ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
02 грудня 2021 року м. ОдесаСправа № 916/896/21
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Разюк Г.П.,
суддів: Головея В.М., Колоколова С.І.
при секретарі судового засідання Полінецькій В.С.
за участю представників сторін:
від позивача Голови наглядової ради Лєбєдєва Ю.М., протокол засідання наглядової ради від 27.04.2021; Гусарова А.Л ордер серія ОД №690879 від 02.12.2020
від відповідача - Паски В.В.; довіреність №1 від 11.01.2021, витяг з ЄДРЮФОП
розглянувши у відкритому судовому засіданні в реежимі відеоконференції апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства “Одеський завод гумових технічних виробів”
на рішення Господарського суду Одеської області від 16.07.2021, проголошене суддею Погребною К.Ф. у м. Одесі, повний текст якого складено та підписано 19.07.2021
у справі № 916/896/21
за позовом скаржника
до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях
про зобов'язання вчинити певні дії,
У квітні 2021 року Приватне акціонерне товариство (далі - ПрАТ) «Одеський завод гумових технічних виробів» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях про зобов'язання останнього демонтувати два цегляних дворівневих будинки: літ. А розміром 6,85 м на 9,8 м, літ. Х розміром 6,68 м на 9,8 м, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140, причал 200, з наступним вивозом належних відповідачу будівельних матеріалів з території водно - спортивної бази ПрАТ "Одеський завод гумових технічних виробів".
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначав про те, що розташування на території бази відпочинку самовільно збудованих споруд порушує його права, як власника нерухомого майна - бази відпочинку, оскільки позбавляє можливості обслуговувати споруди бази, які розташовані впритул до самовільно зведених будиночків, які займають суттєву частину території бази, тому підлягають демонтажу Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, оскільки за ним визнано право власності на ці будинки.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 16.07.2021 в задоволенні позову відмовлено з огляду на відсутність належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт наявність порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням місцевого господарського суду, позивач звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
На думку скаржника, рішення суду є незаконним та необґрунтованим, оскільки його прийнято із суттєвим порушенням норм матеріального та процесуального права при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи.
Зокрема, скаржник вважає, що місцевий господарський суд порушив вимоги ч. 5 ст. 75 ГПК України, оскільки безпідставно не врахував встановлені в постанові Одеського апеляційного господарського суду у справі №35/17-3274-201 обставини стосовно того, що вищевказані два будиночки були самовільно збудовані Кооперативом «Атлетик».
Також, на думку скаржника, судом першої інстанції в порушення вимог ч. 1 ст.81 ГПК України відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про витребування доказів, а саме матеріалів справи №35/17-3274-2011 з архіву Господарського суду Одеської області, оскільки позивач був позбавлений можливості самостійно надати такі докази.
Крім того, апелянтом було заявлено клопотання про зупинення провадження у даній справі до вирішення Південно-західним апеляційним господарським судом справи №916/67/20, яке колегією суддів відхилено, оскільки колегія суддів не вбачає об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи.
Відповідач надіслав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає що позивач не є власником (орендарем) земельної ділянки (суміжної), право власності на спірні об'єкти визнано та зареєстровано за відповідачем, при цьому позивачем не надано доказів, що будинки є самочинним будівництвом та наявний припис про усунення будь-яких порушень під час їх будівництва, у зв'язку з чим суд дійшов правомірного висновку про відмову у задоволенні позову і підстави для його скасування відсутні.
В запереченнях на відзив ПрАТ «Одеський завод гумових технічних виробів» з посиланням на рішення господарських та адміністративних судів у справах №5/17-3274-2011 та №916/1072/14 зазначає, що рішення Одеської міської ради №1507 -ХХІV від 11.07.2003 є діючим, а ПрАТ «Одеський завод гумових технічних виробів» має законне право користуватися земельною ділянкою площею 0,436 га за адресою м.Одеса, вулиця Миколаївська дорога,140.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзиву на неї та заперечень на відзив та додаткових пояснень скаржника, заслухавши пояснення представників сторін у судовому засіданні, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія дійшла до наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження права власності позивачем надано постанову Одеського апеляційного господарського суду у справі №35/17-3274-2011 від 7.02.2012 за позовом Відкритого акціонерного товариства «Одеський завод гумових технічних виробів» до Одеської міської ради, якою встановлено встановлено наступне: «рішенням Виконавчого комітету Ленінської районної ради депутатів трудящих від 15.06.1973 заводу гумових виробів (правонаступником якого є ВАТ «Одеський завод гумових технічних виробів») для організації відпочинку та зміцнення здоров'я працівників було дозволено будівництво бази відпочинку - водної станції на частині території водної станції заводу "Більшовик" (на березі моря за територією ватино-ватної фабрики), що зараз має адресу: м. Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140.
У вересні 1975 року були затверджені техноробочий проект та зведений кошторис на будівництво бази відпочинку на суму 20 000 рублів, які пройшли експертизу генпроектувальника та були затверджені для виконання керівництвом Одеського заводу гумових виробів, що підтверджується довідкою про затвердження проектнокошторисної документації.
Листом Міського управління Одеської обласної контори Всесоюзного банку фінансування капітальних вкладень вих. № 17/281 від 13.05.1976 було підтверджено, що документи стосовно будівництва бази відпочинку (водноспортивної станції) прийняті до фінансування.» З зазначеного зроблено висновок: «Таким чином, Одеським заводом гумових виробів (який був на той час державним підприємством) за рахунок державних коштів було побудовано на законних підставах базу відпочинку - водноспортивну станцію, що розташована на земельній ділянці за адресою: м.Одеса, вул. Миколаївська дорога, 140.»
Цією ж постановою встановлено, що при приватизації ВАТ «Одеський завод гумових технічних виробів», яка була завершена в 1997 році, до переліку нерухомого майна, увійшли 14 садівничих домиків, на які відсутні документи, що вони є нерухомим майном, а інші два будинки збудовані Кооперативом «Атлетик», після того як правлінням АП «Одеський завод гумових технічних виробів» рішенням від 5.02.1992 частина спірної земельної ділянки була надана цьому кооперативу, але протоколом №9/1 від 8.10.2004 засідання правління товариства вказане рішення як незаконне скасоване, а питання знесення цих самовільнозбудованих будинків не відноситься до обов'язків Одеського заводу гумових технічних виробів, оскільки власником землі, на якій вони розташовані, є територіальна громада.
Проте, відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, лише у разі коли в ній беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, для даної справи, в якій відповідачем виступає Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, означене рішення не має сили преюдиційного.
Водночас, чинною постановою від 16.11.2020 року у справі №916/67/20, яка має преюдиційне значення для даного спору, Південно-західний апеляційний господарський суд визнав право власності за державою Україна в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях серед іншого і на два цегляних дворівневих будинки: літ. А розміром 6,85м на 9,8м, літ. Х розміром 6,68м на 9,8м, що знаходяться за адресою: м. Одеса, вул.Миколаївська дорога, 140, причал 200.
Відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно та їх обтяжень, наявних в матеріалах справи, власниками нерухомості за адресою: м. Одеса, вул.Миколаївська дорога, 140 є держава в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, Товариства з обмеженою відповідальністю «САП140», «СМАП140», «РУСІЧ І К» та Приватне підприємство « Фірма «РОДОН». За позивачем же зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 46,8 кв.м., який розташований за іншою адресою, а саме: м.Одеса, вул.Миколаївська дорога, 140-А.
Оскільки позивачем не надавалось до суду першої інстанції інших доказів наявності його майнових прав щодо майна за адресою: м. Одеса, вул.Миколаївська дорога, 140, колегія суддів погоджується з висновками господарського суду першої інстанції стосовно необгрунтованості вимоги про демонтаж будинків, що перебувають у державній власності.
Позивач також зазначає, що відповідні будинки розташовані на його базі відпочинку і мають статус самовільного будівництва, що встановлено під час розгляду господарським судом Одеської області справи №35/17-3274-2011 та відображено в Постанові Одеського апеляційного господарського суду від 07.02.2012, водночас вони перешкоджають цільовому використанню бази та належному оформленню права користування позивача земельною ділянкою під вказаною базою відпочинку (укладенню договору оренди), позбавляють можливості обслуговувати споруди бази, які розташовані впритул до самовільно зведених будиночків, які займають суттєву частину території бази, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду із відповідним позовом.
На підтвердження права користування земельною ділянкою ним надано копію Рішення Одеської міської рада № 1507- ХХІV від 11.07.2003 «Про затвердження проекту відведення та надання відкритому акціонерному товариству «Одеський завод гумових технічних виробів» в оренду земельної ділянки площею 0,436 га, за адресою: м. Одеса, вул.Миколаївська дорога, 140, для експлуатації та обслуговування водноспортивної станції, яким надано у короткострокову оренду терміном на 5 років землі оздоровчого призначення та затверджено проект відведення ділянки та договір оренди.
Відповідно до статтей 3, 6 Закону України «Про оренду землі» в редакції, що діяла на час прийняття рішення оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності, орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Докази укладання на підставі рішення Одеської міської рада № 1507- ХХІV від 11.07.2003 договору оренди земельної ділянки не представлено і в судовому засіданні представником позивача підтверджена відсутність такого договору та його реєстрації. Таким чином, колегія дійшла висновку про відсутність у позивача правових підстав користування зазначеною земельною ділянкою. Фактичне користування земельною ділянкою без достатніх правових підстав, а також сплата земельного податку не можуть бути підставою для судового захисту права на оренду земельної ділянки.
Згідно до частини 6 статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 4 Господарського кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто, законодавець пов'язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб'єктивних прав або законних інтересів позивача.
Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 20 Господарського кодексу України.
Частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України та статтею 20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.
З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.
Звертаючись до господарського суду, позивач вказує у позовній заяві предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права.
Натомість, вирішуючи спір, судам належить з'ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві.
Суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. (ст. 4 ГПК України).
Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Отже, з огляду на наведені положення законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
Відтак на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Тобто вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Лише у разі встановлення наявності порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу позивача та відповідності обраного останнім способу захисту такому порушенню або оспоренню суд може прийняти рішення про задоволення позову.
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, або компенсація витрати, що виникли у зв'язку з порушенням прав, чи в інший спосіб нівелює негативні наслідки такого порушення.
Отже, відсутність права та охоронюваного законом інтересу у позивача або недоведеність факту його порушення є підставою для відмови у позові.
При зверненні до суду із відповідним позовом позивачем не надано доказів належності йому на будь-якому речовому праві земельної ділянки на якій знаходяться два цегляних дворівневих будинки: літ. А розміром 6,85 м на 9,8 м, літ. Х розміром 6,68 м на 9,8 м, які належать відповідачу на праві власності, а також доказів порушення цього права з боку відповідача, у зв'язку з чим судом першої інстанції цілком підставно та обґрунтовано відмовлено у задоволенні відповідного позову, з огляду на недоведеність позивачем порушення його прав, за захистом яких він звернувся.
Доводи скаржника про неврахування місцевим господарським судом висновків викладених в постанові Одеського апеляційного господарського суду у справі №35/17-3274-201 про те, що вищевказані два будиночки було самовільно збудовано кооперативом «Атлетик», не спростовують вищевикладених висновків суду, а відтак не можуть бути підставою для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.
Також, колегія суддів вважає, що місцевим господарським судом правомірно відмовлено у задоволенні клопотання про витребування доказів, а саме справи №35/17-3274-2011 з Господарського суду Одеської області, оскільки він є стороною даної справи, а тому має можливість самостійно ознайомитись з її матеріалами.
За таких обставин, апеляційна скарга ПрАТ “Одеський завод гумових технічних виробів” не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 16.07.2021 у справі №916/896/21 слід залишити без змін.
Враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276 282-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
Рішення Господарського суду Одеської області від 16.07.2021 у справі №916/896/21 залишити без змін, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства “Одеський завод гумових технічних виробів” - без задоволення.
Відповідно до ст.284 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 20 днів, які обчислюються у відповідності до ст.288 ГПК України.
Повний текст постанови складено 02.12.2021 о 15.30
Головуючий суддя Г.П. Разюк
Суддя В.М. Головей
Суддя С.І. Колоколов