25 листопада 2021 року м. Харків Справа № 922/2165/21
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Фоміна В.О. , суддя Шевель О.В.
за участі секретаря судового засідання Ярітенко О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Харківської міської ради (вх.№2808Х) на рішення Господарського суду Харківської області від 04.08.2021 (рішення ухвалено суддею Аюповою Р.М. 04.08.2021 об 11:03 год., у приміщенні Господарського суду Харківської області, повне рішення складено 12.08.2021) у справі №922/2165/21
за позовом Приватного акціонерного товариства “Концерн АВЕК та Ко”, м. Харків
до Харківської міської ради, м. Харків,
про визнання незаконним і скасування рішення
Рішенням Господарського суду Харківської області від 04.08.2021 у справі №922/2165/21 (суддя Аюпова Р.М.) позовні вимоги задоволено повністю; визнано незаконним та скасовано п. 17 додатку № 2 до рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 “Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою”, що стосується надання дозволу територіальній громаді м. Харкова на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об'єкту по просп. Льва Ландау, 182 у м. Харкові; стягнуто з Харківської міської ради на користь Приватного акціонерного товариства “Концерн АВЕК та Ко” судовий збір в розмірі 2270,00 грн.
Харківська міська рада звернулася до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 04.08.2021 у справі №922/2165/21 повністю і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко” до Харківської міської ради відмовити повністю.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається, зокрема, на таке:
- не підлягають застосуванню положення ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 ЦК України, оскільки вони стосуються випадків відчуження будинків, будівель та споруд від однієї особи до іншої, за наявності у продавця будівлі прав на земельну ділянку, на якій вона розміщена. У даному випадку такий перехід відсутній, а отже до позивача не може перейти право на земельну ділянку. В свою чергу, у позивача є право звернутися до Харківської міської ради з питанням відведення земельної ділянки на підставі проекту землеустрою в розмірі необхідному для обслуговування однієї будівлі, проте, позивачем не вживались заходи щодо реалізації такого права;
- право ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко” оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:043:0027, яке було набуте на підставі договору оренди від 23.03.2006, припинено 06.09.2016 на підставі угоди про розірвання договору оренди від 14.06.2016. Наразі, право власності на вказану земельну ділянку зареєстроване за Харківською міською радою;
- площа об'єкта нерухомого майна літ «М-1» по просп. Льва Ландау, 182, що на праві приватної власності належить ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко” становить 24,4 кв.м., а площа земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, становить 0,6588 га. Тобто, земельна ділянка площею 0,6588 га у декілька разів перевищує площу нерухомого майна. При цьому, як зазначає Харківська міська рада, вона при поділі спірної земельної ділянки залишила частину земельної ділянки під будівлю позивача;
- враховуючи відсутність у позивача фактично оформленого та зареєстрованого права користування земельною ділянкою, а також наявність факту добровільної відмови від права користування, суд першої інстанції безпідставно застосував ч. 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України;
- питання регулювання земельних відносин є дискреційними повноваженнями Харківської міської ради, яка діє в інтересах територіальної громади м. Харкова. А тому, оскільки власником земельної ділянки по просп. Льва Ландау,182, кадастровий номер 6310137500:02:043:0027 є територіальна громада м. Харкова в особі Харківської міської ради, то мотивування місцевого господарського суду про вчинені міською радою перешкоди у реалізації позивачем свого права користування земельною ділянкою є необґрунтованими.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.09.2021 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Тарасова І.В., суддя Шевель О.В.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Харківської міської ради на рішення Господарського суду Харківської області від 04.08.2021 у справі №922/2165/21, повідомлено учасників справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться 26.10.2021.
24.09.2021 від ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко” надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін (вх.№11141).
Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.10.2021 у зв'язку з відпусткою судді Тарасової І.В. для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Фоміна В.О., суддя Шевель О.В.
У судовому засіданні 26.10.2021 оголошено перерву до 25.11.2021.
Після перерви у судове засідання учасники справи не з'явились.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах доводів та вимог апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила таке.
Згідно інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №264094146 від 02.07.2021 нежитлова будівля літ «М-1» загальною площею 24,4 кв.м., яка розташована за адресою: Харківська обл., м. Харків, проспект Льва Ландау, 182, належить на праві приватної власності ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко”.
Також, відповідно до інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №264093629 від 02.07.2021 вищезазначений об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці із кадастровим номером 6310137500:02:043:0027, площею 0,6588 га. Земельна ділянка належить до комунальної власності та перебувала на праві оренди у ПАТ “Концерн АВЕК та Ко” згідно договору оренди від 23.03.2006. 06.09.2016 зареєстровано припинення права оренди на підставі угоди про розірвання договору оренди землі.
Звертаючись з позовом ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко” посилається на те, що із загальнодоступних джерел йому стало відомо про те, що рішенням 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 “Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою” (п. 17 додатку № 2 до рішення) територіальній громаді м. Харкова надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об'єкту по просп. Льва Ландау, 182 (Московський район). Фінансування робіт із землеустрою забезпечується за рахунок коштів КП “Міський торговий ринок” згідно укладеної угоди з розробником документації із землеустрою.
Позивач вважає, що вказане рішення Харківської міської ради є незаконним та порушує права й інтереси ПрАТ “Концерн Авек та Ко”, у зв'язку із чим підлягає скасуванню в частині, що стосується надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу спірної земельної ділянки.
Так, за твердженням ПрАТ “Концерн Авек та Ко”, воно як власник об'єкту нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці із кадастровим номером 6310137500:02:043:0027, має право оформити право оренди на цю земельну ділянку та використовувати її для обслуговування належної йому нежитлової будівлі. Водночас, у разі поділу даної земельної ділянки, вона припинить своє існування як об'єкт цивільних прав, що позбавить його можливості реалізації відповідного права. А тому, позивач просив визнати незаконним та скасувати вказане рішення відповідача.
Приймаючи оскаржуване рішення від 04.08.2021 про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що за наявності права власності на будівлю, що розміщена на відповідній земельній ділянці чи під її поверхнею, рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 “Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою” в частині, що стосується надання дозволу територіальній громаді м. Харкова на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об'єкту по просп. Льва Ландау, 182 (п. 17 додатку № 2 до рішення) на згаданий об'єкт нерухомості не може вважатися правомірним з огляду на положення ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, адже фактично перешкоджає землекористувачу оформленню речового права на таку земельну ділянку, що вказує на безпідставне втручання у право мирно володіти своїм майном, що гарантоване статтею 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР, без забезпечення чіткого та передбачуваного застосування вказаних правових норм та наслідків їх дій.
Надаючи власну правову кваліфікацію обставинам справи, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до частини 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Частиною 2 статті 19 Конституції України унормовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з преамбулою Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції Закону, чинного на момент прийняття спірного рішення) цей Закон відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Частиною 3 статті 24 цього Закону унормовано, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" передбачено, що виключною компетенцією міських рад є вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Частиною 1 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону).
За змістом частин 1, 4 статті 11 ЦК України цивільні права і обов'язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Частиною 1 статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Статтею 152 Земельного кодексу України встановлено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.10.2018 у справі №903/857/18, від 20.08.2019 у справі №911/714/18.
Отже, підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі та можливість за результатами розгляду позову відновити порушене право позивача. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 05.12.2019 року у справі №914/73/18, від 14.01.2020 року у справі №910/21404/17, від 23.12.2020 року у справі №914/2057/18.
Як зазначалось, позивач є власником нежитлової будівлі літ «М-1» загальною площею 24,4 кв.м., яка розташована за адресою: Харківська обл., м. Харків, проспект Льва Ландау, 182.
23.03.2006 між Харківською міською радою (орендодавець) та АТ “Концерн Авек та Ко” (орендар) укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: м. Харків, пр. П'ятдесятиріччя СРСР, 182 (п. 1 договору). Згідно п. 2 договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 5,3478 га (ділянка 1 - площею 4,6890 га, ділянка 2 - площею 0,6588 га). На земельній ділянці знаходяться об'єкти нерухомого майна - нежитлові будівлі літ. «Д-2», літ. «В-1», літ. «Г-3», літ. «Е-2», літ. «Н-1», літ. «М-1», літ «Б-2», літ. А-4, літ. З-2, літ И-1, літ. К-1, літ. Л-1, які належать орендареві на праві приватної власності (п. 3 договору). Договір укладено строком: на період будівництва до 31.12.2007, на період експлуатації до 31.12.2030 (п. 8 договору).
Водночас, вказаний договір оренди землі від 23.03.2006 було розірвано, шляхом укладення угоди про розірвання договору оренди землі реєстраційний № 640667100020 та здійснено реєстрацію припинення права оренди 06.09.2016.
Підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.
Так, за частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу від 15.08.2005) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування.
Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України).
За положеннями частини першої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу від 15.08.2005) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
При відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, слід враховувати те, що норми Земельного та Цивільного кодексів України закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За нормою ст.120 Земельного кодексу України, визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі №689/26/17)
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18 звернула увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Штучний правовий відрив об'єктів нерухомості від земельних ділянок, на яких вони розміщені, відбувся за радянських часів з ідеологічних мотивів. Під впливом тодішньої ідеології панувало уявлення, що особи можуть мати право власності на об'єкти нерухомості, але не на земельні ділянки, на яких вони розташовані. Так, Конституцією УРСР 1978 року (частина друга статті 11) було передбачено, що земля є у виключній власності держави.
Внаслідок такого підходу існує значна кількість об'єктів нерухомості, які знаходяться у власності приватних осіб, розташованих на землях державної та комунальної власності, причому земельні ділянки під цими об'єктами можуть бути несформованими. Водночас намір законодавця подолати такий штучний правовий відрив об'єктів нерухомості від землі не викликає сумніву.
За висновками Великої Палата Верховного Суду викладеними у постанові від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України (пункт 8.3 постанови).
Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер (пункт 8.4 постанови).
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
При цьому, принцип спільної юридичної долі нерухомого майна та земельної ділянки, на якій це майно розміщене, закріплений наведеними законодавчими нормами, зумовлений невіддільністю нерухомого майна від земельної ділянки, на якій воно розміщене, і яка фактично є його частиною, та має на меті дотримання законних прав та інтересів власника нерухомого майна, а також забезпечення можливості реалізації ним відповідних правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження цим майном.
Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній власник земельної ділянки порядку припинення прав на земельну ділянку, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення (такі висновки, викладені у пункті 8.8 постанови Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №907/68/18 з урахуванням висновків, викладених у пункті 8.11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16).
Стаття 120 Земельного кодексу України, стаття 377 ЦК України передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди (зміст якого розкривається, зокрема у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України) особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (постанови від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, від 05.12.2018 у справі №713/1817/16-ц, від 03.04.2019 у справі №921/158/18, від 18.12.2019 у справі №263/6022/16-ц).
Отже, відповідно до зазначених правових норм власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна. Одночасно користування будинком, спорудою неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування цього майна. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм та правил.
У зв'язку з чим, позивач беззаперечно має майновий інтерес в одержанні в користування земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно та частиною ділянки, яка необхідна для обслуговування цього майна.
Положеннями статті 79-1 Земельного кодексу України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру (ч. 1). Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок (ч. 2).
Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина 4 статті 79-1 вказаного Кодексу).
Відповідно до частини 5 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Згідно ч. 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією
Відповідно до частини 13 статті 79-1 Земельного кодексу України земельна ділянка припиняє існування як об'єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі, зокрема, поділу або об'єднання земельних ділянок.
Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок є різними за своєю суттю документами із землеустрою, які не є тотожними за процедурою виконання цієї документації.
Надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об'єкта.
Натомість, коли йдеться про формування земельної ділянки з частини вже сформованого земельного масиву, що має кадастровий номер, її відведення відбувається на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки.
Так, згідно із частиною першою статті 25 Закону України "Про землеустрій" документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації, до видів якої належить технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок (пункт «й» частини другої статті 25).
За загальним правилом, визначеним положеннями статті 50 Закону України "Про землеустрій", проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок.
Згідно статті 56 Закону України "Про землеустрій" (в редакції станом на час прийняття спірного рішення Харківської міської ради від 24.02.2021) технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації; в) кадастрові плани земельних ділянок, які об'єднуються в одну земельну ділянку, або частини земельної ділянки, яка виділяється в окрему земельну ділянку; г) матеріали польових геодезичних робіт; ґ) акт приймання-передачі межових знаків на зберігання при поділі земельної ділянки по межі поділу; д) перелік обтяжень прав на земельну ділянку, обмежень на її використання та наявні земельні сервітути; е) нотаріально посвідчена згода на поділ чи об'єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні); є) згоду власника земельної ділянки, для земель державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем (крім випадків поділу земельної ділянки у зв'язку з набуттям права власності на житловий будинок, розташований на ній).
Таким чином, поділ та об'єднання земельних ділянок за своєю суттю фактично є формуванням нової чи нових земельних ділянок, що передбачає певну процедуру щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок, його погодження та затвердження.
Правовий аналіз вищенаведених положень земельного законодавства дає підстави для висновку, що поділ здійснюється за технічною документацією із землеустрою, оскільки така земельна ділянка є зареєстрованою як об'єкт цивільних прав, і для цього, окрім технічної документації, потрібна нотаріально посвідчена згода землекористувача земельної ділянки та згода власника - органу місцевого самоврядування.
Оскільки відповідач не отримав згоду позивача, який є фактичним землекористувачем земельної ділянки з кадастровим номером 6310137500:02:043:0027, на якій розташований належний йому об'єкт нерухомості, зазначене дає підстави для висновку, що оскаржуване рішення ради прийнято без урахування вказаних положень земельного законодавства та відповідно порушує права ПрАТ “Концерн АВЕК та Ко”.
Не можуть бути визнані судом обґрунтованими посилання відповідача на те, що, за його думкою, площа спірної земельної ділянки у декілька разів перевищує площу об'єкту нерухомості та території, необхідної для його обслуговування, оскільки такі обставини не були доведені ним відповідними допустимими доказами (як-то висновками спеціалістів або експертів).
При цьому, як зазначає сама Харківська міська рада в апеляційній скарзі, вона при поділі спірної земельної ділянки залишила її частину під будівлю позивача, тим самим фактично підтвердила, що на власний розсуд, без згоди та з'ясування думки останнього, вже на цій стадії визначила «необхідний» для обслуговування його будівлі менший розмір земельної ділянки, при цьому не визначивши ні її розміру, ні меж.
Не приймаються судом також доводи відповідача про те, що у позивача на час виникнення спірних правовідносин відсутнє оформлене та зареєстроване право користування земельною ділянкою, оскільки фактично він має таке право в силу закону як власник нерухомого майна, що на ній знаходиться.
Колегія суддів звертає увагу, що рішення про надання дозволу на розроблення документації землеустрою є початковою стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту.
Апеляційний господарський суд вважає слушними доводи, що в даному випадку позивач не зможе пройти процедуру одержання спірної земельної ділянки в користування саме з підстави наявності оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування, тобто у зв'язку наданням дозволу іншим особам на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки.
Тобто, у разі відведення іншій особі земельної ділянки, яка входить до меж землі, необхідної для обслуговування майна позивача, останній автоматично втратить можливість оформити належне йому в силу закону право користування земельною ділянкою для обслуговування об'єктів нерухомого майна та, відповідно, може бути позбавлений можливості повноцінно користуватися власним нерухомим майном.
Згідно з усталеною прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини основу принципу правової визначеності утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним приписам.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії" суд постановив, що ст. 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей. З наведеного слідує висновок про те, що по-перше, особа, якій відповідним рішенням надано право користування земельною ділянкою, набуває право власності на майно у вигляді правомірних очікувань щодо набуття у майбутньому права володіння майном (право оренди) ще до укладення відповідного договору оренди на виконання даного рішення, по-друге, після укладення відповідного договору оренди у особи виникає право мирно володіти майном, яким є майнові права (право оренди) протягом певного строку. При цьому, право власності на майно у вигляді як правомірних очікувань, так і майнового права (права оренди), є об'єктом правового захисту згідно зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.
Враховуючи викладене, позивач як власник об'єкту нерухомості, розташованого на спірній земельній ділянці має «правомірні очікування» щодо продовження користування земельною ділянкою для обслуговування належного йому майна, які підлягають захисту відповідно до ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
А тому, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання незаконним та таким, що підлягає скасуванню рішення 3 сесії Харківської міської ради 8 скликання від 24.02.2021 № 48/21 “Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою” в частині, що стосується надання дозволу територіальній громаді м. Харкова на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,6588 га (кадастровий номер 6310137500:02:043:0027) комунальної власності для будівництва торговельно-сервісного комплексу з реконструкцією існуючих будівель (але не пізніше прийняття об'єкту до експлуатації) та подальшої експлуатації цього об'єкту по просп. Льва Ландау, 182 (п. 17 додатку № 2 до рішення).
Проте, колегія суддів зауважує, що невірними є посилання позивача та місцевого господарського суду на положення ч. 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України (в чинній редакції), якими передбачається, що поділ, об'єднання земельної ділянки, що перебуває у користуванні, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя, при цьому, справжність підпису на такій згоді засвідчується нотаріально, оскільки такими положеннями вказану статтю доповнено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» №1423-IX від 28.04.2021, який набрав чинності 27.05.2021, тобто після прийняття відповідачем спірного рішення.
Водночас, не можна не відмітити, що відповідні зміни в законодавстві за своїм «духом» були спрямовані на посилення захисту прав та інтересів землекористувачів та підтверджують необхідність отримання згоди останніх при вирішенні питання щодо поділу земельної ділянки.
Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 04.08.2021 у справі №922/2165/21- без змін.
Керуючись статтями 269, 270, 275, 281-284 ГПК України, Східний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 04.08.2021 у справі у справі №922/2165/21 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 03.12.2021.
Головуючий суддя О.О. Крестьянінов
Суддя В.О. Фоміна
Суддя О.В. Шевель