м. Вінниця
03 грудня 2021 р. Справа № 120/13549/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Поліщук І.М., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (далі - позивачі) до Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю прийнятого відповідачем рішення №449 від 06.08.2021 про відмову у наданні позивачам дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею по 2,00 га кожному для ведення особистого селянського господарства.
Ухвалою від 25.10.2021 відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.
У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує щодо задоволення даного позову. Зокрема зазначає, що спірна земельна ділянка, за рахунок якої позивачі бажають відвести земельні ділянки, відноситься до земель історико-культурного призначення (поселення черняхівської культури 3-4 ст.н.е.). Крім того, вказав, що спірна земельна ділянка перебуває у державній власності, а тому Липовецька міська рада не є її розпорядником.
22.11.2021 представником позивачів подано клопотання про приєднання до матеріалів справи додаткових доказів на підтвердження понесення позивачами витрат на правову допомогу адвоката в розмірі 25000 грн.
Крім того, 26.11.2021 представником позивачів подано відповідь на відзив, в якій останній зазначає, що підтримує заявлені позовні вимоги та просить їх задовольнити в повному обсязі.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що 20.07.2021 позивачі звернулись до відповідача із колективним клопотанням про надання їм дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок орієнтовною площею по 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Іванівської сільської ради Липовецького району Вінницької області (за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 0522282000:04:000:5602).
Разом із тим, рішенням №449 від 06.08.2021 відповідач відмовив позивачам у наданні відповідних дозволів. Свою відмову відповідач мотивував тим, що бажана земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення.
Не погоджуючись із такою відмовою, позивачі звернулись до суду з даним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно зі ст. 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями ст. 118 ЗК України.
Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Аналіз наведених приписів свідчить про те, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у надані дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
В той же час, відповідно до положень статті 118 Земельного кодексу України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:
- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;
- розробка суб'єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;
- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;
- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. Разом з тим, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи користування.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду викладеними в постановах від 21.08.2019 року у справі № 826/18591/15, від 12.09.2018 року у справі №826/3163/16, від 10.10.2019 року у справі № 820/2632/17 та від 15.11.2019 року у справі № 812/1646/17 та 12.06.2020 року у справі №808/3187/17.
Відповідно до частин 10, 11 ст. 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.
Надаючи правову оцінку оскаржуваному рішенні в частині відмови в наданні позивачеві дозволу на розробку проекту землеустрою, суд насамперед зауважує, що вичерпний перелік підстав, за наявності яких громадянину може бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність передбачено у ч. 7 ст. 118 ЗК України і підстави, якими керувався відповідач відмовляючи позивачу, до них не належать.
Разом з тим, надаючи правову оцінку правомірності підстав відмови, суд зазначає наступне.
Положеннями ст. 54 ЗК України регламентовано, що землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 р. №1805-ІІІ (далі - Закон №1805) культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини.
Об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об'єкти культурної спадщини і пов'язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.
В даному ж випадку, зі змісту оскаржуваного рішення судом встановлено, що підставою для відмови в наданні позивачам дозволів на виготовлення документації із землеустрою стало те, що бажана ними земельна ділянка відноситься до категорії земель історико-культурного призначення.
На підтвердження даних обставин, відповідач надав копію висновку Управління культури Вінницької ОДА №887/08-06 від 08.07.2004 про те, що на землях Іваньківської сільської ради станом на 01.07.2004 року відомо сім пам'яток археології - земель історико-культурного призначення.
Проте, із вказаного висновку жодним чином не можливо ідентифікувати місце розташування відповідних пам'яток чи/або встановити те, що відповідні пам'ятки розташовані саме на території земельної ділянки з кадастровим номером 0522282000:04:000:5602.
В той же час, на противагу відповідному висновку представником позивача додано лист Управління культури і мистецтв Вінницької ОДА №5141/02-20 від 28.10.2020, із якого слідує, що на земельній ділянці площею 10,0155 га (площа відповідає земельній ділянці з кадастровим номером 0522282000:04:000:5602), яка розташована на території Іваньківської сільської ради Лиопвецького району Вінницької області, об'єктів культурної спадщини не виявлено.
Окрім того, представником відповідача також додано до відзиву на позовну заяву інформацію з Державного земельного кадастру з приводу земельної ділянки з кадастровим номером 0522282000:04:000:5602, із якої слідує, що спірна земельна ділянка має цільове призначення 01.01 - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Поряд із цим, відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, остання передбачає Секцію G "Землі історико-культурного призначення", у відповідності до якої за кодом "08" рахуються землі історико-культурного призначення (землі, на яких розташовані: пам'ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби).
Зокрема, у Секції G визначено такі види цільового призначення: 08.01 - для забезпечення охорони об'єктів культурної спадщини; 08.02 - для розміщення та обслуговування музейних закладів; 08.03 - для іншого історико-культурного призначення; 08.04 - для цілей підрозділів 08.01-08.03 та для збереження та використання земель природно-заповідного фонду.
В даному ж випадку, як уже було зазначено вище, у відповідності до наданих представником відповідача матеріалів, бажана позивачами земельна ділянка має цільове призначення 01.01 - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Будь-яких інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт віднесення земельної ділянки з кадастровим номером 0522282000:04:000:5602, саме до категорії земель історико-культурного призначення, представником відповідача не надано.
При цьому, суд критично оцінює посилання представника відповідача на обставини того, що земельна ділянка з кадастровим номером 0522282000:04:000:5602 перебуває у державній власності, як на доказ правомірності прийнятого рішення, адже відповідні обставини не були покладені в основу оскаржуваного рішення №449 від 06.08.2021.
В той же час, положеннями ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, останній не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення.
Окрім того, 27.05.2021 набув чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" від 28.04.2021 №1423-IX.
Вказаним законом доповнено розділ X "Перехідні положення" ЗК України новим пунктом 24. Згідно абзацу першого вказаного пункту встановлено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються усі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад.
З урахуванням викладеного, суд доходить висновку, що відповідач з формальних та непередбачених законом підстав відмовив позивачам у наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, сільськогосподарського призначення, площею по 2,00 га кожному.
За таких обставин, суд доходить висновку, що рішення Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області №449 від 06.08.2021, в частині відмови у наданні позивачам дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, не ґрунтується на нормах закону, є протиправним та, відповідно, підлягає скасуванню.
Що стосується вимог позивачів про зобов'язання відповідача надати дозвіл на розроблення проектів землеустрою, то суд відповідно до частини 5 статті 242 КАС України враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24 січня 2020 року у справі №316/979/18 та виходить із наступного.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У даній справі повноваження щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Такі ж висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 року у справі № 440/793/19, від 02.04.2020 року у справі № 826/568/19, від 28.05.2020 року у справі № 819/654/17, від 02.07.2020 року за № 825/2228/18 та інших.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що “ефективний засіб правового захисту” у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12, від 04 серпня 2020 року у справі №340/2074/19 ).
Обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав, захист законних інтересів і, у випадку задоволення судом його вимог, рішення повинно мати наслідком реальне відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернувся до суду.
У свою чергу, як уже встановлено судом вище, відмова відповідача у наданні позивачам дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки згідно з оскаржуваного рішення здійснена з підстав, не визначених частиною 7 статті 118 ЗК України, що свідчить про відсутність наміру у суб'єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.
Зважаючи на викладене, за наявності достатніх та належним чином поданих позивачами документів та недоведеність відповідачем існування, передбачених чинним законодавством, інших обставин, що можуть слугувати підставою для відмови у наданні дозволу, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги та зобов'язання відповідача надати позивачам дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 2 га для кожного окремо.
На переконання суду такий спосіб захисту порушеного права відповідає положенням ч. 4 ст. 245 КАС України, є належним та ефективним, забезпечує позитивне вирішення його питання без невиправданих зволікань.
Подібну правову позицію вже висловлював Верховний Суд, зокрема у постановах від 24.01.2019 по справі №806/2978/17, від 16.05.2019 по справі №812/1312/18, від 14.08.2019 по справі №0640/4434/18, від 28.05.2020 по справі №819/654/17 та інших.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ст. 90 КАС України).
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість основних доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій і докази, надані стороною позивача, суд приходить до переконання про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
У зв'язку із задоволенням позову, відповідно до ст. 139 КАС України понесені позивачами судові витрати по сплаті судового збору в сумі 908 грн. кожним з позивачів підлягають відшкодуванню на користь позивачів за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Що стосується відшкодуванню витрат на професійну правничу допомогу в загальному розмірі 25000 грн. (з розрахунку 5000 грн. щодо кожного з позивачів), то суд зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до частини 2 статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 КАС України).
Приписами частини 4-6 статті 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Водночас в силу вимог частини 7 статті 134 КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин 7, 9 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Системний аналіз вказаних законодавчих положень дозволяє суду дійти висновку, що стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, в тому числі витрати, пов'язані з оплатою професійної правничої допомоги. Склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги та інші документи, що свідчать про витрати сторони, пов'язані із наданням правової допомоги.
Судом встановлено, що між адвокатом Браславець Ян Юрійович та позивачами (із кожним окремо) було укладено договори про надання правової допомоги.
Пунктом 3.2 Договору передбачено, що сторони погодили що гонорар адвоката за надання правової допомоги, передбаченої цим договором складані у суді першої інстанції - 5000 грн.
Із матеріалів справи слідує, що факт сплати позивачами гонорару за надані послуги правової допомоги в загальній сумі 25000 грн. підтверджується квитанціями №09/21-з/11/1, №09/21-з/12/1, №09/21-з/13/1, №09/21-з/14/1 та №09/21-з/15/1 від 07.09.2021 (кожна на 5000 грн.).
Як зазначено у статті 30 Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року № 5076-VI № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При цьому суд враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 28.12.2020 у справі №640/18402/19, що розмір гонорару адвоката, встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним. У зв'язку з цим відсутність детального опису робіт не впливає на визначення судом розміру понесених витрат на правничу допомогу адвоката, позаяк норма частини 4 статті 134 КАС України запроваджена “для визначення розміру витрат”, в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката - 56000 грн. є визначеним незалежно від обсягу наданих послуг.
Разом із тим з огляду на правову позицію Верховного Суду, наведену у додатковій постанові від 05.09.2019 у справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19), суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Також у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява № 19336/04, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (п. 268, 269).
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, необхідно виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.
На переконання суду, виходячи із обставин даної конкретної справи, заявлений до відшкодування розмір витрат на оплату послуг адвоката в загальній сумі 25000 грн. є завищеним.
Так, суд враховує те, що дана справа розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження та має ознаки справи незначної складності. Адвокатом підготовлена одна позовна заява від імені 5 позивачів, де предметом оскарження є рішення одного відповідача, що прийняте за однакових обставин, мотивів та ідентичних підстав. Крім того, до інших заяв, які підготовлені адвокатом у цій справі слід віднести заяву про долучення доказів на підтвердження витрат на правову допомогу та відповідь на відзив, зміст та обсяг яких не вимагав затрати адвокатом значної кількості часу та зусиль.
За таких обставин суд, керуючись принципом справедливості, виходячи із фактичного обсягу наданих адвокатом послуг правової допомоги, характером та предметом даного спору, приходить до висновку про можливість зменшення розміру витрат в даній справі до 5000 грн., з розрахунку по 1000 грн. на кожного з позивачів, що відповідатиме критеріям співмірності та вимогам розумності.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області №449 від 06.08.2021, в частині відмови у наданні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 дозволів на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею по 2,00 га кожному для ведення особистого селянського господарства.
Зобов'язати Липовецьку міську раду Вінницького району Вінницької області розглянути клопотання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 від 20.07.2021 та надати їм дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею по 2,00 га кожному для ведення особистого селянського господарства.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) гривень, а також понесені витрати на правову допомогу адвоката в сумі 1000 (одна тисяча) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області.
Стягнути на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) гривень, а також понесені витрати на правову допомогу адвоката в сумі 1000 (одна тисяча) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області.
Стягнути на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) гривень, а також понесені витрати на правову допомогу адвоката в сумі 1000 (одна тисяча) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області.
Стягнути на користь ОСОБА_4 сплачений судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) гривень, а також понесені витрати на правову допомогу адвоката в сумі 1000 (одна тисяча) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області.
Стягнути на користь ОСОБА_5 сплачений судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) гривень, а також понесені витрати на правову допомогу адвоката в сумі 1000 (одна тисяча) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 );
ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 );
ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_3 );
ОСОБА_4 ( АДРЕСА_4 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 );
ОСОБА_5 ( АДРЕСА_5 , ідентифікаційний код НОМЕР_5 );
Липовецька міська рада Вінницького району Вінницької області (вул. Василя Липківського, 30, м. Липовець, Вінницька область, код ЄДРПОУ 04325957).
Повний текст рішення складено 03.12.2021.
Суддя Поліщук Ірина Миколаївна