29 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 815/42/16
адміністративне провадження № К/9901/26662/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №815/42/16
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Національної поліції в Одеській області, Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідачів: Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області, Ліквідаційна комісія Приморського районного відділу Одеського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, Приморський відділ поліції у місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області,
про визнання незаконним і скасування наказу, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити дії й стягнення коштів,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2020 року (головуюча суддя: Цховребова М.Г.)
і постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2020 року (головуюча суддя: Лук'янчук О.В., судді: Бітов А. І., Ступакова І. Г.).
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2016 року ОСОБА_1 пред'явив позов до Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі - «ГУ НП в Одеській області»), Ліквідаційної комісії Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області (далі - «ГУ МВС в Одеській області»), у якому з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог просив суд:
1) визнати незаконним і скасувати наказ начальника ГУ МВС в Одеській області №1599 о/с від 4 листопада 2015 року в частині звільнення капітана міліції ОСОБА_1 (М-127576) згідно з пунктами 10 та 11 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» і відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ у запас Збройних сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) з посади слідчого відділення розслідування злочинів у сфері службової діяльності слідчого відділу Приморського районного відділу Одеського міського управління ГУ МВС в Одеській області;
2) поновити його на посаді слідчого відділення розслідування злочинів у сфері службової діяльності слідчого відділу Приморського районного відділу Одеського міського управління ГУ МВС в Одеській області з 6 листопада 2015 року;
3) зобов'язати ГУ МВС в Одеській області звільнити його з 6 листопада 2015 року за пунктом 64 «з» у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації) згідно Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, у зв'язку із виявленням бажання проходити службу в поліції;
4) зобов'язати ГУ НП в Одеській області розглянути заяву від 7 листопада 2015 року, подану ОСОБА_1 згідно з пунктом 9 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію», і видати з цього приводу відповідний наказ про призначення на рівнозначну посаду у слідчому відділі Приморського відділу поліції у місті Одесі ГУ НП в Одеській області з 7 листопада 2015 року;
5) вважати вимушеним у зв'язку з виданням наказу №1599 о/с від 4 листопада 2015 року прогул ОСОБА_1 і зобов'язати ГУ НП в Одеській області виплатити йому відповідне грошове забезпечення з 10 грудня 2015 року по день фактичного поновлення на посаді;
6) визнати незаконною бездіяльність ГУ НП в Одеській області у ненарахуванні й невиплаті йому заробітної плати за період його роботи на посаді слідчого відділу Приморського відділу поліції у місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області з 7 листопада до 9 грудня 2015 року;
7) визнати незаконною бездіяльність ГУ МВС в Одеській області у невиплаті йому одноразової грошової допомоги відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»;
8) зобов'язати ГУ НП в Одеській області нарахувати йому грошове забезпечення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №988 від 11 листопада 2015 року за період його роботи на посаді слідчого відділу Приморського відділу поліції у місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області з 7 листопада до 9 грудня 2015 року;
9) стягнути на його користь з ГУ НП в Одеській області нараховане грошове забезпечення за період його роботи на посаді слідчого відділу Приморського відділу поліції у місті Одесі ГУ НП в Одеській області з 7 листопада до 9 грудня 2015 року шляхом списання коштів Головним управлінням Державної казначейської служби України в Одеській області з відповідного рахунку;
10) стягнути на його користь з ГУ НП в Одеській області середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку щодо виплати грошового забезпечення за період його роботи на посаді слідчого відділу Приморського відділу поліції у місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області з 7 листопада до 9 грудня 2015 року;
11) стягнути на його користь з ГУ МВС в Одеській області середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку щодо виплати одноразової грошової допомоги.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що оскаржуваний наказ про звільнення виданий ГУ МВС в Одеській області без погодження з профспілковим органом; без урахування його переважного права на залишення на роботі в органах внутрішніх справ та без пропозиції щодо переведення на іншу роботу; без прийняття до уваги того, що він є сімейною особою, на утриманні якого знаходиться дружина та малолітня дитина; без врахування його тривалого безперервного стажу роботи позивача у Приморському районному відділі Одеського міського управління ГУ МВС в Одеській області (далі - «Приморський РВ ОМУ ГУ МВС в Одеській області») з серпня місяця 2007 року; без його попередження про звільнення за два місяці до дати звільнення.
ОСОБА_1 вказував, що ГУ МВС в Одеській області не вчинило заходів для забезпечення його працевлаштування на службі в органах внутрішніх справ України при скороченні штатів, яке відбулось внаслідок ліквідації одного органу внутрішніх справ та створення іншого органу; не з'ясувало його наміру щодо подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ; не запропонувало ні аналогічну посаду, ні нижчу, ніж ту, на якій він проходив службу.
Також ОСОБА_1 стверджував, що відповідач порушив норми законодавства України щодо можливості подальшого використання його на службі в органах внутрішніх справ України, оскільки він мав достатній досвід у роботі, знання, відповідну кваліфікацію, бажання працювати в поліції і відповідає вимогам поліцейського, що передбачені законодавством.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Суди розглядали цю справу неодноразово.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 5 серпня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2017 року, позов задоволено частково:
1) зобов'язано ГУ МВС в Одеській області змінити підставу звільнення ОСОБА_1 у наказі від 4 листопада 2015 року №1599 о/с на пункт 64 «з» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (у зв'язку із переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації);
2) визнано протиправною бездіяльність ГУ НП в Одеській області у ненарахуванні й невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення за період його роботи на посаді слідчого Приморського відділу поліції у місті Одеса Головного управління Національної поліції в Одеській області з 7 листопада до 9 грудня 2015 року;
3) зобов'язано ГУ НП в Одеській області нарахувати й виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 988 від 11 листопада 2015 року за період його роботи на посаді слідчого Приморського відділу поліції у місті Одеса Головного управління Національної поліції в Одеській області з 7 листопада до 9 грудня 2015 року;
4) у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 11 липня 2019 року вказані судові рішення скасовані, а справа направлена на новий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.
Направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд вказав, що висновки судів ґрунтуються на неповно з'ясованих обставинах справи, які мають значення для правильного вирішення спору, і зроблені з помилковим застосуванням норм матеріального права.
Зокрема, касаційний суд констатував помилковість висновку судів попередніх інстанцій про можливість застосування до спірних правовідносин аналогії трудового законодавства в частині визнання факту допуску ОСОБА_1 за згодою керівництва ГУ НП в Одеській області до роботи слідчого у слідчий відділ Приморського відділу поліції у місті Одеса ГУ НП в Одеській області, коли наказ про прийняття позивача на службу до поліції не був виданий.
17 січня 2020 року Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалив рішення, яке залишене без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2020 року, яким позов задоволено частково:
1) визнано незаконним і скасовано наказ начальника ГУ МВС в Одеській області №1599 о/с від 4 листопада 2015 року в частині звільнення з 6 листопада 2015 року у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) капітана міліції ОСОБА_1 (М-127576), слідчого відділення розслідування злочинів у сфері службової діяльності слідчого відділу Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області;
2) поновлено капітана міліції ОСОБА_1 (М-127576) на посаді слідчого відділення розслідування злочинів у сфері службової діяльності слідчого відділу Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області з 7 листопада 2015 року;
3) зобов'язано ГУ НП в Одеській області розглянути питання щодо прийняття ОСОБА_1 на службу до Національної поліції України у відповідності до пункту 9 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», згідно поданого ним 4 листопада 2015 року рапорту, як такого, що поданий у строк, передбачений цим Законом;
4) зобов'язано Ліквідаційну комісію ГУ МВС в Одеській області самостійно здійснити нарахування й виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 7 листопада 2015 року до 17 січня 2020 року.
5) у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Суди виходили з того, що ОСОБА_1 не відмовлявся від проходження служби в поліції й подав рапорт про бажання продовжити службу у Національній поліції України, проте через протиправну бездіяльність порушено його права на подальше працевлаштування в поліції.
Суди дійшли висновку про відсутність у ГУ МВС в Одеській області підстав для звільнення ОСОБА_1 за скороченням штатів у відповідності до пункту 10 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» і Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 6 листопада 2015 року у запас Збройних сил за пунктом 64 «г», оскільки при вирішенні питання щодо звільнення позивача через скорочення штатів відповідачі не виконали обов'язок щодо належного розгляду можливості його подальшого використання на службі, що прямо передбачено пунктами 9-10 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію».
Водночас на основі порівняння штату Приморського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області та Тимчасового штату органів і підрозділів ГУ НП в Одеській області суди встановили, що фактичного скорочення штату (посад) слідчих не відбулось, а навпаки сталося їхнє збільшення. Одночасно з цим, суди констатували, що Ліквідаційною комісією ГУ МВС в Одеській області не було надано жодних доказів на підтвердження: змін в організації виробництва і праці; відмови позивача від переведення на іншу роботу; відсутності можливості перевести позивача до органів поліції; наявності/відсутності у позивача переважного права на залишення на роботі; врахування/неврахування під час розгляду рапорту характеристики позивача, його показників в роботі та інших даних, які можуть бути враховані при звільненні та прийнятті на службу. Також суди встановили, що позивач не отримував будь-яких пропозицій від ГУ МВС в Одеській області стосовно подальшого працевлаштування на службу до Національної поліції.
З огляду на це суди дійшли висновку, що ГУ МВС в Одеській області не дотрималося норм законодавства, яке регулювало процедуру вивільнення працівника, а тому наказ про звільнення має бути скасований, а позивач поновлений на посаді, яку займав, з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Водночас суди вказали, що матеріали справи містять дві довідки Ліквідаційної комісії Приморського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області щодо грошового забезпечення позивача за останні два місяці роботи позивача, однак з різними відомостями. Тому через відсутність доказів, які б свідчили про розмір заробітної плати за останні два робочі місяці, що передували звільненню, суди дійшли висновку про необхідність зобов'язання Ліквідаційної комісії ГУ МВС в Одеській області самостійно здійснити нарахування й виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 7 листопада 2015 року до 17 січня 2020 року.
Також суди зауважили, що рапорт ОСОБА_1 й питання доцільності подальшого проходження ним служби в органах Національної поліції було вирішено керівництвом органів внутрішніх справ, а не в порядку, передбаченому Законом України «Про Національну поліцію», тому дійшли висновку про обґрунтованість позовної вимоги про зобов'язання ГУ НП в Одеській області розглянути питання щодо прийняття ОСОБА_1 на службу до Національної поліції України у відповідності до пункту 9 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», згідно поданого ним рапорту.
Разом з цим, відмовляючи у задоволені позовних вимог про зобов'язання ГУ МВС в Одеській області звільнити ОСОБА_1 за інакшим пунктом Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та зобов'язання ГУ НП в Одеській області прийняти його на службу до Національної поліції, суди виходили з того, що Законом України «Про Національну поліцію» встановлено процедуру прийняття на службу в органи Національної поліції, яка вимагає вчинення певних дій як осіб, які приймаються на службу в поліції (як таких, що приймаються на службу вперше, так і для колишніх працівників міліції, які виявили бажання працювати в поліції), а також посадових осіб органів (закладів, установ) поліції. Натомість суди вказали, що вони не можуть підміняти інший орган державної влади і перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади. З огляду на це суди дійшли висновку, що вказані позовні вимоги є формою втручання у дискреційні повноваження відповідачів, тому у їхньому задоволенні належить відмовити.
Також суди виходили з того, що до спірних правовідносин не застосовується аналогія трудового законодавства у частині визнання факту допуску ОСОБА_1 до роботи в поліції на посаді слідчого. Водночас суди зауважили, що порядок зайняття посад публічних службовців у державних органах визначені виключно Конституцією України і спеціальними законами адміністративного (публічного) права, натомість наказ про прийняття позивача на службу до поліції не був виданий.
З огляду це суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог до ГУ НП в Одеській області й відмовили у задоволенні позову в частині: а) визнання вимушеного прогулу й зобов'язати виплатити грошове забезпечення з 10 грудня 2015 року по день фактичного поновлення на посаді; б) визнання незаконною бездіяльність у ненарахуванні та невиплаті заробітної плати за період роботи на посаді слідчого відділу Приморського відділу поліції у місті Одесі ГУ НП в Одеській області з 7 листопада до 9 грудня 2015 року; в) зобов'язання нарахувати грошове забезпечення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №988 від 11 листопада 2015 року за період роботи на вказаній посаді; г) стягнення нарахованого грошового забезпечення за цей період роботи; ґ) стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку щодо виплати грошового забезпечення за період його роботи на посаді слідчого відділу Приморського відділу поліції у місті Одесі ГУ НП в Одеській області з 7 листопада до 9 грудня 2015 року.
Зрештою, відмовляючи у задоволенні позовних вимог до ГУ МВС в Одеській області про визнання незаконною бездіяльності у невиплаті одноразової грошової допомоги і стягнення середнього заробітку за весь час затримки цієї виплати, суди дійшли висновку про відсутність фактів, які б свідчили про незаконну бездіяльність відповідача, оскільки одноразова грошова допомога при звільненні була нарахована позивачеві, її виплата здійснюється у порядку черговості, спір щодо її розміру відсутній.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить повністю скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Скаржник покликається на неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у пункті 27 постанови від 29 квітня 2020 року у справі №826/16738/17, згідно з яким фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу оформлене належним чином, якщо робота проводилась за відома власника або уповноваженого ним органу. У цьому контексті скаржник наполягає на тому, що його допуск до виконання обов'язків слідчого поліції свідчить про укладання з ним трудового договору і призначення в поліцію на цю посаду, навіть якщо це не оформлено шляхом видання відповідного наказу. Тому стверджує, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували частину третю статті 24 Кодексу законів про працю України, а до спірного висновку дійшли внаслідок помилкового неврахування правової позиції Верховного Суду.
Водночас скаржник твердить про те, що ГУ НП в Одеській області йому безпідставно не виплатило грошове забезпечення за період роботи слідчим з 7 листопада до 9 грудня 2015 року, а суди, відхиляючи ці доводи, не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 19 вересня 2018 року у справі №821/992/17.
Також скаржник зауважує, що на момент звільнення з органів внутрішніх справ він мав вислугу більше 10 років і, відповідно, мав право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої статтю 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
У зв'язку з цим, скаржник стверджує, що в силу приписів статі 116 Кодексу законів про працю України у день звільнення йому мали бути виплачені грошове забезпечення за вказаний період роботи в поліції, а також одноразова грошова допомога. Проте у встановлений строк відповідачі цих коштів не виплатили. Тому вважає помилковими висновки судів, які констатували відсутність у діях відповідачів порушень строків розрахунків при звільненні.
