Справа № 369/1693/21 Головуючий в суді І інстанції Янченка А.В.
Провадження № 22ц-824/12151/21 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
25 листопада 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Мельника Я.С.,
суддів: Матвієнко Ю.О., Гуля В.В.,
за участі секретаря Примушка О.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення винагороди,
У лютому 2021 року до суду надійшов вказаний позов, який обґрунтований тим, що 23 жовтня 2019 року відповідач за договором позики взяв у позивача в борг 35 000 доларів США для закупки товарів з подальшою реалізацією. Кошти відповідач зобов'язався повернути 25 березня 2020 року, виконання договору тільки в місті Боярка. Оскільки борг відповідач так і не повернув, просив стягнути з нього винагороду за користування коштами за період з 01 червня 2020 року по 31 березня 2021 року, що складає 55 779 доларів США.
Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 червня 2021 рокуу задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із цим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
У обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує на те, що місцевий суд не врахував, що в договорі позики від 23 жовтня 2019 року зазначено, що відповідач бере кошти строком на п'ять місяців, тобто до 25 березня 2020 року, тому фраза в договорі «які зобов'язуюсь повернути 25 березня 2019 року» є опискою в зазначенні року, а відтак суд першої інстанції дійшов неправильного висновку про те, що в договорі позики не було встановлено строку повернення коштів.
В судове засідання учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, не з'явились; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити частково з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в договорі позики від 23 жовтня 2019 року відсутні відомості щодо погодження між сторонами обов'язку відповідача повернути грошові кошти у розмірі 35 000 дол. США саме 25 березня 2020 року, як зазначає позивач та, що матеріали справи не містять доказів звернення позивача до відповідача із вимогою щодо повернення цих коштів у строк до 25.03.2020 року.
Однак, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, а саме копії розписки власноруч написаної відповідачем, 23 жовтня 2019 року за договором позики ОСОБА_2 взяв у ОСОБА_1 в борг кошти в сумі 35 000 дол. США строком на 5 місяців, які зобов'язався повернути 25 березня 2019 року, а також повернення боргу можливе і 25 січня 2020 року (а.с.7).
У позовній заяві позивач вказує, що сторонами було погоджено дату повернення коштів - 25 березня 2020 року.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (статті 1047 ЦК України).
Факт передачі коштів підтверджується наданою відповідачем позивачу розпискою від 23 жовтня 2019 року.
Згідно цієї розписки відповідач зобов'язався повернути позивачу зазначену суму позики через п'ять місяців, зазначивши дату повернення грошових коштів 25 березня 2019 року.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що місцевим судом не враховано ту обставину, що відповідно до розписки від 23 жовтня 2019 року відповідач позичив у позивача грошові кошти строком на п'ять місяців, та що повернення боргу можливе і 25.01.2020 року, а відтак в розписці допущена описка в написанні дати повернення грошових коштів - «25 березня 2019 року».
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову з цих підстав.
Разом з тим, дослідивши матеріали справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів вважає, що позов ОСОБА_1 про стягнення винагороди не підлягає задоволенню з інших підстав, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, сторони домовились, що згідно частини 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України винагороду для позикодавця сторонами встановлено у розмірі 10 % від усієї суми позики щомісячно до дня повного фактичного повернення кредитору ОСОБА_1 всіх грошових коштів.
Підставою позовних вимог ОСОБА_1 є невиконання відповідачем зобов'язань щодо сплати йому процентів за договором позики в обумовленому розмірі, які він позиціонує як винагороду позикодавця за мінусом основної суми боргу за період з 01 червня 2020 року по 31 березня 2021 року у розмірі 55 779 дол. США.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України також дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Зі змісту позовних вимог ОСОБА_1 випливає, що на підставі положень статей 534, 1046, 1048 ЦК України він просить стягнути з ОСОБА_2 винагороду позикодавця (проценти) за період 01 червня 2020 року по 31 березня 2021 року у розмірі 55 779 дол. США., яка встановлена у розписці від 23 жовтня 2019 року у формі 10 % від всієї суми позики щомісячно, оскільки позичальник до цього часу не повернув йому всю суму позики та не сплатив відсотки за весь час користування грошима.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За змістом частини першої статті 1048 та частини першої статті 1049 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором.
Таким чином, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку користування позиченими грошовими коштами.
Згідно із вимогами статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постановах від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року в справі № 10/11534/13-ц, згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Отже, зі спливом строку, на який була надана позика, припиняється право позикодавця нараховувати проценти за договором.
За умовами договору позики (боргової розписки) від 23 жовтня 2019 року сторони погодили, що позику в розмірі 35 000 дол. США. з урахуванням сплати 10 % від цієї суми щомісячно ОСОБА_2 зобов'язався повернути позивачу до 25 березня 2020 року.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що заявлені позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача нарахованих ним 10 % за умовами договору позики у розмірі 55 779 дол. США. за період з 01 червня 2020 року по 31 березня 2021 року є необґрунтованими, адже за договором позики грошові кошти у борг надавалися строком до 25 березня 2020 року, а нараховувати передбачені договором проценти за позикою після спливу визначеного договором строку законом не передбачено.
Тобто, зі спливом строку, на який була надана позика, припинилося право позивача нараховувати проценти за договором позики, а відтак після 25 березня 2020 року позивач не мав правових підстав для їх нарахування та примусового стягнення з відповідача.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 08 травня 2019 року в справі № 760/16670/16-ц, від 19 червня 2019 року в справі № 498/1105/15-ц, від 28 серпня 2019 року в справі № 469/1578/16-ц, від 09 червня 2021 року в справі № 759/8017/18, від 16 червня 2021 року в справі 363/2630/18.
За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав відсутності доказів погодження сторонами строку договору не відповідає матеріалам справи, а відтак воно ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги частково заслуговують на увагу, а рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог статті 376 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволені позову у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 374, 376 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 червня 2021 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення винагороди відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: