Справа № 640/25656/20 Суддя (судді) першої інстанції: Літвінова А.В.
30 листопада 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Файдюка В.В.
суддів: Мєзєнцева Є.І.
Собківа Я.М.
При секретарі: Шепель О.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат, Управління праці та соціального захисту населення Оболонської районної в місті Києві адміністрації про визнання протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат (далі-відповідач 1), Управління праці та соціального захисту населення Оболонської районної в місті Києві адміністрації (далі-відповідач 2), в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність Київського міського центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат та Управління праці та соціального захисту населення Оболонської районної в місті Києві адміністрації щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік у розмірі 8 (вісім) мінімальних пенсій за віком; щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2019 рік у розмірі 8 (восьми) мінімальних пенсій за віком, щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2018 рік у розмірі 8 (вісім) мінімальних пенсій за віком.
- зобов'язати Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат та Управління праці та соціального захисту населення Оболонської районної в місті Києві адміністрації нарахувати та виплатити ОСОБА_1 недоплачену грошову допомогу до 5 травня за 2020 рік у розмірі 8 (вісім) мінімальних пенсій за віком; щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2019 рік у розмірі 8 (восьми) мінімальних пенсій за віком, щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2018 рік у розмірі 8 (вісім) мінімальних пенсій за віком, з урахуванням попередньо виплаченої суми такої допомоги.
Позов обґрунтовано тим, що позивач є особою з інвалідністю 2 групи внаслідок війни та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-інвалідів війни, у зв'язку з бездіяльністю відповідачів порушені права позивача та його законні інтереси на нарахування та виплату щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2018-2020 роки, відповідно до статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", якою передбачено щорічне здійснення нарахування та виплати одноразової грошової допомоги до 5 травня.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2021 року в задоволенні даного адміністративного позову - відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позов у повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність рішення суду, порушення судом норм матеріального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що відповідачами необґрунтовано позбавлено права позивача на отримання разової грошової допомоги до 5 травня у належному розмірі, оскільки апелянт вважає, що має право на отримання зазначеної допомоги у більшому розмірі, ніж це встановлено постановою Кабінетом Міністрів України. Позивач вважає, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 27 лютого 2020 року дійшов висновку про неконституційність делегування повноважень Уряду визначати розмір допомоги в цілому. Тобто, рішення Конституційний Суд, на думку позивача, є застосовним і до виплат, проведених в 2018-2019 роках. Тому позивач просить провести йому доплату недоотриманої у цей період допомоги.
Відповідно до п.3 ч.1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Приймаючи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 2 групи, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 27 березня 2019 року.
За переконанням позивача, йому на підставі статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в редакції від 25 грудня 1998 року №367-ХІV повинна виплачуватись щорічно до 5 травня разова грошова допомога у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком.
Однак, Київським міським центром по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат позивачу, як особі з інвалідністю відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виплати у 2020 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань" виплачено разову грошову допомогу до 5 травня 2018 року в розмірі 2845,00 грн., до 5 травня 2019 року в розмірі 2950,00грн., до 5 травня 2020 року в розмірі 3160,00.
Вважаючи, що відповідачами здійснено нарахування та виплату позивачу щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у меншому розмірі, ніж встановлено статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, а саме за 2018 та 2019 року, суд першої інстанції виходив з того, що встановлена у Рішенні Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року неконституційність закону, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду правовідносин із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності. Враховуючи, що підпункт 5 пункту 63 розділу І Закону України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин", яким розділ VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України доповнено пунктом 26, був чинним на момент проведення позивачу виплат у 2018 - 2019 роках, розмір оспорюваної допомоги правомірно визначався саме на підставі постанов Кабінету Міністрів України.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Спірні правовідносини, що склались між сторонами врегульовані Конституцією України, Бюджетним кодексом України, Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII.
Відповідно до ч.5 статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (в редакції, яка була чинна станом на 31 грудня 2007 року) щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах: інвалідам I групи - десять мінімальних пенсій за віком; II групи - вісім мінімальних пенсій за віком; III групи - сім мінімальних пенсій за віком.
Відповідно до ч.5 статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (в редакції, яка була чинна станом момент виникнення спірних правовідносин) щорічно до 5 травня особам з інвалідністю внаслідок війни виплачується разова грошова допомога у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.
Частиною 2 статті 95 Конституції України передбачено, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.
Пунктом 3 статті 116 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України забезпечує проведення, зокрема, політики у сфері соціального захисту.
Згідно ч.1 статті 17 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів.
Законом України від 28 грудня 2014 року № 79-VIII "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин", який набрав чинності 01 січня 2015 року, розділ VI "Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України" доповнено пунктом 26, яким передбачено, зокрема, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Таким чином, із набранням чинності Закону № 79-VIII Кабінету Міністрів України надано повноваження щодо визначення розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, встановленої статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Наведені положення Закону України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» на момент здійснення відповідачами спірної виплати позивачу та звернення до суду з даним позовом не були визнані неконституційними та були чинними.
На виконання зазначених вище приписів Бюджетного кодексу України Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 14 березня 2018 року № 170 «Деякі питання виплати у 2018 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» (далі - Постанова №170), відповідно до пп.1 п.1 якої встановлено, що у 2018 році виплата разової грошової допомоги до 5 травня становить 3 685,00 грн., зокрема, особам з інвалідністю внаслідок війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язням концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання, визнаним особами з інвалідністю внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин І групи.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загальновизнаним правилом. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині третій статті 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечитиме статті 21 Конституції України.
Конституційний Суд України в рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 визначив, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
В рішенні Конституційного Суду України по справі № 18/183-97 від 03 жовтня 1997 року зазначається, що загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду у справі № 154/2976/17 від 19 вересня 2018 року.
Згідно норм п. 5 ч. 2 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так Верховний Суд у своєму рішенні зазначив, що Кабінет Міністрів України уповноважений на підставі конкретних положень закону, прийнятого Верховною Радою України, та з метою забезпечення проведення політики у сфері соціального захисту, визначати розміри соціальних виплат. Відповідні акти Кабінету Міністрів України є обов'язковими для виконання (ч.1 статті 117 Конституції України).
Таким чином приймаючи постанову від 14 березня 2018 року № 170 «Деякі питання виплати у 2018 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» та, встановлюючи розміри, у тому числі, разової грошової допомоги до 5 травня, Кабінет Міністрів України діяв у межах повноважень та у відповідності до Конституції України та законів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист.
Така позиція узгоджується з правовою позицією Європейського суду з прав людини, який у рішенні по справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії».
Посилання апелянта на те, що відповідно до норм Конституції України конституційні права та свободи людини не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією критично оцінюються судом, з огляду на наступне.
Право встановлювати законодавчі обмеження щодо виплати пенсії узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у справі «Валентина Ніканорівна Великода проти України», яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу №1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того, суд стверджує, що перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар. При цьому Суд зазначає, що зменшення розміру пенсії очевидно було обумовлено міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держав.
Відповідно до пункту 36 рішення у справі «Серебрянський проти України» (№54704/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що не погоджується з тим, що вимога заявника щодо виплати разової щорічної грошової допомоги до Дня перемоги у розмірі, рівному п'яти мінімальним пенсіям за віком, становила «законі сподівання» у значенні практики Суду з цього питання. Національний суд розглянув твердження заявника та навів підстави свого рішення, яке не може вважатися свавільним або необґрунтованим. Дійсно, закони України про державний бюджет вплинули на заявника, але національний суд, посилаючись на відсутність зворотної дії рішень Конституційного Суду України, чітко постановив, що заявник отримав виплату, на яку він мав право відповідно до національного законодавства станом на момент, коли вона мала виплачуватися.
Суд також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Щодо рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) окреме положення пункту 26 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України в частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12,13, 14,15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, то слід зазначити таке.
Відповідно до статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Отже, пункт 26 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України втратив чинність з 27 лютого 2020 року і зворотної дії в часі не має.
Тобто, колегія суддів наголошує, що станом на день здійснення відповідачами позивачу відповідних виплат вони діяли у відповідності до вимог чинного законодавства, відповідно, суд не вбачає в їх діях жодної протиправності.
За таких обстави, колегія суддів вважає, що щорічна разова грошова допомога до 5 травня за 2018 та 2019 рік була нарахована та виплачена позивачу у розмірі відповідно до положень Бюджетного кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України №170 від 17 березня 2018 року «Деякі питання виплати у 2018 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань».
Підсумовуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, оскаржуване рішення прийняте відповідно до норм матеріального та процесуального права, враховано всі обставини справи, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції немає.
Таким чином, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про часткову відмову в задоволенні даного адміністративного позову.
Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 статті 328 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено 30 листопада 2021 року.
Головуючий суддя: В.В. Файдюк
Судді: Є.І. Мєзєнцев
Я.М. Собків