Провадження №2/522/5934/21
Справа №522/4382/21
18 листопада 2021 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси у складі:
головуючого судді - Домусчі Л.В.,
за участю секретаря судового засідання - Семешина Л.В,
розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловою площею,
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20.09.1996 року (на 1/3 частини квартири) та на підставі договору дарування від 16.12.2008 року (на 2/3 частини квартири). Відповідач є його батьком та числиться зареєстрованим у вказаній квартирі з 25 жовтня 1993 року. Між тим посилався на те, що відповідач - ОСОБА_1 не проживає в житловому приміщенні (квартирі) більше як 10 років без поважних причин, про що складено акт про не проживання особи за місцем реєстрації, який підписаний сусідами за вказаною адресою. Відповідач також не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має та взагалі квартирою він не цікавиться. Перешкод у користуванні житловим приміщенням ні позивач, ні члени його сім'ї відповідачу не чинили. У приватній власності відповідача наявний житловий будинок за адресою АДРЕСА_2 , та він проживав у будинку. А спірна квартира з 2018 року здавалась в оренду - гр. ОСОБА_3 . Позивач посилався на те, що на даний час у нього скрутне матеріальне становище та він має намір продати власну квартиру, проте не має такої можливості через наявність реєстрації відповідача у ній. Оскільки добровільно вирішити це питання не є можливим, звернувся до суду з дійсним позовом.
Ухвалою суду від 31.03.2021 року провадження у справі було відкрито та призначено до розгляду в підготовчому засіданні на 11.05.2021 року.
Ухвалою суду від 11.05.2021 року підготовче провадження у справі було закрито та призначено до розгляду по суті на 15.06.2021 року.
Розгляд справи 15.06.2021 року був відкладений на 29.06.2021 року за клопотанням представника відповідача з наданням часу на ознайомлення з матеріалами справи.
Представником відповідача - адв. ОСОБА_4 23.06.2021 року до суду подано відзив на позов (а.с.57-86), згідно якого позовні вимоги не визнали та просили відмовити. Посилились на те, що у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач не мешкає у спірній квартирі понад 1 рік. Додатково посилався на те, що саме відповідач подарував сину (позивачу по справі) 2/3 частини спірної квартири за договором від 16.12.2008 року. При цьому підписуючи договір дарування відповідач уважав, що підписує договір довічного утримання та що син буде опікуватись ним і квартира перейде до сину лише після його смерті. Посилались на те, у відповідача будь-якого іншого житла не має. Житловий будинок за адресою АДРЕСА_2 , фактично є дачою та відповідач ніколи в ній постійно не мешкав (лише тимчасово улітку і то до 6 місяців), не був зареєстрований, окрім того остання була продана півроку тому і там новий власник. Отже, з моменту реєстрації відповідача у спірній квартирі (1993 року) по теперішній час вона є єдиним його житлом; наміру змінювати місця проживання у відповідача не було. Посилались на протиправність дій позивача, оскільки останній змінив замки до квартири, поставив сигналізацію, та відповідач не може потрапити до неї. Посилались на те, що у спірній квартирі залишились речі відповідача, він нею користується, сплачує рахунки за комунальні послуг; на його ім'я оформлені всі особові рахунки; він проводив заміну водолічильника (про що свідчить акт від 18.11.2020 року); дана адреса також вказана в його медичній документації. Поданий позивачем акт про не проживання від 10.03.2021 року вважають неналежним та недопустимим доказом, оскільки останній належним чином не підписаний та не засвідчений. Також заперечували щодо належності та допустимості як доказів відповідних договорів оренди квартири, оскільки останні не зареєстровані в КП «ДЕЗ Порто-Франківський». Відповідач же ніколи не бачив ніякої ОСОБА_3 .. За викладеного просили відмовити у позові. Додатково зазначили, що 23.06.2021 року ними було подано до суду позов, за яким оскаржується договір дарування від 16.12.2008 року.
Даний відзив був прийнятий судом протокольно 29.06.2021 року, також за клопотанням представника позивача було надано час на ознайомлення з відзивом та на подання відповіді на відзив; вирішено питання про виклик як свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ..
Розгляд справи було призначено на 09.09.2021 року.
До суду 12.07.2021 року надійшла відповідь на відзив від представника позивача - адв. ОСОБА_9 (а.с.90-114), згідно якої наполягали на позові та просили задовольнити. Вважають такими, що не відповідають дійсності, посилання сторони відповідача з приводу того, що спірна квартира була єдиним місцем проживання відповідача, оскільки відповідач по справі був єдиним власником будинку за адресою АДРЕСА_2 , який продав 09.04.2021 року (після відкриття провадження по даній справі). Посилились на те, що у відповідача після продажу будинку наявні кошти на придбання власного житла, а отже позивач не позбавляє відповідача житла. Заперечували проти тверджень сторони відповідача з приводу того, що договори оренди підлягають реєстрації в комунальних підприємствах, оскільки зазначене у чинному законодавстві не передбачено. Зазначили, що на теперішній час ОСОБА_3 розірвала договір оренди приміщення у зв'язку з тим, що відповідача зламав замки та проник до квартири. Заперечували проти доказів, наданих зі сторони відповідача, оскільки більшість із них датована після того, як було подано даний позов, а отже не підтверджують факт проживання відповідача у квартирі. Посилались на те, що позивач останні 13 років є єдиним власником квартири та реєстрація місця проживання відповідача у квартирі порушує законні права та інтереси позивача як власника майна.
У судовому засіданні 09.09.2021 року надали показання як свідки : ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 .. Також суд розглянув та залишив без задоволення заяву представника позивача - адв. ОСОБА_10 про відвід судді. По справі було оголошено перерву до 11.11.2021р..
У судовому засіданні 11.11.2021 року надали показання як свідки : ОСОБА_5 та ОСОБА_3 та по справі було оголошено перерву до 18.11.2021 року.
У судовому засіданні 18.11.2021 року були присутні: представник позивача - ОСОБА_9 , яка позовні вимоги підтримала та просила задовольнити за обставин, викладених у позові та поясненнях по справі;
Також з'явились відповідач та його представник - ОСОБА_4 , які заперечували проти позову та просили відмовити, посилаючись на те, що відсутні докази того, що відповідач не проживає у квартирі більше 10 років. Навпаки це єдине його житло та він не має іншого мешкання.
Суд, вивчивши матеріали справи, додані до неї документи, вислухавши пояснення учасників справи, оцінивши докази, прийшов до наступних висновків.
Судом встановлено наступні обставини.
Відповідно до свідоцтва про право власності від 20.09.1996 року №054, видане Одеським морським торгівельним портом на підставі розпорядження №54 від 20.09.1996 року, відповідачу ОСОБА_2 , його дружині - ОСОБА_11 та сину відповідача (позивачу) - ОСОБА_1 у рівних частках кожному належала квартира АДРЕСА_3 , яка складалась із двох жилих кімнат, житл. пл. - 31,8 кв.м., заг пл.. - 54,3 кв.м. (а.с.65-66)
Після смерті ОСОБА_11 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , 13 травня 2008 року Другою Одеською державною нотаріальною конторою на ім'я відповідача- ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право на спадщину на 1\3 частини вказаної квартири, реєстрація якого проведена у встановленому законом порядку 04.06.2008 року (витяг КП «ОМБТІ та РОН» №19074543) (а.с.68-69).
За договором дарування від 16.12.2008 року, посвідченим приватним нотаріусом ОМНО Абусовою Г.Р., зареєстрованим за реєстраційним № 3211 (а.с.7), ОСОБА_2 (відповідач по справі) подарував ОСОБА_1 (позивачу) 2/3 частини вказаної квартири АДРЕСА_3 .
Дійсність даного договору від 16.12.2008 року на час розгляду справи судом не спростована.
18 грудня 2008 року право власності на вказані частки квартири були зареєстровані за позивачем, про що свідчить копія витяг КП «ОМБТІ та РОН» про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 18.12.2008 року (а.с.6) та інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 10.03.2021 року (а.с.5).
Отже, починаючи із 18.12.2008 року, позивач є єдиним власником квартири.
Суд вбачає, що ще з 25 жовтня 1993 року у вказаній квартирі є зареєстрованими як ОСОБА_1 , так і відповідач ОСОБА_2 , про що свідчить довідка Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 14.01.2021 року (а.с.9).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що відповідач протягом останніх 10 років не проживав у спірній квартирі, а його реєстрація перешкоджає позивачу розпорядитись власним майном.
У підтвердження своїх вимог позивач в якості доказів надав акт від 10.03.2021 року, підписаний мешканцями будинку ОСОБА_6 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , засвідчений начальником ЖЕК, згідно якого зазначено, що з 01 січня 2010 року ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_3 , фактично не проживає (а.с.11); копії договорів оренди вказаної квартири, укладені з ОСОБА_3 від 01.01.2018 року, від 01.01.2019 року, від 01.01.2020 року, від 01.01.2021 року (а.с.12-24).
Крім того судом встановлено, що відповідач намагався потрапити в спірну квартиру, проте у зв'язку з наявністю в квартирі сигналізації, він не зміг туди потрапити, у зв'язку з чим викликався поліцію.
Вирішуючи спір суд виходить із наступного.
У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у особи права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Право користування чужим майном передбачено у статях 401-406 ЦК України.
Як ЖК УРСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Ці підстави передбачені у статтях 71, 72 ЖК УРСР і статті 405 ЦК України.
При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. п.34, 39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 07 лютого 2014 року "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, а також членами сім'ї попереднього власника житла.
Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Відповідно до ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції.
Таким чином, за змістом положень ст. 29 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» особа може мати декілька місць проживання, однак проведенням реєстрації свого місця проживання у конкретному жилому приміщенні особа сама визначає його як постійне місце проживання.
Отже, закон пов'язує місце проживання фізичної особи із фактом реєстрації у такому житлі.
Визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, є фактично позбавленням особи права на житло, тобто виселення її без надання іншого жилого приміщення.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17 (провадження № 61-11292св20).
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Такі ж висновки викладені в постанові Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі № 559/8/18 (провадження 61-7274св19).
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у справах з приводу користування житловими приміщеннями, і звернула увагу, зокрема, на те, що у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11.01.1995, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.10.2020 у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла таких висновків.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності згідно з відповідними принципами статті 8 Конвенції.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Верховний Суд у постанові від 15.01.2020 у справі № 754/613/18-ц, погоджуючись з рішенням місцевого суду про відмову у визнанні особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, дійшов висновку про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачки - члена сім'ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ст. 81 ЦПК України).
Отже, в силу вимог ст.ст.2, 4, 12, 76-81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд вбачає, що дійсно, станом на дату подання даного позову (16.03.2021 року) відповідач по справі - ОСОБА_2 був власником будинку за адресою АДРЕСА_2 .
Проте, 09 квітня 2021 року даний будинок був відчужений відповідачем на користь ОСОБА_14 (1/2 частина) та на користь ОСОБА_15 (1/2 частина), про що свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 14.06.2021 року (а.с.44), а також копії відповідних договорів (а.с.131-137).
Будь-якого іншого нерухомого майна, власником якого є відповідач, судом не встановлено.
Свідок ОСОБА_6 у судовому засідання пояснила, що проживає у даному будинку в квартирі по сусідстві за №61 з 26.10.2012 року (проте фактично з 1999 року). Відповідач є сусідом з кв. АДРЕСА_4 з 1999 року, раніше він проживав у квартирі разом із дружиною та сином. Пояснила, що одного разу до неї прийшов син відповідача, який попросив підписати заяву, згідно якої було зазначено, що відповідач не проживає у квартирі та на питання свідка для чого це потрібно, відповідач пояснив, щоб вирішити питання ЖЕКом із приводу заборгованості, тому свідок і підписала документ. Свідок зазначила, шо вона у добрих стосунках з відповідачем, оскільки останній їй завжди помагав та завжди піклується про порядок у парадній. Свідку було відомо, що ОСОБА_16 також їздить на пару днів на дачу. Свідку невідомо, чи наявні на теперішній час речі відповідача у квартирі, проте стверджувала, що він там завжди проживав. З приводу здачі квартири в оренду свідку нічого невідомо та ніякої ОСОБА_17 вона не знає. Зазначила, що вона також підписала акт відповідача від 18.06.2021 року, оскільки бачила, шо відповідач періодично проживає у квартирі.
Свідок ОСОБА_8 у судовому засіданні пояснила, що проживає у будинку багато років та відповідач є її сусідом, вона мешкає у квартирі АДРЕСА_5 (на 4му поверсі). Знайомі зі всією родиною - позивачем та відповідачем більше 30 років. При цьому свідок обурена поведінкою сина відповідача з приводу його намагань зняти із реєстрації батька. Посилалась на те, що дійсно відповідач часто бував на дачі, проте у квартирі син після одруження ніколи не жив. При цьому свідок зазначила, що будь-яких актів (ні позивачу, ні відповідачу) не підписувала.
Свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні пояснив, що проживає у квартирі АДРЕСА_6 та знайомий із відповідачем з 80-х років, оскільки вони разом працювали в порту. Посилався на те, що відповідач проживає у квартирі, та саме свідком було підписано акт від 18.06.2021 року. При цьому свідку невідомо, що відбувається між відповідачем та його сином.
Свідок ОСОБА_3 пояснила, що мешкала у квартирі АДРЕСА_4 з січня 2018 року по червень 2021 року, яку орендувала за договором, укладеним з позивачем. Із розмови із позивачем свідку відомо, що між ОСОБА_1 та його батьком виник конфлікт та вона в червні 2021 року була вимушена виїхати із квартири, оскільки коли повернулись із дачі на квартиру, то побачила, що двері виламані. З цього приводу вона зверталась до поліції, оскільки у неї пропало 5 000 дол. США. Зазначила, що відповідача ніколи не бачила та незнайома з ним. При цьому не знайома зі сусідами, оскільки ніколи не контактувала з ними.
Свідок ОСОБА_18 у судовому засіданні пояснила, що відповідач - це її сват, позивач одружений з її донькою більше 20 років. Відповідач 13 років тому подарував квартиру своєму сину та останній бажає її продати, проте реєстрація батька перешкоджає цьому. При цьому, відповідач добровільно не бажає виписатись, не зважаючи на те, що проживає останні роки в будинку в с. Лиманському (виїхав туди після смерті своєї дружини). З 2018 року квартира здавалась в оренду ОСОБА_3 та остання мешкала там разом із донькою та чоловіком-іноземцем. При цьому, свідок останні два роки часто бувала у квартирі, оскільки знімала показники з лічильників та сплачувала комунальні послуги, коли ОСОБА_3 орендувала квартиру. У квартирі речей відповідача не бачила.
Отже, суд погоджується з доводами представника відповідача із приводу того, що позивачем не надано беззаперечних доказів того, що відповідач не проживає у спірній квартирі більше останніх 10 років.
Дійсно відповідач ще в 2008 році подарував належні йому частки квартири сину, проте зазначене не свідчить про те, що він втратив право користування даною квартирою та не проживав у ній з 2008 року. Також не спростовано доводи відповідача щодо його періодичного проживання в спірній квартирі і те, що він на дачі проживав в основному в літній період часу.
Поданий акт непроживання, датований 10.03.2021 року, оскільки останній спростовуються показаннями свідків, окрім того один із підписів заперечується на теперішній час свідком.
Надані позивачем договори оренди спірної квартири були датовані лише за останні 2 роки (з січня 2018 року по червень 2021 року), що також не підтверджує непроживання відповідача у даній квартирі більше 10 років.
Проте, дане не свідчить про те, що він втратив право користування даною квартирою, зважаючи на те, що станом на час розгляду справи судом іншого місця проживання відповідача судом не встановлено.
При цьому суд не приймає до уваги як належні та беззаперечні докази, подані стороною відповідача до відзиву, а саме копії медичної декларації на ім'я відповідача, копії квитанцій про оплату комунальних послуг, копії медичної документації, талони-повідомлення про прийняття та реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію (а.с.71-75, а.с.79-81, а.с.140-155), оскільки більшість із даних доказів датована пізніше дати подання даного позову, а отже не можуть підтвердити обставини, які існували до подання позову, та не спростовують факт не проживання відповідача останні роки у даній квартирі.
Суд також не приймає до уваги акт від 18.06.2021 року про постійне мешкання особи, поданий відповідачем (а.с.84), оскільки складання такого акту не передбачено чинним законодавством, про що свідчить лист Департаменту міського господарства Одеської міської ради від 10.08.2021 року (а.с.156).
Суд вважає, що позбавлення відповідача права на житло , тобто втручання не є виправданим, та не є необхідним для захисту прав позивача , оскільки воно має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Тому його право на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, який внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
За викладеного, суд приходить до висновку, що за розглядом справи судом не встановлено, а позивачем не доведено факт непроживання відповідача у спірній квартирі більше 10 років, а також наявність підстав для визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою. При цьому суд вбачає, що задовольнивши позов ОСОБА_1 відповідач стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
Оцінюючи доводи позивача в позові щодо самостійного несення тягаря по утриманню квартири, суд враховує, що останній не позбавлений можливості стягнути з відповідача пропорційну частину його витрат, що в даному випадку буде ефективним способом захисту прав позивача як власника квартири.
З огляду на викладене, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. У зв'язку з чим також не підлягають вимоги про стягнення судових витрат.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст. 41 Конституції України, ст.ст.1, 3, 15-16, 316, 317, 318, 319, 321, 391, 405 ЦК України, ст.ст.4, 12, 19, 43, 44, 76-81, 89, 210, 247, 258-259, 265, 268, 353-354 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловою площею - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.
Повний текст рішення суду складено 29.11.2021 року.
Суддя Л.В. Домусчі