Ухвала
Іменем України
29 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 713/1953/20
провадження № 61-18633ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
розглянувши касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пустовіта Юрія Омеляновича на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 06 вересня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про повернення коштів за депозитним договором,
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив стягнути з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») на свою користь: 20 000 Євро банківського вкладу за договором депозиту; 9 300 Євро несплачених процентів; 1 059,22 Євро річних на суму несплачених процентів; 2 745 407,88 грн пені за несплату процентів за користування депозитом.
Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що 26 серпня 2011 року між ним і Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», було укладено депозитний договір № SAMDN01000719121940 на суму 20 000 Євро строком на 3 місяці, який підписано ним і завідуючою Вижницького відділення банку Кусяк М. І. , а також відкрито особистий рахунок за вкладом № НОМЕР_1 . За умовами вказаного договору за користування його коштами банк зобов'язаний був сплачувати 6 % річних, що складає 0,5 % на місяць. Пунктом 3 цього договору було визначено, що якщо до закінчення терміну його дії вкладник не звертався за припиненням договору, його дія продовжувалася на наступний термін на тих же умовах. З моменту укладення договору йому виплачувалися проценти до 2013 року, після чого виплати припинилися. Не виплачуючи проценти за депозитом, банк порушив його майнові права як споживача банківських послуг. 12 вересня 2020 року його представник - адвокат Пустовіт Ю. О. направив відповідачу заяву-вимогу про відмову від продовження терміну вкладу та про розірвання договору з 14 вересня 2020 року. Він вимагав негайно повернути депозитні кошти і сплатити проценти за договором на загальну суму 23 600 Євро, з яких проценти складали 3 600 Євро. В заяві були зазначені банківські реквізити для перерахування суми депозиту та процентів. Неналежне виконання умов договору є порушенням відповідачем грошових зобов'язань, що тягне за собою наслідки, визначені статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а саме сплату на його користь 3 % за користування грошовими коштами у валюті депозиту, що відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постановах від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26393/16-ц.
Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 06 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що починаючи з першого робочого дня, наступного за днем надходження грошових коштів, банк щомісячно нараховував позивачу проценти за депозитним договором від 26 серпня 2011 року № SAMDN01000719121940, які з 05 жовтня 2011 року щомісячно знімалися позивачем з особистого рахунку № НОМЕР_1 . Загальна сума нарахованих банком та виплачених позивачу процентів за період з 27 серпня 2011 року по 01 березня 2012 року становить 629 Євро. 02 березня 2012 року відповідач повернув позивачу на його вимогу вклад за депозитним договором від 26 серпня 2011 року № SAMDN01000719121940 в сумі 20 000 Євро та нараховані проценти станом на 02 березня 2012 року в розмірі 2,93 Євро, а всього - 20 002,93 Євро, на підтвердження чого надав заяву позивача на видачу готівки від 02 березня 2012 року № 1. Тобто з 26 серпня 2011 року до 02 березня 2012 року (протягом дії депозитного договору) відповідач належно виконав свої зобов'язання щодо нарахування та виплати позивачу процентів на суму вкладу в загальному розмірі 629 Євро, а 02 березня 2012 року - щодо виплати вкладникові на його вимогу внесеної ним суми вкладу в розмірі 20 000 Євро та нарахованих станом на 02 березня 2012 року процентів у розмірі 2,93 Євро, а всього - 20 002,93 Євро. З виплатою вказаних коштів дія депозитного договору від 26 серпня 2011 року № SAMDN01000719121940 та зобов'язальні правовідносини між сторонами припинилися. Позивач не надав належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження своїх вимог, зокрема факту невиконання банком умов депозитного договору та не повернення йому суми вкладу і процентів.
15 листопада 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пустовіт Ю. О. подав засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 06 вересня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, представник ОСОБА_1 - адвокат Пустовіт Ю. О. вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17
від 01 квітня 2020 року у справі № 757/29269/18-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року у справі № 381/4110/17, від 22 червня 2020 року у справах № 174/818/18, № 189/786/18.
Касаційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій неправомірно взяли до уваги надані відповідачем заяву на видачу готівки від 02 березня 2012 року та виписку за депозитним рахунком, які є неналежними доказами, так як не містять обов'язкових реквізитів. Судами не можуть прийматися як належні внутрішні документи банку, які не є первинними, складені банком в односторонньому порядку і на яких відсутній підпис вкладника. Заява на видачу готівки від 02 березня 2012 року не містить печатки банку і підпису особи, уповноваженої здійснювати операції з видачі готівки, тому вона не є належним доказом повернення депозиту. Суди попередніх інстанцій безпідставно поклали обов'язок доказування на позивача.
Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Судами встановлено, що 26 серпня 2011 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 було укладено договір № SAMDN01000719121940 на оформлення вкладу «Стандарт» із щомісячною виплатою процентів, за умовами якого передбачено: сума вкладу - 20 000 Євро; строк вкладу - 3 місяці по 26 листопада 2011 року включно; процентна ставка на дату укладення вкладу - 6 % річних; період нарахування процентів по вкладу - 1 місяць; мінімальний строк вкладу - 3 місяці; особистий рахунок за вкладом - НОМЕР_1 .
26 серпня 2011 року позивач вніс кошти для зарахування на особовий рахунок за вкладом № НОМЕР_1 в сумі 20 000 Євро, на підтвердження чого банком видано відповідну квитанцію.
Згідно з частиною першою статті 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.
Тобто з 26 серпня 2011 року на 3 місяці між ОСОБА_1 і ПАТ КБ «ПриватБанк» виникли зобов'язальні правовідносини, за якими вкладник ОСОБА_1 став кредитором і в нього виникло право вимагати від банку повернення суми вкладу та виплати процентів, а ПАТ КБ «ПриватБанк» - боржником, в якого з'явилися обов'язки виплачувати вкладникові внесену суму та проценти на неї на умовах та в порядку, встановлених депозитним договором № SAMDN01000719121940.
Починаючи з першого робочого дня, наступного за днем надходження грошових коштів, до 01 березня 2012 року ПАТ КБ «ПриватБанк» щомісячно нараховувало проценти за депозитним договором від 26 серпня 2011 року № SAMDN01000719121940, які, починаючи з 05 жовтня 2011 року, щомісячно знімалися позивачем з особистого рахунку № НОМЕР_1 .
Загальна сума нарахованих банком та виплачених позивачу процентів в період з 27 серпня 2011 року по 01 березня 2012 року становить 629 Євро.
За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (частина друга статті 1060 ЦК України).
Відповідно до частини шостої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.
02 березня 2012 року відповідач повернув позивачу на його вимогу вклад за депозитним договором від 26 серпня 2011 року № SAMDN01000719121940 в сумі 20 000 Євро та нараховані проценти станом на 02 березня 2012 року в розмірі 2,93 Євро, а всього - 20 002,93 Євро.
Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором (частина четверта статті 1060 ЦК України).
В матеріалах справи містяться: 1) копія заяви на видачу готівки від 02 березня 2012 року № 1, в якій наявні такі реквізити: дата - 02 березня 2012 року; отримувач - ОСОБА_1 ; код отримувача - 1505903558; банк отримувача - Чернівецька філія ПАТ КБ «ПриватБанк» в місті Чернівці; дебет рахунку - НОМЕР_1; сума цифрами - 20 002,93 ЕUR; сума прописом - двадцять тисяч два Євро 93 центи; зміст операції - видача з вкладу договір № SAMDN01000719121940; пред'явлений документ - паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Вижницьким РВ УМВС 1998 року; дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_1 ; адреса - АДРЕСА_1 ; підпис отримувача - наявний підпис; ПІБ: ОСОБА_1 ; підпис касира - відсутній підпис; 2) копія виписки за рахунком (основною карткою) ОСОБА_1 НОМЕР_1 за період з 01 листопада 2005 року по 19 листопада 2014 року, з якої вбачається, що 26 серпня 2011 року на рахунок позивача надійшли грошові кошти в сумі 20 000 Євро, а 02 березня 2012 року знято кошти в розмірі 20 002,93 Євро; 3) копія довідки ПАТ КБ «ПриватБанк» від 26 листопада 2014 року № 1956139, згідно з якою на ім'я ОСОБА_1 було відкрито депозитний рахунок НОМЕР_1 у Євро, який закрито 02 березня 2012 року; 4) копія висновку № 01 судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами цивільної справи № 713/200/15-ц, проведеної судовим експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Качмар Т. В., з якого вбачається, що підпис від імені ОСОБА_1 , розташований в лінійці після слів «підпис отримувача» у заяві на видачу готівки від 02 березня 2012 року № 1 на суму 20 002,93 Євро - виконаний ОСОБА_1 ; 5) копія висновку експерта від 25 жовтня 2016 року № 1523-К (повторної судово-почеркознавчої експертизи) за матеріалами цивільної справи № 713/200/15-ц, проведеної судовим експертом Чернівецького Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Герцаном Ю. В., з якого вбачається, що підпис від імені ОСОБА_1 в рядку «підпис отримувача» у заяві на видачу готівки від 02 березня 2012 року № 1 на суму 20 002,93 Євро - виконаний ОСОБА_1 .
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 404/3219/16-ц (провадження № 61-35643св18) зазначено, що вирішуючи питання про стягнення грошових коштів за договорами банківського вкладу або перерахування на вимогу клієнта на його рахунок коштів за вкладами та процентів за користування ними, суди повинні встановити факт укладення відповідного договору, з'ясувати повноваження сторін на його укладення, факт внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника, а також дотримання вимог, передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності, щодо укладення договору банківського вкладу та внесення грошових коштів.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що заява про видачу готівки від 02 березня 2012 року № 1 (примірник банку) та виписка по рахунку в сукупності з викладеними обставинами та висновками за ними підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня та є підтвердженням виконання банком зобов'язань внаслідок наявності у боржника документа з належним кредитору підписом.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 29 травня 2019 року у справі № 539/1582/16-ц (провадження № 61-33362св18) зазначено, що пунктом 3 розділу І Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління НБУ від 14 серпня 2003 року № 337 (яка була чинною на час повернення банком вкладу), передбачено, що до касових операцій, які регламентуються цією Інструкцією, належать, зокрема, і видача готівки клієнтам з їх рахунків чи рахунку банку через його касу. До касових документів, які оформлюються згідно із цією Інструкцією, належить заява на видачу готівки (пункт 1 глави 1 розділу III Інструкції) та визначені зразки касових документів, на підставі яких здійснюються прийняття і видача готівки (пункт 2 глави 1 розділу III Інструкції). Форми документів, які застосовуються під час приймання переказу готівки та виплати її суми отримувачу в готівковій формі, визначаються відповідною платіжною системою і мають містити обов'язкові реквізити: дата здійснення операції, зазначення платника та отримувача, дані паспорта особи -отримувача або документа, що його замінює, сума касової операції, підписи платника або отримувача та працівників банку, уповноважених здійснювати касову операцію.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 серпня 2019 року у справі № 353/614/15-ц (провадження № 61-14701св18) вказано, що підставою для бухгалтерського обліку операцій банку відповідно до підпункту 2.1.1 Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженого Постановою правління Національного банку України від 30 грудня 1998 року № 566 (зі змінами та доповненнями), є первинні документи, які фіксують факти здійснення цих операцій; у разі складання їх у вигляді електронних записів при потребі повинно бути забезпечене отримання інформації на паперовому носії. Пунктом 5.1 глави 5 вищезазначеного Положенням визначено, що інформація, яка міститься в первинних документах, систематизується в регістрах синтетичного та аналітичного обліку; запис у регістрах аналітичного обліку здійснюється лише на підставі відповідного санкціонованого первинного документа. Згідно з пунктом 5.4. цього Положення, особові рахунки є регістрами аналітичного обліку, що вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня. При цьому, пунктом 5.6 Положення визначено, що виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Виписка з особового рахунка клієнта банку може слугувати як документ, що підтверджує суму витрат на оплату банківських послуг з розрахунково-касового обслуговування, підтвердження видачі та погашення кредиту, за умови зазначення в ній інформації про надання банком таких послуг, сум операцій та заповнення обов'язкових реквізитів. Отже, інформація з автоматизованої банківської системи (банківські виписки) є належним доказом факту укладання та виконання договору.
В постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19), від 28 жовтня 2020 року у справі № 760/7792/14-ц (провадження № 61-16754св19), від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19) вказано, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
Суди попередніх інстанцій дослідили зібрані у справі докази в їх сукупності та взаємозв'язку та дійшли мотивованого висновку про те, що з 26 серпня 2011 року до 02 березня 2012 року - протягом дії депозитного договору від 26 серпня 2011 року № SAMDN01000719121940 - відповідач належно виконував свої зобов'язання щодо нарахування та виплати позивачу процентів на суму вкладу в загальному розмірі 629 Євро, а 02 березня 2012 року - щодо виплати вкладникові на його вимогу внесеної ним суми вкладу в розмірі 20 000 Євро та нарахованих станом на 02 березня 2012 року процентів у розмірі 2,93 Євро, а всього - 20 002,93 Євро.
Такі висновки судів попередніх інстанцій в цій справі узгоджуються з вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про те, що суди неправомірно взяли до уваги надані відповідачем заяву на видачу готівки від 02 березня 2012 року та виписку за депозитним рахунком, які є неналежними доказами, так як не містять обов'язкових реквізитів, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до частин першої-другої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Неналежність заяви на видачу готівки від 02 березня 2012 року № 1 заявник мотивував тим, що вона не містить підпису працівника банку та відбитку печатки. Разом з тим заявник не зазначив про те, що такий доказ не стосується предмета доказування. Певні недоліки первинних документів, складених за результатами проведених фінансових операцій не тягнуть за собою втрату ними статусу належних первинних документів. Такі документи є належними і в тому разі, якщо вони заповнені з окремими недоліками, проте містять достатні дані про зміст фінансових операцій та їх учасників, а також підтверджують фактичне здійснення таких операцій.
Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 822/1786/16.
Посилаючись на неналежність виписки за депозитним рахунком, заявник вказав, що такий доказ сформований відповідачем на підставі заяви на видачу готівки від 02 березня 2012 року № 1, яка є неналежним доказом повернення вкладнику суми депозиту. Такий документ не може прийматися судом як доказ, оскільки він повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку). При цьому заявник послався на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року у справі № 381/4110/17, від 22 червня 2020 року у справах № 174/818/18, № 189/786/18.
Згідно з вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Виписка з особового рахунка клієнта банку може слугувати як документ, що підтверджує суму витрат на оплату банківських послуг з розрахунково-касового обслуговування, підтвердження видачі та погашення кредиту, за умови зазначення в ній інформації про надання банком таких послуг, сум операцій та заповнення обов'язкових реквізитів. Тобто суди можуть приймати такий документ як доказ.
Що стосується посилання на постанову Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року у справі № 381/4110/17, від 22 червня 2020 року у справах № 174/818/18, № 189/786/18, то воно є нерелевантним, так як у вказаних справах встановлені обставини, які не є подібними до обставин цієї справи. Правові висновки, викладені у зазначених постановах, стосувалися неможливості вважати Умови та Правила надання банківських послуг і Тарифи банку, які не містять підпису позичальника, складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім. Наведені висновки не стосуються можливості/неможливості прийняття судом як доказу виписки за депозитним рахунком.
Аргументи касаційної скарги з посиланням на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, згідно з якими відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі, є неспроможними з огляду на безпідставність позовних вимог.
Доводи касаційної скарги з посиланням на вказані правові висновки зводяться до незгоди заявника з установленими апеляційним судом обставинами і оцінкою доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини другої статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд вже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
В постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 1996 року у справі «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції), пункти 37, 38 рішення Європейського суду з прав людини від 19 грудня 1997 року у справі «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії)).
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Пустовіта Юрія Омеляновича на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 06 вересня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про повернення коштів за депозитним договором.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко