ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
29 листопада 2021 року м. Київ №640/1008/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_1
доДержавної служби України з безпеки на транспорті
провизнання протиправною та скасування постанови
встановив:
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті, у якому просив суд:
- визнати протиправною та скасувати постанову Північного міжрегіонального управління Укртрансбезпеки про застосування адміністративно-господарського штрафу від 29 грудня 2020 року №230236.
В обґрунтування позову зазначає, що відповідачем не враховано особливості вантажу, що перевозився; позивача не було повідомлено про час і місце розгляду справи; порушена процедура здійснення габаритно-вагового контролю.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 січня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заперечуючи проти позову відповідач послався на те, що під час перевірки виявлений факт перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів, а тому дії посадових осіб при проведенні рейдової перевірки були здійснені з додержанням вимог чинного законодавства та відповідно до Закону України «Про автомобільний транспорт», постанов КМУ №1567 від 08 листопада 2006 року, №879 від 27 червня 2009 року, відтак спірна постанова прийнята правомірно та скасуванню не підлягає.
Позивач надав відповідь на відзив, в якому заперечив проти висновків, викладених у відзиві, звернув увагу на те, що представником відповідача жодним чином не спростовано доводів позивача, викладених у позовній заяві.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
12 листопада 2020 року інспекторами Центрального міжрегіонального управління Укртрансбезпеки, відповідно до направлення на перевірку №009903 від 09 листопада 2020 року, на окремо визначених ділянках дороги, маршрутах руху, автовокзалах, автостанціях, автобусних зупинках, місцях посадки та висадки пасажирів, стоянках таксі і транспортних засобів в місцях навантаження і розвантаження, проводилась рейдова перевірка транспортних засобів перевізників, що здійснюють внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів.
Співробітниками Центрального міжрегіонального управління Укртрансбезпеки був зупинений транспортний засіб марки IVECO номерний знак НОМЕР_1 з напівпричепом Krone SDP 24 номерний знак НОМЕР_2 , який належить позивачу.
За результатами габаритно-вагового контролю транспортного засобу марки IVECO номерний знак НОМЕР_1 з напівпричепом Krone SDP 24 номерний знак НОМЕР_2 встановлено, що навантаження на строєну вісь склало 25,46 т при нормативно допустимому - 22 т та загальна маса склала 43,82 т при нормативно допустимій 40 т.
Таким чином, відповідно до частини 4 пункту 4 Порядку №1007/1207 контролюючими особами Центрального міжрегіонального управління Укртрансбезпеки складено довідку про здійснення габаритно-вагового контролю від 12 листопада 2020 року.
У зв'язку з виявленими під час здійснення габаритно-вагового контролю невідповідностями фактичних вагових параметрів нормам та правилам, інспекторами Центрального міжрегіонального управління Укртрансбезпеки складено Акт про перевищення транспортним засобом нормативних вагових параметрів №034482 від 12 листопада 2020 року.
В подальшому за актом №034482 винесено постанову про застосування адміністративно- господарського штрафу №230236 від 29 грудня 2020 року.
Не погоджуючись з прийнятою відповідачем постановою №230236 позивач звернувся з вказаним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачених Конституцією України та іншими Законами України.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про автомобільний транспорт» №2344-ІІІ основним завданням державного регулювання та контролю у сфері автомобільного транспорту є створення умов безпечного, якісного й ефективного перевезення пасажирів та вантажів, надання додаткових транспортних послуг.
Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що державний контроль автомобільних перевізників здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок. Державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів і вантажів на території України.
Рейдові перевірки дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом здійснюються шляхом зупинки транспортного засобу або без такої зупинки посадовими особами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, та його територіальних органів, які мають право зупиняти транспортний засіб у форменому одязі за допомогою сигнального диска (жезла) відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
У разі проведення позапланових і рейдових перевірок автомобільний перевізник, що буде перевірятися, про час проведення перевірки не інформується.
Статтею 1 Закону №2344 визначено, що рейдова перевірка (перевірка на дорозі) - перевірка транспортних засобів суб'єкта господарювання на маршруті руху в будь-який час з урахуванням інфраструктури (автовокзали, автостанції, автобусні зупинки, місця посадки та висадки пасажирів, стоянки таксі і транспортних засобів, місця навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, контрольно-вагові комплекси та інші об'єкти, що використовуються суб'єктами господарювання для забезпечення діяльності автомобільного транспорту).
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року №103, Державна служба України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті.
Укртрансбезпека здійснює свої повноваження безпосередньо, через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 8 вказаного Положення).
Процедуру здійснення державного контролю за додержанням суб'єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту (надалі - суб'єкти господарювання), вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, норм міжнародних договорів про міжнародне автомобільне сполучення, наявністю відповідних ліцензій і ліцензійних карток, виконанням ними ліцензійних умов, а також процедуру здійснення державного нагляду за забезпеченням такими суб'єктами господарювання безпеки автомобільних перевезень передбачено Порядком здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2006 року №1567 (надалі Порядок - №1567).
Згідно із зазначеним Порядком №1567 державному контролю підлягають усі транспортні засоби вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
Відповідно до пункту 3 вказаного Порядку органами державного контролю на автомобільному транспорті (далі - органи державного контролю) є Укртрансбезпека, її територіальні органи.
Відповідно до пункту 4 Порядку №1567 державний контроль на автомобільному транспорті (надалі - державний контроль) здійснюється посадовими особами органу державного контролю (надалі - посадові особи) у форменому одязі, які мають відповідне службове посвідчення, направлення на перевірку, сигнальний диск (жезл) та індивідуальну печатку, шляхом проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі).
Відповідно до частини дванадцятої статі 6 Закону №2344 та пункту 2 Порядку №1567 державному контролю підлягають усі транспортні засоби українських та іноземних перевізників, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів і вантажів на території України.
Відповідно до пункту 15 Порядку № 1567 передбачено, що під час проведення рейдової перевірки перевіряється виключно: наявність визначених статтями 39 і 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом; додержання вимог статей 53, 56, 57 і 59 Закону України «Про автомобільний транспорт»; додержання водієм вимог Європейської угоди щодо роботи екіпажів транспортних засобів, які виконують міжнародні автомобільні перевезення (ЄУТР) (далі - Європейська угода); відповідність зовнішнього і внутрішнього спорядження (екіпірування) транспортного засобу встановленим вимогам; оснащення таксі справним таксометром; відповідність кількості пасажирів, що перевозяться, відомостям, зазначеним у реєстраційних документах, або нормам, передбаченим технічною характеристикою транспортного засобу; додержання водієм автобуса затвердженого розкладу та маршруту руху; наявність у всіх пасажирів квитків на проїзд та квитанцій на перевезення багажу, а у разі пільгового проїзду - відповідного посвідчення; додержання водієм режиму праці та відпочинку, а також вимоги щодо наявності в автобусі двох водіїв у разі перевезення пасажирів на відстань 500 і більше кілометрів або перевезення організованих груп дітей за маршрутом, який виходить за межі населеного пункту та має протяжність понад 250 кілометрів; виконання водієм інших вимог Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту та Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, інших нормативно-правових актів.
Документи, на підставі яких виконуються вантажні перевезення визначені статтею 48 Закону України «Про автомобільний транспорт», а саме автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.
Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством. У разі перевезення небезпечних вантажів крім документів, передбачених частиною другою цієї статті, обов'язковими документами також є: для автомобільного перевізника - ліцензія на надання відповідних послуг; для водія - свідоцтво про допущення транспортного засобу до перевезення певних небезпечних вантажів, свідоцтво про підготовку водіїв транспортних засобів, що перевозять небезпечні вантажі, письмові інструкції на випадок аварії або надзвичайної ситуації. У разі перевезення вантажів з перевищенням габаритних або вагових обмежень обов'язковим документом також є дозвіл, який дає право на рух автомобільними дорогами України, виданий компетентними уповноваженими органами, або документ про внесення плати за проїзд великовагових (великогабаритних) транспортних засобів, якщо перевищення вагових або габаритних обмежень над визначеними законодавством становить менше семи відсотків.
Відповідно до частини другої статті 29 Закону України від 30 червня 1993 року №3353-ХІІ «Про дорожній рух» з метою збереження автомобільних доріг, вулиць та залізничних переїздів участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, допускається за наявності дозволу на участь у дорожньому русі таких транспортних засобів. Порядок видачі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні, та розмір плати за його отримання встановлюються Кабінетом Міністрів України.
За статтею 33 Закону України від 08 вересня 2005 року №2862-IV «Про автомобільні дороги» (надалі - Закон №2862-IV) рух транспортних засобів, навантаження на вісь, загальна маса або габарити яких перевищують норми, встановлені державними стандартами та нормативно-правовими актами, дозволяється за погодженнями з відповідними органами у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 3 Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 року №30, транспортний засіб чи автопоїзд з вантажем або без вантажу вважається великоваговим, якщо максимальна маса або осьова маса перевищує хоча б один з параметрів, зазначених у пункті 22.5 Правил дорожнього руху.
Згідно з пунктом 22.5 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306, за спеціальними правилами здійснюється дорожнє перевезення небезпечних вантажів, рух транспортних засобів та їх составів у разі, коли хоч один з їх габаритів перевищує за шириною 2,6 м, за висотою від поверхні дороги - 4 м (для контейнеровозів на встановлених Укравтодором і Державтоінспекцією маршрутах - 4,35 м), за довжиною - 22 м (для маршрутних транспортних засобів - 25 м), фактичну масу понад 40 т (для контейнеровозів - понад 44 т, на встановлених Укравтодором і Державтоінспекцією для них маршрутах - до 46 т), навантаження на одиночну вісь - 11 т (для автобусів, тролейбусів - 11,5 т), здвоєні осі - 16 т, строєні - 22 т (для контейнеровозів навантаження на одиночну вісь - 11 т, здвоєні осі - 18 т, строєні - 24 т) або якщо вантаж виступає за задній габарит транспортного засобу більш як на 2 м.
За пунктом 4 Правил проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 року №30, рух великовагових та великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами здійснюється на підставі дозволу на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні (далі - дозвіл), виданим перевізникові Державтоінспекцією, або документа про внесення плати за проїзд таких транспортних засобів.
Допускається перевищення вагових параметрів порівняно з визначеними у пункті 22.5 Правил дорожнього руху на 2 відсотки (величина похибки) без оформлення відповідного дозволу та внесення плати за проїзд.
У разі перевезення вантажів з перевищенням габаритних або вагових обмежень обов'язковим документом також є дозвіл, який дає право на рух автомобільними дорогами України, виданий компетентними уповноваженими органами, або документ про внесення плати за проїзд великовагових (великогабаритних) транспортних засобів, якщо перевищення вагових або габаритних обмежень над визначеними законодавством становить менше семи відсотків.
Відповідно до підпункту 4 пункту 2 Порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, вагові та/або габаритні параметри яких перевищують нормативні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2007 року №879 «Про заходи щодо збереження автомобільних доріг загального користування» (надалі - Порядок № 879) габаритно-ваговий контроль - контроль за проїздом великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів автомобільними дорогами загального користування, який включає перевірку відповідності габаритно-вагових параметрів таких транспортних засобів установленим законодавством параметрам і нормам, наявності дозволу на рух за визначеними маршрутами, а також дотримання визначених у дозволі умов та режиму руху транспортних засобів.
Згідно з пунктами 3, 4, 6 Порядку №879 габаритно-ваговий контроль транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування здійснюється Укртрансбезпекою, її територіальними органами та відповідними підрозділами МВС, що забезпечують безпеку дорожнього руху.
За порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи за: перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм понад 10%, але не більше 20% при перевезенні вантажу без відповідного дозволу - штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Позивач у позові зазначає, що ним перевозився подільний вантаж, який може який важив 39 тон., проте жодного доказу в підтвердження зазначеної маси вантажу не надав.
Пунктом 22.5 Правил дорожнього руху передбачено, що рух транспортних засобів з перевищенням на осі або фактичну масу 40т у разі перевезення подільних вантажів автомобільними дорогами забороняється, тому чинним законодавством взагалі забороняється оформлення дозволу, яким дозволено рух великовагових транспортних засобів із подільним вантажем.
Але стаття 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» не містить ніяких застережень стосовно виду вантажу - подільного або неподільного, який перевозиться. Також санкція статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» передбачає відповідальність за перевищення встановлених законодавством габаритно-вагових норм від 20% включно при перевезенні вантажу без відповідного дозволу без будь-яких застережень стосовно виду вантажу.
Оскільки Закон має вищу юридичну силу ніж Правила дорожнього руху, тому суд застосовує норму Закону України «Про автомобільний транспорт».
Крім того, автомобіль на ваги заїжджає повільно зі швидкістю 5-6 км на годину, тому така швидкість руху не може привести до зміщення вантажу або зміни його маси у разі зупинки.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 24 липня 2019 року справі №803/1540/16.
Крім того, наказом Міністерства транспорту України №363 від 14 жовтня 2014 року «Про затвердження Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні» на водія та перевізника покладено ряд обов'язків щодо навантаження, розміщення, закріплення та перевезення сипучого вантажу, які позивачем не були виконані.
В силу пунктів 8.14-8.15 Глави 8 зазначених правил завантажені предмети слід розміщувати і закріпляти так, щоб запобігти їх падінню, волочінню, травмуванню ними супровідних осіб чи створенню перешкод для руху.
Вантаж повинен бути належним чином закріплений засобами кріплення (ременями, ланцями, розтяжками, тросами, розпірними перекладинами, якірними рейками (балками), сітками тощо) відповідно до національних стандартів щодо правил безпечного закріплення вантажів і засобів кріплення. Кількість засобів кріплення вантажу повинна бути достатньою для здійснення його безпечного перевезення.
Згідно з пунктом 12.1 Глави 12 зазначених правил при транспортуванні вантажів слід дотримувати вимог Правил дорожнього руху України.
Пунктом 12.5 Глави 12 вказаних правил передбачено, що для транспортування вантаж треба рівномірно розміщувати в кузові таким чином, щоб не була порушена стійкість автомобіля і не утруднювалося керування ним. Вантаж не повинен зміщуватися під час руху, випадати з кузова; волочитися і створювати небезпеку для пішоходів та інших учасників дорожнього руху.
Також пунктом 8.20 Глави 8 зазначених правил визначено, що водій зобов'язаний перевірити відповідність кріплення і складання вантажу на рухомому складі умовам безпеки руху та забезпечення цілості рухомого складу, а також сповістити Замовника про виявлені недоліки у кріпленні та складанні вантажу, які загрожують його збереженню.
За змістом пункту 8.21 Глави 8 зазначених правил, виходячи з вимог безпеки руху, водій зобов'язаний перевірити відповідність габаритів вантажу розмірам, що зазначені у Правилах дорожнього руху України.
Таким чином водій, який здійснює вантажні перевезення, зокрема сипучого вантажу великоваговим автомобільним транспортом, зобов'язаний дотримуватись встановлених правил, з метою уникнення порушень законодавства про автомобільний транспорт та створення небезпеки для пішоходів та інших учасників дорожнього руху, а тому доводи позивача щодо сипучості вантажу суд вважає необґрунтованим.
Ваги для статичного зважування - ваги, на яких під час зважування вантаж не переміщується на вантажоприймачі і його маса лишається незмінною протягом терміну зважування. Тобто, в даному випадку ваги виконують функції: зважування осьового навантаження автотранспорту в статиці. Тому твердження позивача про аварійність зважувального комплексу не заслуговують на увагу та не відповідають дійсності.
Зважування транспортного засобу здійснювалося на повіреному належним чином засобі вимірювальної техніки, про що свідчить Свідоцтво про повірку законодавчо регульованого засобу вимірювальної техніки (Додатки) відповідно до п.11 Порядку 879, що підтверджується свідоцтвом №3400/1216 від 17 червня 2020 року, яке чинне до 17 червня 2021 року.
Документи на ваги завжди знаходяться у пункті здійснення габаритно- вагового контролю та надаються всім водіям для ознайомлення, посилання позивача на те, що водію останні не були надані жодним чином не підтверджуються матеріалами справи.
Позивач також посилається на відсутність в Україні затвердженої у встановленому порядку методики виконання вимірювань поосьових навантажень та маси вантажних транспортних засобів. Оцінюючи доводи в цій частині, суд враховує, що на момент виникнення спірних правовідносин дійсно не була затверджена відповідна методика Мінекономрозвитку, якою згідно з пунктом 19 Порядку № 879 мають керуватися органи Укртрансбезпеки під час проведення габаритно-вагового контролю.
Проте, оскільки за змістом статей 4 та 29 Закону України «Про дорожній рух», статті 33 Закону України «Про автомобільні дороги» визначення порядку здійснення габаритно-вагового контролю та справляння плати за проїзд автомобільними дорогами загального користування віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України, і такий механізм здійснення габаритно-вагового контролю великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів визначено Порядком № 879, яким керувався відповідний орган Укртрансбезпеки, суд вважає, що суб'єктом владних повноважень правомірно проведено габаритно-ваговий контроль транспортного засобу позивача і складено відповідні довідку та розрахунок.
Крім того, позивач не навів жодних обґрунтувань щодо порушення його прав у спірних правовідносинах внаслідок проведення габаритно-вагового контролю без використання методики Мінекономрозвитку.
Відтак в цій частині суд відхиляє доводи позивача як безпідставні і такі, що не впливають на факт виявленого порушення. При цьому суд враховує правову позицію щодо цього питання, викладену у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2018 року у справі №804/5296/17 та від 02 серпня 2018 року у справі № 820/1420/17.
Відповідно до пункту 22 Порядку №897 у разі виявлення на стаціонарних або пересувних чи автоматичних пунктах габаритно-вагового контролю порушення правил проїзду великовагових та/або великогабаритних транспортних засобів такий транспортний засіб тимчасово затримується згідно із статтею 265-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а саме працівниками уповноважених підрозділів Національної поліції.
Зупинка авто здійснювалась співробітниками Укртрансбезпеки, а не підрозділами Національної поліції, а тому у співробітників Укртрансбезпеки відсутні повноваження щодо затримки транспортного засобу.
Стосовно посилань позивача на неналежне повідомлення останнього, суд зазначає.
Згідно із пунктом 25, 26, 27 Порядку №1567 справа про порушення розглядається в органі державного контролю за місцезнаходженням суб'єкта господарювання або за місцем виявлення порушення (за письмовою заявою уповноваженої особи суб'єкта господарювання) не пізніше ніж протягом двох місяців з дня його виявлення. Справа про порушення розглядається у присутності уповноваженої особи суб'єкта господарювання. Про час і місце розгляду справи про порушення уповноважена особа суб'єкта господарювання повідомляється під розписку чи рекомендованим листом із повідомленням. У разі неявки уповноваженої особи суб'єкта господарювання справа про порушення розглядається без її участі. За наявності підстав керівник органу державного контролю або його заступник виносить постанову про застосування адміністративно-господарських штрафів, яка оформляється згідно з додатком 5 до Порядку № 1567.
Повідомленням від 17 грудня 2020 року (0308300679514) позивача викликано для розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт на 29 грудня 2020 року, 18 грудня 2020 року - було у точці видачі, 21 грудня 2020 року -відправлення не було вручено, а тому відповідачем вчинено усіх можливих дій для належного повідомлення позивача.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 820/4624/17 - постанова від 11 лютого 2020 року: «Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач належним чином повідомив позивача про час і місце розгляду справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт, а у зв'язку із неявкою уповноваженої особи суб'єкта господарювання, правомірно розглянув справу без її участі».
Пунктом 27 Порядку № 1567 передбачено, що у разі неявки уповноваженої особи суб'єкта господарювання справа про порушення розглядається без її участі. За наявності підстав керівник органу державного контролю або його заступник виносить постанову про застосування адміністративно-господарських штрафів, яка оформляється згідно з додатком 5.
За наявності підстав керівник органу державного контролю або його заступник виносить постанову про застосування адміністративно-господарських штрафів, яка оформляється згідно з додатком 5.
Крім того, суд враховує, що у постанові від 22 травня 2020 року у справі №825/2328/16 Верховний Суд зазначив наступне:
«Порушення процедури прийняття рішення суб'єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.
Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов'язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі).
Отже, саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.
Виходячи з міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб'єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття.
Так, дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.
Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.
Суд наголошує, що, у відповідності до практики Європейського суду з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.
Таким чином, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: "протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків" і, на противагу йому, принцип "формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення".
Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2020 року у справа №813/1790/18».
Водночас під час розгляду цієї справи судом не встановлено таких порушень процедури прийняття оскаржуваної постанови, які б могли вплинути на кінцевий результат розгляду відповідачем питання про притягнення позивача до відповідальності.
На підставі викладеного, враховуючи виявлений під час перевірки факт перевищення транспортним засобом позивача нормативних габаритних (вагових) параметрів та відсутність дозволу, який дає право на рух автомобільними дорогами України або документу про внесення плати за проїзд великовагових транспортних засобів, суд вважає, що постанова Північного міжрегіонального управління Укртрансбезпеки №230236 від 29 грудня 2020 року про застосування до позивача адміністративно-господарського штрафу в розмірі 17000,00 грн по суті є правомірною і достатніх підстав для визнання її протиправною не встановлено.
Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (стаття 90 КАС України).
Відповідно до пункту 29 рішення ЄСПЛ від 9 грудня 1994 року у справі «RuizTorija v. Spain» статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
За змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відтак, перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що у задоволенні позову Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 належить відмовити повністю.
Враховуючи вимоги статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, підстави для відшкодування позивачу витрат зі сплати судового збору відсутні.
Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
Адміністративний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко