23 листопада 2021 рокуЛьвівСправа № 300/1431/21 пров. № А/857/15745/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Судової-Хомюк Н.М.,
суддів Хобор Р.Б., Сеника Р.П.,
за участі секретаря судового засідання Кахнич Г.П.,
представника позивача: не з'явився
представника відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 року у справі № 300/1431/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області про зобов'язання до вчинення дій,-
суддя в 1-й інстанції - Гундяк В.Д.,
час ухвалення рішення - 22.07.2021,
місце ухвалення рішення - м. Івано-Франківськ,
дата складання повного тексту рішення - не зазначено,-
05.04.2021 ОСОБА_1 (надалі також позивач, ОСОБА_1 ) завернулася до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області (надалі також відповідач, ТУ ДСА в Івано-Франківській області) та просила зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити їй суддівську винагороду у розмірі 125 872,24 грн. на підставі п.4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020, за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 з відрахуванням відповідних сум податків і зборів.
В обґрунтування вимог позовної заяви зазначає, що вона є суддею Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області. У період з 18.04.2020 по 28.08.2020 відповідач нараховував та сплачував їй суддівську винагороду у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, тобто з урахуванням обмеження, встановленого ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Вважає, що такі дії, порушують її право на належне матеріальне забезпечення щодо отримання суддівської винагороди у розмірі, визначеному ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27 липня 2021 року позов задоволено повністю.
Зобов'язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області виплатити нараховану суддівську винагороду судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року до 27 серпня 2020 року включно (за винятком днів відпустки) у розмірі 125 872 (сто двадцять п'ять тисяч вісімсот сімдесят дві) грн. 10 коп., з утриманням податків та інших обов'язкових платежів при виплаті.
Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області подало апеляційну скаргу, з підстав порушення норм процесуального та матеріального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказано на те, що частинами 1 та 3 ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-IX) установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Обмеження, встановлене в частині першій цієї статті, застосовуються, серед іншого, і до суддівської винагороди. З огляду на це, зазначає, що суддівська винагорода позивачки обмежувалася максимальним розміром 47230,00 грн на місяць.
При цьому, апелянт вказує, що відповідач, як розпорядник коштів нижчого рівня, не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-IX).
Також вважає, що рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 на спірні правовідносини у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 не впливає, оскільки останні виникли до прийняття цього рішення. Також, вказане рішення не містить положень про поширення його дії на правовідносини, що виникли до дня його ухвалення. За таких обставин, вважає, що суддівська винагорода нараховувалась та сплачувалась позивачеві згідно з вимогами чинного законодавства.
Просить скасувати рішення суду першої інстанції і прийняти постанову, якою в задоволенні позову відмовити повністю.
Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, а тому колегія суддів, відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, вважає за можливе провести розгляд справи за відсутності сторін, без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до Указу Президента України від 07.09.2018 за №271/2018 призначено на посаду судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.
Згідно копії наказу в.о. голови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 01.06.2012 за №268 ОСОБА_1 прийнято на посаду судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з посадовим окладом згідно штатного розпису, а наказом від 24.09.2018 за №779 допущено до виконання обов'язків з 24.09.2018 року.
Встановлено, що у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області було нараховано та виплачено ОСОБА_1 суддівську винагороду в розмірі, визначеному ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», а саме: у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.
Не погоджуючись з такими діями відповідача та вважаючи, що нарахування суддівської винагороди у спірному періоді відбулось з порушенням вимог ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», позивач звернулася з даним позовом до суду.
Задовольняючи позов суд першої інстанції дійшов висновку, що ТУ ДСА в Івано-Франківській області при нарахуванні та виплаті позивачці суддівської винагороди у спірний період повинно було керуватися саме положеннями Закону України «Про судоустрій і статус суддів», як спеціальними нормами, а тому позивач має право на отримання суддівської винагороди за період з 18.04.2020 до 27.08.2020 у розмірі, передбаченому ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Апеляційний суд частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Частина 2 статті 19 Конституція України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Відповідно до частини 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі також Закон № 1402-VIII) суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з частиною 3 статті 135 Закону 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 9 статті 135 Закону 1402-VIII визначено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Крім того, статтею 130 Конституції України (друге речення частини 1 та частини 2) визначено, що у Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
При цьому, частиною 1 статті 135 Закону 1402-VIII визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
З наведених норм, зокрема Конституції, яка має найвищу юридичну силу, вбачається, що виключно Законом регламентується питання суддівської винагороди.
12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.
З 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 553-IX від 13 квітня 2020 року «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон № 294-IX від 14 листопада 2019 року «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут - в редакції, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28.08.2020): «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч. 2 ст. 29).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
З аналізу наведених норм права можна дійти висновку про те, що Закон № 553-IX від 13 квітня 2020 року «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як і Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є законами про судоустрій, в розумінні ст. 130 Конституції України. Наведеними чи іншими законами не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди), з цих підстав Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII.
Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ).
Закон № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в ч.2 ст.95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Цей правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року № 340/1916/20.
Аналіз наведеного дає підстави вважати, що єдиним нормативно-правовим актом, яким визначається розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Цей закон є спеціальним щодо встановлення (визначення) розміру суддівської винагороди. У разі колізії між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами, застосовувати слід спеціальний, якщо він не скасований виданим пізніше в часі загальним актом.
Зміни до Закону № 1402-VIII у частині, що регламентує розмір суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати не було.
Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми статті 135 Закону № 1402-VIII, констатуючи, що цей закон є спеціальним для спірних правовідносин і неправомірним було обмеження виплати позивачу суддівської винагороди протягом квітня-серпня 2020 року розміром, що не перевищував десяти прожиткових мінімумів на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ(у редакції Закону № 553-ІХ)
Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що порушення прав позивача допустило Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області.
Згідно з ч. 3, 4 ст.148 Закону № 1402-VIII Державна судова адміністрація України (далі - ДСА) здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА.
Відповідно до ст.149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до висновку Верховного Суду, який відображений в постанові від 22 липня 2021 року у справі № 260/3598/20, для правильного вирішення цієї справи суди попередніх інстанцій мали б з'ясувати також правовий (звідси - і процесуальний) статус ДСА України (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди (позивачу), передбачених ч. 1, 3 ст. 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), адже ТУ ДСА як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня може здійснювати свої повноваження виключно в межах тих асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі (на 2020 рік).
Виплата суддівської винагороди (відповідачем) із застосуванням обмежень, передбачених ст.29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь ДСА України у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема й до появи заборгованості з її виплати протягом квітня-серпня 2020 року.
Враховуючи наведені положення статтей 148, 149 Закону № 1402-VIII у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА України як суб'єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
Крім того, колегія суддів зазначає, що у віданні ДСА України діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», призначена саме для таких цілей. За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею. У цьому зв'язку треба зауважити також, що враховуючи приписи частини першої статті 2, частини першої статті 3 Закону України від 05 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів - з ДСА.
Колегія суддів вважає, що ТУ ДСА є належним відповідачем, адже саме він як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня нараховує і виплачує суддівську винагороду суддям Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області. Тож його дії у ситуації, яка виникла з виплатою (в обмеженому розмірі) суддівської винагороди, теж вимагали правового оцінювання, що суд і зробив.
Водночас, з огляду на наведені мотиви, правильне вирішення справи і застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також була ДСА України, яка є головним розпорядником бюджетних коштів і несе відповідальність за належне фінансування судів, зокрема, й витрат на суддівську винагороду.
Між тим, суб'єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначив позивач. Ураховуючи принцип офіційного з'ясування обставин справи, суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача (ч.3 ст.48 КАС України) чи залучити другого відповідача (ч.4 статті 48 КАС України), якщо для цього є підстави. В такій площині суд першої інстанції спірних правовідносин не розглядав. Це дає колегії суддів підстави стверджувати, що рішення суду першої інстанції в частині щодо зобов'язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області нарахувати і виплатити заборгованість є помилковими.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 520/13014/2020 та від 22 липня 2021 року у справі № 260/3598/20 та інших.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернулася в суд з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області про зобов'язання вчинення певних дій.
За змістом ч.3 ст.48 КАС України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.
Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача (ч. 4 ст. 48 КАС України).
При цьому, відповідно до ч. 7 ст. 48 КАС України заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції.
З системного аналізу наведених правових норм вбачається, що допустити заміну належної сторони або залучити до участі співвідповідача у справі може виключно суд першої інстанції за умови згоди позивача та незмінності підсудності адміністративної справи, а можливості залучити до участі співвідповідача судом апеляційної інстанції положеннями КАС України не передбачено.
Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, а саме: зобов'язання територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області виплатити нараховану суддівську винагороду судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року до 27 серпня 2020 року включно (за винятком днів відпустки) у розмірі 125 872 (сто двадцять п'ять тисяч вісімсот сімдесят дві) грн. 10 коп., з утриманням податків та інших обов'язкових платежів при виплаті є передчасними, що є підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки правильне вирішення справи вимагає дослідження доказів і з'ясування обставин, що стосуються ДСА України, а суд апеляційної інстанції позбавлений можливості залучити до участі у справі співвідповідача.
Враховуючи вищенаведене, неправильно обраний спосіб захисту позивачем та не залучення у число відповідачів ДСА України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та відмови в задоволенні позову.
Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги відповідача знайшли своє часткове підтвердження та спростовують висновки суду першої інстанції з наведених вище мотивів.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З урахуванням наведеного вище колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв рішення з порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим відповідно до ст.317 КАС України апеляційну скаргу необхідно задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.
Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 3 ст. 243, ст. ст. 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 року у справі № 300/1431/21 скасувати та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області про зобов'язання до вчинення дій - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк
судді Р. П. Сеник
Р. Б. Хобор
Повне судове рішення складено 29 листопада 2021 року