Справа №522/19956/18
Провадження №2/522/3124/21
03 грудня 2021 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси
у складі: головуючого судді - Домусчі Л.В.,
за участі секретаря судового засідання - Лисенко А.О.,
розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Одеської міської ради, третя особа: Одеська міська рада, про визнання протиправним та скасування рішення, визнання свідоцтва недійсним,
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Виконавчого комітету Одеської міської ради, третя особа: Одеська міська рада, про визнання протиправним та скасування рішення, визнання свідоцтва недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що вона, ОСОБА_1 , є власником нежитлового підвального приміщення загальною площею 50 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 14 травня 2010 року.
Виконавчий комітет Одеської міської ради рішенням від 18 вересня 2006 року № 453 «Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси» на підставі рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-1 «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» та розпорядження міського голови від 20 січня 2003 року № 59-01р «Про оформлення свідоцтв про право власності на об'єкти нерухомого майна» доручив Комунальному підприємству «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» провести технічну інвентаризацію об'єктів нежитлового фонду комунальної власності, зокрема, підвального приміщення № 601, площею 45,1 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення від 18 вересня 2006 року № 453 на спірний об'єкт нерухомого майна видано свідоцтво про право власності від 15 січня 2009 року. Вважає, що вказане рішення органу місцевого самоврядування порушує її право як власниці спірного нерухомого майна.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила:
визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 18 вересня 2006 року № 453 «Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси», в частині окремого об'єкту нежитлового фонду - підвального приміщення № 601 площею 45,1 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним свідоцтво про право власності / НОМЕР_1 / від 15 січня 2009 року на нежитлові приміщення підвалу № 601, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 18 вересня 2006 року № 453.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 січня 2019 року у задоволенні позову було відмовлено (а.с.111-115, т.1).
Постановою Одеського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін (а.с.162-168, т.1).
Постановою Верховного суду від 23.09.2020 року рішення Приморського районного суду м.Одеси від 08 січня 2019 року, постанову Одеського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с.43-47, т.2).
Справа в порядку авторозподілу надійшла до провадження ОСОБА_2 .
Ухвалою суду від 23.10.2020 року справу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в підготовчому засіданні на 07.12.2020 року.
У підготовче засідання призначене на 07.12.2020 року з'явилися: представник ВК ОМР Грабовський В.О. та представник позивача - адвокат Григор'єв В.В., який надав суду клопотання, в якому просив відкласти розгляд справи для надання часу для ознайомлення з матеріалами справи, розгляд справи відкладено на 22.02.2021 року.
У підготовче засідання призначене на 22.02.2021 року ОСОБА_3 не з'явилася, представник позивачки - адвокат Григор'єв В.В. надав суду заяву, в якій просив закрити підготовче засідання та призначити справу до розгляду по суті. Також просив справу розглядати за відсутністю сторони позивача.
У підготовче засідання представник ВК ОМР та ОМР - Грабовський В.О. не з'явився, надав суду заяву, в якій просив закрити підготовче засідання та призначити справу до розгляду по суті. Також просив справу розглядати за його відсутністю.
Ухвалою суду, повний текст якої складено 23.02.2021 року, підготовче провадження у справі було закрито та призначено до розгляду по суті на 06.05.2021 року.
У судовому засіданні 06.05.2021 року представник позивача позовні вимоги підтримав та просив задовольнити. Посилався на те, що позивачка на підставі договору купівлі-продажу від 14.05.2010 року є власником нежитлового підвального приміщення заг.пл.50 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Проте в 2017 році вона дізналась, що існує ще одна реєстрація права власності на це приміщення. Рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» весь житловий і нежитловий фонд перейшов до комунальної власності, проте спірне приміщення не було передано до власності територіальної громади. Окрім того, спірне приміщення знаходиться в багатоповерховому будинку, а отже на думку позивача належить власникам будинку, а Одеська міська рада не є співвласником цього будинку, а отже не може бути співвласником майна. Спірне нежитлове приміщення і є підвальним приміщенням, вказаним у свідоцтві, що оскаржується. За викладеного просив задовольнити їх позов.
Також була присутня представник виконкому Одеської міської ради - Хаматуліна О.С., яка заперечувала проти позову та просила відмовити. Посилалась на те, що пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). У додатку до вказаної постанови в розділі «Житлово-комунальне господарство» визначено, що до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності) передається житловий та нежитловий фонд Рад народних депутатів. Не підлягає сумніву, що спірне нежитлове приміщення відноситься саме до нежитлового фонду. На підставі та на виконання зазначеної постанови Одеською обласною радою народних депутатів прийнято рішення від 25.11.1991 року № 266-XXI «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування і районів області». Пунктом 1 вказаного рішення затверджено переліки державного майна, яке передається у власність обласної Ради народних депутатів, міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатками №№ 1-3. При цьому у рішенні Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року також немає жодних застережень, обмежень чи виключень щодо не включення до комунальної власності тих чи інших об'єктів.
Представник відповідача наполягала на тому, що постанова Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 визнається як підстава набуття права комунальної власності на об'єкти нерухомого майна житлового та нежитлового призначення, а отже і на спірне приміщення підвалу. Право власності на спірне приміщення було зареєстровано за виконкомом 15.01.2009 року.
Звернула увагу на те, що на дату укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_1 (покупцем) та ОСОБА_4 (продавцем) - 14.05.2010 року та подальшої державної реєстрації її права власності на спірне нерухоме майно - 11.06.2010 року вже більше року було чинним свідоцтво про право власності на спірне приміщення (видане 15.01.2009 року) та реєстрація права комунальної власності на це приміщення (дата державної реєстрації права комунальної власності - 05.02.2009 року).
По справі було оголошено перерву до 07.07.2021 року.
У судовому засіданні 07.07.2021 року був присутній представник позивача - ОСОБА_5 , яка просив приєднати до матеріалів справи раніше подані ним копії технічних паспортів на спірні приміщення та копії рішень судів стосовно спірних об'єктів.
Також було задоволено клопотання представника відповідача та відкладено розгляд справи на 21.09.2021 року.
У судовому засіданні 21.09.2021 року був присутній представник відповідача - Грабовський В.О., який просив долучити до матеріалів справи копію листа КП «БТІ» Одеської міської ради від 21.09.2021 року та технічну документацію на спірні об'єкти (а.с.115-137, т.2).
У зв'язку з неявкою представника позивача, по справі було оголошено до 24.11.2021 року.
У судове засідання 24.11.2021 року сторони не з'явились, були сповіщенні про час та місце розгляду справи належним чином. Представники позивача та відповідача надали до суду заяви, згідно яких просили справу розглядати за їх відсутності.
У відповідності до ч.1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Верховний Суд у постанові від 1жовтня 2020року у справі №361/8331/18 виходив із того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті.
Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.
З урахуванням положень ст. 223 ЦПК України, належного сповіщення сторін, а також із урахуванням поданих представника сторін заяв, суд ухвалив розглядати справу за відсутності сторін на підставі наявних в справі доказів.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Відповідно до ст.268 ЦПК України, датою складання повного тексту рішення є 03.12.2021р..
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши пояснення сторін, надані докази та заяви в їх сукупності, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено наступні фактичні обставини.
Позивач ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 14.05.2010 року, укладеного із ОСОБА_4 , набула у власність нежитлове підвальне приміщення, заг.пл.50 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14-19, т.1).
Право власності за позивачем було зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 11.06.2010 року.
Згідно технічного паспорту зазначеного приміщення, виготовленого 08.05.2013 року на ім'я ОСОБА_1 (а.с.20-22, т.1), загальна площа приміщення становить - 46,1 кв.м..
У свою чергу, за розглядом справи суд вбачає, що ОСОБА_4 придбав спірне нежитлове приміщення на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_6 22.01.2009 року. Технічна характеристика приміщення була відображена у паспорті, виготовленому 28.04.2010 року на ім'я ОСОБА_4 (а.с.105-106, т.2).
ОСОБА_6 набув право власності на спірне приміщення на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2006 року у справі № 2-9825/06.
Між тим, судом встановлено, що дане рішення Приморського районного суду м. Одеси було скасовано рішенням апеляційного суду Одеської області від 18.10.2016 року за апеляційною скаргою департаменту комунальної власності Одеської міської ради (провадження № 22-ц/785/2394/16) (а.с.83-85).
Постановою Верховного суду від 05 грудня 2018 року рішення Апеляційного суду Одеської області від 18.10.2016 року було залишено без змін.
Також судом встановлено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» весь житловий і нежитловий фонд перейшов до комунальної власності.
На виконання зазначеної постанови Кабінету Міністрів України та вказаного рішення Одеської обласної ради виконавчим комітетом Одеської міської ради прийнято рішення від 18 вересня 2006 року № 453 «Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси», яким доручено КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості провести технічну інвентаризацію об'єктів нежитлового фонду (пункт 1.1 рішення), виготовити технічні паспорти, свідоцтва про право власності та провести державну реєстрацію права комунальної власності на них (пункти 1.2., 1.3. рішення) (а.с.39-43, т.1). Зокрема, на підвальне приміщення №601, пл. 45,1 кв.м., розташоване за адресою АДРЕСА_1 .
Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно нежитлові приміщення підвалу № 601, заг.пл.45,1 кв.м., в будинку АДРЕСА_1 з 05 лютого 2009 року зареєстровані за Одеською міською радою.
Нежитлове підвальне приміщення № 601, площею 45,1 кв.м., належить територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на підставі свідоцтва про право власності від 15 січня 2009 року (серії НОМЕР_1 ), останнє видане на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 18 вересня 2006 року № 453.
Технічна характеристика даного приміщення була відображена в технічному паспорті, виготовлено 17.12.2008 року (а.с.99-104).
Отже, територіальна громада м. Одеси набула право власності на вказаний об'єкт нерухомості на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 та прийнятим на її виконання рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області».
За розглядом справи №2-9825/06 суд касаційної інстанції дійшов висновку, що на момент вирішення Приморським районним судом м. Одеси справи № 2-9825/06 та прийняття рішення від 01.12.2006 року про задоволення позову ОСОБА_6 , власником спірного нежитлового приміщення була територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради на підставі вказаного рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 18.09.2006 року № 453.
Суд при цьому дійшов до висновку, що на час ухвалення рішення місцевого суду від 01 грудня 2006 року було чинним рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 18 вересня 2006 року щодо належності спірного приміщення територіальній громаді міста Одеси,
Також установлено, що у ОСОБА_6 на момент ухвалення рішення суду першої інстанції (від 01.12.2006 року) існував спір з приводу спірного нерухомого майна з Виконавчим комітетом Одеської міської ради та з Одеською міською радою, які участі у розгляді цієї справи не приймали.
На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що нормами статей 369 (здійснення права спільної сумісної власності), 392 ЦК України не передбачено визнання права власності на об'єкт нерухомості (підвальне приміщення), яке належить територіальній громаді міста за рішенням суду.
За розглядом справи № 2-9825/06 судами було досліджено акт обстеження від 08 лютого 2016 року, складений представниками Комунального підприємства «Житлово-комунальна служба «Порто-франківський» (далі - КП «ЖКС «Порто-франківський»), Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради» (далі - БТІ Одеської міської ради) та Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, згідно якого встановлено, що спірне нежитлове підвальне приміщення № 601 площею 45,1 кв.м і нежитлове підвальне приміщення площею 50 кв.м (на яке суд 01.12.2006 року визнав право власності) на АДРЕСА_1 є одним і тим же приміщенням та за статусом є нежитловим.
У відповідності до ч.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, судом встановлено, що станом на сьогоднішній день існує дві реєстрації права власності на одне і те ж саме приміщення: за територіальною громадою в особі Одеської міської ради згідно свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 15.01.2009 року та за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу р. №859 від 14.05.2010 року.
Предметом позову у цій справі є вимога про визнання недійсним та скасування рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 18 вересня 2006 року № 453 та визнання недійсним свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 15 січня 2009 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 18 вересня 2006 року № 453.
Згідно листа КП «БТІ» Одеської міської ради від 21.09.2021 року №2853-02/365 (а.с.116, т.2), нежитлові приміщення підвалу №601, заг.пл. 45,1 кв.м., є підвальним приміщенням, заг.пл.50,0 кв.м., площа якого змінилась у зв'язку з уточненням лінійних розмірів та площ приміщень.
При цьому представниками обох сторін визналось, що приміщення належне ОСОБА_1 - нежитлове підвальне приміщення загальною площею 50 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та об'єкт нежитлового фонду - підвальне приміщення № 601 площею 45,1 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , одним і тим же об'єктом нерухомого майна.
Вирішуючи спір суд виходить із наступного.
Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Конституції України.
З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.
У Конституції України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144).
На основі цього положення Конституції України в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59).
Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або Законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (частина перша статті 393 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України, суд визнає, зокрема, незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Отже, недійсним у судовому порядку може бути визнано акт (рішення) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб, якщо він не відповідає вимогам законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який видав акт (рішення), але при цьому обов'язковою умовою для визнання акту недійсним є порушення в зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, що звернулась за їх захистом.
Так, підставами для визнання акту недійсним (незаконним) є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і, одночасно, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
Рішення органу місцевого самоврядування, яке має ознаки ненормативного акту та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства.
Зазначений висновок узгоджується з правовою позицію Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 30.01.2019 у справі № 803/413/18.
Частиною першою статті 2 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, шляхом: визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України).
За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. При цьому особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності (частина перша статті 321, частина перша статті 386 ЦК України).
Згідно із приписами статей 392, 393 ЦК України захист права власності особи здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання незаконним та скасування за позовом власника майна правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника.
Отже, ОСОБА_1 як особа, якій належить право власності на спірне нерухоме майно, наділена правом на звернення до суду з метою захисту порушеного права.
Суд вбачає, що на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року №311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-ХХІ затверджені Перелік державного майна, що передано у власність Одеської обласної ради (додаток 1) та Перелік державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування (додаток 2).
Згідно з п. 1 розділу «Житлово-комунальне господарство» додатку 2 до вказаного рішення у комунальну власність адміністративно-територіальної одиниці м. Одеси передано весь житловий та нежитловий фонд місцевих Рад народних депутатів, до категорії якого, віднесено, зокрема, й спірне майно.
Відповідно до акту приймання-передачі державного майна в комунальну власність міста Одеси по галузі житлово-комунальне господарство від 18.02.1992 року, складеного на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 та рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-ХХІ, обласне управління житлово-комунального господарства передало, а управління житлово- комунального господарства м. Одеси прийняло державне майно. Відповідно до зведеної відомості житлового та нежитлового фонду місцевих рад було передано 15,5 тис, житлових будівель.
Згідно ч. 2 ст. 32, ч.ч.1,2 ст. 35 Закону України «Про власність» (у редакції від 07.02.1991 року, яка діяла на момент виникнення права комунальної власності на спірну квартиру) суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Об'єктами права комунальної власності є, у тому числі, державний житловий фонд. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
За положеннями ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Згідно із частиною четвертою Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2004 року його положення застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 року). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Статтею 1Закону України "Про місцеве самоврядування" визначено право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування .
Згідно ч. 1 ст. 60 Закону України від 21.05.1997р. № 280/97 "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
За змістом ч. 5 ст. 60 наведеного Закону органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції.
Відповідно до ч. 8 ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Згідно з п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
Таким чином, власником спірної приміщення до моменту його незаконного реєстрації права власності за ОСОБА_6 (згідно рішення суду від 01.12.2006 року) була Одеська міська рада як орган, що уповноважений по закону розпоряджатися об'єктами комунальної власності, чиї інтереси в даному випадку порушені.
При цьому, суду не надано доказів того, що оскаржуване рішення від 18.09.2006 року №453 було прийнято виконкомом Одеської міської ради із перевищенням повноважень.
Рішення виконавчого комітету Одеської міської ради народних депутатів від 18.09.2006 року №453 спрямовано на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року та рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-ХХІ, на реалізацію приписів цих актів.
Оскаржуване позивачем рішення виконавчого комітету Одеської міської ради приймалося на виконання та з метою реалізації актів Кабінету Міністрів України та Одеської обласної ради народних депутатів, які, в силу наведених вище норм Конституції та законів України є обов'язковими до виконання. Крім того, вказані акти до даного часу не були скасовані, їх дію не припинено, вони залишаються чинними та обов'язковими до виконання.
За викладеного суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання недійсним та скасування рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 18 вересня 2006 року № 453 в частині окремого об'єкту - підвального приміщення №601, пл.45,1 кв.м., розташоване за адресою АДРЕСА_1 .
Зважаючи на те, що вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 15 січня 2009 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 18 вересня 2006 року № 453, є похідними, а отже також задоволенню не підлягають.
За ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
На підставі викладеного та керуючись ст.. 11, 15, 16, 21, 317, 319, 321, 328, 386, 391 ЦК України, Законом України «Про місцеве самоврядування Україні», ст.ст.1, 2, 3- 13, 19, 23, 42, 43,48, 49, 72, 76-81, 89 , 95, 102, 107,108, 110, 174, 175, 223, 229, 241, 247, 258-259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Одеської міської ради, третя особа: Одеська міська рада, про визнання протиправним та скасування рішення, визнання свідоцтва недійсним - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.
Повний текст рішення суду складено 03.12.2021 року.
Суддя Л.В. Домусчі