ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
29 листопада 2021 року м. Київ № 640/6432/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю.., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Голови комісії з припинення Верховного Суду України Соловйової Любові Володимирівни,
Верховного Суду України
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору
Державна казначейська служба України
про визнання дій протиправними, скасування наказу
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Голови комісії з припинення Верховного Суду України Соловйової Любові Володимирівни (далі по тексту - відповідач 1), адреса: 01043, місто Київ, вулиця Пилипа Орлика, будинок 4, Верховного Суду України (далі по тексту - відповідач 2), адреса: 01043, місто Київ, вулиця Пилипа Орлика, будинок 4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Державна казначейська служба України (далі по тексту - третя особа), адреса: 01601, місто Київ, вулиця Бастіонна, будинок 6, в якій позивач просить суд:
«- визнати дії так званого голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України ОСОБА_3 з видання наказу про її звільнення протиправними, скасувати наказ від 13 липня 2018 року № 127-к;
- стягнути заборгованість з заробітної плати / за час вимушеного прогулу у розмірі, який відповідає довідці Верховного Суду України про заробітну плату й інші доходи від 08 квітня 2019 року».
Так, в обгрунтування позовних вимог позивач посилалась на те, що супровідним листом від 29 березня 2019 року № 1-64/2/2-19 Голова ліквідаційної комісії Верховного Суду України направив на адресу останньої наказ від 13 липня 2018 року № 127-к "Про звільнення ОСОБА_1 " та наказ від 26 грудня 2018 року № 273-к, з якого позивачеві стало відомо, що її звільняли 5 та 11 липня 2018 року. Позивач стверджує, що з жодним з наказів її не було ознайомлено. Також позивач зазначає, що її в установленому порядку не було повідомлено про наступне вивільнення та не запропоновано іншої рівноцінної посади. Звертає увагу, що після 02 червня 2016 року Верховною Радою України не було прийнято законів, що встановлюють порядок ліквідації Верховного Суду України. А тому вважає, що 02 червня 2016 року, ухвалюючи зміни до Конституції України в частині правосуддя, законодавець змінив назву найвищого судового органу - "Верховний Суд України" на "Верховний Суд", при цьому не змінив організаційно-правової форми конституційного органу і утворивши судоустрійним законом ще один орган з такою ж назвою. Зазначає, що зміна назви не є підставою для ліквідації, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини. Наголошує, що усі дії з ліквідації Верховного Суду України знаходяться поза межами правового поля. Зазначає, що заборгованість із заробітної плати/за час вимушеного прогулу розрахована відповідно до довідки Верховного Суду України про заробітну плату й інші доходи від 08 квітня 2019 року і становить 174 634,06 грн.
20 травня 2019 року до суду від представника Верховного Суду України Охрімчук Н.В. надійшли пояснення, у яких остання зазначила, що позов підлягає задоволенню. Вважає, що оскільки не існує виданого уповноваженим Конституцією України органом розпорядчого акта про ліквідацію чи реорганізацію Верховного Суду України, звільнення позивача з посади з цих підстав не може вважатися законним.
06 серпня 2019 року позивачем подано до суду пояснення, у яких остання звернула увагу, що спірний наказ прийнято неуповноваженою особою за відсутності відповідної процедури ліквідації та розпорядчого акта уповноваженого суб'єкта про ліквідацію та з порушенням усіх норм трудового законодавства, що стало наслідком виникнення заборгованості по заробітній платі.
Ухвалою суду від 04 лютого 2020 допущено заміну первинного відповідача у справі - голову ліквідаційної комісії Верховного Суду України ОСОБА_3 на належного відповідача - Голову комісії з припинення Верховного Суду України Соловйову Любов Володимирівну (відповідач-1), а також залучено Верховний Суд України (відповідач-2) до участі у справі як співвідповідача, виключивши останній зі складу третіх осіб.
28 лютого 2020 року представником Верховного Суду України Охрімчук Н.В. подано до суду відзив на позовну заяву, у якому вона пояснила, що відповідач не заперечує проти заявлених позовних вимог та вважає, що є правові підстави для їх задоволення. Звернула увагу, що позивач перебуває у трудових відносинах з Верховним Судом України. Порушення прав, свобод і інтересів позивача полягає у недопущенні до робочого місця, перешкоджанні виконанню трудових обов'язків, невиплаті заробітної плати, дійсно має місце і спричинене незаконними діями щодо ліквідації Верховного Суду України без правових підстав. Охрімчук Н.В. пояснила, що про неконституційні та незаконні дії, направлені на ліквідацію Верховного Суду України як конституційного органу і найвищого судового органу в системі судоустрою України, Верховний Суд України, починаючи з січня 2018 року, неодноразово звертався до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Генерального прокурора, Голови служби безпеки України, Печерського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві. Не дивлячись на це, певні особи присвоїли собі владні повноваження та розпочали процедуру ліквідації Верховного Суду України у неконституційний спосіб. Зокрема, це виразилося у незаконному утворенні ОСОБА_3 так званої "ліквідаційної комісії" Верховного Суду України, підроблення ним бланків і печатки Верховного Суду України і подання пакету підроблених документів до Державної казначейської служби України з метою припинення фінансування Верховного Суду України. Указані незаконні дії призвели до припинення виплати Державною казначейською службою України з липня 2018 року суддівської винагороди 11 суддям та зарплати державним службовцям Верховного Суду України, в тому числі і позивачу. Зазначила, що ОСОБА_3 не є працівником Верховного Суду України, і наказом в.о. Голови Верховного Суду України від 06 квітня 2018 року № 305/0/16-18 відмовлено ОСОБА_3 в допуску до виконання службових обов'язків на посаді заступника керівника апарату Верховного Суду України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2020 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково.
Постановою Верховного Суду від 13 липня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2020 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року в справі № 640/6432/19 скасовані в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Голови комісії з припинення Верховного Суду України Соловйової Любові Володимирівни, Верховного Суду України, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору: Державної казначейської служби України, про стягнення з Верховного Суду України на користь ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати у розмірі 174 634,06 грн та у цій частині справа направлена на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду адміністративної справи №640/6439/19 визначено суддю Окружного адміністративного суду міста Києва Гарника К.Ю.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 липня 2021 року справа №640/6432/19 прийнята до провадження та призначено підготовче засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 вересня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судове засідання 27 жовтня 2021 року жодна зі сторін не з'явились, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час та місце його проведення, від позивача надійшла заява про розгляд справи за її відсутністю.
З урахуванням викладеного та зважаючи на згоду представників учасників справи, які з'явились в судове засідання, а також неявку представника відповідача 2 належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи, достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи, у судовому засіданні 27 жовтня 2021 року судом, згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України прийнято рішення про розгляд на підставі наявних в матеріалах справи доказів.
Так, скасовуючи рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року в справі № 640/6432/19 в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Голови комісії з припинення Верховного Суду України Соловйової Любові Володимирівни, Верховного Суду України, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору: Державної казначейської служби України, про стягнення з Верховного Суду України на користь ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати у розмірі 174 634,06 грн, Верховний Суд зазначив наступне:
«…71. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з Верховного Суду України заборгованості з заробітної плати у розмірі 174 634,06 грн суди попередніх інстанцій виходили з даних, наведених у довідці Верховного Суду України від 08 квітня 2019 року, яка підписана в.о. Голови Верховного Суду України ОСОБА_4 .
72. Водночас у касаційній скарзі відповідач-1 наголошував на тому, що суди встановили обставини, мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, а саме: довідки про заробітну плату й інші доходи, наявні в матеріалах справи, видані в. о. Голови Верховного Суду України ОСОБА_4 , який не має права на підписання таких документів як в межах трудового, так і цивільного законодавства.
73. Відповідно до частини першої статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
74.Згідно з частинами третьою та четвертою статті 90 КАС України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
75. Згідно з відомостями, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 21 червня 2018 року Верховний Суд України знаходиться у стані припинення. Головою ліквідаційної комісії Верховного Суду України було визначено ОСОБА_3, на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій та касаційного оскарження головою комісії з припинення визначено Верховного Суду України Соловйову Любов Володимирівну .
76. Таким чином, судами попередніх інстанцій всупереч вимогам статей 74, 90 КАС України не надано жодної оцінки твердженням відповідача - 1 щодо недопустимості як доказу довідки, якою підтверджено розмір заборгованості позивача, оскільки відповідно до положень статті 105 Цивільного кодексу України саме до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи.».
У відповідності до частини 5 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Таким чином, в даному випадку, суд за наслідками нового розгляду даного спору має встановити, чи мав право ОСОБА_4 , як в.о. Голови Верховного Суду України, підписувати довідку про заробітну плату позивача, видану Верховним Судом України 08 квітня 2019 року.
Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Наказом Голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України ОСОБА_3 від 13 липня 2018 року № 127-к відповідно до частини четвертої статті 105 Цивільного кодексу України, пункту 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів", пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону України "Про державну службу" та статті 24 Закону України "Про відпустки" звільнено ОСОБА_6 , головного консультанта відділу інтернет комунікацій управління комунікацій, 16 липня 2018 року із займаної посади у зв'язку з ліквідацією Верховного Суду України.
Листом від 29 березня 2019 року № 1-64/0/2-19 в.о. керівника апарату, Голова ліквідаційної комісії Верховного Суду України ОСОБА_3 повідомив позивача, що:
- наказом від 13 липня 2018 року № 127-к останню звільнено із займаної посади головного консультанта відділу інтернет комунікацій управління комунікацій у зв'язку з ліквідацією Верховного Суду України 16 липня 2018 року;
- з урахуванням того, що в день звільнення ОСОБА_6 відмовилася ознайомитися з зазначеним наказом, його копію 27 липня 2018 року було надіслано на поштову адресу останньої;
- надіслана кореспонденція повернулася до ліквідаційної комісії Верховного Суду України з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання»;
- щодо наказу Верховного Суду України про звільнення ОСОБА_6 від 05 липня 2018 року № 18-к, то цей наказ було скасовано наказом від 26 грудня 2018 року № 273-к як нереалізований;
- стосовно переведення на посаду державної служби до Верховного Суду відповідно до кваліфікації ОСОБА_6 та вимог трудового законодавства, то зазначене питання не належить до компетенції Голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України.
З довідки Верховного Суду України від 09 квітня 2019 року, яка підписана в.о. Голови Верховного Суду України ОСОБА_4 вбачається, що ОСОБА_6 працює у Верховному Суді України з 22 січня 2010 року по сьогодні.
З долучених до матеріалів справи довідок про заробітну плату й інші доходи від 14 січня 2019 року № 7 (том 1 а.с. 17), від 11 березня 2019 року № 182 (том 2 а.с. 84), від 08 квітня 2019 року б/н (том 1 а.с. 47), від 01 серпня 2019 року № 21 (том 1 а.с. 79), від 29 жовтня 2019 року № 37 (том 1 а.с. 92-93), від 23 січня 2020 року № 24 (том 1 а.с. 113) вбачається, що Верховним Судом України продовжується нарахування ОСОБА_6 заробітної плати.
Як вбачається з довідки Верховного Суду України від 08 квітня 2019 року б/н, заборгованість із виплати заробітної плати ОСОБА_6 за період з липня 2018 року по березень 2019 року становить 174 634,06 грн.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, в частині, що була скасована постановою Верховного Суду від 13 липня 2021 року у даній адміністративній справі, суд виходить з такого.
Згідно з Конституцією України, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1), в який людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (ст. 3). В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу і її норми є нормами прямої дії, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8). Всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19), а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в тому числі і ратифікована 17 липня 1997 року Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), є частиною національного законодавства України (ст. 9) і має пріоритет над законами України, які їй не відповідають.
Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює передбачуваність (очікуваність) суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.
Про це неодноразово наголошував Конституційний Суд України в своїх рішеннях, зокрема від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року № 10-рп/2011.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави, діяльність правотворчих та правозастосовних органів якої має здійснюватись за принципами справедливості, гуманізму, верховенства права і прямої дії норм Конституції України. Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина, передбачають за змістом статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 23, 24 Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачити наслідки своїх дій і бути впевненими в своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (п. 4).
Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.
Тобто, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Наведене свідчить, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 83 Закону України «Про державну службу» передбачено, що державна служба припиняється:
1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону);
2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону);
3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону);
4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону);
5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону);
6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону);
7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;
8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади».
Зміна керівників або складу державних органів, керівників державної служби в державних органах та безпосередніх керівників не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.
У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 6 і 7 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Згідно з частинами 1,2 статті 87 Закону України «Про державну службу» державний службовець зобов'язаний до звільнення з посади чи переведення на іншу посаду передати справи і довірене у зв'язку з виконанням посадових обов'язків майно (далі - майно) особі, уповноваженій суб'єктом призначення у відповідному державному органі. Уповноважена особа зобов'язана прийняти справи і майно.
Факт передачі справ і майна засвідчується актом, що складається у двох примірниках і підписується уповноваженою особою, керівником служби управління персоналом відповідного державного органу та державним службовцем, який звільняється. Один примірник акта видається державному службовцю, який звільняється, другий примірник або його копія долучається до особової справи цього державного службовця.
Згідно зі статтею 98 Кодексу законів про працю України оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.
Відповідно до частин 1, 2 та 4 статті 50 Закону України «Про державну службу» держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов'язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.
Заробітна плата державного службовця складається з: 1) посадового окладу; 2) надбавки за вислугу років; 3) надбавки за ранг державного службовця; 4) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків тимчасово відсутнього державного службовця у розмірі 50 відсотків посадового окладу тимчасово відсутнього державного службовця; 5) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою; 6) премії (у разі встановлення).
Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є державний бюджет.
Фонд оплати праці державних службовців формується за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів, які надходять до державного бюджету в рамках програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ. Порядок використання таких коштів, які надходять до державного бюджету, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі статтею 1 Конвенції незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтями 5 та 6 Конвенції установлено, що заробітна плата виплачуватиметься безпосередньо заінтересованому працівникові, якщо національне законодавство, колективний договір або рішення арбітражного органу не передбачають протилежного і якщо заінтересований працівник не погоджується на інший метод.
Роботодавцеві забороняється обмежувати будь-яким способом свободу працівника розпоряджатися своєю заробітною платою на власний розсуд.
Згідно з частиною 1 статті 115 Кодексу законів про працю України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Аналіз вказаних вище норм законодавства дає підстави суду стверджувати, що законодавством чітко визначено процедуру звільнення з державної служби, яка передбачає здійснення передачі звільненим працівником ввірених йому справ і майна, внесення запису про звільнення до його трудової книжки, проведення остаточного розрахунку з працівником та, відповідно, припинення подальшого нарахування йому заробітної плати.
Суд зазначає, що матеріалами справи підтверджено, що до трудової книжки позивача запис про її звільнення з посади головного консультанта відділу інтернет комунікацій управління комунікацій Верховного Суду України не внесений, трудова книжка їй не видана, заробітна плата нараховується з утриманням з неї відповідних податків і зборів (податку на доходи фізичних осіб та військового збору).
Крім того, суд зазначає, що матеріали справи не містять акта, що засвідчує факт передачі справ і майна позивачем у зв'язку зі звільненням.
Тобто, позивач продовжує працювати на вищевказаній посаді у Верховному Суді України, що передбачає обов'язок останнього нараховувати та виплачувати їй заробітну плату в установленому розмірі.
Крім того, суд зауважує, що Верховний Суд України було ліквідовано незаконно, що підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Гуменюк та інші проти України».
Таким чином, доводи голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України стосовно права першого підпису фінансових документів Верховного Суду України, яке належить виключно до компетенції Ліквідаційної комісії Верховного Суду України, яка в свою чергу має право нараховувати заробітну плату працівникам апарату Верховного Суду України та неврахування у зв'язку з цим документів, підписаних в.о.Голови Верховного Суду України ОСОБА_4, є необґрунтованими, з огляду на те, що Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII) не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України та зміни внесені цим Законом не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України. Крім того, Законом №1401-VIII не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016, від 30 січня 2016 року №2-в/2016.
При цьому, з огляду на безперервність функціонування найвищого інституту судової влади, на інституційний принцип якої звернув увагу Конституційний Суду України у рішенні від 18 лютого 2020року, до приведення законодавцем положень законодавства України у відповідність до цього рішення у справі №2-р/2020, зокрема щодо узгодження з принципом незмінюваності суддів Верховного Суду України, що є складовою конституційної гарантії їх незалежності із суддями Верховного Суду, а також у зв'язку із тим, що юридична особа «Верховний Суд України» не припинена та не позбавлена можливості видавати документи, то видача довідки в.о.Голови Верховного Суду України ОСОБА_4 про заробітну плату й інші доходи позивача від 08 квітня 2019 року не суперечить законодавству та може бути врахована при вирішені даного спору.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) від 14 жовтня 2010 року зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Враховуючи вищевикладене, а також з урахуванням того, що судом встановлено наявність заборгованості з виплати заробітної плати позивачеві, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовної вимоги про стягнення з Верховного суду України на користь позивача заборгованості із заробітної плати в розмірі 174 634, 06 грн.
При цьому, слід зазначити, що частинами 3 та 4 статті 105 Цивільного кодексу України передбачено, учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
Відтак, саме до повноважень Верховного Суду України в особі Ліквідаційної комісії Верховного Суду України належать повноваження щодо управління справами Верховного Суду України, отже й щодо виплати заробітної плати працівникам апарату Верховного Суду України, зокрема й позивачу. Тому вимога позивача про стягнення заборгованості із заробітної плати у розмірі 174 634, 06 грн підлягає задоволенню саме до Верховного Суду України в особі ліквідаційної комісії Верховного Суду України. Отже, стосовно інших відповідачів ця позовна вимога задоволенню не підлягає.
На підставі вищезазначеного, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем доведено правомірність вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Зважаючи, що позивач звільнений від сплати судового збору, у суду відсутні підстави для розподілу судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_6 в частині стягнення заборгованості із заробітної плати - задовольнити частково.
2. Стягнути з Верховного Суду України в особі Ліквідаційної комісії Верховного Суду України (01043, місто Київ, вулиця Пилипа Орлика, 4, код ЄДРПОУ 00019034) на користь ОСОБА_6 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість із заробітної плати в розмірі 174 634, 06 грн (сто сімдесят чотири тисячі шістсот тридцять чотири гривні 06 копійок).
3. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
4. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник