01 грудня 2021 р. м. Чернівці Справа № 600/6000/21-а
Суддя Чернівецького окружного адміністративного суду Лелюк О.П., розглянувши адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Чернівецької міської ради про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовом до Департаменту соціальної політики Чернівецької міської ради про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити дії.
Позивач просить суд:
- визнати протиправною відмову Департаменту соціальної політики Чернівецької міської ради, викладену в листі від 13 липня 2021 року №Л-25, від доплати ОСОБА_1 щорічної разової грошової допомоги до 5 травня як учаснику бойових дій, що виплачена у 2020 році в неповному розмірі;
- зобов'язати Департамент соціальної політики Чернівецької міської ради здійснити мені ОСОБА_1 перерахунок щорічної разової грошової допомоги до 5 травня як особі зі статусом «Учасник бойових дій» у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком - 8845,00 грн, та провести відповідну виплату - 8190,00 грн, та провести відповідну виплату - 6800,00 грн, тобто різницю між належним до виплати її розміром та уже виплаченими у 2020 році коштами в розмірі - 1390,00 грн.
Ухвалою суду від 12 листопада 2021 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом десяти днів з дня вручення даної ухвали шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до суду й доказів поважності причин його пропуску.
На виконання вимог указаної вище ухвали позивачем подано до суду заяву про поновлення строку звернення до суду, в обґрунтування якої зазначено, що позивач не є фаховим юристом, не знає особливостей законодавства і не міг передбачити того, що відповідачем буде допущено порушення його прав як учасника бойових дій. Крім цього, про невідповідність розміру виплаченої грошової допомоги за 2020 рік позивачу стало відомо лише в липні поточного року із засобів масової інформації. З метою перевірки вказаної інформації позивач 06 липня 2021 року звернувся до відповідача із заявою про надання відомостей про розмір фактично виплаченої грошової допомоги заі спірний період та проведення перерахунку цієї виплати. Листом від 13 липня 2021 року відповідачем письмово підтверджено порушення право позивача на отримання щорічної разової грошової допомоги як учаснику бойових дій у належному розмірі. В подальшому, у період з 08 липня 2021 року по 15 серпня 2021 року позивач перебував за межами України, на підтвердження чого до матеріалів заяви додано копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон з відповідними відмітками про перетин державного кордону. З урахуванням наведеного позивач просить суд поновити йому строк звернення до суду та відкрити провадження в даній справі.
Розглянувши подану позивачем заяву та перевіривши матеріали позову, суд зазначає таке.
Статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачені строки звернення до адміністративного суду.
Так, відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, особа має право звернутися до адміністративного суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів протягом шестимісячного строку, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Варто зазначити, що при вирішенні даного спору необхідно з'ясувати, з якої дати починається строк звернення до суду.
Спеціальним законом, який, зокрема, регулює спірні правовідносини, є Закон України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” (далі - Закон №3551-XII).
Частинами першою, четвертою статті 17-1 Закону №3551-XII передбачено, що щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня в розмірах, передбачених статтями 12-16 цього Закону, здійснює центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення, через відділення зв'язку або через установи банків (шляхом перерахування на особовий рахунок отримувача) пенсіонерам - за місцем отримання пенсії, а особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання.
Особи, які не отримали разової грошової допомоги до 5 травня, мають право звернутися за нею та отримати її до 30 вересня відповідного року, в якому здійснюється виплата допомоги.
Отже, перебіг строку звернення особи до суду з позовними вимогами щодо виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік з урахуванням розмірів зазначеної соціальної виплати, визначених статтями 12 та 13 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, починається з 30 вересня 2020 року. Вказана дата визначена Законом №3551-XII як кінцева для звернення особи до відповідного уповноваженого органу про отримання разової грошової допомоги до 5 травня.
Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 06 лютого 2018 року (справа №607/7919/17) та від 14 серпня 2018 року (справа №473/2190/17), які підлягають врахуванню судом у відповідності до вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналогічної позиції в питанні визначення строку звернення до суду в цій категорії справ дотримується і Сьомий апеляційний адміністративний суд у постанові від 11 серпня 2021 року (справа №120/4839/21-а).
Зважаючи на наведені вище положення статті 17-1 Закону №3551-XII, а також з огляду на прийняття Конституційним Судом України рішення від 27 лютого 2020 року №3-р/2020, суд вважає, що позивач мав звернутися із заявою про отримання разової грошової допомоги до 5 травня в належному розмірі до 30 вересня 2020 року, тобто у встановлений законом кінцевий строк, до якого могла бути здійснена виплата вказаної допомоги і до якого позивач міг очікувати на отримання більшої суми, ніж була йому нарахована.
Відповідно, незгода позивача з розміром здійснених йому виплат у 2020 році мала своєчасно знайти свій прояв у відповідному зверненні до суду з позовною заявою у встановлений законом строк, який почався з 30 вересня 2020 року і закінчився 31 березня 2021 року.
Між тим, з даним позовом до суду позивач звернувся лише 08 листопада 2021 року (згідно відбитку штампу канцелярії суду).
Отже, позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до суду з цим позовом.
Водночас, надаючи оцінку доводам заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду, якими позивач обґрунтовує поважність причин пропуску строку звернення до суду, суд звертає увагу на те, що в ній не зазначено жодних причин, пов'язаних безпосередньо з позивачем, які унеможливили його звернутися до суду з цим позовом у встановлений законом строк.
Так, доводи заяви про те, що позивач не є фаховим юристом, не знає особливостей законодавства і не міг передбачити того, що відповідачем буде допущено порушення його прав як учасника бойових дій, не свідчать про поважність причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом. Такі обставини не позбавляли позивача можливості звернутися до суду з цим позовом у встановлений законом строк.
В контексті наведеного суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 27 листопада 2018 року (справа №473/2236/17), відповідно до якої нерозуміння або незнання законодавства не свідчить про наявність поважних причин для поновлення процесуального строку.
Верховний Суд наголосив, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин у випадку, якщо вони стали спірними. У випадку пропуску строку звернення до суду, підставами для визнання поважними причин такого пропуску є лише наявність обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Крім цього, як зазначив Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2020 року (справа №340/1019/19), незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Поряд з цим, поняття «особа повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Аналогічний висновок наведений Верховним Судом і в постанові від 31 березня 2021 року (справа №240/12017/19).
Стосовно ж посилань позивача на те, що про невідповідність розміру виплаченої грошової допомоги за 2020 рік йому стало відомо лише в липні поточного року із засобів масової інформації, і при цьому в період з 08 липня 2021 року по 15 серпня 2021 року він перебував за межами України, то такі суд оцінює критично, оскільки вказані обставини, які в тому числі мали місце вже після закінчення строку звернення до суду з позовом про нарахування і виплату щорічної разової грошової допомоги за 2020 рік у належному розмірі, жодним чином не позбавляли можливості позивача звернутися до суду з цим позовом у строк до 31 березня 2021 року.
Таким чином, обставини, викладені в заяві про поновлення пропущеного строку звернення до суду, безпосередньо не позбавляли позивача можливості звернутися до суду з цим позовом у встановлений законом строк.
Жодних особистих причин, які б могли свідчити про поважність пропуску строку звернення до суду з цим позовом, у поданій заяві не наведено.
Крім цього, суд вважає за доцільне зазначити таке.
Згідно правової позиції Конституційного Суду України, наведеної у рішенні від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011, наявність законодавчо встановленого строку на звернення до суду не слід розглядати як обмеження права на судовий захист - законодавець в такий спосіб лише встановлює часові межі реалізації такого права.
Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права.
ЄСПЛ у пунктах 37 та 38 рішення від 18 листопада 2010 року у справі “Мушта проти України” нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, і має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.
У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі “Пономарьов проти України” ЄСПЛ указав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41).
У справах “Стаббігс та інші проти Великобританії”, “Девеер проти Бельгії” Суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду.
Таким чином, і за практикою ЄСПЛ застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.
В аспекті наведеного варто зазначити і те, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин у випадку, якщо вони стали спірними.
У випадку пропуску строку звернення до суду, підставами для визнання поважними причин такого пропуску є лише наявність обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Викладене узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 24 лютого 2021 року у справі №9901/313/20, Верховного Суду у постановах від 17 березня 2021 року у справі №160/3121/20, від 18 березня 2021 року у справі №320/2915/20 та ін., які суд також враховує у відповідності до вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Крім цього, суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 17 вересня 2020 року у справі №640/12324/19, згідно з якою причина пропуску строку звернення до суду із адміністративним позовом може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Незвернення до суду з адміністративним позовом за захистом свої прав через неналежне використання своїх процесуальних прав не є поважною причиною пропуску строку.
Із змісту заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду та наявних матеріалів не вбачається обставин, які б були пов'язані з дійсними істотними труднощами у реалізації права позивача на звернення до суду з даним позовом у встановлений законом строк.
У зв'язку з цим, суд приходить до висновку про безпідставність та необґрунтованість заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду, поданої позивачем на виконання вимог ухвали суду від 12 листопада 2021 року.
Отже, позивачем пропущено строк звернення до суду з цим позовом, а поважних причин його пропуску не наведено, відповідних доказів не надано.
Згідно пункту 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Оскільки вказані позивачем у заяві про поновлення строку звернення до суду підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду визнаються судом неповажними, то наявні правові підстави для повернення позовної заяви позивачеві.
Керуючись статтями 123, 169, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Чернівецької міської ради про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити дії повернути позивачеві.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання. Апеляційну скаргу на дану ухвалу може бути подано до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Суддя О.П. Лелюк