Справа № 240/9543/21
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Лавренчук О.В.
Суддя-доповідач - Драчук Т. О.
29 листопада 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Драчук Т. О.
суддів: Смілянця Е. С. Полотнянка Ю.П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Житомирського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 року у справі за адміністративним позовом Житомирського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю "ФАРМА ЛАЙН" про стягнення санкцій та пені,
в травні 2021 року позивач, Житомирське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до ТОВ "ФАРМА ЛАЙН" про стягнення з ТОВ "ФАРМА ЛАЙН" на користь Житомирського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів суми адміністративно-господарських санкцій та пені у розмірі 37611,45 грн.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16.08.2021 у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити в повному обсязі. В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування всіх обставин справи, що призвело до неправильного її вирішення.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи, ТОВ «Фарма Лайн» подало до Житомирського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2020 рік за формою № 10-ПІ від 25.02.2020, відповідно до якого повідомило такі дані: (01) середньооблікова кількість штатних працівників у 2020 році становила 110 осіб, з них: (02) середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до законодавства встановлена інвалідність - 3 особи, (03) кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» - 4 особи, (04) фонд оплати праці штатних працівників склав 4108,50 грн; (05) середньорічна заробітна плата штатного працівника 34350 грн (06) сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів (грн.) - «-».
26.02.2021 за №04-31/165 позивач надіслав відповідачу Претензію №05/21 за невиконання нормативу робочих місць по працевлаштуванню осіб з інвалідністю у 2020 році та запропоновано перерахувати суму боргу 37350,00 грн.
Оскільки у визначені законом строки ТОВ «Фарма Лайн» адміністративно-господарські санкції та пеню за їх несплату не сплатило, Житомирське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернутись з відповідним позовом до суду у якому просить стягнути з відповідача на користь позивача 37350,50 грн адміністративно-господарських санкцій за незайняті робочі місця особами з інвалідністю у 2020 році та пені за несвоєчасну сплату зазначених санкцій в розмірі 261,45 грн.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.
Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі, спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми №3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року.
Середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу за звітний 2020 рік Товариства з обмеженою відповідальністю «Фарма Лайн» становила 110 осіб.
Отже, обов'язок створити чотири робочих місця для працевлаштування осіб з інвалідністю у відповідача виник, зокрема, у 2020 році.
Відповідачем надано до суду копії звітності за формою 3-ПН "Звітність інформація про попит на робочу силу (вакансії)" ТОВ «Фарма Лайн» до Житомирського міського центру зайнятості з яких вбачається, що відповідачем у січні та лютому 2020 року подано Звітність за формою 3-ПН про наявність двох вакантних посад (у коментарі до доданих вакансій вказано інваліди, які не досягли пенсійного віку, встановленого ст. 26 Закону №1058); у період із березня по грудень 2020 року відповідачем подавались щомісяця Звітності за формою 3-ПН про наявність шести вакантних посад у коментарях до вакансій яких вказано - інваліди, які не досягли пенсійного віку, встановленого ст.. 26 Закону №1058.
Отже, вищевказане свідчить про те, що відповідачем виконано вимоги Закону №875-ХІ щодо вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Водночас, доказів того, що відповідач не створив робочі місця для осіб з інвалідністю, відмовляв особам з інвалідністю у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавав державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, позивач не надав. При цьому, причини відсутності працевлаштування осіб з інвалідністю на заявлену вакансію не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.
З викладеного слідує, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком займатися пошуком вказаних осіб для працевлаштування, тому, оскільки у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості осіб з інвалідністю для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача осіб з інвалідністю, які бажають працевлаштуватися.
Така позиція узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 14.02.2018 у справі № 820/2124/16, від 12.07.2018 у справі №820/2371/16, від 31.10.2018 у справі №812/1136/18.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст.308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як передбачено ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.1991 № 875-XII передбачено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Згідно ч. 3 ст. 18 Закону № 875-XII підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст.19 Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Відповідно до ст.18-1 Закону № 875-XII особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна. Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендацій МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до абз.3 ч.2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 31.01.2007 №70 (Порядок №70), інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
На виконання п. 2 Порядку №70, наказом Міністерства праці та соціальної політики від 10.02.2007 №42, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13.02.2007 за №117/13384 затверджено форми звітності №10-ПІ (річна) "Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів".
Також, відповідно до п.4 ч.3 ст.50 Закону України "Про зайнятість населення", роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Згідно з п.5 р.І Порядку надання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316, форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Отже, звітність за формою № 3-ПН подається до центрів зайнятості за наявності попиту на робочу силу (вакансії), і лише у разі наявності на підприємстві чи в організації вільних робочих місць. При цьому періодичності подачі такої звітності не встановлено, оскільки вона подається не пізніше трьох робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію.
Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постановах від 31.01.2018 у справі №824/379/17-а та від 26.06.2018 у справі №806/1368/17.
Відповідно до ст.20 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.
У відповідності до норм ст.20 Закону № 875-ХІІ законодавцем чітко визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця; створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів; звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
А тому, на підприємство покладається обов'язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості. Водночас, закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі П/811/693/17, в постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 819/639/17.
Разом з тим, Законом № 875-ХІІ також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.
Отже, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.
В даному випадку, доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.
Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції про наявність вакантних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю ТОВ "Фарма Лайн" систематично впродовж звітного періоду повідомляло центр зайнятості про наявність вакантних місць, зокрема у спосіб подання звітності за формою № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)".
Враховуючи зазначене, а також ту обставину, що даний звіт направлявся щомісячно, доводи позивача в частині несвоєчасного повідомлення не знаходять свого підтвердження.
Крім того, з матеріалів справи не вбачається, що у 2020 році Житомирське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів направило на роботу до відповідача хоча б одну особу з інвалідністю.
Відповідно до пункту 4 розділу І Порядку № 316, актуальність зазначених у формі № 3-ПН вакансій уточнюється базовим центром зайнятості не рідше ніж двічі на місяць під час особистої зустрічі з роботодавцем, у телефонному режимі або через засоби електронного зв'язку.
Колегія суддів зазначає, що адміністративно-господарська відповідальність, передбачена статтею 20 Закону, за своєю правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин, згідно з ч.1 ст.218 ГК України, є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання.
Відповідно до ч.2 ст.218 ГК України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Враховуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Податковим кодексом України, а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв'язку із скоєнням правопорушення.
А тому, підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування інвалідів, якщо воно вживало необхідних заходів по створенню робочих місць для інвалідів, зокрема, створило робочі місця для інвалідів та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.
В свою чергу, підприємством здійснювались усі необхідні дії задля вжиття належних заходів щодо подання відповідної звітності до відповідної установи та в подальшому можливим працевлаштування інваліда, що підтверджується й інформацією зазначеною в звітах форми №10-ПІ та №3-ПН.
На підставі вище зазначеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку відмовивши в задоволені позовних вимог, з чим погоджується суд апеляційної інстанції.
Крім того, у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Оскільки, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наявним у справі доказам та зробив вірний висновок щодо відмови у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Житомирського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Драчук Т. О.
Судді Смілянець Е. С. Полотнянко Ю.П.