Номер провадження: 22-ц/813/6403/21
Номер справи місцевого суду: 521/12773/19
Головуючий у першій інстанції Плавич І. В.
Доповідач Громік Р. Д.
24.11.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого - Громіка Р.Д.,
суддів - Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І.,
за участю секретаря - Гарбуз В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2020 року у цивільній справі за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні шляхом виселення,
1. ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог.
До Малиновського районного суду м. Одеси надійшов позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні шляхом виселення.
В обґрунтування власної позиції та пояснюючи підстави звернення до суду позивач посилався, що квартира АДРЕСА_1 належить територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради.
Утім, означене жиле приміщення безпідставно займає відповідач ОСОБА_1 . Позивач вважав, що відповідні дії ОСОБА_1 порушують права територіальної громади міста Одеси як власника об'єкту нерухомого майна. Зважаючи на викладене, департамент звернувся з позовом до суду, в якому просив суд: усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 з жилого приміщення у виді квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2020 року позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні шляхом виселення задоволено повністю. Усунено перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 з жилого приміщення у виді квартири АДРЕСА_1 , яка належить територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності. Стягнено з ОСОБА_1 на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради суму оплаченого судового збору в розмірі 1921,00 гривень.
Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення суду та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що:
1)в матеріалах справи немає жодних доказів, що нібито ОСОБА_2 займає посаду старшого інспектора, а ОСОБА_3 займає посаду директора, ОСОБА_4 займає посаду старшого інспектора ІР;
2)судом першої інстанції помилково встановлено, що ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_2 , а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Сповіщення сторін та заяви у справі.
У судове засідання, призначене на 24 листопада 2021 року, сторони були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи.
02 листопада 2021 року до Одеського апеляційного суду від адвоката Смирнова А.І., який діє в інтересах ОСОБА_1 , надійшла заява про відкладення розгляду справи, яка вмотивована тим, що сторона відповідача бажає особисто приймати участь у справі та дати особисто пояснення, а тому у зв'язку зі складною епідеміологічною ситуацією просить відкласти розгляд справи (а.с. 169).
Розглянувши заяву сторони скаржника, судова колегія дійшла до висновку про відмову у її задоволенні з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.
Поважність причин відкладення судом апеляційної інстанції не встановлена, заявник реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю сторіни у справі.
Крім того, судом апеляційної інстанції у межах апеляційного провадження не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то підстав для розгляду справи з обов'язковою участю сторін суд апеляційної інстанції не знаходить.
Додатково апеляційний суд звертає увагу, що 30 березня 2020 року прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)». Цим законом внесені зміни до ЦПК України, зокрема частиною четвертою статті 212 ЦПК України у цій редакції передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» або Державною судовою адміністрацією України».
Отже, скаржник та її представник не були позбавлені можливості вжити заходів для забезпечення участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із застосуванням власних технічних засобів.
Аналогічна правова позиція була викладена в постанові Верховного Суду від 17 вересня 2020 року у цивільній справі №727/4257/19.
2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція апеляційного суду
Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що на підставі рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 23 липня 2014 року у справі №521/5671/14-ц квартиру АДРЕСА_1 визнано відумерлою спадщиною та передано у власність територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.
Право власності територіальної громади належним чином зареєстроване в Держаному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується інформаційною довідкою №165006824 від 25 квітня 2019 року.
25 квітня 2019 року за дорученням Департаменту комунальної власності Одеської міської ради КУ «Муніципальна служба комунальної власності Одеської міської ради» було здійснено обстеження об'єкту комунальної власності у виді квартири АДРЕСА_1 . За результатами обстеження виявлений факт проживання в квартирі ОСОБА_1 без правовстановлюючих документів, про що старшим інспектором відділу контролю за використанням комунального майна КУ «Муніципальна служба комунальної власності Одеської міської ради» Карповим І.Ю. складено акт від 25 квітня 2019 року.
Питання набуття права власності на означену квартиру вирішувалось ОСОБА_1 в судовому порядку, яка зверталась до суду з позовом до Одеської міської ради про встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання права на спадкове майно. В позові ОСОБА_1 просила встановити факт проживання однією сім'єю з ОСОБА_5 у квартирі АДРЕСА_1 з березня 2007 року по 26 серпня 2012 року (час відкриття спадщини), а також визнати за нею право власності на вказану квартиру в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 .
На підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 посилалась на те, що вона є рідною племінницею ОСОБА_6 , яка перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 , та через їх похилий вік і потреби в постійній увазі, проживала разом з ними однією сім'єю у квартирі АДРЕСА_1 , була пов'язана спільним побутом, вела спільне господарство, мала взаємні права та обов'язки. Спадщину після смерті ОСОБА_6 успадкував її чоловік - ОСОБА_5 . Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на зазначену квартиру та вклади, що знаходяться в філії Одеського міського відділення АТ «Державний ощадний банк України». ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, однак їй було відмовлено у зв'язку з тим, що не було надано документів на підтвердження родинних відносин з померлим.
Однак рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 23 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 15 червня 2016 року та постановою Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 11 грудня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій Верховний Суд зазначив, що ОСОБА_1 не доведено належним чином те, що вона проживала однією сім'єю із спадкодавцем, була пов'язана з ним спільним побутом та мала взаємні права і обов'язки. У зв'язку з цим, не довівши вказаного факту, ОСОБА_1 не може вважатися спадкоємцем за законом четвертої черги після померлого ОСОБА_5 .
Перевіряючи обґрунтованість заявлених вимог, суд першої інстанції правильно зазначив таке.
Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкованого у суб'єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Розпорядженням міського голови №23-01р від 21 січня 2011 року затверджено Порядок поводження з відумерлою спадщиною в місті Одесі, відповідно до якого врегулюванні відносини, пов'язані із визнанням спадщини відумерлою, та передачі такої спадщини до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, а також охорони законних майнових інтересів територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.
Підпунктом 5.2. пункту 5 указаного розпорядження на Департамент комунальної власності Одеської міської ради покладено обов'язки з вжиття заходів стосовно утримання, збереження, оцінки майна (нерухомого та рухомого), яке може бути визнано відумерлою спадщиною, а також обов'язку з оформлення правовстановлюючих документів на нього, ініціювання вирішення питань подальшого управління майном, визнаним відумерлою спадщиною та переданням у власність територіальної громади міста Одеси; вирішення відповідно до законодавства інших питань, пов'язаних із запровадженням цього Порядку.
Зважаючи на викладене Департамент комунальної власності Одеської міської ради, здійснюючи управління відумерлою спадщиною, звернувся за захистом охоронюваного законом інтересу територіальної громади в судовому порядку.
Згідно з частиною 3 статті 1277 ЦК України спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
Відповідно до частини 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Згідно із частинами 1, 2 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до частин 1, 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
За положеннями частин 1, 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Як регламентує стаття 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950).
Стаття 17 Загальної декларації прав людини проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини.
Як регламентує стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
У параграфі 22 рішення у справі «Кечко проти України» («Kechko v. Ukraine», заява №63134/00), Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого Протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Першого Протоколу (див. рішення у справі «Броніовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland», заява №31443/96, п. 98).
Водночас Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах «Меллахер та інші проти Австрії» («Mellacher and Others v. Austria», заяви №10522/83; 11011/84; 11070/84), «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» («Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland»), заява №12742/87), визначив, що під поняттям «майно» мають розумітись і «правомірні очікування», «законні сподівання» особи.
У параграфі 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» («Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine», заяви №68385/10 та №71378/10), суд зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. рішення у справі «Копецький проти Словаччини» («Kopecky v. Slovakia», заява №44912/98, п. 52).
Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами (див. вищенаведене рішення у справі «Копецький проти Словаччини» («Кореску v. Slovakia», п. 50; «Компанія «Анхайзер-Буш» проти Португалії» («Anheuser-Busch Inc. v. Portugal», заява №73049/01, п. 65).
Відтак, суд першої інстанції правильно погодився, що правова позиція та безпосередні активні дії ОСОБА_1 свідчать про невизнання майнових прав територіальної громади на відповідне жиле приміщення, у зв'язку з чим право комунальної власності підлягає захисту.
При цьому суд першої інстанції правильно зазначив, що не може погодитись з обґрунтованістю позиції відповідача щодо наявності в ОСОБА_1 майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 . Відповідні обставини були предметом розгляду судів різних інстанцій та посилання ОСОБА_1 свого підтвердження не знайшли.
З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що майнові права територіальної громади на вказану квартиру охоплюються категорією «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Такі права підлягають захисту та дієвим механізмом захисту цих прав є усунення перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 з відповідного жилого приміщення.
Перевіривши факти і обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв'язку, встановивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову повністю.
Скаржник не довела обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала.
Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.
Щодо доводів апеляційної скарги, то колегія суддів звертає увагу, що відсутність у матеріалах справи підтвердження факту зайняття посад вказаними особами не входить в предмет доказування. Вказаний акт є чинним і ніким не оскаржений ні в судовому, ні в позасудовому порядку.
Факт непроживання у квартирі АДРЕСА_1 не підтверджено жодними належними та допустимими доказами стороною скаржника.
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 02 грудня 2021 року.
Головуючий Р.Д. Громік
Судді: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк