Постанова
Іменем України
26 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 163/1239/19
провадження № 61-12042св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Киці С. І., Данилюк В. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона із відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі з 26 березня 2014 року,
у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 . Шлюб між сторонами розірвано рішенням Любомльського районного суду Волинської області
від 04 жовтня 2018 року.
Під час перебування у шлюбі на підставі договору дарування від 28 серпня
2014 року ОСОБА_1 набула у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та спільно із відповідачем на цій земельній ділянці розпочали будівництво житлового будинку.
У 2016 році відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 погіршилися, а тому вони почали проживати окремо. Вважаючи, що будинок належатиме їй на праві особистої приватної власності, оскільки він будувався на її власній земельній ділянці, відповідач постійно влаштовував сварки, застосовував відносно неї фізичне і психічне насильство, висловлював погрози та вимагав переоформити житловий будинок і земельну ділянку на нього.
Після державної реєстрації права власності на нерухоме майно за позивачем, ОСОБА_2 продовжував систематично чинити на неї психічний тиск, змушував подарувати йому будинок та земельну ділянку, в результаті чого позивач
04 липня 2018 року підписала договори дарування нерухомого майна.
Посилаючись на те, що у неї не було вільного волевиявлення на укладення договорів дарування нерухомого майна на користь відповідача, ці правочини порушують права і законні інтереси їх неповнолітнього сина, оскільки позбавляють його житла, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування земельної ділянки (кадастровий номер 0723382200:05:002:0097), укладений 04 липня 2018 року між нею та ОСОБА_2 , та визнати недійсним договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, укладений 04 липня 2018 року між нею та ОСОБА_2 , а також стягнути з відповідача на її користь судові витрати у справі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 11 березня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Любомльського районного нотаріального округу Каганюком О. Ю. 04 липня 2018 року за реєстровим номером № 864.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 0723382200:05:002:0097, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Любомльського районного нотаріального округу Каганюком О. Ю. 04 липня 2018 року за реєстровим номером № 865.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, посилаючись на положення статті 231 ЦК України, виходив із того, що спірні правочини вчинені позивачем проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї психічного тиску та не були спрямовані на реальне настання обумовлених у них правових наслідків, а договір дарування житлового будинку також вчинений без дотримання вимог частини першої статті 203 ЦК України, оскільки його зміст за фактичних обставин справи суперечить нормам цивільного та сімейного законодавства.
На підтвердження наведених у позові фактів і обставин позивач надала суду показання під присягою в якості свідка, у яких підтвердила, що відповідач упродовж тривалого часу чинив стосовно неї психічний тиск у вигляді погроз фізичним насильством, морального пригнічення, нічних дзвінків, вимагаючи подарувати йому земельну ділянку та недобудований житловий будинок з тих мотивів, що це майно є його власністю. Власної волі на укладення цих договорів вона не мала та діяла виключно під психічним тиском відповідача, які морально уже не могла витримувати, що й стало мотивом погодитися на підписання договорів. Показами свідків також підтверджено факт перебування позивача у пригніченому стані тривалий час. Крім того, нотаріус відповідних законодавчих норм та наслідків укладення правочинів сторонам не роз'яснював.
Суд першої інстанції вважав, що на момент укладення спірних договорів та до цього взаємовідносини сторін набули характеру неприязності, що дає підстави для розумного сумніву у наявності в позивача бажання безоплатно передати (подарувати) майно у власність відповідача.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Волинського апеляційного суду від 15 червня 2021 року рішення Любомльського районного суду Волинської області від 11 березня 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції належним чином не з'ясовано, чи мало місце застосування до позивача фізичного чи психічного тиску зі сторони відповідача ОСОБА_2 чи інших осіб, яке б вплинуло на її справжню волю саме при укладанні договорів дарування, а також не з'ясовано наявність причинного зв'язку між фізичним або психічним тиском і вчиненням правочинів, які оспорюються.
Посилання на те, що позивач уклала спірні договори через побоювання застосування до неї фізичного насильства з боку відповідача, ґрунтуються на припущеннях, оскільки доказів фізичного чи психічного впливу на позивача зі сторони відповідача саме при укладенні спірних договорів матеріали цивільної справи не містять, як і не надано доказів безпосереднього причинного зв'язку між психічним тиском та волевиявленням сторони правочину щодо його підписання.
Крім того, в самих договорах дарування нерухомого майна зазначено, що дарувальник ОСОБА_1 обізнана про безоплатність правочинів і подарувала нерухоме майно без будь-якого примусу, насильства або якихось погроз, а також обізнана із загальними вимогами, додержання яких є необхідне для вчинення правочину, усвідомлює значення своїх дій та діє відповідно до власного волевиявлення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2021 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Волинського апеляційного суду від 15 червня 2021 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У вересні 2021 року справу № 163/1239/19 передано до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті
400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Висновки суду апеляційної інстанції суперечать правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 12 вересня 2018 року у справі
№ 335/8252/14-ц, від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц, у яких, зокрема, вказано щодо волевиявлення сторін під час укладання правочинів.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу поверхнево, не дослідив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи по суті, не врахував доводи позивача та не звернув увагу на те, що спірні правочини були укладені з ініціативи відповідача (обдаровуваного).
Твердження суду апеляційної інстанції про відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження факту насильства не відповідають дійсності, оскільки позивач під присягою свідка надала свої пояснення, в яким доводила, що впродовж тривалого часу відповідач чинив стосовно неї психічний тиск у вигляді погроз фізичним насильством, морального пригнічення тощо. Поза увагою суду залишився факт притягнення відповідача до адміністративної відповідальності у 2015 році (насильство в сім'ї), а також ухвалу суду в кримінальній справі № 163/1189/20. Також суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що нотаріус при посвідченні спірних договорів не роз'яснював сторонам відповідних законодавчих норм та наслідків укладання правочинів, що підтверджується також тим, що сторони перебували в нотаріуса всього 20-30 хвилин.
Шляхом укладання договорів дарування відповідач намагався вирішити питання щодо майна подружжя, оскільки спірний будинок збудовано сторонами під час їх перебування у шлюбі, що суперечить природі договору дарування.
Доводи інших учасників справи
У вересні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_4 .
Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2021 року відзив повернуто особі, яка його подала.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування земельної ділянки від 28 серпня 2014 року набула в особисту приватну власність земельну ділянку площею 0,12 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із кадастровим номером 0723382200:05:002:0097 на території Згоранської сільської ради Любомльського району (на момент розгляду справи - Ковельського району) Волинської області (т. 1, а. с. 13).
На зазначеній земельній ділянці ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розпочали будівництво житлового будинку з терасою та господарською будівлею, що підтверджується технічним паспортом на будинок від 20 березня 2018 року (т. 1, а. с. 82).
13 липня 2015 року ОСОБА_1 зверталася до Любомльського районного відділу УМВС України у Волинській області з заявою про вчинення відповідачем сімейного скандалу, в ході якого він її ображав нецензурними словами та вдарив долонею по обличчю.
24 травня 2018 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності
від 29 травня 2018 року (т. 1, а. с. 79).
04 липня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 був укладений договір дарування земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_1 як дарувальник, яка обізнана про безоплатність цього правочину, без будь-якого примусу, насильства або якихось погроз подарувала своєму чоловікові ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,12 га, яка розташована на території Згоранської сільської ради Любомльського району Волинської області (т. 1, а. с.10).
Також 04 липня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 був укладений договір дарування житлового будинку, за умовами якого ОСОБА_1 як дарувальник, яка обізнана про безоплатність цього правочину, без будь-якого примусу, насильства або якихось погроз подарувала своєму чоловікові ОСОБА_2 житловий будинок із надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_2 (т. 1, а. с.11-12).
У пункті 5 договору дарування житлового будинку вказано, що укладення договору відповідає інтересам сторін, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін. Договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.
У пункті 8 цього договору зазначено, що житловий будинок, який відчужується, є особистою власністю дарувальника.
Відповідач ОСОБА_2 у підписаній ним і посвідченій приватним нотаріусом Каганюком О. Ю. заяві вказав, що цей житловий будинок є особистою приватною власністю його дружини ОСОБА_1 , так як побудований за її особисті кошти (т. 1, а. с. 98).
06 травня 2019 року ОСОБА_1 на адресу відповідача надіслала лист-пропозицію про розірвання укладених договорів дарування за згодою сторін в нотаріальному порядку, оскільки вони суперечать інтересам дитини та укладені нею без повного усвідомлення їх природи і наслідків, про які нотаріус їй не роз'яснив. Як варіант вирішення спору запропонувала відповідачу подарувати будинок і земельну ділянку їх сину ОСОБА_5 з метою захисту його прав (т. 1, а. с. 18).
Цей лист-пропозицію відповідач отримав 08 травня 2019 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
21 грудня 2019 року у Єдиний реєстр досудових розслідувань були внесені відомості за ознаками правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК України по факту нанесення відповідачем 19 грудня 2019 року позивачу легких тілесних ушкоджень (т. 1, а. с. 140). Ухвалою Шацького районного суду від 18 серпня 2020 року кримінальне провадження було закрите у зв'язку з примиренням винного з потерпілою.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом спору у справі, що переглядається, є договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами
АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Любомльського районного нотаріального округу Каганюком О. Ю. 04 липня 2018 року за реєстровим номером № 864, та договір дарування земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 0723382200:05:002:0097, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Любомльського районного нотаріального округу Каганюком О. Ю. 04 липня 2018 року за реєстровим номером № 865.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 як на підставу визнання спірних правочинів недійсними посилалася на те, що її волевиявлення на укладення зазначених правочинів не було вільним, не відповідало її внутрішній волі, оскільки відповідач чинив вплив та психологічний тиск із погрозами з метою укладання спірних правочинів, а також укладені правочини суперечать інтересам їх неповнолітнього сина.
Згідно з частиною першою статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі
№ 752/23814/17-ц зроблено висновок про те, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Для застосування такої статті у правовідносинах обов'язковим є наявність зв'язку між фізичних чи психічним тиском та вчиненням правочину, а також спрямованість вказаного неправомірного впливу на сторону правочину з метою примусити її вчинити правочин. Фізичний чи психічний тиск полягає у вчиненні фізичних чи душевних страждань безпосередньо стороні правочину.
У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 556/2085/19 зроблено висновок про те, що для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину… На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
Аналіз зазначених норм права та релевантної судової практики дозволяє зробити висновок про те, що для визнання правочину недійсним із застосуванням правового механізму, передбаченого положеннями статті 231 ЦК України, необхідним є наявність у їх сукупності таких факторів як сам факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи, що свідчить про вчинення правочину проти справжньої волі, а також наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Сам факт вчинення фізичного чи психологічного тиску для укладення правочину повинен мати місце на момент його вчинення.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Крім того, відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав достатнімпоказання позивача під присягою в якості свідка, а також пояснення свідків про перебування ОСОБА_1 у пригніченому стані для підтвердження наявності психологічного тиску на особу, яка вчиняє правочин.
У свою чергу, суд апеляційної інстанції оцінив належність, допустимість, достовірність кожних показів свідків у взаємному зв'язку та у сукупності
з доводами сторін, встановленими фактичними обставинами справи, про що навів відповідні мотиви, та дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю.
Судами не встановлено, а матеріали справи не містять беззаперечних доказів на підтвердження того, що мало місце застосування до позивача ОСОБА_1 фізичного чи психічного тиску зі сторони відповідача ОСОБА_2 чи інших осіб, яке б вплинуло на її справжню волю саме при укладанні договорів дарування, а також не встановлено наявність причинного зв'язку між фізичним або психічним тиском і вчиненням правочинів, які оспорюються.
Зі змісту спірних договорів дарування нерухомого майна встановлено, що дарувальник ОСОБА_1 обізнана про безоплатність цих правочинів і подарувала нерухоме майно без будь-якого примусу, насильства або якихось погроз, а також обізнана із загальними вимогами, додержання яких є необхідне для вчинення правочину, усвідомлює значення своїх дій та діє згідно власного волевиявлення.
Під час дарування позивачем нерухомого майна не встановлено обставин, з якими закон пов'язує вчинення правочину внаслідок застосування до особи фізичного чи психічного тиску.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами правового висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц, від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц, є безпідставними, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.
Так, у справі № 335/8252/14-ц як на підставу позову про визнання договору дарування недійсним позивач послалася на те, що вона помилилася щодо правової природи спірного договору, що договір дарування не відповідає її внутрішній волі, оскільки вона хотіла укласти саме договір довічного утримання та був укладений під впливом тяжкої для неї обставини. Таким чином, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не є подібним зі справою, яка переглядається, оскільки у цій справі позивач просила визнати договір недійсним у зв'язку із застосуванням до неї психологічного тиску з боку іншої сторони.
Крім того, здійснене судом апеляційної інстанції застосування положень статті 231 ЦК України, з урахуванням установлених у цій справі обставин та досліджених доказів, не суперечить загальним висновкам про застосування вказаної норми, викладеним у постанові від 30 липня 2020 року у справі
№ 299/1523/16-ц, на яку в касаційній скарзі посилається ОСОБА_1
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не звернув належної правової уваги на факт притягнення відповідача до адміністративної відповідальності у 2015 році (насильство в сім'ї), а також ухвалу Шацького районного суду Волинської області від 18 серпня 2020 року в кримінальній справі № 163/1189/20, є безпідставними, оскільки зазначені події не стосуються періоду укладання договорів, а тому не свідчать про наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
Інші доводи зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації»).
Таким чином, Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.
Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,
а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Волинського апеляційного суду від 15 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: А. А. Калараш
Є. В. Петров
О. С. Ткачук