ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
30.11.2021Справа № 910/15605/21
Господарський суд міста Києва в складі:
головуючого судді Спичака О.М.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу № 910/15605/21
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Цеоліт»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідна лабораторія судових експертиз»
про стягнення 12 000,00 грн.
Без повідомлення (виклику) учасників справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма «Цеоліт» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідна лабораторія судових експертиз» про стягнення 12 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не виконано належним чином взятих на себе зобов'язань за договором №2904-20/20 від 29.04.2020 в частині надання рецензії на висновок експерта 001-ЄЮМ/20 від 02.03.2020.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.09.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/15605/21. При цьому, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування, суд дійшов висновку про можливість здійснювати розгляд даної справи за правилами спрощеного позовного провадження.
20.10.2021 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти позову заперечує та додає на підтвердження виконання своїх зобов'язань за спірним договором Рецензію від 08.05.2020 на висновок експерта 001-ЄЮМ/20 від 02.03.2020.
З огляду на те, що до суду не надходило клопотань учасників справи або одного з них в порядку частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, господарський суд розглядає справу без проведення судового засідання.
Відповідно до ч.4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -
29.04.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма «Цеоліт» (далі - замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідна лабораторія судових експертиз» (далі - виконавець) укладено договір №2904-20/20 (далі - договір), умовами п.1.1 якого передбачено, що предметом договору є забезпечення проведення рецензії висновку експерта 001-ЄЮМ/20 від 02.03.2020 на підставі Заяви від 29.04.2020 вх. №20, яка є невід'ємним додатком до цього договору.
Відповідно до п.2.1.1 договору замовник зобов'язаний протягом 5 (п'яти) робочих днів, згідно виставленого рахунку, оплатити проведення рецензії.
Відповідно до п.2.2.4 договору виконавець зобов'язаний приступити про проведення рецензії тільки після сплати замовником 100% її вартості та отримання всіх документів.
Вартість та порядок оплати встановлена за домовленістю між сторонами та складає 12 000,00 грн. без ПДВ (п.3.1 договору).
Замовник на виконання умов п.2.1.1 договору перерахував кошти виконавцю в сумі 12 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №3920 від 29.04.2020 на суму 12 000,00 грн.
За умовами п.4.1 договору після виконання робіт, зазначених у п.1.1 договору, виконавець передає замовнику або уповноваженому представнику замовника рецензію (інших документів, оформлених у встановленому порядку), документів, матеріалів справ та додаткових матеріалів, отриманих в ході роботи, та 2 екземпляри підписаного зі своєї сторони Акту виконаних робіт (надалі - акт).
Відповідно до п.6.1 договору останній набирає чинності з моменту підписання і діє до повного виконання сторонами зобов'язань, але не пізніше 31.12.2020 року.
Наразі, за твердженнями позивача, зобов'язання за договором щодо надання рецензії відповідачем не були виконані.
У зв'язку з чим позивач 23.07.2021 на адресу відповідача було надіслано вимогу від 23.07.2021, в якій позивач зазначає, що ним 21.07.2021 було отримано від відповідача акти виконаних робіт, однак такі акти не приймаються, оскільки зобов'язання за договором щодо надання рецензії не були виконані, з огляду на що позивач просив відповідача повернути кошти в сумі 12 000,00 грн., які набуті останнім безпідставно 29.04.2020.
З огляду на те, що відповідач не повертає позивачу безпідставно отримані грошові кошти у сумі 12 000,00 грн., позивач у позовній заяві просить суд стягнути з відповідача грошову суму у розмірі 12 000,00 грн.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, господарський суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Зі змісту ст. 1212 ЦК України слідує, що зобов'язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави має місце за наявності таких умов:
- по-перше, є набуття або збереження майна. Це означає, що особа набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або зберігає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння;
- по-друге, мало місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою;
- по-третє, обов'язково має бути відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто мала місце помилка, обман, випадковість або інші підстави набуття або збереження майна, які не можна віднести до підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11 ЦК України).
Отже, вимоги про повернення коштів на підставі вказаної статті можуть висуватися лише у випадку відсутності між сторонами правочину або будь-якої іншої підстави виникнення цивільних прав та обов'язків.
Судом встановлено, що в матеріалах справи відсутнє підтвердження того, що між позивачем та відповідачем не укладався договір, на виконання умов якого позивачем було перераховано грошові кошти загалом в сумі 12 000,00 грн., як і не підтверджено належними та допустимими доказами безпідставність перерахування вказаних коштів на користь відповідача.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.
Таким чином, у випадку, коли поведінка набувача, потерпілого., інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Відповідно до змісту вказаної статті 1212 Цивільного кодексу України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень статті 1212 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція міститься у Постанові Верховного Суду України №910/1913/14 від 25.02.2015 року та Постанові Верховного суду від 15.10.2019 року у справі №910/7123/18.
З огляду на що, суд дійшов висновку, про неможливість застосування ст. 1212 Цивільного кодексу України, на підставі якої позивач обґрунтовує позовні вимоги, в частині стягнення 12 000,00 грн., оскільки, з аналізу приписів ст. 1212 ЦК України, вбачається, що норми зазначеної статті звужують застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, так як, отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Таким чином, як встановлено судом, на виконання на виконання умов п.2.1.1 договору позивач перерахував кошти виконавцю в сумі 12 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №3920 від 29.04.2020 на суму 12 000,00 грн.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що договір № 2904-20/20 від 29.04.2020 року є дійсним.
До того, відповідачем до відзиву на позовну заяву додано рецензію від 08.05.2020 на висновок експерта №001-ЮЄМ/20 від 02.03.2020, що є предметом договору №2904-20/20 від 29.04.2020, а також електронне листування в ході виконання умов вказаного договору.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог, за допомогою яких можна встановити обставини справи, та не підтверджено факт відсутності договірних правовідносин між позивачем та відповідачем, як і того, що грошові кошти в сумі 12 000,00 грн. відповідач отримав безпідставно, у зв'язку із чим позов не підлягає задоволенню.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див.рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» від 1 липня 2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» від 27 вересня 2001).
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись ст. 129, ст.ст. 237, 238, 240 ГПК України, суд -
1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду.
Суддя О.М. Спичак