Окремо скаржник наголошує на тому, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольняючи позов про поновлення на посаді й стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не вказав конкретного розміру цієї виплати. На переконання скаржника, це є порушенням приписів трудового законодавства і свідчить про неврахування судами висновку, викладеного у пункті 59 постанови Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №815/70/16.
Зрештою скаржник не погоджується з висновками судів про відсутність у них повноважень стосовно зобов'язання ГУ МВС в Одеській області змінити підставу звільнення та зобов'язання ГУ НП в Одеській області розглянути його заяву й видати наказ про призначення його на рівнозначну посаду в поліції. Скаржник зауважує, що Верховний Суд у постанові від 20 травня 2019 року у справі №823/5357/15 дійшов висновку про можливість зобов'язання відповідача прийняти позивача на службу в поліції, однак суди цього висновку не врахували.
Ліквідаційна комісія ГУ МВС в Одеській області у відзиві на касаційну скаргу просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування відзиву покликається на законність звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ. Водночас наполягає на безпідставності його аргументів щодо поширення на спірні правовідносини норм законодавства про працю. Також вважає необґрунтованими доводи скаржника про порушення строку розрахунку при звільненні, позаяк одноразова грошова допомога при звільненні була нарахована вчасно. Зрештою зазначає, що суди дійшли помилкових висновків щодо наявності підстав для задоволення позову.
ГУ НП в Одеській області у відзиві на касаційну скаргу також просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування відзиву зазначає, що ГУ НП в Одеській області не є правонаступником ГУ МВС в Одеській області, а скаржник ніколи у поліції не працював, тому його вимоги про виплату грошового забезпечення з 7 листопада до 9 грудня 2015 року є безпідставними. Одночасно з цим, також стверджує, що суди дійшли помилкового висновку про часткове задоволення позову.
Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали, копії ухвали про відкриття касаційного провадження отримали 13 листопада 2020 року.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ і на дату звільнення працював на посаді слідчого з розслідування злочинів у сфері службової діяльності слідчого відділення розслідування злочинів у сфері службової діяльності Приморського районного відділу Одеського міського управління ГУ МВС в Одеській області, мав спеціальне звання капітана міліції.
4 листопада 2015 року ОСОБА_1 подав рапорт на ім'я начальника ГУ МВС в Одеській області про виявлення бажання проходити службу в ГУ НП в Одеській області і про звільнення з органів внутрішніх справ за пунктом 64 «з» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації) з 6 листопада 2015 року.
7 листопада 2015 року ОСОБА_1 подав рапорт про прийняття на службу до поліції і призначення на посаду слідчого відділу Приморського відділу поліції в місті Одесі ГУ НП в Одеській області, на який отримав лист від 6 грудня 2015 року про роз'яснення права бути призначеним поліцейським на загальних підставах.
4 листопада 2015 року наказом начальника ГУ МВС в Одеській області №1599 о/с позивача звільнено із займаної посади слідчого слідчого відділення Приморського РВ ОМУ ГУ МВС в Одеській області в запас Збройних сил на підставі пунктів 10, 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію», пункт 64 «г» (у запас через скорочення штатів при відсутності можливості подальшого використання їх на службі) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» з 6 листопада 2015 року.
Вислуга років у ОСОБА_1 на день звільнення становила 11 років 1 місяць 25 днів.
Станом на дату звільнення ОСОБА_1 знаходився у черговій відпустці до 18 листопада 2015 року (наказ №103-о/с від 2 жовтня 2015 року).
9 грудня 2015 року ОСОБА_1 ознайомлено зі спірним наказом, вручено його копію й трудову книжку.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їхні права і обов'язки регулювався Законом України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року №565-XII, у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин.
Відповідно до статті 18 Закону України «Про міліцію» порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114 (надалі - «Положення про проходження служби»).
Згідно з пунктом 8 Положення про проходження служби, дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.
За приписами пункту 64 «г» Положення про проходження служби, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.
Відповідно до пункту 24 Положення про проходження служби, у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.
Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.
Абзацом першим пункту 1.6 розділу І Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року №499, встановлено, що грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби і виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисом доходів і видатків органу, підрозділу, закладу чи установи МВС на грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.
2 липня 2015 року був прийнятий Закон України «Про Національну поліцію» №580-VІІІ.
Відповідно до пункту 1 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» закон набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та Перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п'ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2017 року.
Закон України «Про Національну поліцію» опублікований в газеті Голос України 6 серпня 2015 року за №141-142, набрав чинності 7 листопада 2015 року.
Враховуючи викладене, пункти 1, 2, 3, 7-13, 15, 17-18 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону набрали чинності з 7 серпня 2015 року.
Пунктом 8 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» встановлено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.
Згідно з пунктом 9 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.
Відповідно до пунктів 10, 11 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ. Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону.
Відповідно до статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», у редакції на момент виникнення спірних правовідносин, особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України») власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
В силу вимог статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Згідно з положеннями частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частин першої-другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 5 листопада 2020 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Оцінюючи обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з таких міркувань.
Стосовно висновку судів про незаконність звільнення позивача з роботи.
За змістом приписів пунктів 9-10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» та підпункту «г» пункту 64 Положення про проходження служби, працівник міліції міг бути звільнений зі служби в органах внутрішніх справи через скорочення штатів виключно при відсутності можливості подальшого використання на службі, у разі відмови від проходження служби в поліції та/або неприйняття на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, за умови відсутності можливості подальшого використання на службі.
Водночас при вирішенні питання про звільнення через скорочення штатів працівника міліції, який виявив бажання проходити службу в поліції, керівник органу прямо зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, яка звільняється.
Зрештою сам факт відсутності заяви про намір продовжувати службу в органах поліції, якщо не було дотримано процедури звільнення, не може бути достатнім свідченням того, що звільнення у зв'язку зі скороченням штатів відбулось правомірно.
Висновок аналогічного змісту викладений у постанові Верховного Суду від 18 січня 2019 року у справі №817/16/16.
Зі встановлених судами обставин вбачається, що позивач не відмовлявся від проходження служби в поліції, а навпаки подав рапорт про переведення його на рівнозначну посаду до органів Національної поліції.
Так, суди встановили, що 4 листопада 2015 року позивач разом з іншими співробітниками слідчого відділення Приморського РВ ОМУ ГУ МВС в Одеській області писав рапорт про звільнення з органів внутрішніх справ за пунктом 64 «з» у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації) відповідно до Положення про проходження служби, у зв'язку із виявленням бажання проходити службу в органах поліції.
Також суди встановили, що 11 листопада 2015 року позивач поштою надіслав до ГУ НП в Одеській області заяву від 7 листопада 2015 року, у якій просив прийняти його на службу до поліції і призначити на посаду слідчого слідчого відділу Приморського відділу поліції у місті Одесі ГУ НП в Одеській області. Однак листом від 6 грудня 2015 року №9/з-20 ГУ НП в Одеській області повідомило ОСОБА_1 що розгляд питання про призначення його на посаду поліцейського повинен здійснюватись на загальних підставах, визначених розділом VI (Добір на посаду поліцейських) Закону України «Про національну поліцію».
Отже, при вирішенні питання щодо звільнення позивача через скорочення штатів, ГУ МВС в Одеській області було зобов'язане розглянути можливість його подальшого використання на службі, оскільки такий порядок звільнення працівника міліції прямо передбачений пунктами 9-10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про національну поліцію», чого зроблено не було.
Разом з тим, як за правилами КЗпП України, так і за змістом положень спеціального законодавства, яке регулює правовідносини щодо проходження служби особами начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, звільнення працівника у зв'язку зі скороченням штатів покладає на роботодавця певні зобов'язання щодо належного повідомлення такого працівника про звільнення, а також вжиття заходів з метою його працевлаштування.
Так, за змістом пункту 64 «г» Положення про проходження служби, звільнення у зв'язку зі скороченням штатів допускається лише за відсутності можливості подальшого використання на службі.
Проте, як встановлено судами попередніх інстанцій і не оспорюється учасниками справи, ГУ МВС в Одеській області не вирішувало питання щодо можливого використання позивача на службі та не пропонувало йому інші посади для працевлаштування (з огляду, зокрема, на стаж роботи та рівень кваліфікації чи інші обставини, які мають значення для того, щоб залишитись на службі або відмови в цьому).
Отже, ГУ МВС в Одеській області як роботодавець не виконало обов'язку щодо пропозицій працевлаштування позивача.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив покликання відповідачів на лист начальника УКЗ ГУ НП в Одеській області від 12 вересня 2019 року вих. №9/7068 про неподання позивачем рапорту про бажання несення служби в ГУ НП, вказавши, що сам факт відсутності заяви про намір продовжувати службу в органах поліції, якщо не було дотримано процедури звільнення, не може бути достатнім свідченням того, що звільнення у зв'язку зі скороченням штатів відбулось правомірно. Зрештою такий рапорт був поданий ОСОБА_1 у листопаді 2015 року.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку, свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Відповідно до пункту 24 Положенням про проходження служби, у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді.
Відтак встановивши, що звільнення позивача відбулося із порушенням установленого законом порядку, суди попередніх інстанцій обґрунтовано визнали протиправним і скасували оскаржуваний наказ ГУ МВС в Одеській області №1599 о/с від 4 листопада 2015 року в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ на підставі підпункту «г» пункту 64 Положення про проходження служби й поновили його на посаді, з якої відбулося звільнення, із зобов'язанням сплатити на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Щодо доводів ГУ МВС в Одеській області про відсутність можливості подальшого використання на службі позивача у зв'язку з ліквідацією ГУ МВС України в Одеській області, колегія суддів зазначає таке.
Постановою Кабінету Міністрів України №730 від 16 вересня 2015 року «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів МВС» передбачено ліквідацію ГУ МВС в Одеській області та створення ГУ НП в Одеській області.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про міліцію» міліція в Україні - це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Національну поліцію» Національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Зміст наведених законів дає підстави для висновку, що основні завдання та функції держави, які покладались на міліцію та поліцію є тотожними, однорідними.
Також з аналізу положень Закону України «Про Національну поліцію» слідує висновок, що у зв'язку з його прийняттям проводилась реорганізація юридичних осіб публічного права.
Замість ліквідованого ГУ МВС в Одеській області і його структурних підрозділів утворено ГУ НП в Одеській області з відповідними структурними підрозділами, на які законом покладені аналогічні функції, що полягають у забезпеченні охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.
Аналогічність завдань міліції та поліції встановлена статтею 3 Закону України «Про міліцію» та статтею 2 Закону України «Про Національну поліцію», відповідно ліквідація обласних управлінь Міністерства внутрішніх справ України з одночасним створенням аналогічних територіальних органів Національної поліції, використання органами Національної поліції в своїй діяльності нормативно-правових актів (наказів) Міністерства внутрішніх справ України свідчить про фактичну ліквідацію державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, та як наслідок, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, зокрема у постанові від 24 липня 2019 року в справі №815/6557/16, від 4 вересня 2020 року у справі №0640/4568/18.
Отже, якщо ГУ МВС в Одеській області ліквідовано з одночасним створенням іншого органу (ГУ НП), який буде виконувати повноваження (завдання) органу, що ліквідується, то зобов'язанням роботодавця (держави) є вжиття заходів щодо працевлаштування працівників ліквідованого у такий спосіб органу.
Також у цій справі багато важить те, що на виконання вказівок постанови Верховного суду від 11 липня 2019 року суд першої інстанції порівняв штатні розклади установ і встановив, що в штаті Приморського районного відділу Одеського міського управління ГУ МВС в Одеській області було всього 51 посада слідчих, а в Тимчасовому штаті органів і підрозділів ГУ НП в Одеській області - 56 посад слідчих, тобто фактичного скорочення штату (посад) слідчих не відбулось, а навпаки їхню кількість було збільшено.
Наведене спростовує доводи відповідачів щодо законності звільнення позивача з роботи.
Стосовно висновку судів про зобов'язання ГУ НП в Одеській області вчинити дії.
Суд зауважує, що за змістом пункту 9 розділу XI «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, повинні відповідати вимогам саме до поліцейських, однак рапорт ОСОБА_1 й питання доцільності подальшого проходження ним служби в органах Національної поліції було вирішено керівництвом органів внутрішніх справ, а не в порядку, передбаченому Законом України «Про Національну поліцію».
Також суди встановили, що упродовж трьох місяців з дня опублікування Закону України «Про Національну поліцію», всупереч наведених законодавчих приписів, скаржнику не було запропоновано посади в органах поліції.
У спірних правовідносинах невиконання органом державної влади свого обов'язку у встановлений законом строк не може позбавляти особу права на прийняття на службу до поліції відповідно до пункту 9 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію».
При розгляді питання про здійснення скаржнику пропозиції щодо призначення на посаду в органах Національної поліції має бути перевірено його відповідність вимогам до поліцейських. Посада, яка може бути запропонована скаржнику, за умови його відповідності вимогам до поліцейських, може бути рівнозначною, вищою або нижчою щодо посади, яку він обіймав під час проходження служби в міліції.
Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 25 березня 2019 року у справі №825/3735/15-а.
З огляду на це Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про необхідність зобов'язання ГУ НП в Одеській області розглянути питання щодо прийняття ОСОБА_1 на службу до Національної поліції України у відповідності до пункту 9 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», згідно поданого ним рапорту.
Стосовно доводів скаржника про його фактичний допуск до роботи на посаді слідчого поліції й невиплату йому грошового забезпечення.
Скаржник покликається на неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у пункті 27 постанови від 29 квітня 2020 року у справі №826/16738/17, згідно з яким «фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провадилась за розпорядженням чи з відома роботодавця».
Відповідно до частини третьої статті 24 КЗпП України, працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Колегія суддів зауважує, що у справі №826/16738/17 спір стосувався правомірності постанови Головного управління Держпраці у Київській області про накладення штрафу на фізичну особу-підприємця, передбаченого абзацом 2 частини другої статті 265 КЗпП України у сумі: 384 000,00 грн.
Передумовою накладення цього штрафу слугувало встановлення порушення позивачем вимог КЗпП України щодо допуску осіб до роботи без належного оформлення трудового договору і повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу.
Наведене свідчить про те, що висновок Верховного Суду у справі №826/16738/17 ґрунтувався на фактичних обставинах і відповідних їм правовідносинах, які сутнісно відрізняються від тих, які маємо у цій справі, а також на іншому (відмінному) правовому регулюванні. Відтак цей висновок стосуються правовідносин, що не є подібними до тих, з яких виник спір у цій справі, тому не може слугувати прикладом неправильного застосування судами норм права при ухваленні судових рішень щодо яких подана касаційну скаргу у цій справі, у значенні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Окремо від цього, колегія суддів зауважує, що Верховний Суд, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанції і направляючи цю справу на новий розгляд, у постанові від 11 липня 2019 року вказав, що суди дійшли помилкового висновку про можливість застосування до спірних правовідносин аналогію трудового законодавства в частині визнання факту допуску позивача за згодою керівництва ГУ НП в Одеській області до роботи слідчого у слідчий відділ Приморського відділу поліції в м. Одесі ГУ НП в Одеській області.
Статус слідчого визначається нормами Кримінального процесуального кодексу України. Відповідно до пункту 17 частини 1 статті 3 цього Кодексу слідчий - службова особа, зокрема, органів внутрішніх справ (в редакції КПК до 23 грудня 2015 року) чи органу Національної поліції (в редакції КПК від 23 грудня 2015 року), уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень. Особливості статусу слідчого визначаються тим, що він, з одного боку, виступає посадовою особою відповідного правоохоронного органу, де є слідчі підрозділи, а з другого - учасником кримінального провадження. До посади слідчого законодавством встановлено ряд вимог.
Своєю чергою, порядок зайняття посад публічних службовців у державних органах визначені виключно Конституцією України та спеціальними законами адміністративного (публічного) права.
Зрештою перехідними положеннями Закону України «Про Національну поліцію» чітко передбачено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня його опублікування можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою.
Як встановили суди попередніх інстанцій, наказ про прийняття позивача на службу до поліції не видавався.
З огляду на сукупність цих обставин суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи скаржника про укладання ГУ НП в Одеській області з ним трудового договору і призначення в поліцію на посаду слідчого.
Тому відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували частину третю статті 24 КЗпП України чи помилково відмовили у задоволенні решти основних і похідних вимог до ГУ НП в Одеській області.
Зі змісту встановлених судами попередніх інстанцій обставин випливає, що позивач службу проходив в органах внутрішніх справ, у трудових відносинах з органами Національної поліції не перебував.
Оскільки грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби, а ОСОБА_1 проходив службу безпосередньо у Приморському РВ ОМУ ГУ МВС в Одеській області, є обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення грошового забезпечення з ГУ НП в Одеській області.
Зрештою необхідно зважати й на те, що постановами Верховного Суду від 11 липня 2019 року у цій справі та від 19 вересня 2018 року у справі №821/992/17, на яку покликається скаржник, судові рішення обох інстанцій були скасовані з направленням цих справ на новий розгляд. Проте мотиви указаних постанов та фактичні обставини справ не були подібними.
Своєю чергою, висновки і мотиви постанови Верховного Суду від 11 липня 2019 року через приписи частини п'ятої статті 353 КАС України були обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді цієї справи. Як свідчить зміст оскаржуваних рішень, суди попередніх інстанцій їх врахували.
У розрізі мотивів касаційного суду, які викладені у наведених постановах, відсутні підстави стверджувати, що постанова у справі №821/992/17 є релевантною до спірних правовідносин. Тому колегія суддів відхиляє аргументи скаржника стосовно помилкового її неврахування під час вирішення цього спору судами попередніх інстанцій.
Стосовно доводів скаржника про необхідність зобов'язання ГУ МВС в Одеській області змінити підставу звільнення, а ГУ НП в Одеській області - видати наказ про прийняття його на службу в поліцію.
Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зобов'язання ГУ МВС в Одеській області звільнити ОСОБА_1 за інакшим пунктом Положення про проходження служби та зобов'язання ГУ НП в Одеській області видати наказ про призначення на рівнозначну посаду в поліції, послалися на відсутність у судів повноважень для цього, оскільки задоволення цих вимог передбачає втручання у дискреційні повноваження відповідачів.
Ставлячи під сумнів правильність цих висновків, скаржник стверджує, що суди застосували норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладену у постанові від 20 травня 2019 року у справі №823/5357/15.
Як видно зі змісту вказаної постанови касаційного суду, окрім визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з органів внутрішніх справ, у справі №823/5357/15 позивач також просив зобов'язати територіальний орган поліції поновити його на рівнозначній посаді в слідчому відділі поліції. Проте суди вказали на неможливість задоволення такої вимоги, мотивувавши тим, що вона передбачає втручання у дискреційні повноваження співвідповідача. Тому суди вийшли за межі позовних вимог і вирішили зобов'язати цього відповідача вирішити питання щодо прийняття позивача на службу до поліції відповідно до пункту 9 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію». Верховний Суд погодився з правомірністю такого рішення судів попередніх інстанцій.
Наведене спростовує доводи скаржника про те, що у постанові від 20 травня 2019 року у справі №823/5357/15 Верховний Суд зробив висновок про можливість зобов'язання відповідача прийняти позивача на службу в поліцію.
У цьому контексті слід зауважити, що Верховний Суд неодноразово вказував на те, що Законом України «Про Національну поліцію» передбачено певну процедуру прийняття на службу в органи Національної поліції, що вимагає вчинення певних дій як осіб, які приймаються на службу в поліції (як таких, що приймаються на службу вперше, так і для колишніх працівників міліції, які виявили бажання працювати в поліції), а також посадових осіб органів (закладів, установ) поліції.
Одночасно з цим, адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Отже, суд позбавлений можливості зобов'язати орган державної влади прийняти позивача на роботу, оскільки прийняттю на службу до Національної поліції передує встановлена законодавством процедура перевірки, яка може бути проведена лише вищезазначеним органом державної влади.
Наведені висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 803/57/17, від 4 вересня 2020 року у справі №0640/4568/18.
Тому Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення вказаних позовних вимог.
Стосовно доводів скаржника про протиправну затримку виплати одноразової грошової допомоги при звільненні.
Серед інших вимог позивач також просив суд визнати незаконною бездіяльність ГУ МВС в Одеській області у невиплаті йому одноразової грошової допомоги при звільненні та стягнути середній заробіток за весь час затримки цієї виплати.
Вказані вимоги позивач обґрунтував тим, що на день звільнення його вислуга становила більше 11 років, а відтак він мав право на одноразову грошову допомоги, передбачену статтею 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», виплату якої належало здійснити у день звільнення.
Відмовляючи у задоволенні цих позовних вимог, суди дійшли висновку про відсутність протиправної бездіяльності з боку ГУ МВС в Одеській області.
Колегія суддів зауважує, що позовні вимоги у частині оскарження бездіяльності ГУ МВС в Одеській області щодо невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні й стягнення середнього заробітку за весь час затримки цієї виплати є взаємовиключними з вимогами стосовно оскарження наказу про звільнення, поновлення на роботі й стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які були задоволені судами попередніх інстанцій.
До цього ж, Верховний Суд у постанові від 5 серпня 2020 року у справі №686/20491/18 виклав правову позицію, згідно з якою за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП, так і за статтею 235 цього Кодексу, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення вказаних вимог.
Стосовно доводів скаржника про помилковість стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу без визначення конкретного розміру цієї виплати.
За змістом частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 14 січня 2014 року по справі №21-395а13, сформулював правову позицію, згідно якої суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за встановленими законодавством правилами.
Верховний Суд підтримує цю позицію, зокрема, у постановах від 14 березня 2018 року у справі №822/1832/16, від 24 жовтня 2018 року у справі №820/5932/16, від 19 червня 2019 року у справі №2-а-1648/00(2-а/215/15/16), від 1 серпня 2019 року у справі №820/1446/17, від 21 квітня 2021 року у справі №826/19766/16 та інших і звертає увагу, що при визначенні розміру такого заробітку суд повинен навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню з відповідача.
Однак, суди першої й апеляційної інстанцій, задовольняючи позов в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не дослідили питання обчислення середньої заробітної плати, не визначили її розмір і відповідно не навели у своїх рішеннях розрахунків належних до стягнення сум.
Розбіжність у відомостях щодо грошового забезпечення позивача, які містяться у наданих роботодавцем довідках, не робить винятку з наведеного правила. До того ж, саме на адміністративний суд покладено завдання офіційного з'ясування усіх обставин справи і розв'язання спору. Перекладання вказаних обов'язків на роботодавця не забезпечує вичерпного вирішення спору щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Відтак доводи скаржника у цій частині є обґрунтованими і свідчать про те, що суди не врахували висновків Верховного Суду стосовно необхідності визначення у судовому рішенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не дослідили відповідні докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору у цій частині.
Враховуючи, що під час задоволення вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу судами попередніх інстанцій не досліджено істотних для правильного вирішення цієї справи обставин, а Верховний Суд у межах своєї компетенції не може цього виправити, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу належить скасувати з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Згідно з частиною четвертою статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Перевірка доводів касаційної скарги свідчить про їхню часткову обґрунтованість.
У зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права і неповним з'ясуванням обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, та через неможливість усунення цих недоліків на стадії касаційного перегляду, оскаржувані судові рішення належить скасувати у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
У цій частині справу необхідно направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, під час якого слід правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права, встановити розмір середнього заробітку, який належить стягнути на користь позивача за час вимушеного прогулу й постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.
У іншій частині оскаржувані судові рішення належить залишити без змін, позаяк вони ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скаржника не спростовують правильності висновків судів.
Зважаючи на викладене касаційну скаргу належить задовольнити частково.
Водночас Суд вважає необхідним зауважити необґрунтованість відзивів обох відповідачів у тій частині, де вони просять скасувати оскаржувані судові рішення.
Так, за змістом статті 338 КАС України відзив на касаційну скаргу покликаний забезпечити учаснику справи право викласти перед судом обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги. У цей спосіб не реалізується право на касаційне оскарження судових рішень.
У цій справі відповідачі касаційних скарг не подавали, тому відсутні підстави для розгляду і задоволення їхніх вимог про скасування рішень, які оскаржуються.
Висновки щодо розподілу судових витрат
З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 353, 356, 359 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2020 року і постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2020 року у частині вирішення позовних вимог до Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а справу у цій частині направити на новий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.
У іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2020 року і постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
……………………………
…………………………….
…………………………….
Н.М. Мартинюк,
ОСОБА_2 ,
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду