ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 листопада 2021 року м. Київ № 640/6061/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., вирішивши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до відокремленого підрозділу ДПС Головного управління Державної податкової служби у м. Києві
про визнання протиправною та скасування вимоги від 16.05.2019 року,-
ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (далі також - відповідач), в якому просить визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) 16.05.2019 року №Ф-65635-17 У.
Адміністративний позов обґрунтовано безпідставністю висновків відповідача про реєстрацію позивача як фізичної особи-підприємець та перебування позивача на обліку в органах ДПС як платника податків, оскільки у 2004 році останнім припинено підприємницьку діяльність, про що свідчить відсутність відомостей про фізичну особу - підприємця ОСОБА_1 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Крім того, позивачем повідомлено, що у періоди, за які нараховано недоїмку, зокрема з 24.04.2017 року по 30.01.2019 року та з 12.03.2019 року по цей час, останній перебував у трудових відносинах із АТ «Укрпошта» та ПАТ «Національна енергетична компанія «Укренерго» відповідно, якими сплачувався єдиний соціальний внесок згідно з вимогами чинного законодавства України.
Враховуючи викладене, позивач просить суд вимогу про сплату боргу (недоїмки) 16.05.2019 року №Ф-65635-17 У скасувати як протиправну та задовольнити позов.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.03.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні).
Через канцелярію суду 20.05.2020 року відповідачем подано відзив на позовну заяву.
Відповідач проти задоволення позову заперечує з тих підстав, що фізичні особи-підприємці, зареєстровані до 01.07.2004 року, стосовно яких не проводилась державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (в тому числі до створення Єдиного державного реєстру) не втратили статусу фізичної особи-підприємця.
В свою чергу, обов'язок нарахування та сплати єдиного внеску не залежить від отримання платником доходу (прибутку) від підприємницької діяльності у спірні періоди та його фінансового стану.
Щодо процесуального правонаступництва відповідачів у справі.
Відповідно до статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.
Відповідно до пункту 6 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року № 1074, дія якого поширюється, в тому числі, і на територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, права та обов'язки органів виконавчої влади переходять в разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого орган виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якою приєднано один або кілька органів виконавчої влади.
На виконання Указу Президента України від 08.11.2019 року №837 «Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави» Кабінетом Міністрів України 30.09.2020 року прийнято постанову №893 «Про деякі питання територіальних органів ДПС», відповідно до якої територіальні органи ДПС перестануть існувати як юридичні особи публічного права.
З метою реалізації постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 року №893 «Про деякі питання територіальних органів ДПС», з урахуванням вимог Закону України від 30.09.2020 року №3166-VІ «Про центральні органи виконавчої влади» (зі змінами), Положенням про Державну податкову служб) України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.3019 року №227 (зі змінами), наказу ДПС України від 30.09.2020 року №529 «Про утворення територіальних органів ДПС», ДПС України наказом від 12.11.2020 року №643 затверджено Положення про Головне управління ДПС у м. Києві.
Територіальні органи Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, продовжують здійснювати свої повноваження та функції до утворення Державною податковою службою територіальних органів згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови та прийняття рішення про можливість забезпечення здійснення такими органами повноважень та функцій територіальних органів, що ліквідуються. Таке рішення приймається Державною податковою службою після здійснення заходів, пов'язаних із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань даних про територіальні органи Державної податкової служби, що будуть утворені згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови, як відокремлені підрозділи юридичної особи публічного права, затвердженням положень про них, структур, штатних розписів, кошторисів та заповненням 30 відсотків вакансій.
Права та обов'язки територіальних органів Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять Державній податковій службі та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про Державну податкову службу та її територіальні органи.
Відповідно до наказу Державної податкової служби України від 30.09.2020 року № 529 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» утворено як відокремлені підрозділи Державної податкової служби територіальні органи за переліком згідно з додатком.
Серед переліку територіальних органів Державної податкової служби, що утворюються визначено Головне управління ДПС у м. Києві.
Відповідно до Положення про Головне управління ДПС у місті Києві, затвердженого наказом ДПС України від 12.11.2020 року №643 Головне управління ДПС у місті Києві (код ЄДРПОУ ВП: 44116011) є територіальним органом, утвореним на правах відокремленою підрозділу ДПС України, та є правонаступником прав та обов'язків ГУ ДПС у м. Києві (код ЄДРПОУ 43141267).
Відповідно до наказу ДПС України від 24.12.2020 року №755 «Про початок здійснення територіальними органами ДПС повноважень та функцій» з 01 січня 2021 року територіальні органи ДПС, утворені як її відокремлені підрозділи, розпочинають здійснення повноважень та функцій територіальних органів, що ліквідуються як юридичні особи.
Таким чином, з 01.01.2021 року ДПС України функціонує як єдина юридична особа, що складається з центрального апарату та територіальних органів, утворених як її відокремлені підрозділи (без статусу юридичних осіб).
Згідно з даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Міністерства юстиції України проведено державну реєстрацію відокремленою підрозділу Державної податкової служби України Головного управління ДПС у місті Києві (код ЄДРПОУ ВП: 44116011).
Таким чином, на теперішній час функції та повноваження Головного управління ДПС у місті Києві, перейшли до його правонаступника - відокремленою підрозділу Державної податкової служби України Головного управління ДПС у місті Києві (код ЄДПОУ ВП:44116011).
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку замінити відповідача на правонаступника, а саме Головне управління Державної податкової служби у місті Києві (код ЄДРПОУ 43141267) на відокремлений підрозділ ДПС України Головне управління Державної податкової служби у місті Києві (код ЄДРПОУ ВП 44116011).
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець починаючи з 16.03.2001 року, відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи №17091.
ГУ ДПС у місті Києві сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 16.05.2019 року №Ф-65635-17У, призначення платежу: погашення заборгованості з ЄСВ, в розмірі 21030,90 грн. (далі також - оскаржувана вимога).
Зі змісту оскаржуваної вимоги вбачається, що контролюючий орган дійшов висновку що станом на 30.04.2019 року заборгованість зі сплати єдиного внеску у позивача становить 21030,90 грн. Як зазначено представником відповідача в наданому відзиві, згідно електронної бази ІС «Податковий блок», «Реєстрація ПП» ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) перебуває на податковому обліку за основним місцем обліку в ДПІ у Дарницькому районі ГУ ДПС у м. Києві як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування з 15.03.2000 року. В інтегрованій картці платника за кодом платежу 71040000 (для фізичних осіб-підприємців), у тому числі, які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) обліковуються автоматичні нарахування єдиного внеску за 2017 рік, І-ІV квартали 2018 року, І квартал 2019 року у розмірі мінімального страхового внеску згідно обраної системи оподаткування, а саме: за 2017 рік в сумі 8448, 00 грн.; за І-ІV квартали 2018 рік в сумі 9828, 72 грн.; за І квартал 2019 року в сумі 2754,18 грн.
Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відомості про ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ) як фізичної особи-підприємця за такими критеріями, як: ПІП та РНОКПП, відсутні.
Вважаючи оскаржувану вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом за захистом своїх прав.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців врегульовані Законом України від 15.05.2003 року №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон №755), частиною першою статті 4 якого визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Відповідно до пунктів 1, 2, 7 частини першої статті 4 цього Закону №755 державна реєстрація базується на таких основних принципах, зокрема: обов'язковості державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі; публічності державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та документів, що стали підставою для її проведення; об'єктивності, достовірності та повноти відомостей у Єдиному державному реєстрі.
Частиною четвертою статті 9 вказаного Закону встановлено, що в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про фізичну особу - підприємця: 1) прізвище, ім'я, по батькові; 2) дата народження; 3) реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта).
Отже, з аналізу наведених норм законодавства вбачається, що особа набуває статусу фізичної особи-підприємця після проведення державної реєстрації у встановленому законом порядку.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень Закону №755, в редакції, чинній на час його прийняття, державний реєстратор протягом 2004 - 2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому, реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
01.07.2010 року прийнято Закон України №2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання» (далі також - Закон №2390), який набрав чинності 03.03.2011 року.
Пункти 2 - 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390 передбачали, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390 встановлено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Отже, кінцевим строком для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, є 03.03.2012 року.
Відповідно, з цього часу свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважалися недійсними. При цьому, за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі № 808/2771/14 (провадження №К/9901/13943/19).
Пунктом 5 наказу Міністерства юстиції України від 12.04.2012 року №575/5 передбачено, що державні реєстратори юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців повинні забезпечити включення до ЄДР відомостей про невключених суб'єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Таким чином, строки включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, визначені пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390, підлягали застосуванню виключно у випадках самостійного подання ними реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строки, встановлені пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до ЄДР, зобов'язані зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця і платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464 та наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період 2017 року, за І-IV квартали 2018 року та за І-ІV квартали 2019 року відповідно до оскаржуваної вимоги. При цьому, сторонами визнається, що позивач набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року, а саме 16.03.2001 року, тобто, до набрання чинності Законом №755, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
Позивачем не здійснено відповідної реєстрації фізичної особи-підприємця у встановленому законодавством порядку, у зв'язку з чим свідоцтво про державну реєстрацію ФОП ОСОБА_1 вважається недійсним.
Статус фізичної особи-підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас, зміни у процедурі адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені, зокрема, законом №2390, не спростовують висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
При цьому, існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
Отже, відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Наведений висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 року у справі №260/81/19, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин відповідно до вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону №2464 визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464 платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
1 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06.12.2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі також - Закон № 1774), яким внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464 щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464 (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03.10.2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, у зв'язку із внесеними до Закону № 2464 змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 1 січня 2017 року виник обов'язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
Статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Виключно фізична-особа підприємець, зареєстрована в установленому порядку, яка має право здійснювати підприємницьку діяльність і перебуває на загальній або спрощеній системі оподаткування, вважається платником єдиного внеску і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу (за умови, що така особа не є найманим працівником).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.09.2020 року у справі №460/37/19.
Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відомості про ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ) як фізичної особи-підприємця за такими критеріями, як: ПІП та РНОКПП, відсутні.
Вищевикладене підтверджує доводи позивача про нездійснення підприємницької діяльності після 2004 року та не подання державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР, у зв'язку з чим позивач, після 2004 року не набув статус ФОП, відповідно до вимог чинного законодавства.
Відтак, за встановленими у цій справі обставинами, позивач не мав можливості здійснювати підприємницьку діяльність та відповідачем, всупереч частини другій статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, протилежного не доведено.
Застосовним відносно спірних правовідносин є правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 року в справі №260/81/19, у силу якого зареєстровані після 01 липня 2004 року фізичні особи - підприємці на загальній системі оподаткування повинні сплачувати ЄСВ у порядку Закону №2464 у редакції Закону №2148 безвідносно до події отримання доходу та безвідносно до події проведення перевірки, складання акту перевірки чи будь-яких інших письмових документів.
Оскільки заявник станом на 01 січня 2017 року не має документально підтвердженого статусу суб'єкта господарювання (фізичної особи-підприємця), то контролюючий орган не має правових підстав для визначення позивачеві грошового зобов'язання з ЄСВ.
З огляду на викладені обставини, з урахуванням наведених норм права, беручи до уваги наведені правові позиції Верховного Суду, які відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, є обов'язковими до застосування, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною та скасування вимоги про нарахування боргу (недоїмки) зі сплати ЄСВ від 16.05.2019 року №Ф-65635-17У.
Щодо посилань позивача на те, що в спірні періоди, за які податковим органом нараховано недоїмки з ЄСВ, останній перебував у трудових відносинах, суд зауважує наступне.
Так, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464 щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 05.12.2019 року (справа №440/2149/19).
Так, згідно з матеріалами справи, довідкою АТ «Укрпошта» від 27.02.2020 року №21-21-138, виданою ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 , посада начальник управління), підтверджується сплата ЄСВ за період з 27.04.2017 року по 31.01.2019 року. В свою чергу, довідкою НЕК «Укренерго» від 27.02.2020 року №11-4/102, виданою ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ), підтверджується сплата ЄСВ за період роботи з 12.03.2019 року і по теперішній час.
З огляду на викладені обставини, з урахуванням наведених норм права, беручи до уваги наведені позиції Верховного Суду, встановлені судом обставини сплати ЄСВ роботодавцями позивача є додатковою підставою для висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог шляхом скасування оскаржуваних вимог про сплату боргу (недоїмки).
Таким чином, оскільки позивач не включений до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у якості суб'єкта господарювання (фізичної особи-підприємця), то контролюючий орган не має юридичних підстав для обліку в базах даних інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем заявника у якості фізичної особи-підприємця.
У спірних правовідносинах відсутня подія правомірного визначення контролюючим органом недоїмки позивача по ЄСВ, починаючи з 01.01.2017 року, позаяк позивач не є обтяженим обов'язком проводити платежі з ЄСВ, а також не підтвердив свій статус фізичної особи-підприємця шляхом подання відповідної заяви. Крім того, відповідачем підтверджується, що за період з 2013-2019 роки відповідні звіти позивачем не подавалися.
У розумінні частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Суд зважає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 07.11.2019 року по справі № 826/1647/16 (адміністративне провадження №К/9901/16112/18) обов'язковою умовою визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.
Згідно з вимогами частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Закону, що виконано позивачем.
Відповідно до вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено правомірність та обґрунтованість винесених ним оскаржуваних вимог.
Таким чином, підсумовуючи все вище викладене у сукупності, суд приходить до висновку про обґрунтованість тверджень позивача та наявність підстав для задоволення позову.
Згідно із частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до квитанції №0.0.1645687180.1 від 12.03.2020 року за подання позову до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840, 80 коп., який, з огляду на задоволення позову в повному обсязі, підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 6, 9, 73-80, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у місті Києві про сплату боргу (недоїмки) 16.05.2019 року №Ф-65635-17 У.
3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відокремленого підрозділу Головного управління ДПС у місті Києві (код ЄДРПОУ ВП: 44116011, адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19) суму судового збору у розмірі 840, 80 грн. (вісімсот сорок грн. 80 коп.) на користь ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ).
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України:
Позивач: ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );
Відповідач: відокремлений підрозділ Головного управління ДПС у місті Києві (код ЄДРПОУ ВП: 44116011, адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19).
Повне рішення суду складено 30.11.2021 року.
Суддя Л.О. Маруліна