увагою приписи ст. 43 Конституції України, за якими, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Суд звертає увагу на те, що якщо реорганізація державного органу є підставою для припинення відносин державної служби, недостатньо для звільнення лише простої констатації цього факту, а мають бути і інші об'єктивні підстави для звільнення державних службовців, і такими причинами не може бути лише бажання суб'єкта призначення.
При цьому, відповідачем не було надано переконливих та достатніх пояснень, в чому полягала необхідність звільнення позивача з посади директора юридичного департаменту при наявності передбаченої посади директора департаменту правового забезпечення.
Отже, посада, яку обіймала позивач, все ж таки за своєю суттю та функціоналом не була скорочена, а тому, у відповідача не було правових підстав для звільнення останньої з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII.
Також, необхідно зважити й на те, що згідно з ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII (в редакції до набрання чинності Законом України від 19.09.2019 № 117-IX), процедура вивільнення державних службовців на підставі п. 1 ч. 1 цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Законом № 117-IX, вказані положення були виключені без визначення будь-якої процедури.
За відсутності встановленої Законом №889-VIII спеціальної процедури звільнення державних службовців застосуванню підлягає загальне правило, передбачене ст. 5 Закону № 889-VIII, згідно з яким дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
За правилами п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Одночасно, частиною другою вказаної статті КЗпП встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з нормами ч. ч. 1-3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Власник є таким, що належно виконав вимоги ч.2 ст. 40, ч.3 ст.49-2 Кодексу законів про працю України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки, обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду, і які існували на день звільнення.
Крім того, відповідачем не заперечується, що ОСОБА_1 є матір'ю, що виховує дитину без батька.
Водночас, ч. 3 ст.184 Кодексу законів про працю передбачено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Отже, зазначена вище норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. Так, звільнення жінок, зазначених у ч.3 ст. 184 Кодексу законів про працю України, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.
Слід також врахувати висновок Верховного Суду у постанові від 14.04.2020 у справі № 2340/3477/18, який зазначив, що процедура вивільнення у зв'язку з скороченням чисельності або штату державних службовців, ліквідації або реорганізації державного органу визначається законодавством про працю - КЗпП України, та у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення - звільнення проводиться на підставі п. 1 ч.1 ст. 87 Закону № 889-VIII.
Судом встановлено, що відповідачем перед звільненням не запропоновано позивачу жодної іншої рівноцінної посади державної служби та (або) іншої роботи, навіть нижчої посади (посади державної служби), в тому числі декретної у цьому або іншому державному органі. Відповідачем жодним чином не було мотивовано та аргументовано звільнення позивача з державної служби та відсутності можливості подальшого використання позивача на державній службі.
За таких обставин оскаржуваний наказ не може бути визнаний обґрунтованим і підлягає скасуванню, адже такий не відповідає принципу обґрунтованості, та прийнятий з порушенням встановленої процедури звільнення, отже підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Суд звертає увагу на те, що поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.
У разі відсутності посади позивача (з об'ємом повноважень, які існували на дату звільнення) роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику іншу посаду відповідно до його кваліфікації, а в разі незгоди працівника на іншу роботу, роботодавець зобов'язаний виконати судове рішення, здійснивши відповідні зміни в організації праці.
При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
При цьому, Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України. Трудовим законодавством не передбачено поновлення працівника на іншу посаду, ніж він займав до звільнення. Виходячи із положень трудового законодавства незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство.
У випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його саме на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 05.03.2020 по справі 809/378/17.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 звільнено з посади директора юридичного департаменту Міністерства економічного розвитку і торгівлі України 22.11.2019, а тому вона з урахуванням норм ч. 1 ст. 235 КЗпП України підлягає поновленню на вказаній посаді з 25.11.2019 (23.11 та 24.11 - вихідні дні).
Відповідно до п. 2 та п. 3 ч. 1 ст. 256 КАС України постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
В частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 23 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
За наслідками дослідження обставин справи та доказів, що перебувають в матеріалах справи, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем того, що спірним наказом відповідача їй заподіяно моральну шкоду, а саме, не надано належних пояснень того, в чому полягає моральна шкода, наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням їй шкоди, з яких міркувань вона виходила, визначаючи розмір моральної шкоди тощо.
Водночас, сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.
За наведених обставин суд дійшов висновку про те, що в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди слід відмовити
Враховуючи викладені обставини суд вважає, що наведені обставини свідчать про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Принцип заснованості на законі дістав свого закріплення у частині другій статті 19 Конституції України, в якій зазначається, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Інакше кажучи, межі діяльності суб'єктів публічної адміністрації обмежені положеннями законодавчих актів. Наведене конституційне положення є способом розширеного викладення принципу "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом".
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
Беручи до уваги наведене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Керуючись статтями 6, 72-77,241-246, 250, 255 КАС України, суд
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (01008, м. Київ, вул. М.Грушевського, буд.12/2, код ЄДРПОУ 37508596) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії, - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 22.11.2019 № 193-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 » в частині звільнення ОСОБА_1 .
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді директора юридичного департаменту з 25.11.2019.
4. В решті позовних вимог відмовити.
5. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора юридичного департаменту.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська