02 грудня 2021 року ЛуцькСправа № 140/9566/21
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Мачульського В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулась з позовом до Головного управління Національної поліції у Волинській області (далі - ГУНП у Волинській області, відповідач) про визнання протиправними дій у відмові в перерахунку та несвоєчасній виплаті 50% одноразової грошової допомоги місячного грошового забезпечення за 26 років роботи, компенсації за невикористані відпустки на час звільнення зі служби в поліції, а саме: частини чергової відпустки за 2019 рік та чергової відпустки за 2020 рік; зобов'язати виплатити одноразову грошову допомогу у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 26 років роботи компенсації за невикористані відпустки на час звільнення зі служби в поліції, а саме: частини чергової відпустки за 2019 рік та чергової відпустки за 2020 рік та середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2021 по день постановлення судом рішення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з 25.10.1993 по 30.04.2021 проходила службу в органах внутрішніх справ, а саме в Управлінні Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області та Головному управлінні Національної поліції у Волинській області. Наказом Головного управління Національної поліції у Волинській області № 128 о/с від 28.04.2021 року на підставі п. 7 ч. 1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) звільнена зі служби в поліції з 30 квітня 2021 року. Вислуга на день звільнення складала: в календарному обчисленні 27 років 07 місяців 05 днів. Позивачу виплачена одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, тобто тільки за 26 років служби, та в розмірі 50 відсотків за останній рік роботи.
Вважає, що відповідачем протиправно відмовлено їй у виплаті одноразової грошової допомога в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за весь період служби та компенсації за невикористані відпустки на час звільнення зі служби в поліції, а саме: частини чергової відпустки за 2019 рік та чергової відпустки за 2020 рік, оскільки відповідач протиправно вважав, що позивач повторно була звільнена зі служби, а отже виплаті одноразової грошової допомога підлягає лише період роботи з моменту поновлення на роботі до моменту звільнення зі служби в поліції. А виплата компенсацію за всі невикористані відпустки на момент звільнення не передбачена нормативними актами України посилаючись на п. 10 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію» та п. 8 розділу III «Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських» затвердженого наказом МВС України №260 від 06.04.2016 року. А отже, оскаржувані дії та рішення відповідача є не обґрунтованими, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); упереджено, не добросовісно, а тому є незаконними, протиправними (а.с.1-21).
Ухвалою судді від 13 вересня 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі КАС України) (а.с.55).
У відзиві на позов від 04.10.2021 №536/26/01-2021 представник відповідача позовні вимоги не визнала, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Вважає, що ГУНП у Волинській області правомірно, керуючись положеннями частини шостої статті 9 Закону № 2262-ХІІ, не врахувало для виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні 30.04.2021 період її попередньої служби в ОВС та поліції з 24.09.1993 по 14.04.2020. Щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2021 то вказує на те, що Законом не визначено строк виплати одноразової допомоги при звільненні. В свою чергу, пунктом 8 розділу VI Порядку №260 визначено, що одноразова грошова допомога при звільненні виплачується не пізніше двох місяців з дня звільнення із служби, а в разі надходження коштів пізніше цього терміну - протягом п'яти робочих днів після їх надходження в межах та за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на утримання центрального органу управління поліцією, органів поліції, державних органів, установ та організацій, до яких відряджені (прикомандировані) поліцейські. Тому вимоги позивача щодо застосування до спірних правовідносин положень статей 116 та 117 КЗпП України є безпідставними.
Також зазначає, що у позивача загальна кількість днів щорічної оплачуваної відпустки становила 45 днів. Наказом ГУНП у Волинській області від 28.04.2021 №128о/с ОСОБА_1 звільнено зі служби в поліції з 30.04.2021, тому в році звільнення зі служби в поліції позивач мала невикористану відпустку у загальній кількості 15 календарних днів, яка їй і оплачена, а грошова компенсація за невикористану, як основну так і додаткову відпустки за попередні роки не передбачена, а встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року. Отже, ГУНП у Волинській області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і ніяким чином не порушували прав та інтересів позивача. З урахуванням наведеного представник відповідача просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі (а.с.59-64).
У відповіді на відзив позивач зазначає, що з доводами відзиву не погоджується з підстав, викладених у позовній заяві. Просить суд задовольнити позовні вимоги (а.с.72-77).
Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.
Сторони скористались своїм правом щодо подачі заяв по суті справи.
Відповідно до положень статей 257, 262 КАС України, суд розглянув адміністративну справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши подані документи та матеріали на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є підставними та підлягають до часткового задоволення, з наступних мотивів та підстав.
Частиною 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Пунктом 2 та пунктом 17 частини 1 статті 4 КАС України визначено, що публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Судом встановлено, що Пасічник перебувала на службі в органах МВС України та поліції на різних посадах з 25.10.1993 по 30.04.2021.
Наказом ГУНП у Волинській області від 13.04.2020 №124 о/с, полковника поліції ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» звільнено зі служби в поліції за п. 7 ч. І ст. 77 (за власним бажанням), з 14.04.2020. Вислуга на день звільнення складала: в календарному обчисленні - 26 років 06 місяців 19 днів. Для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні - 26 років 06 місяців 19 днів (а.с.26). Позивачу було здійснено виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, тобто за 26 років служби.
Наказ ГУНП у Волинській області від 13.04.2020 №124 о/с позивач оскаржила в судовому порядку.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 року у справі №140/6869/20 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Волинській області про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу відмовлено повністю.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.02.2021 у справі №140/6869/20, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 12.10.2020 у справі №140/6869/20 - скасовано. Визнано протиправним та скасовано наказ від 13.04.2020 №124 о/с в частині звільнення зі служби в поліції за п. 7 ч. І ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) полковника поліції ОСОБА_1 , заступника начальника ГУНП, з 14 квітня 2020 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Національної поліції у Волинській області з 15.04.2020 та стягнуто з ГУНП у Волинській області за вищевказаний період на користь ОСОБА_1 300 497,19 грн. грошового забезпечення за час вимушеного прогулу (а.с.26-28).
Наказом ГУНП у Волинській області від 05.02.2021 скасовано наказ ГУНП від 13.04.2020 року №124 о/с в частині звільнення позивача та поновлено її на посаді заступника начальника ГУНП у Волинській області з 14.04.2020 року (а.с.29).
Наказом ГУНП у Волинській області від 28.04.2020 №128 о/с, полковника поліції ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» звільнено зі служби в поліції за п. 4 ч. І ст. 77 (у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів), з 30.04.2021. Вислуга на день звільнення складала: в календарному обчисленні - 27 років 07 місяців 05 днів. Для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні - 01 рік 00 місяців 28 днів. Виплатити грошову компенсацію за невикористану в році звільнення відпустку тривалістю 15 календарних діб (а.с.31).
На підставі зазначеного наказу позивачу було здійснено виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, тобто за 01 рік (а.с.32-33).
15.06.2021 та 09.07.2021 позивач звернулась до ГУНП у Волинської області з заяами, щодо виплати їй компенсації за невикористані: частину чергової відпустки за 2019 рік та чергову відпустку за 2020 рік та про перерахування одноразової грошової допомоги з 25 % до 50% місячного грошового забезпечення за весь період служби (а.с.35-36, 45-46).
Листами від 01.07.2021 №995/05/29-2021, від 26.07.2021 №1155/05/29-2021 ГУНП у Волинської області відмовлено позивачу у вищевказаних виплатах (а.с.37-38, 47-49).
Не погоджуючись з діями відповідача та прийнятими рішеннями позивач звернулась з позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 року №580-VIII (далі-Закон України №580-VIII) визначено правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону №580-VIII поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.
Згідно з частиною 1 статті 59 Закону вищевказаного Закону служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Відповідно до частин першої та другої статті 94 Закону №580-VIII поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.
Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.
Відповідно до статті 102 Закону України № 580-VІІІ пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, визначає Закон України від 09 квітня 1992 року №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон України №2262-ХІІ).
Згідно з пунктом «б» частини першої статті 1-2 Закону № 2262-ХІІ право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські, співробітники Служби судової охорони, особи начальницького складу податкової міліції, особи начальницького і рядового складу Державної кримінально-виконавчої служби України, особи начальницького і рядового складу органів і підрозділів цивільного захисту.
Відповідно до частини першої статті 9 Закону України №2262-ХІІ особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за станом здоров'я, працівникам міліції (особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), які на момент опублікування Закону України «Про Національну поліцію» проходили службу в органах внутрішніх справ, мали календарну вислугу не менше п'яти років і до 7 листопада 2015 року були звільнені із служби в органах внутрішніх справ незалежно від підстав звільнення та продовжили роботу в Міністерстві внутрішніх справ або Національній поліції (їхніх територіальних органах, закладах і установах) на посадах, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України «Про державну службу», а в навчальних, медичних закладах та науково-дослідних установах - на будь-яких посадах, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, на підставах, визначених пунктом 1 частини другої статті 36 Закону України «Про розвідку», а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Виплата зазначеної в частинах першій та другій цієї статті одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Національною поліцією, Службою судової охорони, Державною службою спеціального зв'язку та захисту інформації України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах 'цивільного захисту, транспорту, виконання кримінальних покарань, пожежної і техногенної безпеки, єдину державну податкову політику, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами, за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на їх утримання (частина четверта статті 9 Закону України №2262-ХІІ).
Згідно з частиною шостою статті 9 Закону України №2262-ХІІ особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, у разі повторного їх звільнення зі служби одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги.
Відповідно до абзаців першого та третього пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року №393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їхніх сімей» (далі - Постанова №393) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально- виконавчої служби, які звільняються із служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, за наявності вислуги 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Згідно з абзацами п'ятим та сьомим пункту 10 Постанови №393 зазначеним в абзаці першому цього пункту військовослужбовцям, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони і особам рядового і начальницького складу, які звільняються із служби повторно, одноразова грошова допомога виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, що при попередньому звільненні не набули право на отримання такої допомоги.
Абзацом восьмим пункту 10 Постанови №393 визначено, що строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється згідно з пунктами 1 і 2 цієї постанови.
За пунктом 9 розділу І «Загальні положення» Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 року №260, (надалі - Порядок №260) при виплаті поліцейським грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.
При прийнятті на службу до Національної поліції грошове забезпечення поліцейським нараховується з дня призначення на посаду. Уразі звільнення зі служби грошове забезпечення поліцейським виплачується по день їх звільнення зі служби в поліції включно (пункт 15 розділу І «Загальні положення» Порядку №260).
Пунктом 23 розділу І «Загальні положення» Порядку №260 поліцейським, які звільняються зі служби в поліції та в установленому порядку мають право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, нарахування такої допомоги здійснюється з розрахунку місячного грошового забезпечення з урахуванням щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, що мають постійний характер, та премій, установлених на день звільнення. При цьому до розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні не включається винагорода за безпосередню участь у воєнних конфліктах, антитерористичних операціях та інших заходах в умовах особливого періоду. Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.
Відповідно до абзацу другого пункту 1 розділу VI Порядку №260 у разі звільнення із служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності календарної вислуги 10 років і більше.
Як вже зазначалось судом наказом Головного управління Національної поліції у Волинській області № 124 о/с від 13.04.2020 року позивач була звільнена зі служби в поліції на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» з 14.04.2020, однак постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04.02.2021 у справі №140/6869/20 вищевказаний наказ визнано незаконним та поновлено позивача на займаній посаді з 14.04.2021. В подальшому позивач за власним бажанням звільнилась з ГУНП у Волинській області з 30.04.2021.
Згідно з частиною шостою статті 9 Закону України №2262-ХІІ особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, у разі повторного їх звільнення зі служби одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги.
Суд вважає, помилковим посиланням відповідача на вимоги вищевказаної статті, як на правомірність невиплати позивачу одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, оскільки звільнення та в подальшому поновлення позивачу на службі в поліції за рішенням суду не може вважатись повторним прийняттям її на роботу, а відповідно і повторним звільненням її через рік за власним бажанням, оскільки ОСОБА_1 вважається такою, що не була звільнена зі служби.
З матеріалів справи вбачається, що при звільнені позивача зі служби в поліції з 24.09.1993 по 14.04.2020 позивачу за 26 років служби виплачена одноразова грошова допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення, а за період з 14.04.2020 по 30.04.2021 в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення і дане твердження не спростовується сторонами по справі.
Зважаючи на вищевказані нормативні акти суд дійшов висновку, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні за період з 24.09.1993 по 14.04.2020 в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення. За таких обставин суд визнає протиправною відмову ГУНП у Волинській області щодо перерахунку та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільнені в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за період з 24.09.1993 по 14.04.2020.
А отже, позовна вимога про зобов'язання ГУНП у Волинській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільнені в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за період з 24.09.1993 по 14.04.2020 підлягає до задоволення, з врахуванням виплачених за цей період сум грошової допомоги при звільнені в розмірі 25%.
Щодо відмови виплатити компенсацію за невикористану чергову відпустку, то суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 60 Закону України №580-VІІІ проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини першої статті 92 Закону України №580-VІІІ поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.
Обчислення тривалості відпусток поліцейських визначено у статті 93 Закону №580-УІІІ.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки.
Частина 3 цієї статті визначає, що за кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів.
Відповідно до частин сьомої, восьмої, дев'ятої, десятої та одинадцятої статті 93 Закону України №580-VІІІ чергова відпустка надається поліцейському, як правило, до кінця календарного року.
Поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку.
Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року.
За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Відповідно до Наказу ГУНП у Волинській області №245 о/с від 26.07.2019 ОСОБА_1 надано невикористану частину щорічної чергової відпустки за 2018 рік та частину чергової відпустки за 2019 рік ( з розрахунку 12 діб за 2018 рік, 15 діб за 2019 рік та 1 святковий день) з 05.08.2019 по 01.09.2019 (а.с.40).
Отже, невикористаними позивачем чергової відпустки за 2019 рік залишилося 9 діб.
Згідно з Наказом ГУНП у Волинській області №73 о/с від 27.02.2020 позивачу було надано невикористану частину щорічної чергової відпустки за 2019 рік та частину чергової відпустки за 2020 рік (з розрахунку 30 діб основної оплачуваної відпустки за 2019 рік, 15 діб основної оплачуваної відпустки за 2020 рік та 1 святковий день) з 28.02.2020 по 13.04 2020 (а.с.41).
З матеріалів справи вбачається, позивач з 04.03.2020 по 13.04.2020 перебувала на лікарняному, що підтверджуються довідками про тимчасову непрацездатність №313, №332 та 409 (а.с.42-44) використавши при цьому лише 3 доби наданої відпустки.
Відповідно до листа ГУНП у Волинській області від 26.05.2021 №34ад.3/04/12/1-2021 вбачається, що відповідно до інформації наданої управлінням фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП у Волинській області від 25.05.2021 компенсація за невикористані відпустки за 2019 та 2020 роки позивачу не здійснювалась (а.с.39).
Згідно з абзацами сьомим та восьмим пункту 8 розділу ІІІ Порядку №260 за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Враховуючи таке правове регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятої статті 93 Закону України №580-VIII, відповідно до яких поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів, відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється, та у разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції, за бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення.
З огляду на відсутність правового врегулювання цього питання положеннями Закону України №580-VIII та Порядку №260 питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону №504/96-ВР.
Відповідно до частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Отже, у випадку звільнення поліцейських з органів Національної поліції України їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.
Аналогічні правові висновки щодо регулювання аналогічних спірних правовідносин викладені у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №160/10875/19 та від 31.03.2021 у справі № 320/3843/20.
Таким чином, суд дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання грошової компенсації за невикористані чергові відпустки за 2019 та 2020 роки.
З огляду на вищевикладене, суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про відсутність правових підстав для виплати грошової компенсації за невикористані чергові відпустки за 2019 та 2020 роки.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2021 по день постановления судом рішення з відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів, то суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно з частинами 1, 2 статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За змістом пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 у справі № 4-рп/2012 за статтею 47 Кодексу (КЗпП - прим.) роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу (КЗпП - прим.), а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу (КЗпП - прим.), тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Положення вказаної статті переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування. Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Тобто, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку суми недоплати. Не встановивши конкретну дату повного розрахунку, суд позбавлений можливості достеменно встановити період затримки, не встановивши суми недоплати з дотриманням принципу пропорційності вказаного розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відтак, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку та сума недоплати.
Судовим розглядом встановлено, що на даний момент відповідачем не нараховано та не виплачено позивачу одноразової грошової допомоги при звільнені в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за період з 24.09.1993 по 14.04.2020 та компенсації за невикористані частини чергової відпустки за 2019-2020 роки.
Таким чином, у даному випадку наявний спір про наявність правових підстав для нарахування та виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільнені та компенсації за невикористані частини чергової відпустки.
Внаслідок вирішення спору відповідач буде зобов'язаний вчинити дії, направлені на нарахування та виплату позивачу одноразової грошової допомоги та компенсації за невикористані частини чергової відпустки.
З урахуванням вказаного вище, суд вважає про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.04.2021, оскільки вона є передчасною, а тому не підлягає задоволенню.
Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, не виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування правомірності вчинених ним дій та прийняття оскаржуваних рішень.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд дійшов висновку щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Статтею 139 КАС України вирішено питання розподілу судових витрат. Зокрема, відповідно до її частини 1 при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною 3 статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Статтею 134 КАС України врегульовані питання щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини 1 та 2 статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Відповідно до частин 3,4 цієї статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини 5 статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Разом з тим, відповідно до частин 6 та 7 статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Приписами частини 1 статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (частини 2, 3 статті 30 вищевказаного Закону).
Аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд має виходити з критерію обґрунтованих дій позивача, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Судом встановлено, що між позивачем та адвокатом Вічинюком А.А. укладено договір про надання правничої допомоги (а.с.50-51).
Відповідно до пункту 3.2 вищевказаного договору гонорар адвоката складає 6000,00 грн. (а.с.51).
Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Аналізуючи наведені правові норми, суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також їх розрахунку є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 300/941/19 та від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19, від 23 квітня 2021 року у справі №140/2371/19.
На підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу, представником позивача надано договір про надання правничої допомоги №05/04/21 від 05.04.2021, ордер про надання правничої допомоги позивачу та свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю (а.с.51-53).
Разом із тим, до матеріалів позовної заяви чи під час розгляду справи в суді не надано жодних доказів, які б свідчити про фактичну сплату позивачем гонорару адвокату.
Таким чином, за відсутності доказів, які б підтверджували факт понесення (сплати) позивачем витрат на правову допомогу адвоката, суд приходить до висновку про відсутність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 таких витрат.
Керуючись статями 134, 139, 243, 245, 246, 263, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним відмову ГУНП у Волинській області щодо перерахунку та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільнені в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за період з 24.09.1993 по 14.04.2020, та відмови у виплаті компенсації за невикористані частини чергової відпустки за 2019-2020 роки.
Зобов'язати ГУНП у Волинській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату одноразової грошової допомоги при звільнені в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за період з 24.09.1993 по 14.04.2020 з врахуванням виплачених за цей період сум грошової допомоги при звільнені в розмірі 25%.
Зобов'язати ГУНП у Волинській області здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату компенсації за невикористані частини чергової відпустки за 2019-2020 роки.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ).
Відповідач - Головне управління Національної поліції у Волинській області (43025, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Винниченка, 11, код ЄДРПОУ 40108604).
Головуючий
Суддя В.В. Мачульський