Справа № 308/4884/14-ц
Іменем України
18 листопада 2021 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд в складі:
головуючого - Джуги С.Д.
суддів - Куштана Б.П., Готри Т.Ю.
з участю секретаря: Микуляк Є.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Міністерства оборони України на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 грудня 2020 року у складі судді Бедьо В.І., у справі за позовом квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Міністерства оборони України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні майном та виселення із займаного приміщення, -
У квітні 2014 року квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачево Міністерства оборони України звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні майном та виселення із займаного приміщення.
Позов мотивовано тим, що у відповідності до розпорядження начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 09.12.2005 року №303/18/250 та директора департаменту фінансів Міністерства оборони України від 09.12.2005 року №248/41837 «Про передачу з бухгалтерського обліку військових частин на бухгалтерський облік квартирно-експлуатаційних відділів, квартирно-експлуатаційних частин районів нерухомого майна Міністерства оборони України», будівлі, які розташовані на території військового містечка № НОМЕР_1 , будівля № НОМЕР_2 у м. Ужгороді, що на АДРЕСА_1 у 2006 році були зараховані на баланс квартирно-експлуатаційного відділу м.Мукачеве. В кімнаті № 7 будівлі № 3 військового містечка № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 , на території військової частини НОМЕР_3 в приміщенні казарменно-житлового фонду КЕВ м. Мукачеве, яке по облікових даних квартирно-експуатаційного відділу м. Мукачеве рахується як казарма військової частини НОМЕР_3 , проживає ОСОБА_1 , її чоловік ОСОБА_2 , донька ОСОБА_3 та син ОСОБА_4 .
Вказана будівля АДРЕСА_2 немає статусу житлового будинку та є державною власністю, що закріплена за Збройними Силами України. Квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачеве Міністерства оборони України розпоряджається майном Міністерства оборони України на праві оперативного управління. Відповідач ОСОБА_1 була заселена у кімнату № 7 будівлі № 3 військового містечка № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 з дозволу командира в/ч НОМЕР_3 у липні 2008 року, однак на даний час втратила відносини зі збройними Силами України та до Міністерства оборони немає ніякого відношення, оскільки у грудні 2012 року у зв'язку з ліквідацією військової частини працівника Збройних Сил України ОСОБА_1 звільнено з військової служби.
Позивач вказує на те, що за твердженням відповідача дозвіл на користування нежилим приміщенням надав командир військової частини, однак документів, що підтверджують даний факт відповідачами не надано, конкурс щодо передачі вищевказаного майна в оренду будь-кому, в тому числі ОСОБА_1 не проводився, будівля продовжує використовуватись Міністерством оборони України. Позивач розглядає проживання відповідачів у казармі, виходячи з норм майнового найму, а не житлового законодавства і тому виносить на розгляд суду питання про виселення відповідачів із нежилого приміщення без надання іншого любого приміщення (жилого чи нежилого).
На сьогоднішній день відповідачі, проживаючи в будівлі, створюють перешкоди в користуванні майном, оскільки Міністерство оборони України не може експлуатувати будівлю, у якій планується реконструкція під житловий будинок для заселення військовослужбовців ЗС України. Звернення позивача до відповідачів з вимогою про виселення результатів не дало. Відповідач на квартирному обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов не перебуває та немає права на отримання житла від Міністерства оборони України.
За вказаних обставин, позивач просив усунути перешкоди в користуванні нежитловим примішенням для військовослужбовців МО України в будівлі № 3, військового містечка № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_3 та зобов'язати ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звільнити вказане нежитлове приміщення.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 грудня 2020 року у задоволенні позову квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Міністерства оборони України - відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачева Міністерства оборони України подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом не враховано обставини, які наведені в обґрунтування заявлених вимог та безпідставно відмовлено у заявленому позові.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заперечили апеляційну скаргу, просять залишити її без задоволення.
Апелянт, відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилися. Про дату, час, місце розгляду справи належним чином повідомлені. Справа на підставі ч.2 ст. 372 ЦПК України розглянута у їх відсутності
Апеляційний суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи в задоволенні заявленого позову суд першої інстанції виходив з його безпідставності та необґрунтованості.
З такими висновками погоджується колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на нормах матеріального та процесуального права.
Матеріалами справи встановлено, що відповідач ОСОБА_2 з 15.10.1999 року по 14.12. 2004 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_3 . У серпні 2003 року з дозволу командира військової частини відповідачу ОСОБА_2 та членам його сім'ї було надано житло у будівлі гуртожитку за адресою АДРЕСА_1 ,і за проживання з його грошового забезпечення утримувалась плата за проживання. (а.с. 25,109
Відповідач ОСОБА_1 знаходилась у трудових відносинах з військовою частиною НОМЕР_4 , місце дислокації якої було за адресою : АДРЕСА_1 . У 2008 року з дозволу командира частини їй та членам її сім'ї було надане для проживання житло за адресою АДРЕСА_3 . З цього часу відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_1 з своїми дітьми по теперішній час проживають у вказаному житлі. (а.с. 18,19,40)
Наказом командира військової частини НОМЕР_4 від 27.12.12 №305 відповідачку ОСОБА_1 звільнено з роботи 31 грудня 2012 року у зв'язку з ліквідацією частини на підставі п.1ст.40 КЗп П України (а.с.41-42).
12.07.2013 року за №245 відповідачці ОСОБА_1 надіслано повідомлення про необхідність звільнення разом з членами сім'ї вказаного житлового приміщення в зв'язку з тим, що вона втратила зв'язок із Збройними Силами України і втратила право проживання в ньому (а.с.23).
Актом підтвердження фактичного проживання осіб, за якими закріплена кімната в приміщенні, яке використовується для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей від 22.01.2014 року стверджено що за адресою : АДРЕСА_4 проживає ОСОБА_1 з членами своєї сім'ї : чоловік - ОСОБА_2 , донька - ОСОБА_3 , син - ОСОБА_4 , які проживають у даній кімнаті з 01.07.2008 року і заселені з дозволу командира; площа кімнати становить 42,00 кв.м., кімната складається з двох кімнат, кухні, ванни, туалету, коридору. (а.с.19).
Відповідач ОСОБА_2 з 18.10.2016 року по теперішній час проходить службу у військовій частині НОМЕР_5 , житлом за рахунок Міністерства оборони України під час проходження служби у в/ч НОМЕР_5 не забезпечувався, є наймачем іншого жилого приміщення, на квартирному обліку у Старицькому гарнізоні та в/ч НОМЕР_5 не перебуває (а.с.200-202).
Відповідач ОСОБА_2 є ветераном Збройних Сил України, учасником бойових дій, брав участь в антитерористичні операції в Донецькій та Луганських областях. (а.с.198-199).
Відповідно до ч.4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно із ч. ч. 1,2 ст.109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Відповідно до ст. 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Статтею 125 ЖК України визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім'ї військовослужбовців; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників.
Суд першої інстанції правильно встановив, що відповідачка ОСОБА_1 звільнена у зв'язку з ліквідацією військової частини, а відповідач ОСОБА_4 продовжує військову службу по теперішній час, а тому дані особи разом з дітьми не можуть бути виселені із займаного житлового приміщення. З 2008 року спірне приміщення є єдиним місцем проживання відповідачів, іншого житла відповідачі не мають.
З врахуванням наведеного безпідставними є посилання, як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, що в зв'язку з тим, що відповідачка ОСОБА_1 втратила зв'язок зі Збройними Силами України, вона разом з членами сім'ї, один із яких ( ОСОБА_2 ) і надалі залишається у Збройних Силах України, є такими, що втратили право на подальше проживання у даному приміщенні.
Безпідставним є також посилання в апеляційній скарзі, що приміщення, в якому проживають відповідачі є нежитловим і відповідачі є незаконними і недобросовісними користувачами даного приміщення, оскільки як вбачається із матеріалів, які додані позивачем до позовної заяви, кімната, яка надана позивачам для проживання, знаходиться в приміщені (будівлі), яка використовується для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей; відповідачі вселилися з дозволу командира частини, з часу їх проживання у наданому приміщенні здійснювали позивачу оплату за проживання та оплату комунальних послуг, що стверджено відповідними квитанціями і свідчить про добросовісність користування наданим приміщенням(а.с.45-67).
Згідно з ч.2 ст. 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. (ч.4 ст. 10 ЦПК України)
За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
В рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.
Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року).
Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом виселення, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.
Матеріалами справи доведено,що відповідачка ОСОБА_1 до 31.12.2012 року була працівником Збройних Сил України, відтак її статус дозволив їй відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» отримати право користування службовим приміщенням. Відповідач ОСОБА_2 (чоловік), відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (діти) набули право на житло у вказаному приміщенні як члени сім'ї військовослужбовця, постійно проживають у наданому приміщенні,здійснюють оплату за користування і його утримання, іншого житла не мають, а тому мають достатні та триваючі зв'язки з даним місцем проживання, і це є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.
Позивач, подавши позов про виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення, конкретно не вказав і не довів мету, яку він переслідує, співмірність та необхідність застосування такого заходу.
Заявлення вказаних вимог позивача до відповідачів і позбавлення їх наданого житла, у даному випадку, є невиправданим втручанням у приватну сферу відповідачів, порушенням їх прав на повагу до приватного та сімейного життя і не відпадає принципу пропорційності та легітимній меті.
Суд з достатньою повнотою з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дослідив докази, яким дав правильну оцінку та ухвалив законне й обґрунтоване рішення. Підстав для зміни чи скасування рішення немає.
Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Міністерства оборони України, залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 грудня 2020 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 29 листопада 2021 року.
Головуючий:
Судді: