02 грудня 2021 року
м. Київ
cправа № 917/2001/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючий), Булгакової І.В., Колос І.Б.
за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,
представників учасників справи:
позивача - Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі - АТ "Нафтогаз України", позивач, скаржник) - Верхацький І.В. (адвокат),
відповідача - Полтавського обласного комунального виробничого підприємства теплового господарства "Полтаватеплоенерго" (далі - КВП "Полтаватеплоенерго", відповідач) - Данілова Н.Н. (адвокат),
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скарги АТ "Нафтогаз України"
на рішення Господарського суду Полтавської області від 30.03.2021 (головуючий - суддя Ореховська О.О.) та
постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.07.2021 (головуючий - суддя Лакіна В.В., судді: Геза Т.Д., Плахов О.В.)
у справі №917/2001/20
за позовом АТ "Нафтогаз України"
до КВП "Полтаватеплоенерго"
про стягнення 2 520 354,06 грн,
АТ "Нафтогаз України" звернулося до суду з позовом про стягнення з КВП "Полтаватеплоенерго" заборгованості за договором постачання природного газу від 03.10.2018 № 5260/18-КП-24 на загальну суму 2 520 354,06 грн, з яких: 1 821 251,05 грн - основний борг, 575 151,60 грн - пеня, 90 665,63 грн - 3% річних, 33 285,78 грн - інфляційні втрати.
Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем договірних зобов'язань щодо своєчасного проведення розрахунків за отриманий природний газ, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 30.03.2021, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.07.2021, позов задоволено частково; стягнуто з КВП "Полтаватеплоенерго" на користь АТ "Нафтогаз України" 115 030,32 грн пені, 90 665,63 грн - 3% річних та 33 285,78 грн інфляційних втрат, а також 10 486,54 грн витрат по сплаті судового збору. Закрито провадження в частині стягнення основного боргу в сумі 1 821 251,05 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, послався на доведеність факту неналежного виконання відповідачем прийнятих на себе зобов'язань за договором постачання природного газу від 03.10.2018 № 5260/18-КП-24, проте врахував наявність підстав для зменшення заявлених до стягнення суми пені.
Не погоджуючись з судовими рішеннями, АТ "Нафтогаз України" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 30.03.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.07.2021 у справі № 917/2001/20 у частині відмови в стягненні 460 121,28 грн пені та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Касаційну скаргу, з посиланням на приписи пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та процесуального права, а саме статтю 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 525, 526, 549-552, 599, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 236, 238 ГПК України, а також не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 31.03.2020 у справі №910/8698/19, від 24.06.2021 у справі № 904/3177/20, від 12.06.2018 у справі №922/1010/16, від 16.10.2020 у справі №903/918/19, від 04.02.2020 у справі №918/116/19.
Ухвалою Верховного Суду від 01.11.2021 відкрито касаційне провадження у справі №917/2001/20 за касаційною скаргою АТ "Нафтогаз України" на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.
У відзиві на касаційну скаргу КВП "Полтаватеплоенерго" заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Скаржник оскаржує рішення та постанову судів попередніх інстанцій лише в частині зменшення розміру пені.
Так, згідно зі статтею 233 ГК України, на неоднакове застосування якої судами попередніх інстанцій посилається скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому, суди мають взяти до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов'язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.
При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а не обов'язком, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Суди попередніх інстанцій у цій справі, враховуючи принцип збалансованості інтересів сторін та з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, дійшли висновку щодо наявності підстав для зменшення розміру пені на 80%.
Верховний Суд зазначає, що суд має право зменшувати розмір заявленої до стягнення неустойки.
Колегія суддів вважає, що висновки судів ґрунтуються на правильному застосуванні норм чинного законодавства України (зокрема, статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України) та відповідають сформованій та сталій судової практиці, у тому числі суду касаційної інстанції щодо застосування цих норм права.
Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у їх контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №917/2001/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якої підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі №910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 №910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 №925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та 13.09.2017 у справі №923/682/16.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №757/31606/15-ц).
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі №908/1453/14, від 31.03.2020 у справі №910/8698/19, від 24.06.2021 у справі №904/3177/20, від 12.06.2018 у справі №922/1010/16, від 16.10.2020 у справі №903/918/19, від 04.02.2020 у справі №918/116/19, то Суд зазначає таке.
Так, постановою Верховного Суду від 04.05.2018 у справі №908/1453/14 за позовом Відкритого акціонерного товариства "Запоріжжяобленерго" до Концерну "Міські теплові мережі" про стягнення заборгованості за договором (основної заборгованості та штрафних санкцій) залишено без змін оскаржувані рішення господарських судів попередніх інстанцій. При цьому Верховний Суд зазначив, що "суд першої інстанції, врахувавши фінансовий стан позивача та відповідача, дійшов обґрунтованого висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що в даному випадку суд не може надати перевагу відповідачу, враховує, зокрема, наявність заборгованості позивача по заробітній платі та податковий борг. Отже, з'ясувавши всі обставини справи та взявши до уваги майновий стан обох сторін, суди попередніх судових інстанцій дійшли правомірного висновку, що в даному випадку відсутні підстави для зменшення розміру пені".
