Дата документу 23.11.2021 Справа № 336/795/21
Єдиний унікальний №336/795/21 Головуючий у 1 інстанції: Зарютін П.В.
Провадження № 22-ц/807/3009/21 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
23 листопада 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Кухаря С.В.,
Крилової О.В.
при секретарі: Бабенко Т.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Концерну «Військторгсервіс» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та нарахування середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу,-
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Концерну «Військторгсервіс» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та нарахування середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування своїх вимог, ОСОБА_1 зазначив, що він працював на посаді помічника начальника філії з постачань філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс». Наказом начальника філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України від 29 жовтня 2020 року №296л його звільнено за прогул без поважних причин, учинений 30 вересня 2020 року, за п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Так, 19 вересня 2020 року та 20 вересня 2020 року ОСОБА_1 безпосередньо контактував зі своїм свекром ОСОБА_2 , 24 вересня 2020 року його свекор здав аналізи на COVID 19, 25 вересня 2020 року йому надано довідку про те, що його результат позитивний. В кінці двадцятих чисел вересня 2020 року ОСОБА_1 від ОСОБА_2 дізнався, що ним отримано результати тестів на COVID 19, які підтвердили факт захворювання ним на зазначену хворобу. З метою недопущення розповсюдження захворювання, на виконання Постанови КМУ від 11.03.2020 року №211 «Про запобігання поширення на території України коронавірусу COVID 19», відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» позивач перебував на вимушеній самоізоляції.
При цьому, ОСОБА_1 зазначав, що перебуваючи на самоізоляції, він продовжував виконувати свої посадові обов'язки в режимі реального часу з використанням сучасних засобів зв'язку та телекомунікаційних мереж. Крім того, звертався до керівництва філії з проханням надати йому відпустку з метою недопущення порушення режиму самоізоляції. Про ситуацію, що склалась ОСОБА_1 повідомив керівництво філії «Південна» телефонними комунікаційними мережами та надавши письмові пояснення. Не зважаючи на перебування ОСОБА_1 на вимушеній самоізоляції керівництвом філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України позивача звільнено із займаної посади.
Зазначений наказ про звільнення ОСОБА_1 вважає таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства та порушує його права.
Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1 просив суд скасувати наказ начальника філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» від 29 жовтня 2020 року №296л про звільнення ОСОБА_1 , помічника начальника філії з постачань філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс», за прогул без поважних причин, учинений 30 вересня 2020 року; поновити ОСОБА_1 на посаді помічника начальника філії з постачань філії «Південна» Концерну «Віськторгсервіс»; зобов'язати філію «Південна» Концерну «Військторгсервіс» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 05 листопада 2020 року по час поновлення на посаді.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2021 року відмовлено у задоволенні позову.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про скасування наказу про звільнення, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для її задоволення, оскільки ОСОБА_1 пропущено місячний строк звернення до суду, встановлений ст. 233 КЗпП України. Так, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 дізнався про наказ про звільнення 27 листопада 2020 року, проте до суду звернувся 03 лютого 2021 року, тобто з пропущеним строком позовної давності, разом з тим будь якого клопотання про поновлення пропущеного строку позивачем не наведено. Доводи ОСОБА_1 про те, що строк звернення до суду необхідно обчислювати з часу отримання трудової книжки, суд першої інстанції до уваги не прийняв, оскільки зміст ст.233 КЗПП України визначає строк обчислення з дня, коли вчинено більш ранню дію, зокрема коли позивач отримав копію наказу про звільнення.
Вимоги про поновлення на роботі та стягнення заборгованості по заробітній платі є похідними від основних позовних вимог, а тому також не підлягають задоволенню.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2021 року скасувати, та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що висновок суду першої інстанції про пропуск ним строку на звернення до суду є помилковим, оскільки в повідомленні, на яке послався суд першої інстанції як на доказ отримання позивачем наказу про звільнення, містить прізвище « ОСОБА_3 » та підпис працівника поштового зв'язку. Копію оскаржуваного наказу до відома ОСОБА_1 було доведено лише в січні 2021 року, після чого він негайно, звернувся до відповідача із заявою про надіслання трудової книжки. За таких обставин, клоп ОСОБА_4 вважає, що перебіг строків позовної давності у цій справі повинен обчислюватися з дня, коли ним отримано трудову книжку, тобто з 12 лютого 2021 року.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі звертає увагу, на те, що на виконання Постанови № 211 та Постанови № 641 він перебував на вимушеній самоізоляції з двадцятих чисел вересня 2020 року. Про перебування у режимі самоізоляції ОСОБА_1 неодноразово повідомляв відповідача засобами поштового та телефонного зв'язку. Крім того, згідно-листка непрацездатності серії АДЧ № 698120, у період з 29 жовтня 2020 року по 02 листопада 2020 року він перебував на лікарняному. Оригінал зазначеного листка непрацездатності також було направлено на адресу Відповідача у строки, встановлені чинним законодавством України. Водночас, протягом жовтня 2020 року, перебуваючи у режимі вимушеної самоізоляції, ОСОБА_1 неодноразово засобами поштового зв'язку направляв на адресу Відповідача звернення, в яких просив надати копію наказу про переведення його у режим дистанційної роботи.
Таким чином, з незалежних від ОСОБА_1 причин, надавши всі необхідні пояснення відповідачеві, та дотримуючись вимог чинного законодавства України щодо запобігання поширенню СОVID-19, ОСОБА_1 перебував у режимі вимушеної самоізоляції, а з 29 жовтня 2020 року на лікарняному.
ОСОБА_1 та його представник - ОСОБА_5 у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали та просили задовольнити її з вищевказаних підстав.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явилися, своїх представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися відповідно до вимог чинного законодавства.
При цьому, 22 листопада 2021 року від Концерну «Військторгсервіс» на адресу апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, яке обґрунтовано тим, що представник Концерну «Військторгсервіс» не зможе прийняти участь в судовому засіданні, оскільки буде приймати участь у судовому засіданні в Східному апеляційному господарському суді (а.с. 207-213).
Дослідивши зазначене клопотання, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення, оскільки з копії ухвали Східного апеляційного господарського суду вбачається, що перерву по справі оголошено до 23 листопада 2021 року 10:00 год. Натомість, розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 в Запорізькому апеляційному суді призначено на 23 листопада 2021 року на 14:40.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосереднього його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Так, приписами ч. 1 ст. 212 ЦПК України передбачено, що право учасників справи брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Отже, враховуючи, що представник відповідача не скористався правом на подання заяви про проведення судового засідання в режимі відеконференції, Концерн «Військторгсервіс», як юридична особа, не позбавлена можливості направити іншого представника в судове засідання, а матеріали справи містять достатньо доказів для її розгляду, передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про розгляд справи, колегія суддів дійшла висновку що клопотання про відкладення розгляду справи не підлягає задоволенню.
Згідно частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності осіб, що не з'явилися.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Так, з матеріалів справи вбачається, що 15 червня 2020 року ОСОБА_1 прийнято до Філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» на посаду помічника начальника філії з постачань (а.с. 125).
З акту про відсутність працівника на робочому місці від 30 вересня 2020 року вбачається, що 30 вересня 2020 року о 16:00 у адміністрації Філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» помічником начальника з кадрової роботи, та двома юрисконсультами зафіксовано факт відсутності помічника начальника філії з постачань ОСОБА_1 на своєму робочу місці, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , протягом робочого дня (а.с. 62).
З акту про відмову працівника дати письмове пояснення від 30 вересня 2020 року вбачається, що 30 вересня 2020 року о 16:30 помічником начальника з кадрової роботи, організатором діловодства, складено акт про те, що в їх присутності в кабінеті начальника Філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» начальник Філії в телефонному режимі запропонував помічнику начальника філії з постачань ОСОБА_1 дати письмове пояснення причини відсутності на своєму робочому місці протягом робочого дня. ОСОБА_1 дати письмове пояснення відмовився (а.с. 61).
Також, 30 вересня 2020 року Концерн «Військторгсервіс» Філія «Південна» направив ОСОБА_1 лист вих.№ 1011 з проханням надати письмові пояснення причини відсутності на своєму робочому місці протягом робочого дня 30 вересня 2020 року (а.с. 58-60).
З заяви ОСОБА_1 від 30 вересня 2020 року вбачається, що останній повідомив начальника філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» про те, що на виконання Постанови КМУ від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширення на території України коронавірусу COVID 19» відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» з метою запобігання поширенню коронавірусу та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуації від 10.03.2020 року, на виконання Розпорядження Генерального директора № 9 від 17 березня 2020, ОСОБА_1 перейшов на дистанційну роботу в режимі реального часу з використанням мережі інтернет. Дані обставини обумовлені наявністю чотирьох малолітніх дітей та постійним місцем проживання у м. Запоріжжя. В заяві також зазначено, що після закінчення коронавірусу COVID 19, ОСОБА_1 просить надати йому щорічну та додаткову відпустку (як учаснику бойових дій), а в подальшому звільнити за власним бажанням (а.с. 69).
В заяві від 07 жовтня 2020 року на лист філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» від 30 вересня року вих.№ 1011 ОСОБА_1 повідомив що його свекор захворів на COVID 19, у зв'язку з чим, ОСОБА_1 на Постанови КМУ від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширення на території України коронавірусу COVID 19» відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» з метою запобігання поширенню хвороби перебуває на вимушеній самоізоляції. Станом на теперішній час перейшов на дистанційну роботу в режимі реального часу з використанням мережі інтернет. Крім того, ОСОБА_1 зазначив, що про вищевикладені обставини він повідомляв начальника філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» своєю заявою від 30 вересня 2020 року, котра направлялась адресатові того ж дня електронним та поштовим зв'язком (а.с. 68).
13 жовтня 2020 року ОСОБА_1 від філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» було направлено листа з проханням направити їм копію лікарняного або довідку з лікувального закладу родича, хворого на COVID 19, після одужання якого ОСОБА_1 , повинен вийти на робоче місце.
15 жовтня 2021 року ОСОБА_1 складено дві заяви, в яких він просив начальника філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» надати інформацію про результат розгляду заяви про надання додаткової відпустки як учаснику бойових дій та заяви про переведення ОСОБА_1 у режим дистанційної роботи у зв'язку з епідемією COVID 19 та постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 та від 22.07.2020 року № 641 (а.с. 63, 64).
19 жовтня 2020 року ОСОБА_1 у відповідь на лист від 13 жовтня 2020 року повідомлено начальника філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» що про результати аналізу на COVID-19 його тестя, ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було повідомлено усно. Крім того, зазначена інформація становить лікарську таємницю (а.с. 65).
Листом від 20 жовтня 2020 року філією «Південна» Концерну «Військторгсервіс» Клопкову С.М. на заяви від 15 жовтня 2020 рок пояснено, що в заяві від 30 вересня 2020 року ОСОБА_1 не була названа дата початку відпустки, що унеможливлює видання наказу про відпустку. Також, в заяві ОСОБА_1 від 30 вересня 2020 року не було прохання на переведення на дистанційну роботу, а тільки констатація ОСОБА_1 цього факту. З урахування зазначеного, начальник філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» просив повідомити ОСОБА_1 про поважність причин відсутності його на робочому місці з 30 вересня 2020 року (а.с. 56).
27 жовтня 2020 року ОСОБА_1 , складено заяву, в якій, зазначено, що листом філії від 20 жовтня 2020 року його повідомлено про те, що в заяві ОСОБА_1 від 30 вересня 2020 року не було прохання про переведення його на дистанційну роботу. У зв'язку з викладеним, ОСОБА_1 просив перевести його в режим дистанційної роботи у зв'язку з епідемією COVID 19 та постановами Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 та від 22.07.2020 року № 641, починаючи з 30 вересня 2020 року (а.с. 66).
Також, в заяві від 27 жовтня 2020 року ОСОБА_1 просив надати йому додаткову відпустку як учаснику бойових дій тривалістю 14 календарних днів, починаючи з 01 листопада 2020 року (а.с. 67).
29 жовтня 2020 року філією «Південна» Концерну «Військторгсервіс» наказом №296л від 29 жовтня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з 29 жовтня 2020 року за прогул без поважних причин, учинений 30 вересня 2020 року (п. 4 ст. 40 КЗпП України).
Супровідним листом від 29 жовтня 2020 року № 1112 філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» направило на адресу ОСОБА_1 копію наказу про його звільнення за прогул без поважних причин. У листі також зазначено про необхідність отримання трудової книжки згідно п. 4.2 Інструкції № 58 за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 53).
З копії листка непрацездатності серії АДЧ № 698120 від 29 жовтня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 був звільнений від роботи з 29 жовтня 2020 року по 02 листопада 2020 року у зв'язку із захворюванням (а.с. 143).
02 листопада 2020 року філією направлено лист на адресу ОСОБА_1 про неможливість видання наказу 28 жовтня 2020 року про його переведення у режим дистанційної роботи з 30 вересня 2020 року. Також зазначено про неможливість видання наказу про надання ОСОБА_1 відпустки з 01 листопада 200 року у зв'язку з хворобою останнього по 02 листопада 2020 року (а.с. 137).
09 листопада 2020 року ОСОБА_1 направлено на адресу філії заяву, в якій позивач просив надати аргументовану відповідь щодо того, з якої причини його не було особисто ознайомлено із наказом про звільнення від 29 жовтня 2020 року № 296л, з якої причини філією не було враховано його заяви про переведення в режим дистанційної роботи, та щодо того, з якої причини йому не виплачено грошову компенсацію (а.с. 71).
Також, 09 листопада 2020 року ОСОБА_1 надіслано заяву з проханням надати йому додаткову відпустку як учаснику бойових дій тривалістю 14 календарних днів, починаючи з 10 листопада 2020 року, повернути йому оригінал листка непрацездатності (а.с. 72).
18 листопада 2020 року ОСОБА_1 на адресу філії надіслано заяву про скасування наказу про його звільнення від 29 жовтня 2020 року № 296л, поновлення на роботі, починаючи з 29 жовтня 2020 року (а.с. 70).
Також, 18 листопада 2020 року ОСОБА_1 надіслано аналогічну заяву про скасування наказу про його звільнення від 29 жовтня 2020 року № 296л, поновлення на роботі, починаючи з 29 жовтня 2020 року. В заяві ОСОБА_1 зазначив про направлення на адресу філії оригіналу листка непрацездатності серії АДЧ № 698120 від 29 жовтня 2020 року та повідомив про те, що він був відсутній на робочому місці, починаючи з 29 жовтня 2020 року у зв'язку з поважними обставинами (за станом здоров'я), що підтверджується вищезазначеним листком непрацездатності (а.с. 142).
Листом від 23 листопада 2020 року філією «Південна» Концерну «Військторгсервіс» надано відповідь, в якій ОСОБА_1 проінформовано про те, що у зв'язку з його відсутністю на робочому місці в день звільнення за прогул, філією надіслано в цей день наказ від 29 жовтня 2020 року № 296л засобами поштового зв'язку. Щодо не переведення ОСОБА_1 на дистанційний режим роботи, звернуто увагу, що такий перехід можливий лише за наявності відповідного наказу начальника філії, а не за власним бажанням працівників. Зазначено також, що підстави для переведення на дистанційний режим ОСОБА_1 відсутні, оскільки ним на прохання керівництва філії не надано жодних підтверджуючих документів на підтвердження його перебування на вимушеній самоізоляції. Проінформовано ОСОБА_1 , про відсутність підстав для грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій, відсутності підстав для скасування наказу від 29 жовтня 2020 року № 296л та поновлення ОСОБА_1 на роботі (а.с. 40-41).
Також 23 листопада 2020 року філією на лист ОСОБА_1 від 09 листопада 2020 року щодо повернення оригіналу листка непрацездатності проінформовано про те, що лист не надходив на адресу філії (а.с. 141).
23 листопада 2020 року начальником філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю Клопкова С.М. в день звільнення 29 жовтня 2020 року, видано наказ № 309л про зміну дати звільнення ОСОБА_1 , помічника філії з постачань філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс» з 29 жовтня 20220 року на 05 листопада 2020 за прогул без поважних причин, учинений 30 вересня 2020 року (а.с. 7).
24 листопада 2020 року філією надіслано на адресу ОСОБА_1 лист в якому зазначено про зміну дати його звільнення В листі також міститься інформація щодо направлення копії наказу від 23 листопада 2020 року № 309л (а.с. 45).
Вважаючи неправомірними наказ від 29 жовтня 2020 року № 296л про звільнення та наказ № 309л від 23 листопада 2020 року про зміну дати звільнення, 02 лютого 2020 року (а.с. 9) ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду про їх скасування.
Строки звернення до суду з позовом про поновлення на роботі, встановлені частиною першою статті 233 КЗпП України. Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Згідно з частинами першою, другою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.
На відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про поновлення на роботі обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 дізнався про наказ про звільнення 27 листопада 2020 року, а звернувся до суду з позовом 03 лютого 2021 року. При цьому, в якості доказу отримання ОСОБА_1 копію наказу про звільнення, суд першої інстанції послався на копію рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 650122887343 (а.с. 47).
З наведеним висновком колегія суддів погодитись не може, оскільки з вищезазначеного рекомендованого повідомлення вбачається, що лист від 24 листопада 2020 року було вручено 27 листопада 2020 року уповноваженій особі «Кононенко».
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Враховуючи, що ОСОБА_1 заперечується факт отримання 27 листопада 2020 року копії наказу № 309л, рекомендованим повідомленням вказаний факт також не підтверджується, в листі філії від 24 листопада 2020 року копію наказу № 309л не зазначено у додатках, висновок суду першої інстанції щодо початку обчислення місячного строку з 27 листопада 2020 року є помилковим та таким, що не підтверджується матеріали справи.
Окрім наведеного, колегія суддів також звертає увагу, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 759/16862/18 (провадження № 61-15348св20) вказано, що якщо передбачений у статті 233 КЗпП України місячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи, права і обов'язки сторін. Таким чином, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Аналогічного висновку також дійшов Верховний Суд у постанові від 03 листопада 2021 року справа № 183/7157/18, провадження № 61-11397св20.
В порушення вищенаведеного, суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, обмежився посиланням на пропуск позивачем встановленого ст. 233 КЗпП України строку. Всіх обставин справи судом не досліджувалось.
Відповідно до статті 43 Конституції України, статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від незаконного звільнення, сприяння у збереженні роботи. Право громадян на працю забезпечується тим, що трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Невихід на роботу у зв'язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника.
Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснив судам, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального навчального закладу).
Таким чином, у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з'ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.
Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати належні та допустимі докази передбачені статтею 57 ЦПК України.
За змістом вимог частини першої та третьої статті 149 КЗпП до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Факт відсутності ОСОБА_1 на робочому місці 30 вересня 2020 року матеріалами справи підтверджено, та визнається самим позивачем.
11 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» за змістом якої відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 р. Кабінет Міністрів України постановив установити з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України карантин. Дію карантину, встановленого цією Постановою, продовжено на всій території України згідно з Постановами КМ № 392 від 20.05.2020, № 500 від 17.06.2020, № 641 від 22.07.2020.
У постанові Кабінету Міністрів України «Деякі питання забезпечення трудових прав державних службовців, працівників державних органів, підприємств, установ та організацій на час встановлення карантину у зв'язку із загостренням ситуації, пов'язаної із поширенням випадків гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 25.03.2020 року № 256 рекомендовано роботодавцям утриматися від звільнень працівників з підстав, установлених п.п.3-5 частини 1 статті 40 КЗпП України, зокрема й за прогул.
Карантин це адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб (ст.1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Проте, між карантином та прогулом повинен бути такий зв'язок, що через карантин у працівника вимушено не було можливості з'явитися на роботі. І це відбулося незалежно від волі й бажання працівника. Слід приймати до уваги і те наскільки працівник намагався і мав можливість уникнути прогулу. Такими причинами можуть бути відсутність транспортного сполучення,самоізоляція або обсервація, хвороба працівника, не створення роботодавцем належних умов праці.
Запровадження карантину не позбавляє роботодавця права звільнити працівника за прогул, а Постанова Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 року № 256 має рекомендаційний характер і стосується обставин звільнення, пов'язаних безпосередньо із карантинними заходами.
Встановлено, що ОСОБА_1 в якості неприбуття на робоче місце 30 вересня 2020 року не посилався на ті обставини, що через карантинні обмеження не мав можливості прибути на роботу, не ставив питання про надання йому службового транспорту тощо.
Разом з тим, на підтвердження поважності невиходу на роботу 30 вересня 2020 року, ОСОБА_1 посилається на те, що він з метою недопущення розповсюдження захворювання, на виконання Постанови КМУ від 11.03.2020 року, перебував на вимушеній самоізоляції, яка обґрунтована тим, що 19 та 20 вересня 2020 року ОСОБА_1 контактував із своїм свекром ОСОБА_2 , в якого 25 вересня 2020 року виявлено позитивний результат на показник SARS-CoV-2.
Згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» щодо запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID -19)» від 13 квітня 2020 року № 555-IX, самоізоляція - це перебування особи, стосовно якої є обґрунтовані підстави щодо ризику інфікування або поширення нею інфекційної хвороби, у визначеному нею місці (приміщенні) з метою дотримання протиепідемічних заходів на основі зобов'язання особи.
За приписами п. 1 ч. 3 Порядку проведення протиепідемічних заходів, пов'язаних із самоізоляцією осіб особами, які потребують самоізоляції, є особи, які мали контакт з пацієнтом з підтвердженим випадком COVID-19, крім осіб, які під час виконання службових обов'язків використовували засоби індивідуального захисту відповідно до рекомендацій щодо їх застосування.
Так, на підтвердження того, що ОСОБА_1 потребував самоізоляції 30 вересня 2020 року, ним до матеріалів справи долучено довідку про результат аналізу № 40089, з якої вбачається, за результатами молекулярно-генетичного дослідження 25 вересня 2020 року у ОСОБА_6 виявлено позитивний результат на показник РНК вірусу, SARS-CoV-2 (а.с. 8).
Разом з тим, будь-яких належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 контактував із ОСОБА_2 матеріали справи не містять. Не підтверджено також, що ОСОБА_7 є членом сім'ї або близьким родичем ОСОБА_1 .
Крім того, відповідно до ч. 4 Порядку проведення протиепідемічних заходів, пов'язаних із самоізоляцією осіб з метою протидії поширенню COVID-19 використовується система. Частиною 5 цього Порядку встановлено до системи вноситься інформація про осіб, які потребують самоізоляції, зокрема, інформація стосовно осіб, які мали контакт з пацієнтом з підтвердженим випадком COVID-19 та несуть ризик поширення хвороби, до системи вноситься працівниками державних установ МОЗ епідеміологічного профілю.
Пунктом 51 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» встановлено, що допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу) на період перебування у закладах охорони здоров'я, а також на самоізоляції під медичним наглядом у зв'язку з проведенням заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також локалізацію та ліквідацію її спалахів та епідемій.
Проте, матеріали справи не містять доказів на підтвердження звернення ОСОБА_1 до лікаря або працівників державної установи МОЗ епідеміологічного профілю для оформлення його перебування на самоізоляції відповідно до вимог чинного законодавства.
Натомість, ОСОБА_1 в обґрунтування незаконності наказу про його звільнення за прогул, посилався на те, що під час перебування на самоізоляції, він продовжував виконувати свої посадові обов'язки в режимі реального часу з використанням сучасних засобів зв'язку та телекомунікаційних мереж, як це передбачено статтею 60 КЗпП України.
Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)№ від 30 березня 2020 року у Кодексі законів про працю України статтю 60 викладено в новій редакції.
Згідно зі статтею 60 КЗпП України (в редакції станом на 30 вересня 2020 року) за погодженням між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом для працівника може встановлюватися гнучкий режим робочого часу на визначений строк або безстроково як при прийнятті на роботу, так і згодом.
На час загрози поширення епідемії, пандемії та/або на час загрози військового, техногенного, природного чи іншого характеру умова про дистанційну (надомну) роботу та гнучкий режим робочого часу може встановлюватися у наказі (розпорядженні) власника або уповноваженого ним органу без обов'язкового укладення у письмовій формі трудового договору про дистанційну (надомну) роботу.
Гнучкий режим робочого часу - це форма організації праці, якою допускається встановлення режиму роботи, що є відмінним від визначеного правилами внутрішнього трудового розпорядку, за умови дотримання встановленої денної, тижневої чи на певний обліковий період (два тижні, місяць тощо) норми тривалості робочого часу.
Дистанційна (надомна) робота - це така форма організації праці, коли робота виконується працівником за місцем його проживання чи в іншому місці за його вибором, у тому числі за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, але поза приміщенням роботодавця.
При дистанційній (надомній) роботі працівники розподіляють робочий час на свій розсуд, на них не поширюються правила внутрішнього трудового розпорядку, якщо інше не передбачено у трудовому договорі. При цьому загальна тривалість робочого часу не може перевищувати норм, передбачених статтями 50 і 51 цього Кодексу.
Виконання дистанційної (надомної) роботи не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.
При цьому, якщо працівник і роботодавець письмово не домовились про інше, дистанційна (надомна) робота передбачає оплату праці в повному обсязі та в строки, визначені діючим трудовим договором.
Так, в матеріалах справи міститься заява ОСОБА_1 від 30 вересня 2020 року направлена на адресу роботодавця, в якій позивачем повідомлено про те, що він перейшов на дистанційну роботу (а.с. 69).
Проте, приписами статті 60 КЗпП України, встановлення працівнику гнучкого чи дистанційного режиму роботи можливо лише за погодженням між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом.
Сам по собі факт написання заяви, в якій ОСОБА_1 повідомив роботодавця про його перехід на дистанційний режим роботи не є підставою для невиходу на роботу, оскільки такий режим роботи повинен бути належним чином узгоджений та оформлений (наказом або розпорядженням).
За таких обставин, вищезазначені доводи ОСОБА_1 , колегія суддів визнає безпідставними, оскільки наказ (розпорядження) про дистанційну (надомну) роботу та гнучкий режим робочого часу ОСОБА_1 начальником філії «Південа» Концерну «Військторгсервіс» не видавався.
Отже, за матеріалам справи встановлено, що ОСОБА_1 заява про переведення його на дистанційний режим роботи завчасно не подавалась, доказів погодження роботодавця про дистанційний режим роботи ОСОБА_1 матеріали справи також не містять.
Вказані обставини підтверджують невихід працівника на роботу, та є підставою для висновку про вчинення ОСОБА_1 прогулу без поважних причин.
Крім того, колегія суддів також вважає необхідним зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання забезпечення трудових прав державних службовців, працівників державних органів, підприємств, установ та організацій на час встановлення карантину у зв'язку із загостренням ситуації, пов'язаної із поширенням випадків гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 25.03.2020 року № 256, керівникам центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, головам місцевих державних адміністрацій постановлено узяти до відома, що на час встановлення карантину за державними службовцями та працівниками, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, зберігаються займана посада, умови оплати праці та соціальні гарантії; виконання такої роботи не тягне за собою будь-яких обмежень трудових прав державних службовців та працівників (п. 2 ч. 1 Постанови).
Проте, ОСОБА_1 не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що 30 вересня 2020 року ним виконувались обов'язки відповідно до трудового договору.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Інших доказів на підтвердження невиходу на роботу з поважних причин ОСОБА_1 суду не надано, таких причин не зазначено.
У статті 139 КЗпП України передбачено, що працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов'язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов'язків.
З огляду на зазначені обставини в цій справі суд колегія суддів дійшла висновку, що позивач самовільно, без погодження з роботодавцем, не вийшов на роботу, тобто вчинив прогул, у зв'язку із чим його звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є законним. Підстав для скасування наказу начальника філії «Південа» Концерну «Військторгсервіс» від 29 жовтня 2020 року №296л про звільнення ОСОБА_1 , помічника начальника філії з постачань філії «Південна» Концерну «Військторгсервіс», за прогул без поважних причин, учинений 30 вересня 2020 року колегією суддів не встановлено.
Оскільки відсутні жодні докази порушення прав ОСОБА_1 при звільненні на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України та інших трудових прав, вимога про поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час прогулу, які безпосередньо пов'язані із фактами порушення при звільненні, задоволенню не підлягають.
З урахуванням установлених обставин у задоволенні позову ОСОБА_1 слід було відмовити за безпідставністю позовних вимог, а тому рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2021 року підлягає зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2021 року у цій справі - змінити, в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.
Постанова набирає законної сили з дняїї прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 02 грудня 2021 року.
Головуючий:
Судді: