30 листопада 2021 року Справа № 160/17244/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі судді Дєєва М.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро)
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
23.09.2021 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов позову ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро), в якому позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) щодо ненарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей;
- зобов'язати Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей за увесь період роботи;
- стягнути з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день ухвалення судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач працювала на посаді діловода Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори, при звільнені відповідач не провів з позивачем розрахунків щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як працівнику, яка дітей. Позивач вважає бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей протиправною та такою, що не відповідає вимогам чинного законодавства, у зв'язку з чим просила задовольнити позовні вимоги.
28.09.2021 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін.
22.10.2021 року від Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого вказано, що позивач у період з 12.07.2016 року по 27.01.2021 року працювала на посаді діловода Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори, відповідно до строкового трудового договору з виплатою заробітної плати за рахунок коштів спеціального фонду Державного бюджету України Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, правонаступником якого є Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро). Позивач за весь час перебування в трудових відносинах не зверталась із заявою про виплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки. Також, вказано, що позивач після звільнення звернулась із зверненням щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як працівнику який має дітей, при цьому відповідачем було відмовлено оскільки не було надано копії необхідних документів. З огляду на вказане відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
28.10.2021 року від позивача надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої вказано, що якщо працівник, якому передбачено додаткова відпустка за підставою жінка має двох або більше дітей віком до 15 років, звільняється то роботодавець повинен виплатити компенсацію за всі невикористані дні додаткових відпусток на дітей за всі роки коли вона мала право на ці відпустки. Також, вказано, що особова справа позивача має всю необхідну інформацію для виплати такої відпустки.
05.11.2021 року від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, відповідно до яких вказано, що позивач при звільненні не зверталась до відповідача із відповідною заявою а також не надавала копій документів, які підтверджують право на додаткову відпустку.
17.11.2021 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження або у судовому засіданні з викликом сторін. Задоволено клопотання позивача про витребування доказів по справі та витребувано у відповідача додаткові докази по справі.
25.11.2021 року від відповідача надійшли витребувані судом докази.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у період з 12.07.2016 року по 27.01.2021 року працювала на посаді діловода Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори, відповідно до строкового трудового договору з виплатою заробітної плати за рахунок коштів спеціального фонду Державного бюджету України Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, правонаступником якого є Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро).
27.01.2021 року відповідно до наказу Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) №210-к ОСОБА_1 звільнено з посади діловода Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори, та вирішено виплатити грошову компенсацію за невикористані 2 календарні дні щорічної основної відпустки за період роботи з 04.01.2021 року по 29.01.2021 року, провести повний розрахунок у відповідності до чинного законодавства.
08.07.2021 року ОСОБА_1 звернулась до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) із зверненням щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як працівнику, який має дітей.
23.07.2021 року Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) листом №М-2785-10 повідомило позивача про необхідність звернення з відповідною заявою та надання копій свідоцтв про народження дітей.
Позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей протиправною та такою, що не відповідає вимогам чинного законодавства, що і стало підставою для звернення з даною позовною заявою до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Закон України "Про відпустки" №504/96-ВР від 05.11.1996 (далі - Закон №504/96-ВР) №504/96-ВР установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 №504/96-ВР установлені такі види відпусток:
1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;
2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);
3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону);
3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону);
4) соціальні відпустки, відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону);
5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).
Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Згідно ст. 19 Закону України «Про відпустки» жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).
За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.
Відповідно до ч.7 ст.20 Закону України «Про відпустки» додаткові відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 цього Закону, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переносяться на інший період або продовжуються у порядку, визначеному статтею 11 цього Закону.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР).
Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.
З огляду на вищевикладене суд дійшов висновку, що чинним законодавством закріплені гарантії працівника на отримання, окрім основної щорічної відпустки, за наявності передбачених законом підстав, додаткових відпусток, при цьому додаткові відпустки працівникам, які мають дітей надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 Закону України «Про відпустки», а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 , у період з 12.07.2016 року по 27.01.2021 року працювала на посаді діловода Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори, відповідно до строкового трудового договору з виплатою заробітної плати за рахунок коштів спеціального фонду Державного бюджету України Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, правонаступником якого є Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) та мала двох дітей до 15 років, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями свідоцтв про народження серія НОМЕР_1 ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 та серія І-КИ ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Вказане також, підтверджується інформацією із особової картки позивача, автобіографією, типовою формою №П-2
Таким чином, оскільки позивач працювала та має двох неповнолітніх дітей віком до 15 років, вона, окрім основної щорічної відпустки, має право на додаткову відпустку - як матері двох дітей віком до 15 років на підставі ст. 19 Закону України «Про відпустки» (тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів).
Вищенаведене свідчать про те, що позивач, як працівник та мати, яка має двох дітей до 15 років, звільняючись мала право на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2016 року по 2021 рік.
Таким чином, суд дійшов висновку про наявність протиправність бездіяльності відповідача щодо ненарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей.
Доводи відповідача про те, що позивач не зверталася до відповідача із проханням надання соціальної відпустки як одинокій матері та необхідними документами не впливає на вирішення суті позовних вимог, оскільки чинне законодавство України передбачає право працівника на компенсацію невикористаної додаткової відпустки у разі звільнення працівника, яке не залежить від бажання позивача скористатися і отримати таку відпустку.
Вказана правова позиція узгоджується з постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2020 року № 160/12528/19 та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 квітня 2019 року по справі №810/352/17.
Враховуючи вищевикладене та те, що відповідач не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як військовослужбовцю, яка має двох або більше дітей віком до 15 років, суд дійшов висновку, що належним та достатнім способом захисту в даному випадку є визнання протиправною бездіяльність визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей за увесь період роботи.
Щодо вимог в частині стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку по день ухвалення судового рішення, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Отже, компенсація за невикористані дні відпусток, на яку, як встановлено вище, позивач набув право, мали бути виплачені у день звільнення позивача, а факт її несвоєчасної виплати є підставою для застосування наслідків, які передбачені ст.117 КЗпП України.
З цих підстав фактично виходив і позивач, яким заявлено вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При цьому, за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Разом з тим, слід зазначити, що стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме: - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні; - факту проведення з працівником остаточного розрахунку.
Матеріалами справи підтверджується, що станом на час пред'явлення до суду позову та станом на час судового розгляду цієї справи, остаточного розрахунку із позивачем не проведено, зокрема, в частині виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також у вказаному судовому рішення Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, суд дійшов висновку про передчасність заявлених вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При цьому, суд звертає увагу на те, що розмір відшкодування за час затримки розрахунку має визначатися з урахуванням фактичних обставин справи, за яких стався несвоєчасний розрахунок (розміру простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості; ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, тощо).
До повного розрахунку із позивачем, суд позбавлений можливості визначити обґрунтований розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням вищевказаних критеріїв.
З огляду на зазначене у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання відповідача сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні слід відмовити.
Згідно частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Доказів, які б спростували доводи позивача, відповідач суду не надав. З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) (49027, м.Дніпро, пр.Дмитра Яворницького, буд.21А, код ЄДРПОУ 43314918) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) щодо ненарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей.
Зобов'язати Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Дніпро) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, який має дітей за увесь період роботи.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в порядку та у строки, встановлені ст. ст.295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя М.В. Дєєв