вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"01" грудня 2021 р. Справа№ 910/20145/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Агрикової О.В.
суддів: Чорногуза М.Г.
Мальченко А.О.
Секретар судового засідання: Мельничук О.С.,
за участю представників сторін відповідно до протоколу судового засідання
розглянувши апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформзахист"
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2021 (повний текст рішення складено 05.08.2021)
у справі № 910/20145/20 (суддя Головіна К.І.)
За позовом Державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформзахист"
про стягнення 1 151 102,31 грн.
та зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформзахист"
до Державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський"
про визнання недійсним договору,-
У 2020 році Державне підприємство "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформзахист" про стягнення 1 151 102, 31 грн.
Первісний позов обґрунтовано тим, що ТОВ «Інформзахист» порушує умови договору в частині належної оплати послуг щодо надання та використовування місця в каналі труби каналізації кабельних ліній.
Також, Товариство з обмеженою відповідальністю "Інформзахист" звернулось до Господарського суду міста Києва з зустрічною позовною заявою до Державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" про визнання недійсним договору.
Зустрічний позов обґрунтовано тим, що спірний договір № 13-07/16-1 від 13.07.2016 року, за своєю правовою природою є договором ренти, що за законом підлягає нотаріальному посвідченню, а оскільки укладення вказаного договору відбулось у простій письмовій формі та без нотаріального посвідчення, то сторонами не дотримано вимог чинного законодавства, що свідчить про недійсність укладеного сторонами договору.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.07.2021 року первісний позов задоволено частково. Присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформзахист" на користь Державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" заборгованість у сумі 952 272 грн. 25 коп., пеню у сумі 119 776 грн. 48 коп., інфляційні втрати у сумі 29 226 грн. 39 коп., 3 % річних у сумі 31 099 грн. 40 коп., а також витрати по сплаті судового збору в сумі 16 985 (шістнадцять грн. 61 коп.) У решті вимог Державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" - відмовлено. У задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформзахист" до Державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" про визнання недійсним договору - відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у договорі № 13-07/16-1 від 13.07.2016 року відсутні істотні умови, що властиві договору ренти та визначені нормами закону, натомість, зміст цього договору вказує, що за своєю правовою природою він є договором про надання послуг. В той же час з матеріалів справи вбачається, що відповідач за первісним позовом зобов'язання щодо сплати вартості наданих послуг виконав неналежним чином, послуги за спірний період не сплатив. Щодо часткового задоволення первісного позову місцевий господарський суд перевіривши наданий позивачем за первісним позовом розрахунок суми штрафних санкцій відповідно до наведених норм чинного законодавства та умов договору, встановив, що з відповідача за первісним позовом на користь позивача за первісним позовом підлягає стягненню пеня у сумі 119 776, 48 грн. та 3 % річних у сумі 31 099, 40 грн., тобто у меншій сумі, ніж заявлено позивачем за первісним позовом.
Не погодившись із прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Інформзахист" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2021 року та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим через неповноту встановлення обставин, які мають значення для справи, неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, неправильне визначення судом обставин правовідносин у справі, та таким, що не відповідає матеріалам й фактичним обставинам справи й містить докази порушення та неправильного застосування норм матеріального й процесуального права, а також таким, що значно порушує права та охоронювані законом інтереси скаржника. Зокрема доводи апеляційної скарги аналогічні доводам зустрічного позову, а саме те, що спірний договір № 13-07/16-1 від 13.07.2016 року, за своєю правовою природою є договором ренти, що за законом підлягає нотаріальному посвідченню, а оскільки укладення вказаного договору відбулось у простій письмовій формі та без нотаріального посвідчення, то сторонами не дотримано вимог чинного законодавства, що свідчить про недійсність укладеного сторонами договору. Також скаржник вважає, що під час апеляційного перегляду необхідно встановити нові обставини, а саме:
а) чим у розумінні чинного законодавства України є окремо відокремлене місце в трубній каналізації (колекторі, кабельному поверсі, колодязі, іншій підземній інженерній споруді), діаметром 160 - 200 мм, що належить/належать на праві власності або праві господарського відання ДП «НСК «Олімпійський» як Постачальникові за оскаржуваним Договором - частиною нерухомого державного майна (інженерної споруди) чи послугою;
б) яке співвідношення в ціні оскаржуваного Договору вартості надання окремо відокремленого місця в трубній каналізації (колекторі, кабельному поверсі, колодязі, іншій підземній інженерній споруді), діаметром 160 - 200 мм, та вартості власне послуг із надання такого місця;
в) чи передбачає чинне законодавство України ототожнення понять «нерухоме майно» і «послуга» та за яких умов (підстав, обставин);
г) яка правова природа оскаржуваного Договору.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.01.2021 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Чорногуз М.Г., Мальченко А.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.08.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформзахист" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2021 року, витребувано матеріали справи №910/20145/20 з Господарського суду міста Києва.
10.09.2021 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від Державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський", позивача за первісним позовом, надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін.
15.09.2021 року до Північного апеляційного господарського суду з Господарського суду міста Києва надійшли матеріали справи №910/20145/20.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.09.2021 року розгляд справи призначено на 27.10.2021 року.
Судове засідання, призначене на 27.10.2021 року не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Агрикової О.В. на лікарняному з 26.10.2021 року.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2021 року розгляд справи призначено на 01.12.2021 року
01.12.2021 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від відповідача за первісним позовом надійшло клопотання про призначення судової експертизи.
В судовому засіданні 01.12.2021 року представник відповідача за первісним позовом надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити клопотання про призначення судової експертизи та підтримав апеляційну скаргу, представник позивача за первісним позовом надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи та заперечував проти апеляційної скарги.
Щодо клопотання про призначення судової експертизи колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1, ст. 99 Господарського процесуального кодексу України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:
1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;
2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.
Отже, колегія суддів зазначає, що судова експертиза призначається тільки у разі, коли висновки експерта не можуть замінити інші докази, які знаходяться у матеріалах справи чи неможливо застосувати інші засоби доказування. У противному випадку це є затягуванням справи.
Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем за первісним позовом не вказано та не доведено належними та допустимими доказами, які саме обставини вказують на необхідність проведення експертизи, а матеріали справи місять достатньо відповідних доказів для винесення правомірного рішення.
Відтак, клопотання відповідача за первісним позовом про призначення судової експертизи колегією суддів відхиляється.
Статтями 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, 13.07.2016 року між ДП "НСК "Олімпійський" (постачальник послуг) та ТОВ "Інформзахист" (замовник) був укладений договір № 13-07/16-1 про надання місця в каналі труби каналізації кабельних ліній та послуг з його використання (далі - договір; а.с. 8-10).
Відповідно до п. 2.1. договору постачальник послуг, згідно з технічними даними, зазначеними у додатку 1 до договору, зобов'язується надати замовнику послуги, зокрема, з надання місця в каналі труби каналізації кабельних ліній, а також з використання такого місця для виконання замовником робіт з прокладання кабелю, зі свого боку, замовник зобов'язується прийняти та оплатити цю послугу відповідно до умов цього договору.
Згідно з п. 2.2. договору детальний перелік послуг, обсяг та їх вартість визначається в додатку 1 до даного договору.
Пунктом 4.4. договору передбачено, що оплата вартості вказаних послуг здійснюється замовником щомісячно, не пізніше 20-го числа місяця надання послуг, на підставі рахунку, виставленого постачальником послуг.
Підтвердженням надання послуги з використання місця в каналі трубної каналізації кабельних ліній постачальника є підписаний сторонами акт наданих послуг. Акт складається постачальником послуг щомісячно до 5 числа наступного за місяцем надання послуги з використання місця в каналі трубної каналізації кабельних ліній та направляється замовнику для підписання. У разі відсутності у постачальника послуг письмової обґрунтованої відмови замовника від підписання акта протягом 3 календарних днів з дати відправлення відповідного акта, такий акт вважається підписаним обома сторонами без зауважень, а послуги з використання місця в каналі трубної каналізації кабельних ліній постачальника послуг вважаються наданими в повному обсязі і належної якості, та прийнятими замовником (п. 4.6 договору).
Відповідно до п. 7.1. договору договір вважається укладеним та набирає чинності з дати його підписання сторонами і скріплення його печатками.
У додатку № 1 до договору сторони погодили вартість послуги з надання місця в каналі трубної каналізації кабельних ліній постачальника послуг, що становить 38 090,89 грн. (зворот а.с. 10).
Крім того, додатковими угодами № 1 від 01.03.2017 року, № 2 від 22.06.2017 року, № 3 від 17.07.2017 року, № 4 від 14.11.2017 року, № 5 від 27.02.2018 року до договору сторони змінили реквізити постачальника послуг. (а.с. 11-13).
Як зазначає позивач за первісним позовом, у період з січня 2018 року по вересень 2020 року останній надав послуги з надання місця в каналі труби каналізації кабельних ліній для виконання замовником робіт з прокладання кабелю на загальну суму 952 272, 25 грн., а відповідач за первісним позовом прийняв такі послуги без жодних заперечень та зауважень, що підтверджується актами здачі-приймання робіт (надання послуг) від 30.09.2018 року № 760 (а.с. 152), від 31.10.2018 року № 880 (а.с. 153), від 30.11.2018 року № 982 (а.с. 154), від 31.12.2018 року № 1167 (а.с. 155), від 31.01.2019 року № 61 (а.с. 156), від 28.02.2019 року № 146 (а.с. 157), від 31.03.2019 року № 242 (а.с. 158), від 30.04.2019 року № 301 (а.с. 159), від 30.06.2019 року № 533 (а.с. 160), від 31.07.2019 року № 605 (а.с. 161), від 31.08.2019 року № 697 (а.с. 162), від 30.09.2019 року № 811 (а.с. 163), від 30.11.2019 року № 1035 (а.с. 164), від 01.11.2019 року № 882 (а.с. 165), від 31.12.2019 року № 1091 (а.с. 166), від 31.01.2020 року № 60 (а.с. 167), від 29.02.2020 року № 127 (а.с. 168), від 30.04.2020 року № 356 (а.с. 169), від 30.06.2020 року № 536 (а.с. 170), від 31.08.2020 року № 720 (а.с. 171), від 30.09.2020 року № 752 (а.с. 172), від 31.03.2018 року №178 (а.с. 146), від 30.04.2018 року №275 (а.с. 147), від 31.05.2018 року №329 (а.с. 148), від 30.06.2018 року №430 (а.с. 149), від 31.07.2018 року №558 (а.с. 150), від 31.08.2018 року №661 (а.с. 151), які підписані сторонами без зауважень, а також актами № 275 від 31.03.2020 року (а.с. 25), № 441, від 31.05.2020 року (а.с. 27), № 546 від 31.07.2020 року (а.с. 29), які були направлені на адресу відповідача за первісним позовом, у доказ чого надано поштову накладну та опис вкладень (а.с. 32) та отримані відповідачем за первісним позовом, що підтверджується роздруківкою трекінгу поштового відправлення. (а.с. 33).
Також в матеріалах справи наявні рахунки № 739 від 30.09.2018 року (а.с. 184), № 852 від 31.10.2018 року (а.с. 185), № 955 від 30.11.2018 року (а.с. 186), № 1060 від 21.12.2018 року (а.с. 187), № 46 від 31.01.2019 року (а.с. 188), № 233 від 31.03.2019 року (а.с. 189), № 329 від 30.04.2019 року (а.с. 190), № 137 від 28.02.2019 року (а.с. 191), № 441 від 31.05.2019 року (а.с. 192), № 552 від 28.06.2019 року (а.с. 193), № 624 від 31.07.2019 року (а.с. 194), № 890 від 01.10.2019 року (а.с.195), № 715 від 02.10.2019 року (а.с.196), № 820 від 02.10.2019 року (а.с. 197), № 1064 від 30.11.2019 року (а.с. 198) та № 1120 від 31.12.2019 року (а.с. 199).
Отже, на виконання умов договору, позивач у період з січня 2018 року по вересень 2020 року надав відповідачу послуг на загальну суму 952 272, 25 грн., однак доказів оплати відповідачем за первісним позовом матеріали справи не містять.
Позивач за первісним позовом звернувся до відповідача за первісним позовом з претензією №7-2/248 від 02.07.2020 року з вимогою про сплату пені, інфляційних втрат та 3 % річних у зв'язку із несвоєчасним виконанням господарського зобов'язання. (а.с. 34).
Колегія суддів дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги погоджується з висновком суду першої інстанції щодо часткового задоволення первісного позову та відмови у задоволенні зустрічного позову виходячи з наступного.
Щодо зустрічного позову колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, тобто правомірність правочину презюмується. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Позивач за зустрічним позовом посилаючись на ст. 731, 732, 215 ЦК України просить визнати недійсним договір № 13-07/16-1 від 13.07.2016 року з огляду на те, що спірний договір за своєю правовою природою є договором ренти, що за законом підлягає нотаріальному посвідченню.
В той же час, відповідно до ч. 2, ст. 732 ЦК України такий договір підлягає нотаріальному посвідченню, однак, як зазначає позивач за зустрічним позовом, оскільки укладення вказаного договору відбулось у простій письмовій формі та без нотаріального посвідчення, то сторонами не дотримано вимог чинного законодавства, що свідчить про недійсність укладеного сторонами договору.
Здійснивши аналіз змісту та умов договору № 13-07/16-1 від 13.07.2016 року, колегія суддів не може погодитись з такими твердженнями позивача за зустрічним позовом виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 731 ЦК України за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. Договором ренти може бути встановлений обов'язок виплачувати ренту безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку.
Згідно зі ст. 734 ЦК України договором ренти може бути встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату або безоплатно. Якщо договором ренти встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, а якщо майно передається безоплатно, - положення про договір дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.
У разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно (ст. 735 ЦК України).
Договір ренти є самостійним видом договорів, направлених на передачу майна у власність. Від інших договорів цієї групи він відрізняється обсягом та особливим характером відносин, що складаються між сторонами. Об'єм зустрічного задоволення, що належить одержувачу ренти за договором, носить невизначений характер, оскільки зобов'язання по виплаті ренти діє або безстроково, або на строк життя одержувача (за договором довічного утримання (догляду)). Таким чином договір ренти відноситься до групи алеаторних (ризикових) договорів.
Із визначення договору ренти випливає його реальний (п. 2 ст. 640 ЦК) характер, оскільки для його укладення окрім втілення договору у відповідну (складну письмову) форму, необхідна ще й передача платникові ренти майна у власність. Якщо під виплату ренти передається нерухоме майно, договір ренти набуває ознак консенсуального правочину, оскільки правостворююча сила договору ренти безпосередньо пов'язана з актом його державної реєстрації.
Відповідно, договори ренти можуть мати односторонній та взаємний характер. Реальні договори ренти, за якими передача рухомого майна здійснюється за моделлю договору дарування, є односторонніми, а консенсуальні договори ренти, за якими передача нерухомого майна здійснюється за моделлю договору купівлі-продажу, є двосторонніми (взаємними).
Платність договору ренти обумовлена тим, що майно передається в обмін на надання певної грошової суми або в іншій формі. Право отримання рентних платежів (ренти, рентного доходу) виникає у одержувача ренти лише після передачі майна під виплату ренти. З цього ж моменту виникає обов'язок з виплати рентних платежів у платника ренти.
Предмет договору ренти визначений у п. 1 ст. 731 ЦК, як майно. Поняття майна наводиться у ст. 190 ЦК. Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Виходячи з формулювання п. 1 ст. 731 ЦК одержувач ренти передає її платнику майно у власність. Відповідно до п. 1 ст. 316 ЦК правом власності є право особи на річ (майно). Таким чином предметом договору ренти може бути лише речі (як рухомі, так і нерухомі), готівкові кошти та документарні цінні папери.
Отже хоча закон і не встановлює обмежень з приводу майна, що передається під виплату ренти, колегія суддів вважає, що інші майнові права, які не можуть передаватися платнику ренти у власність, предметом договору ренти виступати не можуть.
Тобто, з вище викладеного вбачається, що в будь-якому випадку предметом договору ренти може бути лише майно, яке передається у власність.
В той же час, відповідно до умов спірного договору постачальник послуг зобов'язується надати замовнику Послуги, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити ці Послуги відповідно до умов цього Договору.
Пунктом 1.1.2. договору передбачено, що канал трубної каналізації кабельних ліній - окремо виділене місце/місця в трубній каналізації, колекторі, кабельному поверсі, колодязі, іншій підземній інженерній споруді, діаметром 160 - 200 мм, що належить/належать на праві власності або праві господарського відання Постачальнику послуг та призначені для прокладання або використовуються для прокладання кабельних ліній електропередач.
Також згідно з п. 1.1.3 договору послуги з надання місця в каналі трубної каналізації кабельних ліній Постачальника послуг (надалі іменуються «Послуги») - комплекс послуг, що надаються Постачальником послуг Замовнику, який складається із:
послуги з надання місця в Каналі трубної каналізації кабельних ліній Постачальника послуг, що полягають у наданні Замовнику місця в Каналі трубної каналізації кабельних ліній Постачальника послуг для виконання Замовником (або підрядною організацією за погодженням із Постачальником послуг) робіт з прокладання кабелю;
послуги з використання місця в Каналі трубної каналізації кабельних ліній Постачальника послуг, що полягають у забезпеченні можливості прокладання кабельних ліній електропередач в каналі трубної каналізації кабельних ліній Постачальника послуг шляхом виконання комплексу організаційно-технічних заходів.
Відповідно до п. 3.1.6 спірного договору замовник отримує дозвіл прокласти в трубі каналізації серед інших, розміщених в них кабелів, власний кабель, надавши при цьому постачальнику послуги виконавче креслення проходження кабелю в каналі трубної каналізації кабельних ліній постачальника послуг з відображанням інформації про тип, марку, зовнішній діаметр кабелю, розміщення муфт, номери колодязів та номери каналів в яких прокладений цей кабель, стан вказаних колодязів та каналів, камер, обладнання кабельного кріплення та зовнішніх люків.
З огляду на викладені вище умови спірного договору, колегія суддів зазначає, що зміст договору № 13-07/16-1 від 13.07.2016 року не передбачає передачі замовнику у власність нерухомого державного майна чи його частини (інженерної споруди), а лише передбачає надання послуг з надання замовнику місця в трубній каналізації кабельних ліній постачальника для виконання замовником робіт з прокладання кабелю.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про телекомунікації" кабельна каналізація електрозв'язку - це обладнання та споруди, призначені для прокладання, монтажу та експлуатаційного обслуговування кабелів телекомунікацій, що включають трубопроводи (канали кабельної каналізації), закладні та оглядові пристрої в колодязях, кабельних шафах, шахтах, колекторах, мостах, естакадах, тунелях, будівлях, а також приміщення для вводу кабелів і розміщення лінійного обладнання; канал кабельної каналізації електрозв'язку - це окремо виділені місця в колекторах, телекомунікаційних колодязях, тунелях, акведуках, шляхопроводах, на мостах, мостових переходах, естакадах, трубопроводах, а також інші надземні та підземні інженерні споруди, що призначені для прокладання або використовуються для прокладання магістральних, з'єднувальних та розподільних проводових і оптоволоконних кабелів електрозв'язку, а також розміщення супутніх лінійних технічних засобів телекомунікацій.
Правилами надання доступу до інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 04.04.2018 № 253 (далі - Правила), які встановлюють порядок здійснення доступу до інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку, що належить власникам (володільцям), які не є операторами, провайдерами телекомунікацій, іншим суб'єктам господарювання (операторам, провайдерам телекомунікацій або уповноваженим ними особам) для власних потреб, надання або отримання телекомунікаційних послуг та порядок взаємодії власника інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку і замовника, визначено ряд понять, що характеризують інфраструктуру кабельної каналізації електрозв'язку та режим її використання. Зокрема, відповідно до п. 2 указаних Правил:
використання інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку - це послуга власника (володільця) інфраструктури об'єкта доступу з надання замовнику згідно з виданими технічними умовами з доступу у користування інфраструктури, у тому числі місця у каналі кабельної каналізації електрозв'язку, на договірних умовах на певний строк;
вільна ємність кабельної каналізації електрозв'язку - це вільна площа каналу/каналів кабельної каналізації електрозв'язку, яка доступна до використання і не передбачена проектом власника для використання в найближчі дванадцять місяців;
замовник - суб'єкт господарювання (оператор, провайдер телекомунікацій або уповноважена ним особа), який звернувся чи має намір звернутися до власника інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку із запитом про надання доступу до конкретного елемента інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку або який уклав договір з доступу;
доступ до інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку - це право замовника на користування інфраструктурою кабельної каналізації електрозв'язку для розміщення, модернізації, експлуатаційного та технічного обслуговування технічних засобів телекомунікацій відповідно до законодавства та на підставі договору з доступу для власних потреб та/або надання телекомунікаційних послуг;
елементи інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку - це складові кабельної каналізації електрозв'язку, у тому числі місця обмеженої ємності в трубопроводах (каналах кабельної каналізації), закладних та оглядових пристроях, в колодязях, кабельних шафах, шахтах, колекторах, мостах, естакадах, тунелях, будівлях, а також у приміщеннях для введення кабелів і розміщення лінійного обладнання, що надаються або можуть надаватися власником у користування замовнику на умовах договору з доступу до інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку.
Відповідно до Правил надання в користування кабельної каналізації електрозв'язку, затверджених рішенням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації від 23.08.2012 № 428, бронювання місця в ККЕ (кабельній каналізації електрозв'язку) - це послуга постачальника, яка полягає у закріпленні за замовником місця в каналі ККЕ для подальшого використання згідно з виданими технічними умовами до дати підписання акта прокладання кабелю, але не більше строку дії ТУ; використання ККЕ - це послуга постачальника з надання замовнику у користування місця у каналі ККЕ на договірних умовах на певний строк; вільна ємність ККЕ - це вільна площа каналу/каналів ККЕ, яка не зарезервована/заброньована, доступна до використання і не передбачена оператором, провайдером телекомунікацій для використання в найближчі дванадцять місяців; надання в користування ККЕ - це забезпечення можливості прокладання кабелів електрозв'язку в каналах ККЕ шляхом виконання комплексу організаційно-технічних заходів з метою взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж для власних потреб та/або надання телекомунікаційних послуг, що включає надання замовнику послуг з: розробки та видачі ТУ, погодження робочого проекту, технічного нагляду постачальником ККЕ, бронювання місця в ККЕ, надання місця в каналі ККЕ, використання ККЕ; надання місця в каналі ККЕ - це послуга постачальника, яка полягає у наданні замовнику місця в каналі/каналах ККЕ з метою прокладання кабелю замовника.
З наведеного визначення терміну «використання інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку» вбачається, що Кабінет Міністрів України визначає діяльність з надання доступу до місця у каналі кабельної каналізації електрозв'язку як послугу.
Тобто, з системного аналізу наведених положень нормативних актів слідує, що використання інфраструктури кабельної каналізації електрозв'язку - це діяльність з надання доступу до місця у каналі кабельної каналізації електрозв'язку, а діяльність з надання місця у кабельній каналізації електрозв'язку є послугою.
Місцевий господарський суд вірно зазначив, що спірний правочин не містить положень про перехід права власності на нерухоме майно (інженерну споруду) та положень про будь-яке забезпечення виконання замовником зобов'язання зі сплати рентних платежів, що є необхідними умовами договору ренти.
Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у договорі № 13-07/16-1 від 13.07.2016 року відсутні істотні умови, що властиві договору ренти та визначені нормами закону, натомість, зміст цього договору вказує, що за своєю правовою природою він є договором про надання послуг.
Щодо первісного позову колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як вже зазначалось вище, колегією суддів встановлено, що за своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором про надання послуг.
У відповідності до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
За приписами частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Судом першої інстанції встановлено та перевірено колегією суддів, що матеріалами справи підтверджується факт надання послуг, докази повної їх оплати відсутні.
З огляду на принцип змагальності сторін, розподіл обов'язку доказування та подання доказів, на позивача покладається обов'язок довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а саме, надання послуг відповідачу на виконання умов договору.
Колегія суддів зазначає, що доказами надання послуг позивачем за первісним позовом, є акти здачі-приймання робіт (надання послуг) (а.с. 25, 27, 29, 146-172) та рахунки (а.с. 184-199).
Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У відповідності до статей 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Зазначена норма кореспондується з приписами статті 193 Господарського кодексу України.
Згідно з ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
В той же час, з наявної в матеріалах справи банківської виписки не вбачається оплата відповідачем за первісним позовом зазначених вище наданих послуг позивачем за первісним позовом. (а.с. 105-124).
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що відповідач за первісним позовом не наводить жодного обґрунтування на спростування доводів позивача за первісним позовом стосовно наявної заборгованості, а лише наполягає, що спірний правочин є недійсним, в той час, як з банківської виписки вбачається часткова оплата послуг, тобто приймання послуг.
Отже, з наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що відповідач за первісним позовом не здійснив повної та своєчасної сплату вартості наданих йому послуг, доводів позивача за первісним позовом не спростував, з огляду на що висновок суду першої інстанції щодо задоволення первісного позову в частині стягнення боргу в сумі 952 272,25 грн. є обґрунтованими.
Крім того, позивачем за первісним позовом нараховано відповідачу за первісним позовом пеню в розмірі 136 803, 68 грн., інфляційні втрати в розмірі 29 226, 39 грн. та 3% річних в розмірі 32 799, 99 грн. за загальний період з 20.01.2018 року по 26.06.2020 року.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною 2 ст. 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У пункті 5.9 договору сторони погодили, що за порушення замовником порядку та строків оплати послуг, замовник сплачує постачальнику послуг пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення, від розміру простроченого грошового зобов'язання за кожен день прострочення.
Колегія суддів, перевіривши наданий позивачем за первісним позовом розрахунок пені, 3% річних та інфляційних втрат погоджується з місцевим господарським судом, що позивачем не враховано, що нарахування пені за несвоєчасну оплату послуг здійснюється з наступного дня за днем настання строку сплати цих послуг, тобто з 21 числа місяця, в якому послуги були надані.
З огляду на викладене, з відповідача за первісним позовом на користь позивача за первісним позовом підлягає стягненню пеня у сумі 119 776, 48 грн., інфляційні втрати у сумі 29 226, 39 грн. та 3% річних у сумі 31 099, 40 грн.
здійснивши власний розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, погоджується з місцевим господарським судом, що позивачем не враховано того, що 25 число (розрахункового періоду) припадає на вихідний та/або святковий день, а також подвійні нарахування інфляційних за січень 2019 року та січень 2020 року.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правомірно задовольнив вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат частково, а саме стягнув з відповідача 11 731, 97 грн. 3% річних та 15 893, 58 грн. втрат від інфляції.
Щодо доводів скаржника про не врахування місцевим господарським судом практики Верховного Суду в постановах від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 27.11.2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18), 15.06.2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18) та від 20.02.2020 року у справі № 911/1098/19 колегія суддів зазначає наступне.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) викладено правовий висновок щодо застосування норм права до договору іпотеки, а саме, що при укладенні договору іпотеки відповідно до норм ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» майно, яке є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18) викладено правовий висновок щодо застосування норм права до договору оренди, а саме, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само поданню відповідного позову не перешкоджає закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
Також, у постанові Верховного Суду від 15.06.2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18) викладено правовий висновок щодо застосування норм права до договору дарування, а саме, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитися з об'єктом, тобто з тим, що відчужується.
А у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.02.2020 року у справі № 911/1098/19 предметом спору було визнання недійсним положення пунктів 5.2, 5.6.1 абз. 4 розд. 2 Правил здійснення господарської діяльності на території аеропорту "Бориспіль", що є невід'ємною частиною Генеральної угоди № 02.1-14/4-04 про умови здійснення комерційної діяльності з надання послуг з наземного обслуговування.
Відтак, наведені вище скаржником постанови Верховного Суду жодним чином не стосуються правовідносин у даній справі, а тому місцевий господарський суд правомірно не врахував їх під час вирішення справи.
Отже, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.
Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції було надано відповідачу за первісним позовом вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.
Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інформзахист" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2021 року у справі №910/20145/20 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2021 року у справі № 910/20145/20 залишити без змін.
3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/20145/20.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 287-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 01.12.2021 року.
Головуючий суддя О.В. Агрикова
Судді М.Г. Чорногуз
А.О. Мальченко