Отже у справі № 908/1453/14 суди виходили з недоведеності виняткових обставин, які б слугували підставою для зменшення розміру стягуваної пені з комунального підприємства у зобов'язаннях за договором постачання електричної енергії, оскільки фінансовий стан позивача є не менш скрутним, ніж у відповідача, зважаючи, зокрема, на наявність заборгованості позивача з виплати заробітної плати та великий податковий борг, тому задля досягнення оптимального балансу інтересів обох сторін суд у вказаному випадку не міг надати перевагу відповідачу.
У постанові від 04.02.2020 у справі №918/116/19 за позовом АТ "НАК "Нафтогаз України" до Комунального підприємства "Здолбунівкомуненергія" про стягнення 1 555 968, 99 грн, у тому числі основного боргу у сумі 856 200,66 грн, пені у сумі 195 533,34 грн, 3% річних у сумі 108 423,10 грн, інфляційних втрат у сумі 395 811,89 грн, на яку також посилається позивач у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначив, що, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обставин справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.
Суди попередніх інстанцій у справі № 918/116/19 дійшли висновку про те, що обґрунтування відповідачем щодо майнового стану справді мають місце (в частині відшкодування різниці у тарифах серед населення, організаціям, установам, що фінансуються з Державного та місцевого бюджетів, і які із Державного бюджету відповідачу не відшкодовані); відповідач є комунальним підприємством, що створене для задоволення потреб споживачів в теплопостачанні та змушене надавати послуги за вартістю, нижчою від її собівартості; сплата штрафних санкцій в повному обсязі, у даному випадку, зачіпає не лише майнові інтереси відповідача, а й інші інтереси щодо можливості забезпечувати централізоване теплопостачання установам бюджетної сфери та послуг з теплопостачання м. Здолбунова Рівненської області. Судами також враховано добросовісну поведінку відповідача, а саме те, що кошти сплачувалися ним як до порушення провадження у справі, так і після порушення з метою зменшення заборгованості, фінансовий стан відповідача, а також те, що позивачем не надано доказів щодо понесення збитків у зв'язку з таким простроченням. Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що зазначені критерії дотримані судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні питання про зменшення пені та обґрунтовано зменшено розмір заявленої до стягнення пені на 50 %, враховуючи, що зменшення розміру штрафних санкцій на 99 % нівелюватиме саме значення пені як відповідальності за порушення грошового зобов'язання, що має на меті захист прав та інтересів кредитора у зв'язку з порушенням його права на своєчасне (відповідно до строків, передбачених договором) отримання грошових коштів за надані ним послуги.
Верховний Суд також зазначає, що предметом позову у справі №910/8698/19, про яку зазначає скаржник, було стягнення з Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі філії "Центр забезпечення виробництва АТ "Укрзалізниця" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Енерго Строй Сервіс" інфляційних втрат у сумі 289 138,09 грн, 3% річних у сумі 92 796,03 грн, пені в сумі 554 206,54 грн у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язань з оплати поставленої продукції в обумовлений сторонами у договорі поставки строк. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні усного клопотання відповідача про зменшення пені, оскільки останній, не подав суду будь-яких доказів існування (наявності) тих обставин, якими він обґрунтовував зазначене клопотання. Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, у постанові від 31.03.2021 зазначив, що Касаційним господарським судом не приймається посилання скаржника на те, що відповідна "інформація" (стосовно складного фінансового становища відповідача, здійснення ним заходів щодо капітального ремонту рухомого складу, оновлення парку вагонів, закупівлі тепловозов General Electric) "не потребує доказування, в силу статті 75 ГПК України, оскільки є загальновідомою". Відповідно до частини третьої згаданої статті обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Загальновідомість обставин полягає в тому, що вони відомі широкому загалу, зокрема й суду та учасникам справи. Загальновідомість того чи іншого факту є відносною і залежить від різних факторів, у тому числі поширеності інформації про подію (факт) загалом у державі чи в певній місцевості. Скаржником не зазначено й не обґрунтовано, чому, власне (з яких причин/підстав), інформація про фінансове становище та конкретні елементи (складові) виробничої діяльності філії "Центр забезпечення виробництва" Товариства має вважатися (на його думку) загальним надбанням, у тому числі бути відомою суду та іншому учаснику справи.
Предметом позову у справі № 904/3177/20 було стягнення з ТОВ "Торговий дім Дніпропетровський трубопрокатний завод" на користь ТОВ "ДенДі-ЛОГІСТИК" 1 240 104,99 грн заборгованості, з яких: 507 144,53 грн - 20% річних, 634 876,40 грн - пеня, 98 084,06 грн - інфляційні втрати, за неналежне виконання відповідачем зобов'язань за договором від 03.06.2019 №03062019-ПВ/ТЕ транспортно-експедиційного обслуговування експортно-імпортних та транзитних вантажів. Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції в частині зменшення розміру штрафних санкцій (пені та річних на 50%), у постанові від 24.06.2021 зазначив таке: "Верховний Суд з огляду на принцип свободи договору критично сприймає висновки апеляційного суду щодо порушення критеріїв розумності, справедливості та пропорційності через суттєве збільшення у договорі процентів річних в порівнянні з тими, які передбачені статтею 625 ЦК України та статтею 232 ГК України, зокрема, без встановлення судом обставин настання таких наслідків невиконання боржником зобов'язання, які вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання". "Виходячи з викладеного, Суд вважає, що апеляційний господарський суд помилково застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 до неподібних правовідносин у цій справі, що призвело до безпідставного скасування через неправильне розуміння апеляційним судом застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності правомірного рішення суду першої інстанції та зменшення нарахованого позивачем, відповідно до пункту 8.6 Договору, розміру річних на 50 %".
Натомість у справі № 923/7/21, що розглядається, суди, вирішуючи питання про зменшення розміру пені врахувавши, що під час розгляду справи відповідачем основний борг в розмірі 1 821 251,05 грн сплачено, встановивши обставини збиткової господарської діяльності відповідача, відсутності в діях відповідача прямого умислу у порушенні зобов'язання та обставини того, що несвоєчасна оплата за отриманий природний газ була спричинена невиконанням споживачами перед відповідачем своїх зобов'язань з оплати теплової енергії та неналежною платіжною дисципліною споживачів у здійсненні оплати послуг з теплопостачання, взявши до уваги відсутність доказів понесення позивачем збитків внаслідок порушення відповідачем прийнятих на себе грошових зобов'язань за договором, визнали зазначені обставини винятковими та дійшли висновку про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру пені на 80%.
Колегія суддів зазначає, що висновки судів про задоволення клопотання про зменшення розміру пені у цій справі не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним в постановах від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 04.02.2020 у справі №918/116/19, від 31.03.2020 у справі №910/8698/19, від 24.06.2021 у справі № 904/3177/20, оскільки право суду зменшити розмір пені було реалізоване судами у цих справах за наслідками оцінки конкретних обставин кожної справи, наведених учасниками справ обґрунтувань та за результатами дослідження доказів, і за наслідками реалізації цього права прийняті відповідні судові рішення, що включає подібність правовідносин зі справою №917/2001/20.
Таким чином, колегія суддів відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій застосували статтю 233 ГК України без урахування висновків щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 908/1453/14, від 31.03.2020 у справі №910/8698/19, від 24.06.2021 у справі № 904/3177/20, від 04.02.2020 у справі №918/116/19, оскільки у даній справі та у справах, на які посилається скаржник, суди дійшли відповідних висновків не у зв'язку з неоднаковим застосування статті 233 ГК України, а у зв'язку з наявністю різних обставин у вказаних справах, що формують зміст правовідносин, та їх різної оцінки судами у кожному конкретному випадку в межах своїх дискреційних повноважень.
Приписи частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України свідчать про те, що саме суди попередніх інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість, з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені у статті 300 ГПК України, завданням Верховного Суду є лише перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Верховний Суд також зазначає, що у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №922/1010/16 та від 16.10.2020 у справі № 903/918/19, на які також посилається скаржник, Верховний Суд не вирішував питання щодо зменшення пені за клопотанням сторони, що свідчить про неподібність правовідносин зі справою №917/2001/20.
Проаналізувавши зміст наведених постанов, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених ним постановах, оскільки зміст правовідносин, їх предмет, підстави, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених справах і у справі, яка переглядається, є різними; хоча й за однакового правового регулювання спірних правовідносин, що має місце в цій справі, але за іншої фактично-доказової бази (обставин справи та зібраних у них доказів), ніж у справі, що розглядається, тобто зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них.
Наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судових інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника свідчить про порушення норм матеріального права.
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім наданим сторонами доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.
Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).
Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, колегія суддів констатує, що в межах усіх доводів касаційної скарги і зазначених скаржником підстав касаційного оскарження, а також з урахуванням установлених судами у справі конкретних обставин, оцінила аргументи касаційної скарги щодо підтвердження наявної доказової бази у даній справі, однак зазначає, що ненаділена повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраної скаржником підстави касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Отже, Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, зважаючи на зміст спірних правовідносин, суть спору, фактичні обставини справи, доказову базу та правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ "Нафтогаз України", оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Полтавської області від 30.03.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.07.2021 у справі №917/2001/20.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Колос